2. Принципи, критерії та чинники економічного районування.

Принципи районування — вихідні положення, правила, якими користуються вчені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни.

Найважливішим і найістотнішим є принцип об'єктивної територіальної цілісності. Відповідно до нього економічний район є не статичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю. Така єдність забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в яко­му розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як еко­номічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розгля­дати як часткові щодо принципу територіальної цілісності.

Важливим принципом інтегрального районування є принцип тяжіння, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району як ядра, так і навколишньої території, яка знахо­диться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчен­ня всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини та­кої чіткості не мають. Існує навіть думка, що об'єктивно провес­ти межі районів неможливо, вони залежать від авторського ба­чення районування і є суб'єктивними та розпливчастими. Вста­новлення меж районів — здобуток не стільки науковий, скільки практичний.

Принцип перспективності, або конструктивності, визначає ча­сову властивість мереж районування. Відповідно до нього райо­нування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на пев­ну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції.

Урахування адміністративного принципу районування ство­рює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних до­кументів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністра­тивні межі при проведенні районування. Сучасний адміністратив ний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза їх межами. Наприклад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Рогу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасно­го адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою в тому числі районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто при проведенні району­вання виходять з принципів: 1) урахування історико-географічних особливостей українських земель, національного і етнічного складу населення; 2) збереження єдності локальних систем розселення; 3) посилення територіальної спеціалізації ви­робництва та можливостей для комплексного економічного і соціального розвитку території; 4) урахування економіко-географічного положення території та його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій. Важливо, щоб виділені райо­ни були одномасштабними, тобто величини їх економічних потенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.). Це сприятиме вдосконаленню територіального управління.

Критерії економічного районування. Критерії економічного районування визначаються, виходячи з принципів, що є необхідними для вибору варіантів районування. К.Мезенцев виділяє найголовніші критерії:

• підвищення рівня сформованості території через розв'язан­ня вузлових проблем району;

• збільшення раціональності використання ресурсного потен­ціалу;

• зростання ефективності економічного розвитку;

• підвищення ефективності соціального розвитку;

• поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку соціальних, економічних процесів і явищ, що безпосередньо пов'язані з утворенням районів. Набір критеріїв, за якими проводиться районування, не є сталим. Раніше пріоритет надавався економічним критеріям, а зараз — соціальним і екологічним.

Чинники економічного районування До основних чинників необхідно віднести:

• характер виробничих відносин, способів виробництва;

• геополітичне положення;

• територіальний поділ праці, зокрема спеціалізація госпо­дарської діяльності;

• природні умови і ресурси;

• населення з його трудовими навичками, комунікаційними, ^етнічними, національними особливостями, відмінностями у спо­собі життя;

• характер виробничо-технологічної взаємопов'язаності, ін­тегрованості виробництва;

• систему розселення населення територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.

У науковій літературі вчені виділяють два основних види економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузе­ве. Інтегральне районування відображає просторову взаємодію населення, виробництва і природи на певній території. Сьогодні це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціоекономічного явища.

Інтегральне районування здійснюється в Україні на двох ос­новних рівнях: макрорівень (в умовах України це виділення трьох економічних макрорайонів); мезорівень (виділення від 5 до 9 мезорайонів).

Інтегральне економічне районування відображає територіа­льні відмінності в суспільно-господарській діяльності населення та закріплення певних її видів за окремими частинами території країни. В ідеалі саме інтегральне економічне районування повин­но лежати в основі всіх інших видів організації суспільства за те­риторіальним принципом, а саме: адміністративно-територіаль­ного поділу, територіального управління господарством, терито­ріального планування. Однак до цієї виваженої думки вчені при­йшли тоді, коли в Україні давно вже була запроваджена система адміністративно-територіального устрою і відповідна їй система територіального управління. Полеміка щодо доцільності запрова­дження у цій системі ще одного рівня управління економічних районів і досі триває в науковій літературі.

Галузеве економічне районування відображає поділ території на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки - територіального зосередження певної галузі виробництва чи розміщення певних ресурсів. Отже, галузевий район - це територія із значним зосередженням виробництва продукції чи послуг певної галузі або певного виду природних ресурсів, яка характеризується спе­цифічними місцевими умовами, проблемами і перспективами розвитку. Це може бути промислове, лісовиробниче, водогосподарське районування та ін. Наприклад, при районуванні сільськогосподарського виробництва враховується лише сільське господарство структура сільськогосподарських угідь, спеціалізація, типи сільськогосподарського виробництва. Галузеве районування є важли­вою передумовою встановлення меж інтегральних районів.

3. Економічний район, його сутність та основні риси.

У концепції територіальної організації суспільства основ­ною є категорія "економічний район". Економічний район існує в об'єктивній дійсності та формується у процесі розвитку продук­тивних сил, суспільного виробництва в цілому. Існує декілька ви­значень змісту поняття "економічний район". У більшості з них зазначається його об'єктивна сутність, цілісність, система зв'яз­ків, спільність господарської спеціалізації. Найбільш вдалим є визначення класика регіональної економіки, академіка П. Алам-пієва, який визначив економічний район як територіальну гео­графічно цілісну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв'язки та нерозривно пов'язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці.

В Україні, як і в інших країнах, економічні райони - це складні, цілісні за системою внутрішніх зв'язків, суспільно-територіальні комплекси, які виконують суттєві господарсько-демо-відтворювальні функції в національній економіці країни та беруть активну участь у міжнародному поділі праці.

Перехід України до висхідного суспільного розвитку на засадах постіндустріалізму в умовах глобалізаційних процесів вимагає значного розширення змістовних меж дослідження сутності економічних районів у всій складності сучасних суспільно-виробничих зв'язків.

Очевидно на сьогодні пріоритетним у розвитку України, згідно з розробленим під егідою ООН Порядком денним на XXI століття, стає принцип соціо-економіко-екологічної збалансова­ності розвитку. У зв'язку з розвитком наукової думки в цьому контексті визначення поняття "економічний район" набуває нових рис. Необхідно зазначити, що в західній літературі «економічний район» розглядається як система ринків, що функціонує на основі територіального поділу праці під визначальною дією заковну вартості.

4. Системи економічного районування України

Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районі України зробили такі українські вчені, як М. Паламарчук, М. Пістун, Ф. Заставний, О. Шаблій і В. Поповкін. Так, Ф. Заставний виділив дев'ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайоні Це такі: Східний, Західний, Південний. Ця система розвитку представлена на рис 3.

Рис 3. Система економічного районування України Ф.Д.Заставним

В. Поповкін у праці "Регіонально-цілісний підхід в економіці 1(993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів [36]. До макрорайонів він відніс:

1. Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);

2. Донбас та Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

1. Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська

області);

4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька області).

На думку автора, такий поділ найбільше відповідає системі основних територіально-економічних пропорцій та сприяє їхньому регулюванню та вдосконаленню територіального поділу праці.

Класифікація економічних районів, за О. Шаблієм, передбачає виділення шести соціально-економічних районів: Східного, Центральносхідного, Центрального, Північносхідного, Західного, Південного та Автономної Республіки Крим [64].

Більш вдалим, на нашу думку, є районування, проведене ФД. Заставним та М. Пістуном. Мережа районів, яку запропонували ці автори, є найбільш обґрунтованою. Вона об'єктивно відображає особливості сучасного регіонального розвитку України. Однак, на нашу думку, недоцільним є виділення

1. Центрапьноукраїнського економічного району у складі Черкаської та Кіровоградської області;

2. Київського економічного району у складі трьох, а не чотирьох областей - Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської.

Рис 4.Система економічного районування України

Включення вищевказаних областей у Київський економічний район є доцільним, оскільки Київська агломерація у зв'язку зі своїми специфічними функціями «столичності» та найвищим у державі рівнем зосередження населення і виробництва протягом багатьох десятиріч суттєво впливала і впливає на їхній соціально-економічний розвиток. Це зумовило розвиток досить інтенсивних господарських та соціально-культурних зв'язків між ними та дало підстави для виділення цього району в окрему природно-господарську цілісність - Київське Придніпров'я. Крім того, шкода, завдана цим областям внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначила спільну стратегію соціальної та економічної реабілітації їхньої території. Недоцільно об'єднувати також в один економічний район причорноморські області та Автономну Рес­публіку Крим. Остання, на нашу думку, повинна виступати окре­мою одиницею економічного районування України.

Найбільш адекватною сучасній територіальній організації господарства вважаємо таку схему районування (рис 4).

Удосконалення сітки економічного районування - безперер­вний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливає і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук і створення нових знань у галузі складних природничо-суспільних відносин та їхньої тери­торіальної організації.