Рис 5. Структурна модель державної регіональної політики

Основні завдання державної регіональної політики поляга­ють у забезпеченні:

• політичної стабільності та соціальної злагоди в регіонах;

• комплексного розвитку господарства, удосконалення його територіально-галузевої структури;

• підвищення матеріального добробуту населення, піднесення соціальних стандартів його життєдіяльності;

• оптимальної зайнятості населення, поліпшення демографічної ситуації, зміцнення й ефективного використання наукового потенціалу;

• екологічної безпеки територій та раціонального використання їхнього природно-ресурсного потенціалу;

• покращання генофонду українського народу, його інтелектуального потенціалу;

• збереження історико-культурної спадщини регіонів, відродження духовної самобутності на розширення міжнародних зв'язків, розширення прикордонного співробітництва з сусідніми країнами.

До основних цілей регіональної економічної політики в Україні відносять зміцнення економічної та фінансової самостійності регіонів, узгодження дій державних і місцевих владних структур щодо підвищення суспільної ефективності та рівня соці­ально-економічного розвитку регіонів, задіяння державного сти­мулювання розвитку полюсів-центрів зростання, підтримку де­пресивних та проблемних регіонів [54]. Ефективність державної регіональної політики багато в чому залежить від рівня її інсти-туційного забезпечення для забезпечення в них сприятливих умов життя населення.

Для вирішення цих завдань важливим, на нашу думку, є -досягнення компромісу між економічною ефективністю, соціаль­ною справедливістю державного розвитку та раціоналізацією при­родокористування. Це вимагає активного задіяння всіх напрямів та аспектів регіональної політики - економічного, фінансового, правового, соціального, екологічного.

Необхідно зазначити, що вимоги часу зумовлюють в Україні стратегічну вагомість економічних, структурно-виробничо-технологічних, податкових, бюджетних, грошово-кредитних аспектів в усій "багатокольоровій" гаммі напрямів державної регіональної політики.

Така пріоритетність зумовлена тим, що саме у господарстві регіонів формуються нові "ринкові виробничі відносини", нагро­маджується фінансовий капітал регіонів і держави; у регіонах фор­мується база оподаткування фізичних і юридичних осіб (адже обся­ги податкового прибутку також мають економічне "коріння", тобто залежать від економічної активності населення та економічної си­туації у країні та регіоні). Від підвищення прибутковості виробниц­тва залежить фінансове забезпечення, а значить і успішне виконан­ня і соціальних, і екологічних програм. Як зазначалося вище, регіональна економічна політика здійснюється у фінансово-кредитному, виробничому (промисловому, аграрному, транспортному та інших), бюджетному аспектах і повинна забезпечувати висхідний економі­чний розвиток регіонів та сприяти таким чином вирішенню соціа­льних, екологічних та інших регіональних проблем.

До них, зокрема, належить розширене відтворення конку­рентоспроможного виробництва в регіоні, нагромадження фінан­сового капіталу, зміцнення податкового потенціалу, покращення демографічної ситуації та добробуту населення в контексті гар­монізації регіональних і національних інтересів.

У той же час регіональна економічна політика спрямована на забезпечення не тільки внутрішніх, але й загальнодержавних функцій регіону. До них необхідно віднести у першу чергу гро­шове наповнення Державного бюджету, адекватне податкоспроможності регіонів, активну участь у реформаційних процесах і формуванні єдиного економічного простору, конкурентного се­редовища у країні, примноження національного багатства тощо.

На основі узагальнення існуючих у науковій літературі по­глядів досить повно визначено основні цілі регіональної економі­чної політики. Л.Л. Тарангул до них відносить:

• глибоке реформування системи господарювання з актив­ним розвитком у регіонах третинного і четвертинного секторів;

• нагромадження приватного капіталу для підсилення інвес­тиційної активності вітчизняного виробника;

• наближення регіонів до економічної самостійності у ме­жах єдиного економічного простору України;

• забезпечення економічного зростання регіонів на основі розбудови інноваційного комплексу;

• раціональне використання інтегрального потенціалу тери­торії при випереджальному нарощуванні його інтелектуальної, науково-технічної та інформаційної складових;

• формування в регіонах полюсів зростання, технопарків та технополісів.

У цьому контексті першочергового значення набуває фор­мування конкурентоспроможного виробництва та активізація ін­новаційної та інвестиційної діяльності у регіонах, розширенням в

них бази оподаткування за рахунок розширеного відтворення всіх факторів виробництва, підсилення міжрегіональної економічної інтеграції, економічне зростання із розширення системи робочих місць, зокрема в депресивних регіонах, розвиток полюсів зрос­тання, збалансованість міжбюджетних відносин, раціональне ви­користання інтегрального потенціалу території тощо.

Досягнення зазначених цілей можливе при активному зба­лансованому задіянні державних і ринкових важелів регулювання економікою. В умовах жорсткого фінансового незабезпечення потреб структурно-технологічних трансформацій у країні особ­ливої актуальності набуває фінансова регіональна політика. Вона сьогодні неадекватна потребам соціально-економічного розвитку регіонів та найчастіше проявляється у несправедливо розподіле­ній фінансовій допомозі.

Підвищення ефективності регіональної фінансової політики, її спрямованість на підтримку вітчизняного виробництва сприятиме досягненню економічної самостійності регіонів, фінансовій, соціальній та політичній стабільності в державі, підвищенню рів­нів соціально-економічного розвитку регіонів.

З реалізацією ефективної регіональної економічної політики безпосередньо пов'язана регіоналізація суспільного життя, а також актуальні в певних країнах і широко "розрекламовані" в науковій літературі процеси децентралізованого федералізму [9]. Чіткого визначення цього поняття ще немає. Поряд з ним зустріча­ються і поняття "фінансовий федералізм", "бюджетний федера­лізм" тощо. Вважаємо, що ці поняття більше підходять до держав з федеративним устроєм, наприклад, США (де панує сама модель децентралізованого федералізму) чи Німеччини. Для України з її досить складною соціально-політичною ситуацією, великими іс­торичними відмінностями в розвитку східних і західних регіонів тощо прийнятним, на наш погляд, є поняття регіональної децент­ралізації.

3. Сутність механізму реалізації державної економічної політики

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та ор­ганізаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюєть­ся державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансо­во-економічних, соціальних, організаційних важелів здійснюєть­ся залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Результативність механізму державного впливу на регіональний розвиток значною мірою залежить від дієздатності самої системи управління. Використовувана система важелів має забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціаль­ною ефективністю. Крім того, економічні важелі повинні врахо­вувати специфіку кожної галузі регіону. Тому формується досить складна ієрархічна система узгоджених між собою економічних регуляторів впливу на регіональний розвиток.

У державній регіональній економічній політиці широко вико­ристовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, кредитно-гро­шової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Дер­жавні органи управління можуть впливати на регіональний роз­виток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за споруд­ження об'єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію та ін.

Основними складовими механізму державної регіональної політики України, як визначено чинними нормативними доку­ментами, виступають (рис. 6):

• відповідна законодавчо-нормативна база;

• бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку;

• прогнозування і програмування;

• розвиток різних форм територіальної організації продуктив­них сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональ­не та прикордонне співробітництво та ін.).

Грошово-кредитна система

Рис 6. Механізм реалізації регіональної економічної політики

Першоосновою механізму державної регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини дер­жави і регіонів, та відповідні організаційні структури уп­равління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної са­мостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місце вого та загальнодержавного призначення, формування централізо­ваних і регіональних фондів різного цільового призначення.

До неї належать Закони України: «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про зайнятість населення», «Про столицю України — місто-герой Київ», «Про бюджетну систему України», Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки та збори», Указ Президен­та України від 25 травня 2001 р. про затвердження «Концепції дер­жавної регіональної політики» та інші нормативно-правові акти.

Принциповим питанням є формування системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті: їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перс­пективі передбачається суттєво розширити права місцевих ор­ганів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищен­ня ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обґрун­тованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.

Одним з важливих елементів регіональної економічної політи­ки є розроблення довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку АР Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продук­тивних сил, узгоджуються інтереси галузей і територій.

У регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію та швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. Передусім це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну специфіку. Саме малий бізнес мо­же ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти фор­муванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, ство­ренню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяєть­ся так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної пробле­ми. Причиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні про­цеси. З погіршенням загальноекономічної ситуації кількість та­ких територій постійно зростає, а розв'язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та матеріаль­них ресурсів. Особливе місце в регіональній економічній політиці займає державне сприяння розвитку депресивних регіонів. Ця підтримка спрямовується на стимулювання розвитку території, відновлення її потенціалу; активізацію соціальної мобільності на­селення; створення економічних та інституційних умов для аре­алів зростання. Пряма державна підтримка надається: регіонам, де чітко відстежуються структурні деформації, внаслідок чого зростає безробіття; слаборозвинутими регіонам; регіонам, які по­терпіли від стихійного лиха та техногенних катастроф.

Складові елементи механізму реалізації державної регіональної економічної політики: законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання, прогнозування і планування, спеціальні економічні зони, міжрегіональне і прикордонне співробітництво.

Основними напрямами вдосконалення механізму державної регіональної економічної політики є:

• розроблення нової стратегії державної регіональної еко­номічної політики, яка б дала змогу прискорити економічні пе­ретворення в державі, забезпечити успішне входження суб'єктів господарювання в ринкову систему;

• визначення нових перспективних напрямів державної регіональної економічної політики, враховуючи процеси гло­балізації та регіоналізації;

• формування ефективного регіонального господарського ме­ханізму з широким використанням програмно-цільових методів управління.

Організаційно-правова база реалізації регіональної еко­номічної політики. В умовах демократизації та розвитку ринко­вих відносин, зростання самостійності регіонів об'єктивною не­обхідністю є формування нормативно-правового поля, в межах якого реалізується регіональна економічна політика. Залежно від організаційно-правових особливостей регіональну еко­номічну політику поділяють на експліцитну та імпліцитну. Пер­ша з цих двох форм політики втілюється у життя переважно че­рез офіційні документи, конкретні напрями і заходи, і тому має чітко виражений регіональний характер; друга являє собою, як правило, соціально-економічні наслідки рішень, що приймають­ся на національному рівні, і тому має неявний характер.

Організаційно-правова база реалізації регіональної еко­номічної політики охоплює державне регулювання територіаль­ного розвитку на основі системи законів і нормативів, програмні методи впливу на розвиток регіонів, власне економічні регулято ри. Система економічних регуляторів повинна забезпечити рівно­вагу між економічною доцільністю та соціальною справед­ливістю. Під кожний напрям реалізації регіональної економічної політики має бути сформований відповідний комплекс еко­номічних регуляторів, які взаємозв'язані між собою і не супере­чать один одному.

Держава регулює регіональний соціально-економічний розви­ток на основі нормативно-правових та економічних важелів. Нор­мативно-правові важелі створюють відповідне законодавче поле, в межах якого функціонують економічно самостійні суб'єкти гос­подарської діяльності. Економічні важелі (фінанси, податки, ціни, кредит) формують основу для розвитку конкуренції та підприємництва. У цілому нормативно-правові та економічні ме­тоди регулювання спрямовуються на те, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови для ефективної роботи низових суб'єктів регіонального господарювання.

Основними економічними регуляторами з боку держави є: грошово-фінансові (норма обов'язкових резервів, ставка міжбанківського кредиту, операції Національного банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів); податкові (види і ставки по­датків, об'єкти оподаткування, пільги); цінові; норми аморти­заційних відрахувань, прискорена амортизація; квоти і ліцензії; зовнішньоторговельні регулятори; митні; дотації і субсидії; сти­мулювання поставок продукції і надання послуг для державних потреб.

Держава активно застосовує адміністративні методи регулю­вання у сферах, які відображають національні інтереси: викорис­тання національного багатства, у тому числі природних ресурсів; геополітичні та екологічні проблеми; соціальний захист населен­ня. До основних адміністративних регуляторів з боку держави належать: прямий контроль за монопольними ринками; заходи превентивного характеру; розроблення стандартів і контроль за їх виконанням; визначення соціальних стандартів якості життя; захист національних інтересів.

Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної економічної політики та ключові елементи механізму реалізації регіональної економічної політики. У механізмі державної регіональної економічної політики провідне місце належить бюд­жетно-фінансовим важелям. В Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтуються бюджетна система і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято Закон України «Про бюджетну систему України», де визначено бюджетний устрій і його принципи, порядок складання і виконання бюджетів. Міжбюджетні відносини повинні ґрунтуватися на довгостроковій стабільності, прозорості, об'єктивності і чіткому розмежуванні повноважень і відповідальності. Згідно зі статтею 140 Консти­туції України, органами місцевого самоврядування, які предс­тавляють спільні інтереси територіальних громад міст, сіл і се­лищ, є обласні і районні ради.

Економічний зв'язок між центром і регіонами здійснюється на основі встановлення центром єдиної податкової системи з бага­торівневою ієрархічною структурою. Місцеві податки дають можливість регіональним органам влади мати власні важелі впливу на соціально-економічну ситуацію території. Формування бюджету на основі двоканального принципу дозволяє забезпечити цілісність економічного простору країни та надати достатню еко­номічну самостійність регіонам. Центральний бюджет формує перший фінансовий потік, при цьому розмір податкової ставки визначається парламентом. Регіональні органи влади залежно від своїх можливостей та наявних ресурсів формують другий фінан­совий потік і визначають ставку для регіонального бюджету (з урахуванням встановлених обмежень чи верхньої границі).

Завдяки такій системі встановлюються тісні взаємозв'язки між центром і регіонами, вирішуються важливі регіональні проб­леми економічного, екологічного, соціального характеру. Основ­ний принцип побудови системи бюджетно-фінансових відносин полягає в тому, що будь-яка економічна структура повинна на­самперед забезпечити наповнення бюджету власного рівня. Тому, як показує світовий досвід, майже дві третини всіх прибутків регіону залишається в його власному бюджеті. Водночас здійснюється певний перерозподіл коштів з метою соціально-еко­номічного вирівнювання регіонів. Досягти повної рівності регіонів практично неможливо, оскільки всі вони істотно різняться між собою за природно-ресурсним потенціалом, людсь­кими ресурсами, нагромадженим виробничим потенціалом. Од­нак процес розподілу і перерозподілу бюджетних ресурсів є не­обхідним. Він забезпечує єдність держави, а також нормальні умови перебігу відтворювальних процесів на різних територіях.

Основним напрямом зміцнення фінансової бази територій є: підвищення ролі в бюджетній системі місцевих податків і зборів; збільшення питомої ваги закріплених у бюджетах доходів; чітке визначення порядку надання дотацій, субвенцій і субсидій місце місцевих фінансів депресивних територій.

Визначальну роль у розвитку регіону відіграє інвестиційна політика держави. її основні напрями такі:

• залучення кредитів, гарантій, міжнародної технічної та гу­манітарної допомоги, іноземних інвестицій під перспективні інвестиційні проекти;

• сприяння у визначенні основних пріоритетів інвестування у підприємства та організації регіону;

• створення банку даних про інвестиційні проекти підпри­ємств та організацій регіону;

• координація та управління інвестиційними проектами в регіоні;

• супровід інвестиційних проектів та контроль за раціональ­ним використанням залучених фінансових ресурсів;

• підготовка та впровадження, відповідно до міжнародних стандартів, єдиної методологічної основи проведення фінансово-економічного аналізу і оцінки інвестиційних проектів, які ре­алізуються на території регіону;

• реалізація заходів, спрямованих на консолідацію зусиль з іноземними партнерами, шляхом пропонування їм промислових, науково-технічних та інноваційних можливостей регіону;

• активне використання інвестиційного потенціалу комерційних банків, страхових, пенсійних та інших фондів (компаній), дивідендів та пакетів акцій, що належать державі, для цілей інвестиційної діяльності із забезпеченням відповідного законодавчого врегулювання цих питань.

4. Роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державної регіональної економічної політики.

Система регіонального управління і місцевого самоврядування визначена в законах «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації».

Місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відпові­дальністю органів місцевого самоврядування вирішувати питання міс­цевого значення в межах Конституції і Законів України. Місцеве само­врядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх вико­навчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Система місцевого самоврядування включає: територіальну гро­маду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних гро­мад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, се­лища, міста. Територіальна громада — це жителі, що об'єднані пос­тійним проживанням в межах села, селища, міста, що є самостійни­ми територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

До органів управління місцевим самоврядуванням відносяться представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування, а та­кож органи самоврядування населення.

Представницький орган місцевого самоврядування — виборний орган (рада), який складається з депутатів і наділяється правом пред­ставляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рі­шення. Кількісний склад депутатів сільської, селищної, міської ради визначається радою відповідно до закону. Спільні інтереси тери­торіальних громад сіл, селищ, міст представляють районні та обласні ради, тобто ради окремих адміністративно-територіальних одиниць. У містах з районним поділом за рішення територіальної громади міста або міської ради можуть утворюватися районні в місті ради, які, в свою чергу, утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є головою її виконавчого комітету.

Виконавчі органи рад — органи, які створюються сільськими, се­лищними, міськими радами для здійснення виконавчих функцій і пов­новажень місцевого самоврядування. Виконавчі органи рад складаються із виконавчих комітетів, управлінь, відділів, які підконтрольні і підзвітні відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади — також підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. До делегованих повноважень належать такі повнова­ження органів виконавчої влади, які надаються органам місцевого самов­рядування відповідно до закону. Делегованими можуть бути повноважен­ня органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним міс­цевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

Органи самоорганізації населення — представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно прожива­ють на відповідній території в межах села, селища, міста.

Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села, селища, міста, оби­рається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємничого голосування строком на чотири роки і здійснює свої повноваження на постійній ос­нові. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної ради, головує на її засіданнях.

Органи місцевого самоврядування наділяються власними повно­важеннями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність. Органам місцевого самоврядування можуть надава­тися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст.

Формування новітньої вітчизняної системи управління здійс­нюється з врахуванням, критичним осмисленням та практичним вико­ристанням світового досвіду. Система державного управління та місце­вого самоврядування формується в Україні з врахуванням історичного розвитку, відображає процеси формування нових економічних та управ­лінських відносин, відображає нові правові, політичні, соціальні, мо­ральні, національні аспекти, притаманні сучасному періоду розвитку.

Суб'єктами, що реалізують державну політику в регіо­нах та безпосередньо здійснюють державне регулювання на міс­цях, є обласні, районні та міські держадміністрації. Вони забез­печують реалізацію законів України, указів Президента, постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів, рішень відповідних представ­ницьких органів регіонального самоврядування.

Отже, у виконавчої влади — Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств — держадміністрації є інструментом у процесі реалізації законів та інших правових актів.

Регіональні державні адміністрації мають широкі повнова­ження: в галузі соціально-економічного розвитку; у сфері бю­джету та фінансів; управління майном, приватизації та підприємництва; у галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту та зв'язку; у сфері використання та охорони земель, природ­них

Рис.7 Принципова структура органів державного управління на обласному рівні

ресурсів та охорони довкілля; у галузі міжнародних та зов­нішньоекономічних відносин.

Для виконання функцій управління територією, реалізації за­гальнодержавної та регіональної політики в складі місцевих держадміністрацій існують відповідні економічні служби — ко­мітети (департаменти) управління економікою (рис 7). Функції цих служб є досить широкими і виходять за межі лише прогнозно-планової роботи.

Основними завданнями управління економікою місцевими державними адміністраціями є:

• реалізація державної регіональної економічної політики на місцях;

• забезпечення комплексного соціально-економічного розвит­ку регіону;

сприяння проведенню економічних реформ, забезпечення раціонального використання виробничо-технічного та наукового потенціалу регіону, його природних, трудових і фінансових ресурсів;

• здійснення методичного керівництва економічною роботою в регіоні.

Роль органів місцевого самоврядування в період здійснення ре­гіональної економічної політики має вирішальне значення. Від самоврядування, в першу чергу, залежить мобілізація людських і си­ровинних ресурсів на організацію ефективної ринкової економіки, створення нових робочих місць, повніше використання наявного соціально-економічного потенціалу у кожному регіоні, місті, селі.

Постійне зростання соціально-економічних потреб суспільст­ва вимагає об'єднання зусиль та ефективної взаємодії централь­них та регіональних органів управління у вирішенні невідклад­них проблем. Центральна державна влада має право втручатися у діяльність органів місцевого самоврядування, але лише у встано­влених законодавством випадках.

Регіони обласного рангу повинні виконувати організаційні функції у використанні природно-сировинних і людських ресур­сів. Область є основною територіальною ланкою взаємодії суспіль­ства і держави. Вона об'єднує первинні територіальні утворення (села, селища та міста) як складові частини структури терито­ріальної організації суспільства.

Держава зберігає за собою функцію контролю за дотриманням законності дій виконавчої влади на регіональному рівні, вирішує найважливіші питання стратегії і тактики економічних реформ, здійснює управління основними сферами соціально-економічного розвитку країни.

Самоврядування в управлінні сільською місцевістю не повинно бути самоціллю, яка може призвести до самоізоляції. Розширення прав місцевих органів управління не означає, що вони у вирішенні економічних і соціальних проблем повинні спиратися лише на влас­ні сили. Допомога «згори» потрібна тоді, коли загальмовані процеси самовідтворення, не поновлюються внутрішні ресурси тощо.

5. Прогнозування ф державні програми розвитку регіонів

Важливою складовою для наукового обґрунтування розвитку регіонів є прогнозування як з'єднувальна ланка між теоретичними розробками та господарською практикою. Прогноз — це науково обґрунтоване бачення перспектив розвитку певного соціально-економічного процесу чи явища, а також можливих шляхів та засобів досягнення визначених цілей. Він має імовірнісний характер, хоча його розробка і спирається на систе­му кількісних і якісних показників. Загальна мета прогнозу соціально-економічного розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об'єктивність управлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки у майбутньому. Регіональні прогнози класифікують за такими оз­наками: за терміном — оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові; за функціональною ознакою — пошуко­вий, нормативний.

Регіональне прогнозування базується на таких принципах:

• системності, що передбачає розгляд економіки регіону як важливої складової єдиного господарського комплексу країни, до складу якої входять об'єкти сфери матеріального виробництва, виробничої і соціальної інфраструктури;

• багатоваріантності стратегічних і тактичних завдань, мож­ливих шляхів досягнення перспективних цілей залежно від обра­них темпів реформування економіки регіону та параметрів соціально-економічного розвитку;

• єдності кількісних і якісних характеристик прогнозу, перед­бачення можливих негативних соціальних наслідків здійснюва­них економічних перетворень, особливо у сфері зайнятості насе­лення та ринку праці;

• оптимального поєднання різних підходів і методів до розроб­лення регіональних прогнозів з метою підвищення надійності прогнозних розробок, правильного вибору шляхів досягнення поставлених цілей;

• ієрархічності та програмності у виборі конкретних засобів вирішення соціально-економічних завдань на основі тісного взаємозв'язку між потребами регіону та наявними і залученими матеріально-технічними, фінансовими і трудовими ресурсами;

• агрегованості основних індикаторів і показників регіональ­ного прогнозу залежно від прогнозного періоду, послідовності і можливих етапів досягнення визначених цілей.

Розроблення системи прогнозів розвитку економіки регіонів відбувається у кілька етапів.

На першому етапі здійснюється комплексний аналіз і система­тизація регіональних та міжрегіональних проблем розвитку, що потребують вирішення у найближчій та віддаленій перспективі.

До основних проблем регіонального розвитку належать: підви­щення рівня життя населення, скорочення безробіття та забезпе­чення зайнятості населення; екологічні проблеми; зміцнення експортного потенціалу регіонів; удосконалення територіальної спеціалізації.

На другому етапі здійснюється побудова так званого «дерева цілей», яке ґрунтується на їх чіткому ранжируванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку та наявних фінансових ре­сурсів. «Дерево цілей» будується шляхом виокремлення частко­вих цілей із найбільш загальних. Воно забезпечує взаємозв'язок системи цілей на різних ієрархічних рівнях управління за ступе­нем значущості та пріоритетності.

На третьому етапі формулюються обмеження і критерії, які й визначають границі прийнятних рішень та засобів досягнення поставлених цілей; здійснюється «прив'язка» цілей до ресурсних можливостей території. Як правило, першочергово реалізуються цілі й проекти, які не потребують значних капітальних вкладень. На основі зіставлення цілей та ресурсних можливостей території розробляють різні, часто альтернативні варіанти соціально-еко­номічного розвитку території чи варіанти розв'язання окремих проблем.

На четвертому етапі відпрацьовують можливі сценарії розвит­ку подій у перспективі залежно від обраних шляхів вирішення регіональних проблем. Сценарій являє собою загальну модель, яка описує не тільки очікувані результати тих чи інших перетво­рень, а й визначає необхідні ресурси для їх досягнення.

У практичній площині прогнозування здійснюється на основі розробки різних типів моделей. Найбільш поширеними серед них є економіко-математичні, які являють собою певні формалізо­вані співвідношення, що описують основні взаємозв'язки між елементами економічної системи. Залежно від чинника часу ці моделі поділяються на динамічні та статичні. Динамічні моделі дають уявлення про розвиток об'єкта в часі, а тому широко вико­ристовуються для підтвердження чи спростування прогнозних гіпотез. Статичні моделі описують взаємозв'язки між окремими елементами цілісної системи, а тому мають обмежену сферу засто­сування і меншу прогностичну цінність. За формою опису причин-но-наслідкових залежностей усі математичні моделі поділяються на детерміновані та стохастичні; останні у свою чергу поділяють­ся на вірогідні та статистичні. Детерміновані моделі передбачають такий взаємозв'язок, коли вхідним даним відповідають певні значення вихідних результатів. Стохастичні моделі відображають протилежний , імовірнісний характер взаємозв'язків між об'єктами і явищами Важливим засобом прогнозування соціально-економічних процесів є імітаційні моделі.

Важливим документом, необхідним для розвитку регіонів, має бути державна програма їх соціально-економічного розвитку. Вона повинна складатися з трьох основних розділів: аналітично-прогнозного, системи основних показників, балансових показників. Перший розділ містить результати аналізу основних тенденцій розвитку економіки регіону, цілі, завдання та прогноз­ні показники його соціально-економічного розвитку на перспективу. Другий включає чисельність та структуру зайнятого населення, використання трудових ресурсів, показники розвитку сфери матеріального виробництва й соціальної сфери за їх основ­ними галузями, рівня життя населення, структурних перетворень в економіці, зовнішньоекономічної діяльності, соціально-еконо­мічного розвитку міст, районів тощо. Третій розділ містить реко­мендації до виконання основних балансових розрахунків, необ­хідних для розробки програми. Він включає баланси трудових, фінансових, паливно-енергетичних ресурсів, виробництва і вико­ристання окремих видів промислової та сільськогосподарської продукції, споживання продовольчих товарів. Усі розділи про­грами соціально-економічного розвитку територій взаємо­пов'язані між собою і спрямовані на досягнення основних, ви­значених програмою цілей.