Навчальний посібник_проблеми

доступних механізмів захисту прав і законних інтересів споживачів, незалежно від матеріального становища і рівня знань, шляхом впровадження простих процедур відшкодування шкоди, завданої продукцією, що не відповідає встановленим вимогам.

Вирішення проблеми забезпечення якості продукції шляхом встановлення обов’язкового страхування відповідальності товаровиробника за якість продукції сприятиме підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника на світовому рівні.

У літературі висловлюється думка про те, що найважливішими засобами державного регулювання якості, яке слугує гарантом випуску товарів, виконання робот, надання послуг, безпечних для життя, здоров’я і майна людини, охорони навколишнього природного середовища, більш повного задоволення потреб і інтересів споживачів, захисту їх прав є технічне регулювання, стандартизація та підтвердження відповідності товарів, робіт, послуг встановленим вимогам1, з чим можна погодитись.

Основою державної політики України у сфері стандартизації на сучасному етапі є пріоритетність впровадження міжнародних та європейських стандартів. Держспоживінспекцією України проводиться робота щодо прискорення прийняття національних стандартів, гармонізованих з міжнародними та європейськими. Наразі 80 відсотків національних стандартів, які щорічно, починаючи з 2001 року, приймаються в Україні, гармонізовано з міжнародними та європейськими. Водночас проблемою у вказаній сфері є наявність застарілих стандартів2.

Впровадження сучасної системи технічного регулювання дозволить вирішити проблему підвищення якості продукції3. Але для широкомасштабного впровадження систем якості, які відповідають міжнародному рівню, істотно підвищують якість вітчизняної продукції, держава повинна створювати і розвивати в Україні мережу професійних, консалтингових та сертифікаційних центрів4.

Іще однією проблемою в питаннях забезпечення якості продукції є забезпечення її екологічної безпеки. За кордоном розвиток сертифікації за екологічними вимогами розвивається в таких напрямах: шляхом присвоєння екологічного знака продукції, технологічних процесів, що є безпечними в екологічному відношенні; дотримання європейських стандартів підприємством (фірмою); внесення екологічних вимог у нормативну документацію на продукцію5. Подібний досвід, безумовно, сприяє належному захисту

1Віхров О.П. Правове регулювання функціональних видів господарської діяльності: Курс лекцій. – Чернігів: КП «Видавництво «Чернігівські обереги», 2006. – С. 127.

2Біла книга «Про політику адаптації вітчизняного законодавства в галузі норм і стандартів до європейських вимог». – К.: Госпотребстандарт, 2006. (додаток 14) [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.dssu.gov.ua.

3Зверева Е.В. Хозяйственно-правовая защита потребительского рынка: монографія. – Луганск: «Ноулидж» (донецкое отделение), 2010. – С. 227.

4Марченко М.Н. Теория государства и права: учеб. – 2-е изд., перераб. и допол. / М.Н. Марченко. – М.: ВЕЛБИ, изд-во «Проспект», 2005. – С. 397-398.

5Скрипчук П.М. Організаційно-економічні засади сертифікації об’єктів навколишнього природного середовища // Вісник СумДУ. – 2006. –№ 7 (91). – С. 162-169.

104

споживчого ринку і його необхідно використовувати в Україні.

Отже, наразі можна виділити чотири групи ключових проблем, які існують у сфері технічного регулювання та споживчої політики та потребують першочергового вирішення:

1)продовження процесу адаптації законодавства України до вимог законодавства ЄС, а саме, внесення змін до чинних законів України з питань забезпечення якості продукції;

2)приведення стандартів України у відповідність до сучасних вимог міжнародних та європейських стандартів;

3)удосконалення інституційного забезпечення сфери стандартизації, оцінки відповідності, метрології та дослідження ринку із забезпеченням по мірі можливості інтеграції інституцій України в європейські та міжнародні структури;

4)забезпечення дотримання нового законодавства і функціонування нової інфраструктури.

4. Зовнішнім проявом здійснення господарсько-торговельної діяльності різних видів є вступ суб’єктів цієї діяльності у договірні відносини: поставки, купівлі-продажу, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, оренди, міни (бартеру), лізингу та ін. Найбільш поширеними договорами, що опосередковують господарсько-торговельну діяльність, є договори поставки та купівлі-продажу. Зокрема, ч. 1 ст. 264 ГК України визначає, що за допомогою цих договорів опосередковується така форма господарсько-торговельної діяльності, як матеріально-технічне постачання і збут. Причому ці договори стосуються матеріально-технічного постачання та збуту як продукції виробничо-технічного призначення, так і виробів народного споживання, незалежно від того, чи є вони результатом власного виробництва, чи придбані в інших суб’єктів господарювання.

Згідно з положеннями ГК України договір поставки – це господарський договір, за яким одна сторона - постачальник зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Оскільки у наведеному визначенні поняття договору поставки (на відміну від ч. 1 ст. 712 ЦК України) відсутня вказівка на те, на якому правовому титулі товар передається (поставляється) покупцеві, можна припустити, що це може бути як право власності, так і похідні від нього права – господарського відання, оперативного управління.

Договір поставки може укладатися як на розсуд сторін (регульований договір), так і відповідно до державного замовлення (планований договір)1. На відміну від ч. 1 ст. 712 ЦК України, яка визнає стороною договору поставки (продавцем, постачальником) лише особу, яка здійснює підприємницьку

1 Віхров О.П. Правове регулювання функціональних видів господарської діяльності: Курс лекцій. – Чернігів: КП «Видавництво «Чернігівські обереги», 2006. – С. 143.

105

діяльність, і тим самим не враховує участь в процесі господарювання казенних підприємств, ГК України таких обмежень не встановлює. Тому сторонами договору поставки можуть бути суб’єкти господарювання, зазначені у пп. 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК України: а) господарські організації, в тому числі державні, комунальні та інші підприємства, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність; б) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність, та зареєстровані відповідно до закону як підприємці1. В літературі висловлюються думки про необхідність виключення договору поставки із ЦК України як господарськоправового договору, що опосередковує господарсько-торговельну діяльність та є регламентованим нормами ГК України.

Слід звернути увагу на те, що загальні положення щодо договору поставки не в змозі відобразити особливості, що виникають під час поставки окремих видів продукції. Тому певні проблеми на практиці виникають у зв’язку з відсутністю чіткої регламентації договору поставки щодо окремих видів продукції. Сьогодні відносини між суб’єктами господарювання (незалежно від форм власності) держав-учасниць СНД за міжнародними економічними зв’язками будуються відповідно до Угоди про загальні умови поставок між організаціями держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, вчиненої в Києві 20 березня 1992 р.2, згідно з якою суб’єкти господарювання повинні застосовувати Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів товарів, розроблені ще за часів СРСР.

На внутрішньому ринку діють ті самі Положення, але на теперішній час вони є застарілими. Зокрема, Положеннями передбачено участь представника громадськості у прийманні продукції (товарів народного споживання) за кількістю та якістю. У радянські часи, якщо на підприємстві торгівлі була невелика кількість працівників, або ж постачальник не довіряв проведення перевірки, торговельне підприємство залучало представника громадськості, що входив до переліку, затвердженого виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів. Такий підхід був можливим, коли вся продукція знаходилася у державній власності, але за сучасних умов його застосування є проблематичним. Крім того, Положеннями визначено досить великий проміжок часу, що відводиться на дії господарюючого суб’єкта під час виявлення недоліків кількості або якості продукції: протягом доби покупець повинен дати телеграму про виявлені недоліки та протягом трьох діб чекати відповіді від постачальника. З урахуванням специфіки нових економічних відносин, наявності приватної власності та сучасних засобів зв’язку, вказані положення потребують переробки.

Вирішенням проблеми може бути реалізація вимоги, закріпленої ст. 271

1Зверева Е.В. О правовых средствах обеспечения качества товаров, работ и услуг в сфере хозяйствования // Экономика и право. – № 1 (8). – 2004. – С. 28 – 31.

2Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, В.С. Щербина та ін.; За заг. ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 574.

106

ГК України, яка передбачає затвердження КМУ Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливих умов поставки окремих видів продукції.

Недоліком у регулюванні договірних відносин при здійсненні господарсько-торговельної діяльності є також неоднозначне визначення у законодавстві самого поняття поставки. Так, на відміну від ГК України, Податковий кодекс наводить своє визначення постачання товарів – будь-яка передача права на розпоряджання товарами як власник, у тому числі продаж, обмін чи дарування такого товару, а також постачання товарів за рішенням суду. При цьому в межах застосування терміна «постачання товарів» електрична та теплова енергія, газ, пар, вода, повітря охолоджене чи кондиційоване, вважаються товаром. Постачанням товарів також вважаються:

а) фактична передача матеріальних активів іншій особі на підставі договору про фінансовий лізинг (повернення матеріальних активів згідно з договором про фінансовий лізинг) чи іншої домовленості, відповідно до якої оплата відстрочена, але право власності на матеріальні активи передається не пізніше дати здійснення останнього платежу;

б) передача права власності на матеріальні активи за рішенням органу державної влади або органу місцевого самоврядування чи відповідно до законодавства;

в) будь-яка із зазначених дій платника податку щодо матеріальних активів, якщо платник податку мав право на віднесення сум податку до податкового кредиту у разі придбання зазначеного майна чи його частини (безоплатна передача майна іншій особі; передача майна у межах балансу платника податку, що використовується у господарській діяльності платника податку для його подальшого використання з метою, не пов’язаною із господарською діяльністю такого платника податку; передача у межах балансу платника податку майна, що планувалося для використання в оподатковуваних операціях, для його використання в операціях, що звільняються від оподаткування або не підлягають оподаткуванню);

г) передача (внесення) товарів (у тому числі необоротних активів) як вклад у спільну діяльність без утворення юридичної особи, а також їх повернення;

д) ліквідація платником податку за власним бажанням необоротних активів, які перебувають у такого платника;

е) передача товарів згідно з договором, за яким сплачується комісія (винагорода) за продаж чи купівлю.

Окремо Податковий кодекс визначає: 1) поняття «продаж (реалізація) товарів» - будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівліпродажу, міни, поставки та іншими господарськими, цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів; 2) поняття «продаж результатів робіт (послуг)» - будь-які операції господарського, цивільно-правового характеру з виконання

107

робіт, надання послуг, надання права на користування або розпоряджання товарами, у тому числі нематеріальними активами та іншими об’єктами власності, що не є товарами, за умови компенсації їх вартості, а також операції з безоплатного надання результатів робіт (послуг).

Продаж результатів робіт (послуг) включає, зокрема, надання права на користування товарами за договорами оперативного лізингу (оренди), продажу, передачі права відповідно до авторських або ліцензійних договорів, а також інші способи передачі об’єктів авторського права, патентів, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної, у тому числі промислової власності.

Податковий кодекс також вводить поняття постачання послуг – будь-яка операція, що не є постачанням товарів, чи інша операція з передачі права на об’єкти права інтелектуальної власності та інші нематеріальні активи чи надання інших майнових прав стосовно таких об’єктів права інтелектуальної власності, а також надання послуг, що споживаються в процесі вчинення певної дії або провадження певної діяльності. Зокрема постачанням послуг є:

а) досягнення домовленості утримуватися від певної дії або від конкуренції з третьою особою чи надання дозволу на будь-яку дію за умови укладення договору;

б) постачання послуг за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або в примусовому порядку;

в) постачання послуг іншій особі на безоплатній основі; г) передача результатів виконаних робіт, наданих послуг платнику

податку, уповноваженому згідно з договором вести облік результатів спільної діяльності без утворення юридичної особи, а також їх повернення таким платником податку після закінчення спільної діяльності;

ґ) передача (внесення) виконаних робіт, наданих послуг як вклад у спільну діяльність без утворення юридичної особи, а також повернення послуг; д) постачання послуг з розміщення знаку відповідної торгової марки або самого товару чи послуги в кінофільмі, серіалі або телевізійній програмі, які є візуальними (глядачі лише бачать продукт або знак торговельної марки, продукт чи торговельна марка згадується у розмові персонажа; товар, послуга

чи торговельна марка органічно вплітаються в сюжет і є його частиною). Аналіз положень Податкового кодексу стосовно постачання продукції

свідчить про ототожнення у ньому понять будь-яких договорів, що опосередковують господарсько-торговельну діяльність, а саме: поставки, купівлі-продажу, контрактації сільськогосподарської продукції, лізингу, енергопостачання, оренди, міни (бартеру) та ін. з поняттям поставки. Більш того, постачання з точки зору податкового законодавства включає навіть договори, якими опосередковуються інші види господарської діяльності. Вбачається, що норми податкового законодавства необхідно привести у відповідність до норм ГК України задля запобігання ускладненням у правозастосовній практиці. Такими напрямами узгодження можуть бути:

по-перше, визначення у Податковому кодексі замість зазначеного терміну

108

«постачання» загального переліку дій суб’єкта господарювання, що становлять зміст цієї діяльності;

по-друге, стосовно послуг – використання відповідно до загальноприйнятних норм терміну «надання послуг» з його загальним визначенням, а далі – визначення переліку дій суб’єкта господарювання, що підпадають під вказане поняття. У цьому випадку поняття «поставка» та «послуги» не будуть вступати у протиріччя з відповідними поняттями договорів, що є предметом господарсько-торговельної діяльності та будуть чітко окреслювати коло відносин, що є предметом регулювання Податкового кодексу України, не протиставляючи його положенням ГК України, та не створюючи додаткових проблем в практичній діяльності суб’єктів господарсько-торговельної діяльності.

Контрольні питання

1.Вкажіть відомі Вам недоліки в регламентації видів господарськоторговельної діяльності.

2.Назвіть шляхи вирішення проблем в регламентації електронної торгівлі як виду господарсько-торговельної діяльності.

3.Охарактеризуйте співвідношення визначень видів господарськоторговельної діяльності, що наведені в науковій літературі та у чинному законодавстві.

4.Вкажіть проблеми стосовно правового забезпечення якості продукції.

5.Окресліть коло проблем щодо договірних відносин при здійсненні господарсько-торговельної діяльності.

6.Вкажіть можливі основні напрями вирішення проблем правового регулювання господарсько-торговельної діяльності.

Ключові слова

Господарсько-торговельна діяльність, реалізація продукції, поставка продукції, якість продукції, безпечність продукції, екологічна безпека продукції, страхування якості продукції.

2.2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ З ЕНЕРГОСПОСТАЧАННЯ

1.Загальна характеристика правового регулювання діяльності з енергопостачання.

2.Суб’єкти господарської діяльності з енергопостачання.

3.Державне регулювання діяльності з енергопостачання.

4.Договір про енергопостачання.

1. Основні засади правового регулювання діяльності з енергопостачання містяться у ЦК та ГК України, а також законах України «Про

109

електроенергетику», «Про енергозбереження», «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», «Про комбіноване виробництво теплової та електричної енергії (когенерацію) та використання скидного енергопотенціалу» та підзаконних актах КМУ (Правила користування електричною енергією для населення) і Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики (Правила користування електричною енергією, Договір між членами ОРЕ) та ін.

Таким чином, законодавство з питань енергопостачання представлено великим масивом нормативно-правових актів, але в силу відсутності єдиної мети регулювання їм притаманний високий ступінь неузгодженості, як внутрішньої (у термінологічному та змістовному аспектах), так і зовнішньої – з положеннями інших галузей законодавства, що знижує ефективність правозастосування.

Прийнятним способом розв’язання зазначеної проблеми є систематизація законодавства про енергопостачання. Слід мати на увазі, що завдання систематизації не зводиться лише до усунення неузгодженості між окремими положеннями законодавства про енергопостачання (перший цільовий рівень систематизації). Її результатом має стати гармонізація цього законодавства з нормами інших нормативно-правових актів (другий цільовий рівень), забезпечення відповідності його положень міжнародним зобов’язанням, що прийняті Україною у зв’язку з ратифікацією міжнародних договорів та угод, насамперед, Договору до Енергетичної Хартії, Кіотського протоколу до Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату та ін. (третій цільовий рівень), а також основним положенням енергетичного законодавства ЄС (четвертий цільовий рівень).

Питання щодо форми такої систематизації належить до дискусійних. Частина дослідників (Ю.С. Шемшученко, П.Г. Лахно, С.С. Селіверстов та ін.) відстоюють точку зору щодо доцільності галузевої систематизації законодавства про енергопостачання у формі єдиного системоутворюючого акту – енергетичного кодексу, до предмету регулювання якого входитимуть суспільні відносини, що складаються в процесі господарської, інвестиційної та регулятивної діяльності, пов’язаної із розвідкою, видобуванням, виробництвом, переробкою, зберіганням, транспортуванням, розподілом, торгівлею та споживанням енергоресурсів та енергії 1.

Інші дослідники (О.Ю. Битяк, Г.І. Балюк та ін.) вважають за необхідне здійснення багаторівневої кодифікації, в рамках якої перший рівень має бути представлений Основами енергетичного законодавства; другий – низкою кодексів, які розроблятимуться за критерієм виду енергії (ядерний кодекс, електроенергетичний кодекс тощо); третій рівень складатимуть закони, які

1 Шемшученко Ю.С. Состояние и актуальные проблемы развития энергетического законодательства Украины, перспективы его кодификации // Предпринимательское право. – 2008. – №3. – С. 61 – 72; Лахно П.Г. Энергетическое право – что это такое? // Энергетика и право [по материалам ІІІ Междунар. науч.-практ. конф. «Энергетика и право» (10 – 11 апр. 2008 г.)] / под. ред. П.Г. Лахно. – М.: Новая правовая культура, 2009. – Вып. 2.– С. 40-58; Селиверстов С.С. К вопросу о понятии энергетического права // Энергетика и право [cб. cтатей] / под общ. ред. П.Г. Лахно. – М.: Юрист, 2008. – С. 266-280.

110

регламентують найбільш динамічну групу відносин, і «скрізні» закони, предмет регулювання яких – це відносини у сфері енергозбереження, енергетичної безпеки, господарської діяльності в енергетичному секторі тощо; до четвертого рівня віднесено підзаконні нормативно-правові акти1.

Нескладно помітити, що предмет регулювання вищевказаних кодексів (за винятком випадків енергоспоживання фізичними особами) охоплюється предметом регулювання ГК України, яким встановлюються загальні правила здійснення господарської діяльності у всіх, в т.ч. енергетичній, галузях національної економіки. За таких умов прийняття окремих енергетичних кодексів може дозволити вирішити внутрішню неузгодженість між нормативно-правовими актами, тобто виконати завдання першого рівня систематизації, але призведе до посилення зовнішньої неузгодженості з традиційними господарсько-правовими інститутами господарського договору, відповідальності, ліцензування, правового регулювання ціноутворення, інвестиційної, кредитної діяльності тощо, що ускладнить вирішення завдань другого, третього та четвертого рівня систематизації2.

Враховуючи євроінтеграційні процеси, які відбуваються в Україні, а також з метою створення передумов для досягнення вищевказаних цільових рівнів під час вибору форми систематизації законодавства необхідно дотримуватися загального правила ЄС з цього приводу: у тих галузях, де законодавство кодифіковано, нові норми мають органічно вписуватися у існуючі кодекси, а не видаватися автономно від них3. За таких умов відбувається ув’язка нових положень з вже існуючими таким чином, що загальна модель правового регулювання не «зависає» в очікуванні «керівних вказівок», а органічно продовжує діяти за новими правилами. З огляду на вищевикладене прийнятною формою систематизації законодавства про енергопостачання є його кодифікація на основі ГК України (за винятком відносин з постачання енергії фізичним особам, які можуть бути систематизовані на основі ЦК України).

2. Енергопостачання – це складна, багатоланкова діяльність, яка включає виробництво енергії, її розподіл, передачу магістральними мережами – від виробника до пунктів підключення місцевих (локальних) мереж та місцевими (локальними) мережами – до споживача.

Взалежності від виконуваної функції, Закон України «Про

електроенергетику» виділяє таких суб’єктів, як виробник енергії, оптовий

1Битяк О.Ю. Господарсько-правове забезпечення функціонування електроенергетичного ринку України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарське процесуальне право» / О.Ю. Битяк; Наук.-досл. ін-т приватного права та підприємництва АПрН України. – Х., 2010. – 20 с.; Балюк Г.И. Основные проблемы совершенствования ядерного законодательства Украины на современном этапе // Энергетика и право [по материалам ІІІ Междунар. науч.-практ. конф. «Энергетика и право» (10 – 11 апр. 2008 г.)] / под. ред. П.Г. Лахно. – М.: Новая правовая культура, 2009. – Вып. 2. – С. 138-147.

2Джумагельдиева Г.Д. Правовое обеспечение энергосбережения: монограф. / Г.Д. Джумагельдиева; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, 2011. – 376 с.

3Мамутов В.К. Хозяйственный кодекс в системе правового обеспечения экономики Украины // Юридичний вісник України. – 2011. – №6 – 7. – С. 7 – 8.

111

постачальник, оператор магістральних мереж, енергопостачальник, оператор місцевих локальних) мереж1. Правовий статус зазначених суб’єктів, окрім вищевказаного Закону, визначається Умовами та Правилами здійснення відповідної діяльності, затвердженими Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики (далі – НКРЕ)2.

Правовою підставою здійснення усіма суб’єктами енергоринку господарської діяльності з енергопостачання є ліцензія, яка видається в порядку, визначеному законодавством3. В цілому зазначений порядок передбачає досить простий механізм взаємодії здобувача ліцензії та органу ліцензування: подання документів за переліком, визначеним НКРЕ; розгляд документів протягом 30 днів; видача ліцензії або відмова у видачі ліцензії.

Як свідчить аналіз господарської, в т.ч. судової практики, застосування процедури отримання ліцензії суб’єктами енергопостачання, які мають власне обладнання, особливих ускладнень не викликає. Проте існує певна напруженість у відносинах між органом ліцензування та суб’єктами енергопостачання, що використовують орендоване обладнання, яка пов’язана з неоднаковим тлумаченням положення щодо способу підтвердження майнових прав здобувача ліцензії на орендоване обладнання. Найгострішою є ситуація на ринку виробництва енергії.

Порядком видачі ліцензій передбачено, що заявник має подати до НКРЕ копію документу, який підтверджує його право власності на генеруючі об’єкти або право користування ними. Вимоги щодо форми або сутності такого документу законодавством не встановлюються, отже заявник на власний розсуд вирішує питання щодо належності та допустимості наданого доказу наявності в нього відповідних майнових прав. Так, ТОВ «Ісіда» на підтвердження свого права користування генеруючим обладнанням надало НКРЕ копію договору оренди, укладеного з ПАТ «Донецькобленерго», термін дії якого сплинув, а питання щодо його пролонгації вирішується у судовому порядку. Отже ТОВ «Ісіда» продовжувало користуватися генеруючим обладнанням до вирішення спору у суді, розраховуючи на те, що отримає ліцензію на виробництво енергії ще до ухвалення рішення по справі.

1Про електроенергетику: Закон України вiд 16.10.1997 р. // ВВРУ. – 1998. – №1. – Ст. 1. – (зі змін. та доп.).

2Про затвердження Умов та Правил здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії: постанова НКРЕ України вiд 08.02.1996 р. № 3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua; Про затвердження Умов та Правил здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за регульованим тарифом: постанова НКРЕ України вiд 13.06.1996 р. № 15/1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua; Про затвердження Умов та Правил здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за нерегульованим тарифом: постанова НКРЕ України вiд 12.08.1996 р. № 36 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua; Про затвердження Умов та Правил здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами: постанова НКРЕ України вiд 11.10.1996 р. № 152 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua; Про затвердження Умов та Правил здійснення підприємницької діяльності з оптового постачання електричної енергії: постанова НКРЕ України від 16.12.1996 р. № 256 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua; Про затвердження Умов та Правил здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії місцевими (локальними) електромережами: постанова НКРЕ України від 13.06.1996 р. № 15 // Інформаційний бюлетень НКРЕ. –

2004. – №9.

3Про затвердження Інструкції про порядок видачі ліцензій НКРЕ на здійснення окремих видів підприємницької діяльності: Постанова НКРЕ України від 06.10.1999 р. №1305 // ОВУ. – 1999. – №4. – Ст. 2208.

112

Проте НКРЕ відмовило заявнику у продовженні дії ліцензії на виробництво енергії з причин відсутності необхідних умов для здійснення зазначеної діяльності. Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 13.11.2009 р. по справі № 2а-15981/09/0570 таке рішення визнано протиправним з тих підстав, що НКРЕ не має права надавати правову оцінку договору оренди, укладеного між третьою особою та позивачем, а також визначати термін його дії. Висновки суду підтримані у апеляційній (постанова Донецького апеляційного адміністративного суду від 16.06.2010 р.) та касаційній (ухвала ВАСУ від 21.06.2011 р.) інстанціях.

З позицією судових інстанцій можна погодитися лише частково. З одного боку, до компетенції НКРЕ дійсно не належить оцінка «юридичної чистоти» договорів за участю здобувача ліцензії, тобто ухвалення нею висновку щодо відсутності у ТОВ «Ісіда» правових підстав для користування генеруючим обладнанням до вирішення спору апеляційним судом є передчасним. З другого боку, участь ліцензіата, який не має у своєму розпорядженні належного генеруючого обладнання, у відносинах, які складаються на енергоринку, ставить під загрозу стабільність енергозабезпечення.

Одним з варіантів попередження допуску «ненадійних» енерговиробників до участі у відносинах з енергозабезпечення може бути зазначення у якості умови, яка ставиться до ліцензіатів, що використовують орендоване обладнання, наявності відповідного договору оренди, який є чинним впродовж усього терміну, на який надається ліцензія.

3. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про природні монополії» діяльність з передачі та розподілу електричної енергії віднесено до сфери природних монополій, а діяльність з виробництва та постачання електричної енергії – до суміжних ринків (ст. 6)1. Повноваження з державного регулювання зазначених видів діяльності покладено на НКРЕ, яка є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, визначеним Законом України «Про електроенергетику».

НКРЕ здійснює організаційно-господарські повноваження, пов’язані з проведенням цінової та тарифної політики в електроенергетиці, захистом прав енергоспоживачів, визначенням правил користування електричною енергією, ліцензуванням діяльності з виробництва, передачі та постачання енергії та контролем за дотриманням ліцензійних умов, погодженням технічних умов на підключення до електромереж та ін.

Відповідно до покладених на неї завдань НКРЕ бере участь у регулюванні платіжно-розрахункових відносин на ОРЕ, встановлює обмеження щодо суміщення видів діяльності з енергопостачання, визначає відповідність ліквідації, реорганізації у формі злиття, приєднання, участі в об’єднаннях суб’єктів діяльності з енергопостачання ліцензійними умовам, затверджує інвестиційні програми цих суб’єктів тощо.

1 Про природні монополії: Закон України від 20.04.2000 р. // ВВРУ. – 2000. – 30. – Ст. 238. – (зі змін. та доп.).

113