Педагогічні напрями в країнах Західної Європи в кінці хіх на початку хх ст. (неотомізм, екзистенціалізм та ін.)

На рубежі XIX-XX століть традиції гуманістичного виховання підтримали і розвинули численні представники реформаторської педагогіки і передусім засновники педагогічної течії педоцентриз­му О. Декролі, Р. Кузіне, Дж. Дьюї. Методологічною основою су­часних неогуманістичних педагогічних концепцій є персоналістичні філософські, соціологічні та психологічні ідеї, серед яких прові­дну роль відіграють екзистенціалізм, гуманістична психологічна школа та соціально-критична франкфуртська школа.

На думку представників соціально-критачної франкфуртської школи (Т.Адорно, Г. Маркузе та ін.), в сучасному технократич­ному суспільстві людина все більше відчужується, знеособлюєть­ся, втрачає своє «Я», все більше усвідомлює, що все її життя спря­мовується сторонніми для неї силами, знеособленими соціальни­ми інститутами, як то засоби масової інформації, реклама тощо. Саме вони формують смаки людей, їх потреби, життєві цінності, стосунки. В уніфікованому суспільстві виникає уніфікована, або «одномірна», за Маркузе, людина.

Питання про те, як повернути людині її істинну людську сут­ність, як зробити її вільною особистістю становить центр уваги філо­софії екзистенціалізму. її представники (Ж.-П. Сартр, К. Ясперс та ін.) вважають, що людина повинна творити себе сама, вірити у себе, у свої власні сили. Своєрідним гаслом стали для прихильників цієї філософської течії слова Ж.-П.Сартра «людина є не що інше як те, якою вона творить себе». Таке «творіння себе» відбувається у життє­вих ситуаціях, коли людині доводиться робити вибір, приймати рі­шення, керуючись такими загальнолюдськими моральними катего­ріями, як доброта, довіра, терпимість, любов, вдячність, допомога.

Слизькими до екзистенціалістських концепцій «олюднення» людини є і погляди представників «третьої сили» – неогуманістичної психологічної школи. Лідером цієї школи є найвидатніший американський психолог XX століття, батьки якого були вихідцями з України, А. Маслоу. У його оригінальній концепції осо­бистості йде мова про те, що сутність людини є апріорно заданою, визначеною, закладеною з моменту народження у «згорнутому» вигляді. Людина залежить від своєї внутрішньо закладеної сутно­сті, тому не може мати повної свободи волі, як це стверджував Ж.-П. Сартр. Головним призначенням людини, за Маслоу, є «від­криття своєї ідентичності, свого справжнього «Я».

Педагогіка неотомізму

Характерна риса сучасної педагогіки – посилення релігійного впливу. Найважливіші загальні принципи сучасних релігійних теорій виховання і навчання на Заході найбільш повно виражені у педагогічній доктрині неотомізму (або "неофомізму"), що став з кінця XIX ст. офіційною філософією католицької церкви. Найбільш яскравими представниками неотомізму є Каннінгам, Макгакен (США), Марітен (Франція) та ін.

У загальній доктрині неотомізму педагогічні ідеї займають важливе місце. Цей напрям претендує на теоретичне осмислення проблем виховання і освіти від імені всього християнства. Неотомісти вважають, що педагогічна теорія і практика можуть стати плодотворними, якщо вони будуть засновані на принципах християнського гуманізму.

Криза суспільства, на їх думку, пов'язана з тим, що сучасна людина думає лише про "земне" існування і не думає про порятунок душі. Вони вважають, що релігія повинна пронизувати всю освіту.

Привити учням глибоку релігійну віру, одночасно забезпечивши знаннями основ наук – таке завдання ставлять неотомісти перед школою. На їх думку, необхідно проявляти турботу про обидві сторони людини: про тіло і про душу, але основне – душа. Тобто виховання повинно будуватись на пріоритеті "духовного начала", на релігійній основі.

Неогуманізм В. Гумбольдта, його план класичної гімназії

В середині XVIII ст. в Німеччині сформувалась буржуазна педагогічна течія – неогуманізм, яка сприяла відродженню інтересу до культури античного типу. Неогуманізм був свого роду «другим Відродженням». Захоплення грецькою культурою і римським правом, ідеал всебічного розвитку, культ людини – ось деякі з характерних рис неогуманізму.

Вільгельм Гумбольдт (1767-1835), друг Гете і Шіллера, німецький філолог і громадський діяч, був представником пізнього неогуманізму. Найосвіченіша людина свого часу, він очолював у 1809-1810 рр. відомство народної освіти в Прусії. Тут було проведено солідну реформу шкільної гімназії, що внесла живий струмінь у затхлу атмосферу середньої школи. У 1810 році для отримання звання вчителя гімназії було встановлено особливий екзамен. Цим було покладено початок оновлення складу вчителів гімназій і підірвано залежність гімназичного викладання від духовенства.

Гумбольдт прагнув того, щоб юнацтво засвоїло досконало не лише стародавні мови, але й думку античних народів. Неогуманісти розширили зміст традиційної німецької школи (класичної гімназії) і ввели викладання математики, природознавства та історії, обмеживши вивчення релігії, виключивши її навіть з екзаменів на атестат зрілості.

Провідною думкою при формуванні нового навчального плану у неогуманістів була ідея різносторонньої загальної освіти, що складає фундамент у вигляді класичних і німецької мов для дальших університетських занять з філології, з одного боку, і для занять математикою і природознавством – з іншого боку.

Гімназія неогуманістичного зразка давала добрі знання класичних мов і математики. На відміну від гуманістів Відродження неогуманісти в освітньому плані грецьку мову ставили вище від латині. Це пояснювалось тим, що у грецькій літературі періоду розквіту Афінської держави, сильне відображення отримали ідеї рівності всіх імущих.

Гумбольдт зробив багато для реформи гімназійної освіти. Він розширив навчальний план класичної гімназії, посилив викладання історії, математики, природознавства. Гумбольдт ввів обов’язків екзамен на право викладання у середніх учбових закладах. Він висловив думку про необхідність створення єдиної шкільної системи.

Неогуманісти, безумовно, зіграли позитивну роль у розвитку педагогіки і школи XVIII – XIX ст. їх заслугою є зміна характеру освіти, відродження ідеї всебічного розвитку людини, організація підготовки вчителів в університетах.

1. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Джуринский А. История педагогики: Учебн. пос. – М.: ВЛАДОС, 1999. – 432 с.

2. Джуринский А.Н. Зарубежная педагогика: история и современность. – М., 1992

3. Духавлева А.В. История зарубежной педагогики и философии образования. – Рос.-на-Д., 2000.

4. Жураковский І.Е. Очерки по истории античной педагогики. - М., АПН, 1963.

5. Зайченко І.В. Історія педагогіки. У двох книгах. Книга 1. Історія зарубіжної педагогіки. Навч. посіб. – К.: Вид. дім «Слово», 2010. – 624с.

6. Зейлигер-Рубинштейн Е. Очерки по истории воспитания и педагогической мысли. – Л., 1978. – 144 с.

7. История педагогии и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до к. ХХ века / Под ред. А.И.Пискунова. – М., 2001

8. Історія зарубіжної педагогіки. Хрестоматія: Навч.пос. / За ред.. Є.І.Коваленко. – Київ, Центр навч. л-ри, 2006. – 664 с.

9. Історія педагогіки / За ред. Грищенка. – Київ, 1973.

10. Короткий енциклопедичний словник зарубіжних педагогічних термінів / За ред.. І.Г.Тараненко. – К., 1996.

11. Кравець В. Зарубіжна школа і педагогіка XX століття. Навчальний посібник. – Тернопіль, 1996. – 290 с.

12. Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. Навчальний посібник. – Тернопіль, 1996. – 436 с.

13. Мешко О., Мешко Г. Історія педагогіки: тестові завдання. – Тернопіль: ТДПУ, 2001. – 144 с.

14. Мешко О., Янкович О., Мешко Г. Короткий виклад курсу “Історія зарубіжної школи і педагогіки”: Навчальний посібник. – Тернопіль, 1998. – 82 с.

15. Мешко О., Янкович О., Мешко Г. Педагогіка Стародавнього світу. Навчальний посібник. – Тернопіль, 1998. – 52 с.

16. Мешко О.І., Янкович О.І., Мешко Г. М. Історія зарубіжної школи і педагогіки. – Тернопіль, 1996.

2. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ З ДИСЦИПЛІНИ “ЕТНОГРАФІЯ ДИТИНСТВА”

1. МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ “ЕТНОГРАФІЯ ДИТИНСТВА”

Мета курсу – подати основні відомості й поняття з етнографії дитинства, проаналізувати її походження, особливості процесу формування та відродження в умовах незалежності України, збагатити знання студентів про умови та рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства; знання про традиції, звичаї, обряди, свята, обереги, фольклор, побут українського народу.

Завданням курсу є – формування творчої, високопрофесійної осбистості студента – майбутнього вчителя початкових класів, глибоко обізнаного із загальнонаціональним, народно- та дитинознавчим матеріалом у ситуації взаємодії всіх етносів поліетнічної держави.

Студенти повинні знати:

• сутність основних понять науки „Етнографія дитинства”;

• роль дитини у сім’ї, громаді, господарському укладі родини, календарній та родинній обрядовості тощо;

• закономірності фізіологічних, емоційних, вольових, пізнавальних процесів у дитячому віці;

• характерні особливості духовної та матеріальної культури української дитини.

Студенти повинні уміти:

• застосовувати набуті знання у плануванні та організації навчально-виховного процесу сучасної початкової школи.