16. Людина як суб'єкт і об'єкт політики

Із розвитком суспільства зростає сутнісіть і різноманітність людської діяльності. Багато наук вивчають діяльність людини. Політологія досліджує діяльність індивіда, суб'єкта політики у сфері політичних відносин.

Суб'єктом політичних відносин є не кожна людина, а лише творець політики, тобто особа, що реально впливає на владу, маючи певні цілі та наміри, іншими словами, – це люди, що здатні формулювати та реалізовувати свої політичні цілі.

Характерною рисою суб'єкта політики є активність – здат­ність суб'єкта реалізувати владні повноваження чи прагнення влади задля досягнення власних цілей. Для цього потрібно усвідо­мити інтереси суспільства, тобто актуальні потреби індивідів, груп, організацій, на базі яких виникають самосвідомість суб'єкта та його здатність оцінити свої політичні здібності.

Отож, суб'єкт політики – це конкретний носій загальної активності, спрямованої на завоювання, захист і викори­стан­ня влади з метою задоволення усвідомлених соціальних інтересів.

Політична наука вирізняє два суб'єкти політики: соціальний та індивідуальний.

Соціальні суб'єкти – це соціальні спільноти, цілі та дії котрих відображають колективну свідомість індивідів на основі стійких суспільно-історичних зв'язків.

Роль соціальних суб'єктів можуть виконувати такі соціально-­історичні спільноти, як нації, класи й інші соціальні групи. Вони є найактивнішими соціальними суб'єктами політики, а в основі їхньої діяльності лежать національні чи класові інтереси, що не завжди набувають відображення у формі державних інтересів.

Індивідуальний суб'єкт – це свідома та відповідальна особис­тість, яка керується суспільнозначущими інтересами й цілями та бере участь у боротьбі за їх здійснення.

Індивідуальними суб'єктами можуть бути політичні лідери, а також звичайні люди, що мають високий рівень політичної активності.

Справжнім суб'єктом політики громадянин може стати лише в демократичному суспільстві, де створено необхідні умови для само­реалізації людини та де їй надано широких політичних прав, свобод і можливостей для задоволення й захисту своїх політичних потреб і соціальних інтересів.

Для діяльності суб'єкта політики необхідні не тільки демо­кратичні умови, але й певні індивідуальні характеристики особистості: темперамент, сила волі, рівень розвиненості по­літичної свідомості, політична культура тощо. Важливі також соціальні риси: соціальний статус особи, статус сім'ї, місце в професійній і соціальній ієрархії.

Залежно від можливості та міри впливу на політичну владу, рівня політичної активності можна виділити такі характерні риси політичної поведінки особистості:

– висока політична активність і постійна участь у політичному житті, професійна політична діяльність;

– епізодична участь у політиці (вибори, певні політичні акції);

– зацікавленість політикою, проте не особиста участь у ній;

– нейтральне ставлення до політики;

– негативне ставлення до своєї участі в політиці.

Участь людей у політиці можна оцінювати по-різному. Політична діяльність аж до 50-х рр. XX ст. описувалася в по­літології конкретна участь у виборах і державному управлінні. Сьогдні ж переважна більшість політологів різних напрямків політичну діяльність розглядає значно ширше та визначає її як залучення громадян до сучасних політичних відносин і структури влади. Американський політичний соціолог Д. Мілбрат створив таку градацію політичної участі:

а) початкова діяльність – носіння чи демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях;

б) проміжна діяльність – участь у політичних зборах, мітингах і маніфестаціях. Підтримка політичних рухів грошовими пожертвами, контакти з офіційними діячами чи політичними лідерами;

в) активна діяльність – керівництво державою чи партій­ною установою, створення партійних фондів, участь у політичних засіданнях, які розробляють політичну стратегію. Постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів.

Об'єктивні характеристики політичної діяльності та су­б'єктивне сприйняття політики людиною, розуміння власної ролі в ній слугують підставою виділення таких рівнів і типів участі:

 реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, що йдуть від політичної системи, від її інститутів або представників; вона не пов'язана з необхідністю високої активності людини; це епізодична участь в політиці;

 діяльність, яка пов'язана з делегуванням повноважень: участь у виборах (місцевого та державного рівнів), референдумах тощо;

 участь у діяльності політичних і прилеглих до них громад­ських організацій (партій, груп тиску, профспілок, молодіжних політичних об'єднань тощо);

 виконання політичних функцій у межах завдань державних інститутів, зокрема, ЗМІ;

 професіоналізм, тобто керівництво політичною та ідео­логічною діяльністю;

 участь у позаінституціональних політичних рухах і акціях, спрямованих на докорінну перебудову чинної по­літичної системи.

При аналізі політичної участі важливе значення мають відповіді на низку питань.

1. Хто проявляє найбільшу політичну активність? Освічені й успішні громадяни схильні проявляти політичну активність порівнянно з іншими групами. Так, у США, людина, котра закін­чила коледж, у п'ять разів активніша, ніж людина, що отримала лише шкільну освіту.

2. Хто не бере участі в політичній діяльності? – Люди, що не віді­­грають активної ролі в політиці. Ця категорія охоплює осіб із досить високим рівнем освіти та порівняно низькими доходами, до речі, жінок серед цієї категорії більше, ніж чоловіків.

3. Які причини виникнення політичної апатії в громадянина? Одним з чинників байдужого ставлення до політики є об­меження, що їх накладає уряд на свободу слова та вираження особистих поглядів. Проте існують й інші причини:

– оточення, що може відбити в громадянина бажання брати участь у політичному житті;

– низька політична активність членів суспільства, яка може впливати на багатьох громадян також;

– частина громадян може належати до групи, в котрій по­літична апатія фігурує як позитивна модель поведінки.

4. Який рівень усвідомлення ефективності політичної активності? Мається на увазі особисте відчуття громадян свого реального впливу на політичний процес, на основі чого вони доходять висновку про те, чи є сенс виконувати свої громадян­ські обов'язки.