Навчальний посібник_проблеми

програм економічного і соціального розвитку та відстеження їх результативності на підставі спеціальних методик; узгодження господарськоправового та бюджетного регулювання відносин, які складаються в процесі фінансування програм; закріплення єдиного механізму здійснення контролю за виконанням програмних документів, а також механізмів взаємодії органів влади із суб’єктами господарювання в ході розробки та виконання цих документів1 з одночасним посиленням контролю за додержанням вимог відповідного законодавства.

3. В межах реалізації економічної політики держава застосовує різноманітні засоби регулювання господарської діяльності, основні з яких визначено у ГК України (ч. 2 ст. 12): державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови та порядок застосування окремих засобів державного регулювання господарської діяльності визначено спеціальними нормативно-правовими актами (зокрема, законами України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про стандартизацію», «Про ціни і ціноутворення» та ін.). Разом з тим правова основа щодо окремих засобів державного регулювання господарської діяльності і практика застосування відповідних нормативно-правових актів характеризуються низкою проблем.

Зокрема, за результатами аналізу формування і виконання державного замовлення на поставку продукції для державних потреб Колегія Рахункової палати України констатувала, що система функціонування держзамовлення в Україні неефективна. За висновками Колегії, держзамовлення фактично не виконує роль засобу державного регулювання економіки при формуванні на контрактній (договірній) основі складу й обсягів товарів, робіт і послуг, яких потребує Україна для розв’язання найважливіших соціально-економічних проблем. Аналіз засвідчив, що з року в рік повторюється практика, коли постанова Уряду про держзамовлення набирає чинності вже після використання коштів замовниками. Це свідчить про формальність інституту державного замовлення як такого і ставить на порядок денний питання про докорінний перегляд законодавчих засад його функціонування. Міністерство економічного розвитку і торгівлі, яке є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань координації державного замовлення, не забезпечує ефективної реалізації державної політики у цій сфері. Як і в попередні роки, у відомстві відсутня реальна стратегія розвитку державного замовлення. З 2005 року не переглядалися його критерії, а процес формування

1 Поповська І.П. Правові основи програмного регулювання господарської діяльності в Україні: Автореф. дис. ...

канд. юрид. наук: 12.00.04 / І.П. Поповська; Одес. нац. юрид. акад. – О., 2010. – С. 4-6; Віхров О.П. Організаційногосподарські правовідносини. Монографія. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2008 – С. 323.

14

фактично зведено до узагальнення отриманих пропозицій1.

Проблемним питанням є й необґрунтовано великий перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Одержання ліцензій для здійснення певних видів господарської діяльності потребує багато часу, ресурсів суб’єктів господарювання. Сфера ліцензування перетворилася на одну з найбільш корумпованих та стала механізмом адміністративного тиску на суб’єктів господарювання, в деяких випадках механізм ліцензування використовується для неправомірного обмеження конкуренції під час здійснення господарської діяльності. Все це призводить до гальмування процесів реформування дозвільної системи та системи ліцензування, а отже й до порушень вимог законодавства у відповідних сферах2. До того ж у нормативно-правових актах відсутні критерії віднесення того або іншого виду діяльності до числа тих, що підлягають ліцензуванню, не встановлено процедуру визнання виду діяльності таким, що підлягаю ліцензуванню3.

Недостатньо упорядкованим та надмірно великим за кількістю нормативно-правових актів є законодавство з питань стандартизації та сертифікації. Поряд із пакетом законів, прийнятих у період з 2001 по 2005 роки (закони України «Про стандартизацію», «Про підтвердження відповідності», «Про акредитацію органів оцінки відповідності», «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності»), продовжує діяти й Декрет КМУ від 10.05.1993 р. «Про стандартизацію та сертифікацію» (із змінами), який має той самий предмет регулювання. За оцінками фахівців законодавча база України в цій сфері містить низку норм, що суперечать політиці ЄС та СОТ, до того ж використовується велика кількість застарілих стандартів та вимагається обов’язкова сертифікація для багатьох товарів з низьким ступенем ризику, що суперечить міжнародно-визнаній практиці. Як наслідок суб’єкти господарювання компенсують витрати, пов’язані з виконанням бюрократичних вимог, підвищуючи ціни/тарифи4.

Незважаючи на положення ГК України, який відносить до основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання надання інвестиційних пільг, в інших законодавчих актах надання цих пільг наразі не передбачено, що є негативним чинником для інвестування. Негативно оцінюється науковцями й непослідовність розвитку законодавства в цьому питанні. Наприклад, раніше ст. ст. 21, 22 Закону України «Про інноваційну діяльність» передбачали надання суб’єктам такої діяльності пільг щодо сплати податків та митних платежів. Однак протягом тривалого часу дія цих статей призупинялась згідно з законами про Державний бюджет України, а згодом

1Держзамовлення, яке ніяк і нічим не допомагає економіці [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Рахункової палати України. – Режим доступу: http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16738804.

2Про Концепцію вдосконалення державного регулювання господарської діяльності: Указ Президента України від 03.09.2007 р. № 816/2007 // ОВУ. – 2007. – № 66. – Ст. 2540.

3Бекірова Е.Е. Правове регулювання ліцензування певних видів господарської діяльності : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 / Е.Е. Бекірова; НАН України. Ін-т екон.-прав. дослідж. – Донецьк, 2006. – С. 1.

4Технічне регулювання в Україні: як забезпечити розвиток економіки і захист прав споживачів (Аналітична доповідь, 2008 р.) [Елетронний ресурс] // Інтернет-сайт «Магазин деловой книги». – Режим доступу: http://vlasnasprava.info/ua/dozvil/standard.html?_m=publications&_t=rec&id=10176.

15

вони взагалі були виключені. Таким чином, небажання зменшувати доходи бюджету призводить до заборони найважливішого стимулу інноваційної діяльності1.

Підстави та правила надання суб’єктам господарювання податкових пільг нині конкретизовано у Податковому кодексі України (далі – ПК України)2. Стимулююча спрямованість більшою мірою властива тим пільгам, надання яких вимагає від суб’єктів господарювання вчинення певних дій. Пільги, щодо яких встановлено вимоги з цільового використання вивільнених коштів, віднесено п. 30.8 ст. 30 ПК України до умовних. При цьому пп. 16.1.6 п. 16.1 ст. 16 ПК визначає, що умовними є податкові пільги, що надаються за умови використання коштів, вивільнених у суб’єкта господарювання внаслідок надання пільги, у визначеному державою порядку. Однак на сьогоднішній день законодавством не визначено єдиного механізму контролю за використанням умовних податкових пільг, що знижує ефективність реалізації їхньої стимулюючої функції3.

Ряд недоліків містить і законодавство щодо надання суб’єктам господарювання державної допомоги. Таке законодавство не закріплює єдиних підходів до визначення основних критеріїв, видів та цілей державної допомоги, що обумовлює відсутність належного механізму її надання суб’єктам господарювання та призводить до масових порушень у цій сфері4. На державному рівні визнано, що законодавство щодо державної допомоги суб’єктам господарювання є фрагментарним і не містить норм, необхідних для розв’язання таких проблем, як відсутність контролю за впливом державної допомоги на конкуренцію та міжнародну торгівлю і недостатня прозорість механізму надання та використання цієї допомоги. Зокрема, у законодавстві не визначено механізм повернення суб’єктом господарювання отриманої державної допомоги, що спотворює або загрожує спотворити конкуренцію та міжнародну торгівлю5. Наразі в Україні відсутній єдиний законодавчий акт, який би визначав загальні засади та умови надання державної допомоги суб’єктам господарювання, проведення моніторингу такої допомоги. Проект відповідного закону перебуває на розгляді Верховної Ради України, проте він не позбавлений низки суттєвих вад, про що зазначено у висновку Головного науково-експертного управління парламенту6.

1Добровольська В.В. Закріплення методів (засобів) і форм державного регулювання економіки в законодавстві України / Господарське право: Підручник / О. П. Подцерковний, О.О. Квасніцька, А.В. Смітюх та ін.; За ред. О.П. Подцерковного. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Х: Одіссей, 2012. – С. 85.

2Податковий кодекс України: Закон України від 02.12.2010 р. // ОВУ. – 2010. – № 92. – Ст. 3248. – (зі змін. та доп.).

3Лукова Н.Г. Правове забезпечення ефективного використання стимулюючої функції податкових пільг // Економіка та право. – 2012. – № 2. – С. 143-144.

4Некрасова Т.В. Правове регулювання надання державної допомоги суб’єктам господарювання: Автореф. дис. ...

канд. юрид. наук: 12.00.04 / Т.В. Некрасова; НАН України, Ін-т екон.-прав. дослідж. – Донецьк, 2009. – С. 1.

5Про схвалення Концепції реформування системи державної допомоги суб’єктам господарювання: Розпорядження КМУ від 13.01.2010 р. № 81-р // ОВУ. – 2010. – № 3. – Ст. 108.

6Проект Закону про державну допомогу суб’єктам господарювання (реєстр. № 2749 від 05.04.2013 р.) [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=46496.

16

Окремі напрями подолання існуючих проблем визначено Концепцією вдосконалення державного регулювання господарської діяльності, затвердженою Указом Президента України від 03.09.2007 р. № 816/2007 (яка не втратила актуальності до цього часу)1, а також іншими документами програмного характеру. Зокрема, в цій Концепції серед пріоритетних напрямів вдосконалення державного регулювання господарської діяльності визначено такі як: спрощення дозвільної системи та мінімізація видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню; удосконалення системи оподаткування, зокрема, шляхом скорочення кількості видів податків, зборів, спрощення їх адміністрування; усунення технічних бар’єрів під час здійснення окремих видів господарської діяльності; збільшення фінансово-кредитної підтримки для стимулювання розвитку підприємництва. Низку пропозицій щодо удосконалення застосування засобів державного регулювання господарської діяльності обґрунтовано й у працях представників науки господарського права2.

4. Здійснення державного регулювання господарської діяльності потребує прийняття та реалізації нормативно-правових актів, які визначають правила поведінки учасників господарських відносин, а тому державою встановлено спеціальні вимоги щодо упорядкування процесів підготовки, прийняття та оприлюднення таких актів. Для позначення цього напряму діяльності держави у законодавстві використовується термін «державна регуляторна політика».

У 2003 році прийнято Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (далі – Закон про регуляторну політику), який визначає порядок розробки та прийняття регуляторних актів (нормативно-правових актів та інших офіційних письмових документів, які або окремі положення яких спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання)3. Цей Закон передбачає обов’язкове планування діяльності з підготовки регуляторних актів, проведення аналізу їх регуляторного впливу, оприлюднення проектів таких актів з метою отримання зауважень і пропозицій, а також систематичне відстеження результативності чинних регуляторних актів.

Закон про регуляторну політику достатньо ґрунтовно регулює відповідні відносини, і загалом одержав схвальну оцінку представників науки

1Про Концепцію вдосконалення державного регулювання господарської діяльності: Указ Президента України від 03.09.2007 р. № 816/2007 // ОВУ. – 2007. – № 66. – Ст. 2540.

2Бекірова Е.Е. Зазнач. праця; Джумагельдієва Г.Д. Правове регулювання цін і ціноутворення: Автореф. дис...

канд. юрид. наук: 12.00.04 / Г.Д. Джумагельдієва; НАН України. Ін-т екон.-прав. дослідж. – Донецьк, 2004. – 18 с.; Добровольська В.В. Правові засади державного регулювання підприємницької діяльності в Україні: Автореф. дис...

канд. юрид. наук: 12.00.04 / В.В. Добровольська; НАН України. Ін-т екон.-прав. дослідж. – Донецьк, 2007. – 17 с.; Некрасова Т.В. Зазнач. праця; Шпомер А.І. Ліцензування господарської діяльності (господарсько-правовий аспект): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.04 / А.І. Шпомер; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2006. – 20 с. та ін.

3Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності: Закон України від 11.09.2003 р. // ВВРУ. – 2004. – № 9. – Ст. 79. – (зі змін. та доп.).

17

господарського права1. Разом з тим ефективність дії цього законодавчого акту знижується через неналежне його виконання. Так, за інформацією Державної служби України з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва в останні роки є характерним зниження рівня виконуваності вимог Закону регуляторними органами як на центральному, так і на регіональному рівні. Зокрема, кількість виявлених фактів недотримання центральними органами виконавчої влади принципів державної регуляторної політики при підготовці проектів регуляторних актів зросла з 16,5 % у 2011 році до 18 % – у 2012, а на регіональному рівні цей показник досяг більше 41 % проти 13,6 % – у 2011 році. Питома вага проектів регуляторних актів, стосовно яких уповноваженим органом були прийняті рішення про відмову у погодженні через невідповідність принципам державної регуляторної політики, зросла з 16,5 % у 2011 році до майже 21 % у 2012 році. Тобто за підсумками 2012 року уповноваженим органом було відмовлено в погодженні кожного п’ятого поданого на погодження проекту регуляторного акта (в тому числі майже кожного другого проекту регуляторного акта, розробленого місцевими органами виконавчої влади) через невідповідність принципам державної регуляторної політики2. Така тенденція, на жаль, зберігається і дотепер.

Виконання вимог Закону щодо підготовки аналізів регуляторного впливу до кожного проекту регуляторного акта (тобто документів, які повинні містити всебічне обґрунтування необхідності прийняття регуляторних актів) нерідко має характер імітації: маючи формальні ознаки, ці документи є неякісними за змістом. Обговорення оприлюднених проектів регуляторних актів або не відбувається взагалі або за результатами такого обговорення приймаються заздалегідь передбачувані рішення.

Перегляд прийнятих регуляторних актів здебільшого також має формальний характер, не проводиться системна оцінка реалізації регуляторної політики у пріоритетних галузях економіки, що визнано у вищезгаданій Концепції вдосконалення державного регулювання господарської діяльності.

Серед основних напрямів вирішення існуючих проблем в цій Концепції визначено, зокрема: залучення неприбуткових об’єднань підприємців до формування основних засад державної регуляторної політики (в тому числі шляхом запровадження ініціювання неприбутковими об’єднаннями підприємців проектів нормативно-правових актів, спрямованих на поліпшення підприємницького середовища); удосконалення діяльності органів державної влади з питань розвитку господарської діяльності (зокрема, уточнення правового статусу уповноваженого органу виконавчої влади з питань регуляторної політики).

Зметою підвищення ефективності державної регуляторної політики у

1Знаменский Г.Л. Новое хозяйственное право. Избранные труды: сб. науч. трудов / Г.Л. Знаменский. – К.: Юринком Интер, 2012. – С. 461-462.

2Інформація щодо виконання регуляторними органами вимог Закону щодо дотримання принципів державної регуляторної політики у 2012 році [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Державної служби України з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва. – Режим доступу: http://www.dkrp.gov.ua/info/1362.htm.

18

науковій літературі пропонується також: встановлення санкцій за правопорушення у сфері регуляторної діяльності1, розробка та запровадження системи розподілу регуляторних актів на категорії в залежності від їх можливого впливу на підприємницьке середовище, деталізація методик проведення аналізу впливу регуляторних актів та відстеження їх результативності2 та інші заходи організаційно-правового характеру.

5. Відповідність фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарських відносин встановленим державою правилам забезпечується здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Законодавство щодо державного нагляду (контролю) у цій сфері представлено: 1) положеннями ст. 19 ГК України, які визначають об’єкти такого нагляду (контролю), основні вимоги стосовно його правового забезпечення та здійснення; 2) Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», який визначає, зокрема, основні принципи і порядок здійснення вказаного нагляду (контролю), і поширюється на всі відносини, пов’язані з його здійсненням, за

(контролю) у сфері господарської діяльності щодо фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності», дія якого поширюється на вказаних суб’єктів господарювання, діяльність яких не віднесена до високого ступеня ризику4; 4) спеціальними законами, які регулюють відносини, що не охоплюються предметом регулювання вищевказаного Закону «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»: щодо здійснення заходів контролю органами доходів і зборів, державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, державного архітектурнобудівельного контролю та нагляду і ін. (наприклад, Податковий кодекс

«контроль» та невизначеність їх співвідношення. Так, у ст. 19 ГК України ці поняття вживаються роздільно, хоч і без розкриття їх змісту, тоді як у Законі

1Юлдашев О.Х. Методологічні засади регуляторної політики у сфері господарської діяльності : Автореф. дис...

д-ра юрид. наук: 12.00.04 / О.Х. Юлдашев; НАН України. Ін-т екон.-прав. дослідж. – Донецьк, 2008. – С. 26.

2Колесніков О.А. Регуляторна політика держави: механізм та сучасний досвід правового забезпечення // Засоби та механізми господарсько-правового регулювання: колективна монографія / За наук. ред. Д.В. Задихайла. – Х.: Юрайт,

2013 – С. 160-191.

3Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності: Закон України від 05.04.2007 р. // ВВРУ. – 2007. – № 29. – Ст. 389. – (зі змін. та доп.).

4Про особливості здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності щодо фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності: Закон України від 23.02.2012 // ВВРУ. – 2012. – № 49. – Ст. 558.

19

«Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» ці поняття вживаються як тотожні1. У науці господарського права єдиної позиції щодо співвідношення вказаних понять також не сформовано, і пропонуються різні підходи до законодавчого вирішення цього питання, в тому числі законодавче розмежування таких понять, і на цій основі – проведення розмежування правового статусу органів державного контролю та органів державного нагляду у сфері господарювання2.

Унаукових публікаціях відзначається неузгодженість окремих положень ГК України і Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», а також положень спеціальних законів з нормами цього Закону, у зв’язку з чим зроблено висновок про незавершеність формування нормативно-правової основи здійснення зазначеного контролю. В рамках подолання цієї проблеми пропонується, зокрема, узгодження положень ГК України і Закону щодо визначення тих сфер господарської діяльності, в яких уповноважені органи здійснюють державний нагляд (контроль), а також уточнення об’єктів нагляду (контролю) у цих сферах3.

На теперішній час повноваженнями із здійснення державного контролю (нагляду) за діяльністю суб’єктів господарювання наділено близько 70 різних органів4, що призводить до надмірного втручання в цю діяльність і перешкоджає її нормальному здійсненню. До того ж мають місце непоодинокі випадки порушення контролюючими органами вимог законодавства5.

Узв’язку з цим у науковій літературі зазначається, що ключовими проблемами правового регулювання відносин контролю у сфері господарювання є: широке коло контрольних органів; дублювання компетенції органів контролю; невизначеність порядку взаємодії контролюючих органів між собою; відсутність уніфікованих вимог по відношенню до змісту нормативних актів, які регулюють контрольні процедури. Відповідно пропонуються такі напрями вдосконалення правового регулювання відносин контролю у сфері господарювання: а) перегляд кількості існуючих контролюючих органів та їх компетенції; б) встановлення на законодавчому рівні уніфікованих вимог до змісту нормативних актів, контрольних процедур; обов’язкове закріплення в законах не тільки компетенції контролюючих органів, а й підстав та меж контролю, що дозволить не допускати дублювання функцій6.

1Щербина В. Державний нагляд (контроль) у сфері господарювання: удосконалення правового регулювання // Юридична Україна. – 2009. – № 11. – С. 85.

2Щербина В. Зазнач. праця. – С. 86; Віхров О.П. Організаційно-господарські зобов’язання з контролю (нагляду) за господарською діяльністю // Вісник Інституту економіко-правових досліджень НАН України. – 2011. – № 1. – С. 78; Попелюк В.П. Правове регулювання відносин контролю у сфері господарювання: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 / В. П. Попелюк; Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.». – О., 2011. – С. 9, 12.

3Щербина В. Зазнач. праця. – С. 85-86.

4Національний реєстр контролюючих органів [Електронний ресурс] // Інтернет-сайт Федерації рботодавців України. – Режим доступу: http://reestr.fru.org.ua/.

5Крупчан О. Удосконалення державного регулювання підприємницької діяльності на сучасному етапі // Вісник Академії правових наук України. – 2011. – № 4. – С. 96.

6Попелюк В.П. Зазнач. праця. – С. 11-12.

20

Доцільність скасування дублюючих контролюючих функцій з подальшою ліквідацією контролюючих органів, у діяльності яких зникла необхідність, визнано й на державному рівні. Крім того, визначено, що основними завданнями у сфері державного нагляду й контролю мають стати: завершення розробки й впровадження критеріїв оцінювання ступеня ризику від ведення суб’єктами господарської діяльності й періодичності проведення планових заходів державного нагляду (контролю); зміна підходів до здійснення державного нагляду з прямого контролю до профілактики й запобігання порушень законодавства1. В рамках реалізації цих завдань передбачено внесення змін до Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» щодо обмеження втручання контролюючих органів у діяльність суб’єктів господарювання, а також приведення інших нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом2.

Контрольні питання

1.Охарактеризуйте значення державного регулювання господарської діяльності для формування суспільного господарського порядку.

2.Вкажіть недоліки правової основи прогнозування та планування соціально-економічного розвитку.

3.Вкажіть основні проблеми у практиці планування соціальноекономічного розвитку.

4.Охарактеризуйте основні правові проблеми щодо застосування державного замовлення та ліцензування певних видів господарської діяльності.

5.Вкажіть основні правові проблеми щодо надання суб’єктам господарювання пільг та державної допомоги.

6.Охарактеризуйте основні напрями удосконалення законодавства щодо засобів державного регулювання господарської діяльності.

7.Назвіть основні проблеми здійснення державної регуляторної політики

усфері господарювання.

8.Вкажіть основні проблеми щодо правової основи державного нагляду (контролю) у сфері господарювання.

Ключові слова

Державний нагляд (контроль) у сфері господарювання; державне регулювання господарської діяльності; державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності; засоби державного регулювання господарської діяльності; прогнозування та планування економічного і соціального розвитку.

1Програма економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», схвалена Комітетом економічних реформ при Президентові України [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/n0004100-10.

2Про затвердження Державної програми активізації розвитку економіки на 2013-2014 роки: Постанова КМУ від 27.02.2013 р. № 187 // ОВУ. – 2013. – № 24. – Ст. 807.

21

1.2.ПРАВОВИЙ СТАТУС СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1.Поняття та види суб’єктів господарювання.

2.Проблеми утворення суб’єктів господарювання.

3.Проблеми припинення суб’єктів господарювання.

4.Особливості правового статусу окремих суб’єктів господарювання та проблеми реалізації їх статусу.

5.Захист прав та законних інтересів суб’єктів господарювання.

1. Необхідною передумовою встановлення правового статусу суб’єктів господарювання, які утворюють основну та найбільш чисельну групу учасників господарських відносин, є з’ясування самого поняття «суб’єкти господарювання». Визначення такого поняття має теоретичне і практичне значення, оскільки до теперішнього часу ведеться дискусія щодо використання саме цього терміну у ГК України, а розкриття його змісту дає можливість розмежувати різні групи учасників господарських відносин.

Термін «суб’єкти господарювання» досить широко почав використовуватися на первинному етапі ринкових реформ після проголошення незалежності України у нормативно-правових актах, які регулювали відносини у сфері господарювання (ціноутворення, оподаткування та ін.), наприклад, визначення поняття «суб’єкт господарювання» містилося у Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», який втратив чинність у 2001 р.

В теперішній час зміст цього поняття визначено ч. 1 ст. 55 ГК України, згідно з якою суб’єктами господарювання є учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи при цьому господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно та несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Види суб’єктів господарювання визначаються ГК України, де використано декілька критеріїв щодо поділу цих суб’єктів на види, а саме:

1) залежно від наявності або відсутності статусу юридичної особи: господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦК

України (зокрема, господарські товариства, кооперативи), державні, комунальні та інші підприємства (зокрема, приватні підприємства), створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність та зареєстровані у встановленому законом порядку (зокрема, господарські об’єднання, холдингові компанії, фермерські господарства);

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, що здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ч. 2 ст. 55 ГК України);

2) залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої діяльності: суб’єкти малого підприємництва, у тому числі суб’єкти мікропідприємництва; суб’єкти середнього та великого підприємництва (ч. 3 ст. 55).

22

Крім того підприємства або об’єднання підприємств поділяються:

1)залежно від форми власності, на базі якої вони функціонують як суб’єкти господарювання: державні та комунальні підприємства (об’єднання підприємств); підприємства колективної власності; приватні підприємства; підприємства, засновані на змішаній формі власності (ч. 1 ст. 63, ст. 119 ГК України);

2)залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу підприємства: унітарні та корпоративні підприємства (ч. 3 ст. 63 ГК України).

Не вдаючись в дискусію щодо заперечення з боку окремих представників цивілістичної науки використання поняття «суб’єкт господарювання» в ГК України та визначення видів суб’єктів господарювання1, треба вказати на наявність окремих проблем, які негативно впливають на застосування відповідних положень законодавства.

Одна із таких проблем стосується визначення поняття «суб’єкт господарювання», яке міститься у Законі України «Про захист економічної конкуренції» та суттєво відрізняється від визначення поняття, що закріплене ч. 1 ст. 55 ГК України. Так, згідно зі ст. 1 вказаного Закону суб’єктами господарювання визнаються, зокрема, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності2.

Таке визначення поняття «суб’єкти господарювання» суперечить ч. 1 ст. 8 ГК України, відповідно до якої держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання.

Як доречно вказує В.С. Мілаш, ці органи створюються не задля систематичної діяльності у сфері суспільного виробництва, а та обставина, що органи державної влади та місцевого самоврядування в окремих випадках можуть виступати сторонами господарського договору, не надає їм статусу суб’єкта господарювання, оскільки в цьому разі вони реалізують свою компетенцію (сукупність повноважень, якими вони наділені законодавчими актами). Відповідно кожен випадок участі органів державної влади та місцевого самоврядування як сторони господарського договору має бути передбачений нормативно3.

З урахуванням вказаних протиріч між ГК України та іншими нормативноправовими актами, питання щодо визначення кола суб’єктів господарювання та можливостей віднесення до них органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, потребують додаткового врегулювання, на що звертається

1Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб. / за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 92.

2Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11.01.2001 р. // ВВРУ. – 2001. – № 12. – Ст. 64. – (зі змін. та доп.).

3Мілаш В.С. Господарське право: Курс лекцій: У 2 ч. – Ч. 1. – Х.: Право, 2008. – С. 83.

23