17. Політична соціалізація

Поняття "політична соціалізація" виникло за аналогією з понят­тям "соціалізація", що було введене до наукового обігу американ­ським соціологом Ф. Гіддінгсом. Соціолог стверджував, що форму­вання, відтворення та розвиток політичної культури здійснюється через засвоєння й підтримання індивідами її норм, стандартів, зразків поведінки, традицій тощо. Така адаптація особистості до світу політики і є політичною соціалізацією.

Отже, політична соціалізація – це засвоєння індивідом культурних цінностей, політичних орієнтацій, певних форм політичної поведінки, звичних у конкретному суспільстві. Унаслідок політичної соціалізації індивіди та групи залучаються до визначеної політичної культури, що, своєю чергою, сприяє забезпеченню та підтримці стабільності політичної системи.

Політична соціалізація охоплює всі форми залучення індивіда до політичної культури. Основа політичної соціалізації для індивіда полягає в тому, щоб навчитися орієнтуватися в політичному житті й виконувати в ній певні функції.

Політична соціалізація – це процес становлення індивіда як суб'єкта політики, формування в індивіда рис і властивостей, що дають змогу адаптуватися до певної політичної системи та виконувати в ній певні функції.

За своїм змістом політична соціалізація, як і будь-яка соціалі­зація, – це двосторонній процес. З одного боку, цей процес полягає в переданні накопиченого поколіннями соціально-­політичного досвіду, символів, цінностей, норм і зразків по­ведінки, а з другого – у вибірковому освоєнні цих традицій і уявлень, в закріпленні їх у якихось формах політичної поведінки. Тож уплив суспільства на політичні риси особи неминуче обмежується внутрішніми переконаннями та віруваннями людини. Завдяки здатності людини усвідомлено як придбавати, так і втрачати якісь орієнтири, цінності, норми, політична соціалі­зація існує як двоєдиний процес засвоєння одних і відмови від таких стандартів і цінностей.

Вибір індивідом певних ціннісних орієнтації, норм і зразків політичної поведінки залежить від багатьох чинників, але, насамперед, він залежить від загальної культури особи, від тих внутрішніх переконань і вірувань, ціннісних орієнтацій, що сформувалися в неї під час становлення соціального "я", її самосвідомості як особи. Тож процес політичної соціалізації не може розглядатися окремо від процесу соціалізації індивіда загалом, становлення індивіда як особи.

Більшість політологів погоджується щодо того, що процес політичної соціалізації відбувається впродовж усього свідомого життя людини. Розгляд політичної соціалізації відповідно до тривалості життя людини дає можливість виділити її первин­ний і вторинний етапи. На кожному з етапів діють різні агенти соціалізації, кожний етап пов'язаний з певним життєвим циклом у біографії людини.

Первинна політична соціалізація характеризує первинне (звичайно у 3–5 років) сприйняття людиною політичних категорій, що поступово формують у неї вибірково-індивідуальне ставлення до явищ політичного життя. Цей етап проходить у сфері міжособистісних стосунків у малих групах. Як первинний агент соціалізації діє найближче оточення індивіда – батьки, близькі та далекі родичі, друзі сім'ї, однолітки, вчителі, тренери, лікарі тощо.

Загалом, особливості первинного етапу політичної соціалізації полягають у тому, що людині доводиться адаптуватися до політичної системи та норм культури, ще не розуміючи їхньої сутності й значення.

Вторинна політична соціалізація проходить на рівні великих соціальних груп та інститутів. Вторинні агенти – це формальні організації, офіційні установи, представники адміністрації школи, вишу, армії, держави та ін.

Кожний агент соціалізації дає для становлення особи те, чому може навчити, певним чином виховує. Агенти первинної соціалі­зації універсальні. Їхня дія охоплює практично всі сфери життєдіяльності індивіда, а їхні функції взаємозамінні, вплив перехрещується. Агенти вторинної соціалізації діють вузько­спеціалізовано. Кожен інститут націлений на розв'язання своїх завдань відповідно до власних функцій.

Первинним механізмом соціалізації є імітація – усвідомлена спроба дитини копіювати певну модель поведінки. Зразками для на­слідування найчастіше стають батьки, родичі, сусіди, друзі, герої книг і телефільмів. За імітацією починає здійснюватися ідентифікація. Ідентифікація – це спосіб усвідомлення приналежності до якоїсь спільності. Через ідентифікацію діти усвідом­люють цінності, норми, зразки поведінки агентів первинної соціал­і­­зації як власні. Вони починають виконувати ті ж ролі та функції.

Вторинна політична соціалізація характеризує той етап діяльності людини, коли вона, освоївши методи переробки інформації та здійснення ролей, здатна протистояти груповому тиску й у індивідуальному порядку, переглядати ідеологічні позиції, виробляти переоцінку культурних норм і традицій. На цьому етапі відбуваються два взаємодоповнювальні процеси: десоціалізація та ресоциалізація.

Десоціалізація – це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки.

Ресоціалізація – процес навчання новим цінностям, нормам, ролям і правилам поведінки замість старих.

Не дивлячись на підвищення ролі самостійного вибору цін­ностей і орієнтирів, основне значення на етапі вторинної соціалізації мають цілі адаптації, пристосування людини до політичної системи, що склалася. Людина не здатна самостійно сформувати всі умови свого політичного існування, тому вона пристосовується навіть до тих змін і аспектів життя, значення котрих не розуміє.

Такі теоретики системного аналізу політики, як Д. Істон, Дж. Денніс, Г. Алмонд, С. Верба трактують соціалізацію як процес навчання людини спеціальним ролям, які вона повинна виконувати в політичній сфері. Соціальні ролі випливають з адаптації політичної системи до середовища та досягнення між ними своєрідного гомеостазу (рівноваги). Адаптація припускає лише деякі зміни системи, але тільки з метою її збе­реження, а не ослаблення прийняття політичних рішень. Для досягнення рівноваги, насамперед, необхідно забезпечити її "вхід" – реалістичні вимоги громадян до влади, їхню лояль­ність, добровільне підкорення правилам і нормам. Усе це стано­вить психологічні настанови особистості, котрі є результатом її політичної соціалізації.

Теоретики системного аналізу політики стверджують також, що політична соціалізація – один із механізмів збереження стабільності в суспільстві. Недовіра до влади, протест і політичне відчуження вони кваліфікують як прояв аномії. Аномія – це стан суспільства, за якого для його членів втрачається значу­щість соціальних норм та приписів, і тому порівняно високою є частота ненормативної та саморуйнівної поведінки, наприклад, самогубство. Норма, навпаки, – це стабільне політичне су­спільство, підтримуване практично всіма, крім індивідів із від­хиленнями в поведінці.

Соціалізація індивіда в політиці відбувається через спільну групову діяльність. У її процесі індивід ототожнює себе з власною політичною партією, приймає її настанови та реагує на них як на єдине ціле. Суспільство приймає норми та цінності керівної еліти – це і є соціалізація під меншість.

Прибічники концепції "розсудливих інтересів" вбачають в уряді та державі (будь-якій організованій владі) джерело нерівності та пригноблення особистості. З цього твердження вони роблять анархістські, за своєю соціальною сутністю, ви­сновки на користь суспільства та проти держави. Такий варіант соціалізації може легко призвести до аномії.

Прихильники концепції "інтересів конкурентів" основний акцент роблять на ідеї порядку як ненавмисного наслідку взаємо­дії (конкуренції) індивідів. Цей варіант соціалізації виникає з визнання значущості суспільства перед державою й упливу індивідуальних інтересів на суспільство.

Неоегалітаристська теорія трактує проблему людини, спира­ючись на потреби зміцнення політичної системи. Цьому перешкоджають конфлікти, викликані нерівністю між різними верствами суспільства. Вимоги перейти від рівності можливостей до рівності результатів і надати однакових шансів громадя­нам, незалежно від їхньої класової належності, зумовлені труднощами управління державою. Людина, як елемент політичної системи, нерідко перестає бути покірною, створюючи таким чином напруженість у системі. Тож ідея рівності має стати засобом підкорення людини чинним нормам і правилам.

Для досягнення такої рівності пропонується декілька конкретних політичних стратегій: соціалізація, інтеграція, ізоляція та револю­ція. Об'єктом цих стратегій є не лише індивіди, але й цілі класи, нації та держави, а суб'єктом, який керує ними (суб'єктом соціалізації), – правлячі класи чи розвинені держави. Якщо цінності сучасної по­літики добровільно об'єкт приймає, то маємо процес соціа­лізації. Якщо він не хоче чи не може зробити це сам, то засобом такої рівності стане інтеграція, керована "згори".