21. Політичний устрій та господарське життя українських земель у 16 – першій половині 17 ст.

За Кревською унією 1385 р. литовський князь Ягайло став також польським королем, а Городельська унія 1413 р. передбачила  спільні засідання, польсько-литовські сейми і з`їзди; тобто, зв`язок Литви і Польщі мав характер особистої унії – обидві самостійні держави об`єднувала особа спільного монарха. За Люблінською унією 1569 р. Польща і Литва об`єднались в єдину державу – Річ Посполиту, а Великий князь Литовський став водночас Польським королем. “Генріхові артикули”, прийняті у 1572 р. внаслідок обрання королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа, проголошували Річ Посполиту дворянською республікою на чолі з обраним королем. Король, за артикулами, визнавав вільну “елекцію”, тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов`язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки Сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди Сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожних 2 роки скликати Сейм, а також зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатись повернення втрачених ним і його попередниками провінцій. У разі порушення королем прав і привілеїв шляхти, вона мала право відмовитись від покори йому.

За Люблінською унією законодавча влада передавалась Вальному сейму Речі Посполитої, який складався з 3 станів: короля, Сенату, главою якого у засіданнях був король, і Посольської ізби. Сенат об`єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої – воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори у Сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з розглядуваного питання, на підставі чого король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів – “конклюзію” (висновок, підсумок). Найвпливовішою у Вальному сеймі була Посольська ізба, до складу якої входило 170 делегатів – послів від земської шляхти, з них - 48 послів від Литви, які попередньо збирались у Слонимі для узгодження своєї діяльності на Вальному сеймі. Посли обирались на шляхетських сеймиках, які також надавали депутатам накази шляхти; тобто, депутати Посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства, і по завершенні роботи Сейму вони звітували на повітових сеймиках. Скликалась Посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття Сейму. Усі питання на Сеймі вирішувались одностайно за відсутності “liberumveto” – висунутої будь-яким членом Сейму “вільної заборони”. Компетенція Сейму була доволі широка – мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями зовнішньої політики. Постанови Сейму – конституції – оголошувались від імені короля з обов`язковою вказівкою про їхнє прийняття за погодженням із Сенатом. Для обрання короля Речі Посполитої збирались особливі сейми:“конвокаційні” – на них вирішувались питання про час і умови обрання короля, “елекційні” – на них обирали короля, “коронаційні” – на них відбувалась коронація і король складав присягу.

Центральна адміністрація. Центральне управління у Речі Посполитій здійснювали король і призначені за погодженням з Великим вальним сеймом урядовці, причому Литовське князівство і Польське королівство іноді мали власних вищих посадовців. Ще у Великому князівстві Литовському відав князівським двором і головував за відсутності князя на засіданнях Пани-Ради маршалок земський, князівськими дворовими відав маршалок двірський. Королівським двором відав короннийабо великий маршалок, його заступником був надвірний маршалок; були також маршалок із судових справ, маршалок дипломатії та ін. Другою після маршалка посадовою особою був коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією, а у Литовському князівстві – литовський канцлер з підканцлером. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський (земський) підскарбій – скарбницею князівства, їхніми заступниками були двірські підскарбії. Коронний гетьман очолював коронне військо, литовський (земський) гетьман – литовське військо, були також польні гетьмани. До урядовців належали також кухмістер, чашник, кравчий, стольник, ловчий, які, крім відповідних придвірних функцій, часто виконували державні доручення – дипломатичні, адміністративні, судові тощо.

Особливості господарського життя

Наприкінці XIV - першій половині XVI ст. на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля. Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство. Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян.Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.Норми панщини зростали в міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину в розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, то мазовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану.