18. Розвиток капіталізму в другій половині 19ст.

Причини реформ 60-х років.

По-перше, це поразка царської Росії в Кримській війні, яка розвінчала імперську роль "жандарма Європи" і показала всьому світові економічну та військову відсталість Росії.

По-друге це загроза селянської війни, яка могла привести до небаченихпотрясінь існуючої системи.

З 1855 р., коли на царський престол зійшов Олександр II, питання про ліквідацію кріпацтва стає на порядок денний. В кожні губернії створюються комітети для розробки проектів реформ, які потім мала опрацювати Головна комісія в Петербурзі. До складу її входило ряд українських дворян, такі, як Григорій Ґалаґан, Василь Тарнавський. В результаті активної роботи комісія запропонувала Олександрові IIкомпромісний варіант реформи, який мав задовольнити інтереси більшості дворян.

19 лютого 1861 р. царським маніфестом кріпосне право було скасоване. Селяни отримували особисту свободу, проте втрачали частину землі, яка до цього була в їхньому користуванні. На півдні та сході України вони втратили до 30 відсотків своїх наділів. Виняток становило Правобережжя, де панувала польська шляхта, і уряд, аби привернути селян на свій бік, збільшив їхні земельні наділи на 20 відсотків. Всі селяни повинні були сплачувати викупні платежі за отриману землю протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважались тимчасовозобов'язаними і мали виконувати повинності. Лише на Правобережжі вони були переведені на обов'язковий викуп, а викупна плата зменшувалась на 20 відсотків.

У кращому становищі виявились також державні селяни. За законом 1866 року, за ними закріплювались усі наділи, які були в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. Викупні платежі для цих селян були встановлені у значно меншому розмірі, ніж для решти.

Одночасно в Україні була введена загальноросійська система селянського Кругова порука - загальна відповідальність у платежах, - яка до не існувала серед українських селян-подвірників, тепер була як до них, так і до лівобережних козаків.

Незважаючи на половинчастість реформи, 1861 р. став переломним для розвитку капіталізму в країні. Реформа внесла корінні зміни у розподіл земельної власності. Інтенсивно йшов процес розшарування селянства, утворювався клас підприємців і клас найманих робітників. Таким чином, було дано могутній імпульс розвиткові капіталістичних відносин.

Вслід за селянською було проведено ряд інших реформ, що стосувалися найважливіших питань державного устрою Російської імперії.

З 1864 р. запроваджено земельну та судову реформи. Земське самоуправління вводилося в усіх українських губерніях, крім Правобережжя, оскільки там мала перевагу польська шляхта, а до неї царський уряд після повстання 1863 р. не мав довіри. У виборах до земств брало участь все населення, що мало земельну власність, але при цьому виборці були поділені на три категорії: поміщиків, міщан та селян. Перевага надавалась поміщикам. Однак земства з моменту їх утворення розвивають широкий спектр діяльності, займаються розвитком медичного обслуговування, освітою, вдосконаленням сільського господарства, культурою, благоустроєм і т. д. В ряді земств, особливо на Полтавщині, відчутні були українофільські настрої. Серед земських діячів зросла плеяда активних учасників українського національного руху, як О. Русов, І.Шраг, В.Тарнавський, І. Лучицький, В.Самійленко та ін.

Отже, в бюрократичній системі імперського державного устрою з'явилась виборна структурна ланка. Хоч земства офіційно мали суворо обмежену компетенцію, вони перетворювались в осередки ліберального руху і привчали населення до самоврядування.

За судовою реформою, вводився позастановий, відкритий, незалежні від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалося за участю двох сторін --обвинувачення та захисту, провину підсудного визначали присяжні судді, обрані населенням. Судова реформа в значній мірі сприяла оновленню правової системи, обмеженню станових привілеїв і формуванню нового почуття законності. Внаслідок реформи з'являється нова група високоосвіченої інтелігенції - адвокати-юристи.

У цей же час здійснювалась військова реформа. Більш ніж у півтора раза була скорочена армія, значна частина якої перебувала на території України. Для швидкого розгортання військ під час воєнних дій створювались військової округи. Пришвидшуються роботи на будівництві залізниць, які проходили через українську територію, оскільки саме на Півдні був основний театр воєнних^: дій - Балканський. Розпочалося переозброєння армії, і військові замовлення активізували розвиток важкої промисловості. Для підготовки офіцерів замість кадетських корпусів створювались військові гімназії та училища, а також юнкерські училища, куди мали можливість вступити і юнаки недворянського походження.

Нарешті, з 1874р. замість рекрутських наборів запроваджувалась загальна військова повинність, тривалість служби обмежувалась 6роками в армії і 7 роками на флоті. За умови одержання освіти строк служби значно скорочувався.

З 1864 р. почалась також реформа освіти. За цією реформою, всі типи І початкових шкіл перетворювались на початкові народні училища, керівництво якими передавалось повітовим і губернським училищним радам. Гімназії поділялися на класичні та реальні. У перших перевага надавалась гуманітарним предметам, і їх випускники могли без іспитів вступати до університеті. Реальні гімназії мали природничий ухил, і після їх закінчення молодь мала право вступу і лише до вищих технічних навчальних закладів. Кількість технічних вузів значно збільшується. Розширюється автономія університетів і вдосконалюються навчальні програми.

У 1870 р. царський уряд провів реформу міського самоврядування: в містах створювались міські думи, члени яких обиралися всіма платниками податків міста за безстановим принципом. Міські думи і їхні виконавчі органи, міські управи, займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я та ін.

Таким чином, реформи 60-70-х років значно прискорили розвиток капіталізму в економічному житті і в соціальній сфері, були першим кроком на шляху реформування Російської імперії. Хоча їх обмеженість і непослідовність таїла в собі майбутні грізні соціальні конфлікти, внаслідок цих реформ Україна в другій половині XIX ст. невпізнанно змінилася.

Промисловий переворот в Україні

Промисловий переворот в Україні в складі Російської Імперії розпочався в 30 – 40–х роках ХІХ ст. Саме цей період займає особливе місце в історії нашого народу. Адже саме цей час був позначений противоборством двох соціальних систем – відживаючої кріпосницької, що базувалася на натуральному веденні господарства, прикріпленні селянина до землі і особистій залежності від поміщика, та нової, індустріальній. Капіталізм ґрунтувався на принципово нових засадах. Це насамперед товарне виробництво, використання вільнонайманої праці та машинної техніки, зосередження засобів виробництва в руках капіталістів, що створювало основу для широкої експлуатації трудящих мас. Зароджуючись у надрах феодального ладу, капіталізм поступово зруйновує його економічні підвалини.

Процес розкладу феодально–кріпосницької системи, який рельєфно окреслився вже на кінець ХVІІІ ст., проходив більш інтенсивно у першій половині ХІХ ст., особливо в другій його чверті.

Промисловість періоду розкладу феодально–кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично–заводськими підприємствами. Отже, в цей час були наявні всі три форми промислового виробництва, що свідчить про приходний характер епохи.

Починаючи з 30 – 40–х років ХІХ ст., у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов’язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично–заводське виробництво, збільшенням кількості підприємств, які застосовували капіталістичні форми праці. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувались на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці–підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В 40–х роках вони займають панівне становище в суконній промисловості, зовсім витіснивши поміщицьке і казенне виробництво. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, млинів, олійниць; робляться перші спроби оволодіння цукровою промисловістю.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємство занепадає, і це з усією якістю відображає кризу феодальної системи.

Вже у 30 – 50–х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування, в гірничозаводській – га­ряче дуття. Відчутні зрушення відбувалися у суконній і цукровій промисловості, зо­крема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продук­тивного - вотчинного. Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобу­дівної промисловості. До 1859 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних за­водів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого потрібні були метали, спричинило до розвитку металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещини. Наприкінці 50-х років на Україні діяло не менше як 11 чавуноливарних і 32 за­лізоробних заводів. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив понад 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Аналіз розвитку промисловості по регіонам України свідчить, що провідне місце по виробництву промислової продукції займали Катеринославська, Харківська губернії. Якщо узяти промислову продукцію зроблену у 1895 р. за 100 відсотків, то на долю Катеринославщини випадало 19,4% , Харківщини –15,6%, Поділля – 10,2%.

Розвиток вуглевидобутку, як і інших галузей, супроводжувався посиленням концентрації виробництва. Зменшувалася кількість дрібних шахт, натомість зростало число великих і їх частка у вуглевидобутку.

Разом з тим, незважаючи на швидке зростання видобутку, потреби промисловості і транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо. В період промислового піднесення відчувався «вугільний голод».

Загальне промислове піднесення втягнуло в свою орбіту і таку галузь, як машинобудування. Почали прогресувати металомісткі її галузі – транспортне і сільськогоспо­дарське машинобудування, суднобудування.

Застосування машин промисловці використовували як засіб підвищення інтенсив­ності праці, посилення соціального гноблення. Загалом у промисловості середня норма експлуатації перевищувала 100%.

Це все свідчить про те, що у другій половиш XIXстоліття центр важкої промисловості з сивого Уралу перемістився на молоду та квітучу Україну.

Отже в наслідок завершення промислового перевороту виникає багатогалузева промисловість України, яка відіграла важливу роль у промисловому виробництві Росії. На початок 90-х років капіталізм став пануючим способом виробництва, і це викликало великі економічні і соціальні зрушення на Україні: зростання міст, великих фабрик і заводів, що застосовували машинну техніку, тощо. Південь України перетворився наосновну вугільно–металургійну базу всієї імперії. Розвиток української промисловості характеризувався вищими порівняно з загально імперськими темпами зростання, високим рівнем концентрації виробництва, значним впливом іноземного капіталу, структурною і територіальною диспропорційністю тощо. Внаслідок завершення промислового перевороту ускладнилась соціальна структура суспільства.

 Розвиток промислових центрів України

У 60-80-ті роки Україна стає головним центром харчової промисловості Росії. Розвинутими галузями були цукрова, спир­тогорілчана і мукомольна. Районами цукроваріння всеросійсь­кого значення були Київщина і Поділля.

У 80-ті - на початку 90-х років завершився технічний перево­рот у традиційних галузях промисловості України - харчовій та легкій. На цукроварнях були впроваджені системи машин, різко зросла середня продуктивність цукроварні та загальне виробни­цтво цукру. На початку 90-х років на Правобережжі та Харків­щині діяло понад 150 цукроварних заводів, які виробляли близь­ко 21 млн. пудів цукру (85% загальноросійського виробництва). Головним районом капіталістичної мукомольної промисловості був Південь України. На Правобережжі та Лівобережжі центра­ми мукомольного виробництва стають Київ, Кременчук, Харків. Цукрове, мукомольне, спиртогорілчане виробництво України пе­ретворилися на галузі великої капіталістичної промисловості все­російського значення. Серед галузей по переробці тваринної си­ровини продовжувала розвиватися шкіряна.

Тривав швидкий розвиток кам'яновугільної промисловості Донбасу. Добування вугілля тут зросло з 6 млн. пудів у 1868 р.

до 250 млн. на середину 90-х років. Донецький басейн став го­ловною вугільною базою країни, на його частку припадало близь­ко 70% загальноросійського вуглевидобутку. Важливе значен­ня для розвитку металургійної промисловості мало створення на Україні власної залізорудної бази. У середині 80-х років ос­новним районом добування руди стає Криворіжжя. Тут почав діяти ряд потужних рудників, видобуток залізної руди зріс із 6,9 млн. пудів у 1885 р. до 66,7 млн. у 1895 р.

У другій половині 80-х-на початку 90-х років на Україні було збудовано чотири великі металургійні заводи: Олександрів-ський Брянського товариства у Катеринославі, Дніпровський завод у Каменському, Гданцівський завод у Кривому Розі та завод Донецького товариства у Дружківці. Південь України перетворився в найпотужніший район виробництва металу: в 1895 р. залізо і сталь, що були вироблені на його заводах, скла­дали 28,6% загального виробництва в Україні. Тим самим, відтіснюючи Урал, Південь України перетворився в основну ву­гільно-металургійну базу країни. Швидке піднесення Півдня здійснювалося завдяки інтенсивному припливу капіталів (зо­крема іноземних), створенню густої транспортної мережі, близь­кості моря, відсутності тут феодальної рутини, що забезпечувала розвиток суто капіталістичних галузей промисловості.

Протягом 80-х—на початку 90-х років бачимо швидке зро­стання на Україні капіталістичної машинобудівної промисло­вості. На середину 90-х років діяло 109 заводів (79 із яких збудовано саме в ці роки). Значна частина заводів була вели­кими підприємствами. На початку 90-х років на Україні зосе­реджувалося майже 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, котрі давали близько 16% загальної російської продукції ма­шинобудування. Україна перетворилася на головний район сільськогосподарського машинобудування. Найбільшими центрами машинобудування були Харків, Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ. Водночас його розвиток гальмувався обмеженістю власної технічної бази.

Продовжувалося інтенсивне залізничне будівництво. Заліз­ниці на Україні створювались як складова загальноросійської мережі. Частина залізниць була збудована казною, решта -великими акціонерними товариствами за підтримки державного кредиту. На початку 90-х років на Україні діяло 9 залізничних (казенних і приватних) магістралей, загальна дов­жина становила 7,6 тис. верст. Виникли великі транспортні вузли - Харків, Київ, Катеринослав, Кременчук тощо. ,

На середину 90-х років на Україні склалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя - з розвину­тою цукровою та іншими галузями харчової промисловості та машинобудуванням, Південь, який поділявся на Криворізько-Придніпровський район — з розвинутою залізорудною і мар­ганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням, та Донбас — із розвинутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю. Слід ще виділити Харківський район (маши­нобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість).

У 90-ті роки в обробній промисловості України налічувалось понад 34 тис. підприємств. Отже, на цей час тут був створений основний кістяк великої капіталістичної машинної індустрії.