3. Структура філософського знання: історія філософії, онтологія, гносеологія, соціальна філософія, антропологія

1. Історія філософії – галузь філос. знання, предметом якої є закономірності та особливості філософського пізнання на різних етапах історичного розвитку.

Концепцію історії філософії зумовлює покладена в її основу загальна схема історичного процесу, ця схема визначається філософським розумінням історії. У процесі вироблення розуміння історичного розвитку філософії сформувалось немало концепцій філософії історії.

Найпоширеніша - марксистська конц. філос. історії (однолінійна) – розглядає історію як безперервний висхідний рух людства від нижчих стадій до вищих – від первісного до технічно розвинутого ладу.

У ХХ ст. нім. мислитель Освальд Шпенглер (“занепад Європи”) висунув конц. історичного коловороту, стверджуючи, що єдиного людства, як і спільного для всіх народів шляху розвитку немає. Існують окремі ізольовані культури – єгипетська, китайська тощо, кожна з яких подібно до організму, проходить певні стадії розвитку – дитинство, зрілість, старість і занепад. Вони виникають і зникають, здійснюючи замкнене коло. А історія – це коловорот, у якому на зміну одним культурам приходять інші.

2.Онтологія. Вчення про першооснови буття. Вона виділяє різні сфери буття – неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо. За основу світу різні течії беруть: матеріальне, або є ідеальне (ідея, дух, Бог).

3. Філософська антропологія – вчення про природу та сутність людини.

Тілесність, інтереси, цілі, цінності, час, темпоральність. Сучасна проблема “тиранії моменту”.

2. Аксіологія – вчення про природу цінностей, їх місце в реальності; про структуру ціннісного світу, тобто про зв язки різних цінностей між собою, із соціальними та культурними чинниками та структурою особистості.

3. Гносеологія вивчає закономірності процесу пізнання.

4. Філософія техніки.

3. Філософські методи.

Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування (міркування, роздумування на філос. тем), як вміння філософувати. Для філософа процес пошуку істини важить не менше, ніж сама істина. Навчання філософії полягає не в засвоєнні десятка філос. думок, хоч це важливо, а у виробленні вмінь підніматись до філос. узагальнень. Таке вміння набувається в процесі читання філос. творів. Однак його можна формувати і свідомо, засвоюючи філос. методи мислення.

Метод – сукупність правил дії (напр., набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв язанню теоретичних чи практичних проблем.

Метод грунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення. Отже, філософ виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які відкривають нові смислові горизонти загальних понять, дають їм особливу інтерпретацію

Філософи ще з часів Фр.Бекона (1561-1626) і Рене Декарта (1596-1650) намагалися досліджувати проблему методів наукового пізнання – індукцію, дедукцію., аналіз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали методами самої філософії. Однак багато х них розробляли особливі філос. методи, відмінні від методів конкретних наук : діалектика (Платон, Гегель, Маркс), метод трансцендентального аналізу(Кант, неокантіанці), Феноменологія (Гуссерль), герменевтика (Дільтей, М.Гайдегер).

1.Діалектика – це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія (боротьба) протилежностей. Цей термін походить від грецького – діалектик – мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог, оскільки греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним закріплюється значення філос. методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку. (Тезис-антитезис-синтез).

Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджуватиме, що “необхідність – це не випадковість”, “живе – не мертве”, “прогрес – не регрес”, “добро є запереченням зла”. Завдяки такому протиставленню ці поняття набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що \в необхідному є випадкове, в живому – мертве, у прогресі – регрес, у добрі – зло, розкривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського.

Однак цьому методу властиві й деякі вади, так як він з ясовує зміст лише найзагальніших понять (простір – час, кількість –якість, явище – сутність, одиничне – загальне), реальна дійсність не береться нею до уваги.

2.Феноменологічний метод. Формування понять відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Цей метод дає можливість побачити як конституюється світ у нашій свідомості.

“Взяти світ у дужки”, феноменологічна редукція (зведення) – за дужки виносимо матеріальний світ, логічні структури, інших не як суб єкти, як духовний світ. В дужках має залишитись дещо незмінне(моя свідомість) – це і є істинна сутність, чи феномен, чиста структура сприйняття, яку можна знайти тільки у свідомості, на трансцендентальному рівні. Трансцендентальне – це умова можливості досвіду взагалі, оскільки весь світ існує в нашій свідомості. як онтологічна структура.

А свідомість – це завжди свідомість про щось... Далі працює ноеза ( акт сприйняття свідомості на трансцендентальному рівні) і ноема –те, на що спрямована наша інтенціональна діяльність. Це безпосередній акт сприйняття – бачимо лише фасад будинку, але це репрезентує нам будинок у цілому. Це відбувається на трансцендентальному рівні.

3. Герменевтика. Як здатність трактування екзегез. Шлейермахер конгеніальність, Гадамер – злиття двох горизонтів: горизонт питання та горизонт відповіді, має значення культурний контекст.