Teoriya_D_i_P

Недоумство (олігофренія) - найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Таким чином, ці захворювання різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби.

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівнені до них.

Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань. Інші можливі психічні стани, які негативно впливають на поведінку особи, наприклад фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві - ст. 116).

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.

3.Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.

У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною - особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою - особа не могла керувати ними. Під "своїми діями" (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв, по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т. ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність. Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок.

По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільно небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.

Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю).

Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності), вона не може і керувати ними.

Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою. Такий стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками. Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.

Зазначені особливості інтелектуальної і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19) вони розділені між собою сполучником "або". У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи.

Отже, юридичний критерій містить у собі ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 закріпити змішану формулу неосудності.

У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль: 1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільно небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними; 2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудністю і неосудністю.

Отже, особа може бути визнана неосудною тільки тоді, коли встановлена одна з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного критерію.

4.Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторення ним нових суспільно небезпечних діянь.

5.Як уже було сказано, неосудність особи характеризує її психічний стан на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.

Однак на практиці мають місце випадки, коли особа під час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Застосування покарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.

Частина 3 ст. 19 саме і передбачає таку ситуацію. У ній сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Згідно з законом (ч. 3 СТ. 19) до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95).

68. причини та умови правопорушень і шляхи їх подолання

Причини правопорушень - об'єктивні і суб'єктивні чинники, що впливають на особу, спонукаючи її до вчинення правопорушення.

Основні види чинників правопорушень (залежно від свідомості особи):

1)чинники суб'єктивного характеру - обставини, що залежать від особи: низький рівень правосвідомості і правової культури, правовий нігілізм, омани в оцінній орієнтації особи в умовах розвитку ринкових відносин (наприклад, неповага до права і закону; незнання приписів закону; негативний вплив на свідомість інформації про криміналізацію економіки);

2)чинники об'єктивного характеру - обставини, що не залежать від особи: конкретні суперечності в суспільстві, прояв суспільної кризи, хиткість соціального становища, безробіття, розбіжності рівня розвитку продуктивних сил і потреб суспільства, розрив між багатими і бідними шарами населення;

3)чинники об'єктивно-суб'єктивного характеру - обставини, що лише певною мірою залежать від особи: недоліки в нормотворчості і правозастосуванні: суперечності нормативно-правових актів, прогалини в законодавстві, зловживання владою, слабка діяльність правоохоронних органів (наприклад, однакове ставлення до всіх видів власності обов'язково вимагає вживання однакових заходів щодо їх захисту) та ін.

Причини правопорушень за змістом (відповідно до сфер життя суспільства): економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, юридичні.

Основні теорії причин правопорушень і шляхів їх подолання: теологічна - вбачає причину неправомірної поведінки людини в перемозі в її душі диявола, який веде боротьбу з Богом, а шляхами подолання правопорушень вважає релігійне виховання і покаяння в порушенні Божої заповіді; метафізична - шукає причину правопорушень у надприродних силах (Світовій волі), що перетворюють людину на тварину, а шляхів до усунення правопорушень не передбачає, припускає лише намагання зменшити прояви зла; антропологічна - вбачає у психофізіологічних властивостях людини (спадковість, душевна хвороба, психічні аномалії) причини правопорушень і пропонує долати їх лікуванням, принаймні - ізоляцією правопорушників від суспільства; соціологічна - пояснює причини правопорушень різноманітними суспільними явищами (бідність, майнова нерівність, несправедливість державних установ тощо) і радить їх мінімізувати чи запобігти їм за допомогою цілеспрямованих державних заходів соціального характеру, виваженої соціальної політики.

У сучасній юридичній науці причини правопорушень мають кримінологічне пояснення. Так, кримінологічні теорії злочинності поділяються залежно від визнання провідних причин на соціологічні (умови життя людини) та антропологічні {біологічні, біопсихологічні) (природа людини).

69. Поняття, ознаки та види соціальної відповідальності

Вивчаючи зміст категорії «відповідальність», ми повинні виходити з того, що соціальну відповідальність не можна зводити до одного з її різновидів: моральної, політичної, юридичної, професійної та ін. У процесі вивчення цих різновидів відповідальності необхідно мати на увазі те, що співвідношення соціальної відповідальності з її різновидами можливо уявити як діалектичний зв'язок загального та особливого.

Соціальна відповідальність є родовим поняттям стосовно її різновидів. Найбільш суттєві риси та ознаки, які притаманні соціальній відповідальності, властиві і її окремим різновидам.

Юридичну відповідальність необхідно вивчати у взаємозв'язку із соціальною. Це пов'язується з тим, що філософи та соціологи, даючи визначення соціальної відповідальності, відображають ті її риси, що пов'язані з моральною, політичною, релігійною відповідальністю, не повністю при цьому відображають ознаки юридичної відповідальності.

Так, Л. Білецька визначає соціальну відповідальність як обов'язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх — обов'язок звітувати перед суспільством і нести покарання.

Схоже, але більш ємке визначення соціальної відповідальності знаходимо у Р. Хачатурова та Р. Ягутяна. Під соціальною відповідальністю вони розуміють дотримання суб'єктами суспільних відносин вимог соціальних норм, а у випадках безвідповідальної поведінки, що не відповідає вимогам норм чи порушує суспільний порядок, вони зобов'язані нести доповнюючий обов'язок особистого чи майнового характеру.

О. Плахотний вважає, що поняття відповідальності поєднує дві форми, два різних види відповідальності: 1) відповідальність як реакція суспільства на поведінку індивіда (суспільна відповідальність); 2) відповідальність як система відповідей індивіда на вимоги суспільства (особиста відповідальність). Автор підкреслює, що між суспільством та індивідом існує взаємозв'язок. З одного боку, суспільство покладає на індивіда обов'язок вчиняти соціально корисні вчинки, а з іншого — воно зобов'язано сприяти суб'єкту у здійсненні ним своїх прав та обов'язків та несе за це відповідальність.

Соціальна відповідальність відображає певне співвідношення між особистістю та суспільством інтегрально. Як зазначає О. Ростигаєв, соціальна відповідальність є виразом всієї багатоманітності соціальних відносин та узагальнений вираз всіх форм відповідальності. Специфіка конкретних видів відповідальності обумовлена природою тих суспільних відносин, всередині яких вони виникли та існують у власній якісній визначеності.

Проф. О. Поляков характеризує соціальну відповідальність як зовнішню негативну реакцію з боку суспільства на нормопорушуючі дії суб'єкта, що порушують соціальну комунікацію, і являє собою легітимну соціальну відповідь на неприпустиму поведінку через реалізацію принципу покарання. Проф. І. Семякін визначає соціальну відповідальність як обов'язок індивіда виконувати відповідні політичні, юридичні та моральні вимоги, які встановлюються суспільством, державою чи колективом.

З врахуванням викладеного вище ми можемо визначити соціальну відповідальність як діалектичний взаємозв'язок між особою та суспільством, що характеризується взаємними правами та обов'язками з виконання приписів соціальних норм та покладенням різноманітних засобів впливу у разі її порушення.

У науковій літературі відсутня єдність думок про кількість видів соціальної відповідальності. Так, Н. Фокіна вважає, що соціальна відповідальність складається з моральної та правової. На думку Н. Головко, соціальна відповідальність існує

уформі політичної, правової та моральної відповідальності. Л. Грядунова до соціальної відповідальності відносить політичну, громадянську, партійну, виробничу, правову, моральну, сімейно-побутову, а О. Плахотний пропонує класифікацію, що об'єднує всі ці види відповідальності, приєднуючи до них економічну, національну та державну.

М. Бахтіним виділяються наступні види соціальної відповідальності: моральна, персональна, політична, соціальна. Р. Хачатуров вважає, що у суспільстві існує стільки різновидів соціальної відповідальності, скільки в ньому діє різновидів соціальних норм.

Досить обґрунтованою вважаємо класифікацію соціальної відповідальності на неправову та правову. Неправова соціальна відповідальність не має юридичного характеру та виступає у формі моральної, політичної, корпоративної, релігійної, етичної та ін.

Моральна відповідальність настає у випадку порушення традицій, звичаїв, норм культури та естетичних норм. Вона відображається у суспільному осуді та соціальному відмежуванні від суб'єкта, що порушує чи ухиляється від виконання норми поведінки. Моральна відповідальність має важливе значення, оскільки забезпечує відповідність суб'єктів прийнятим

усуспільстві уявленням про добро та зло, справедливість та несправедливість.

Політична відповідальність настає при порушенні норм, дотримання яких покладається суспільством на публічного політика. Її призначенням є забезпечення упорядкування політичної сфери суспільних відносин шляхом демонстрації недовіри, необрання політика на новий термін до представницького органу, виключення з певної організації.

Корпоративна відповідальність настає у випадку порушення корпоративних правил, які прийняті певною соціальною структурою та не мають правового значення. Відображається у осуді членами корпорації чи виразі недовіри порушнику.

Релігійна відповідальність засновується на нормах, що регламентують порядок відправлення релігійних культів, та на вірі у Бога. Забезпечують організацію релігійної сфери шляхом визначення можливих засобів впливу до суб'єктів, що порушують вимоги релігійних норм.

Всі згадані вище види соціальної відповідальності мають пасивний характер, оскільки негативна реакція з боку суспільства у цих випадках не передбачає примусового впливу на нормопорушника. Вона не заснована на праві вимагати відповідної поведінки, а відображається у бажанні висловити негативне ставлення шляхом відмови у спілкуванні чи дистанціювання.

Правова відповідальність настає у випадку порушення норм державно-організованого права. Вона має активний характер, оскільки передбачає активний психологічний вплив на порушника аж до застосування примусового фізичного впливу.

Таким чином, соціальна та правова відповідальність співвідносяться як загальне та особливе. Для цих видів відповідальності притаманні наступні спільні риси:

1.Як будь-яка соціальна, так і юридична відповідальність є засобом гарантування та охорони суспільних відносин.

2.Вони встановлюються певними суб'єктами та гарантуються певними засобами.

3.Є засобами гарантування прав людини та суспільних інтересів.

4.Є елементами надбудови суспільства, що залежать від рівня розвитку економічних, політичних та суспільних відносин.

5.Мають динамічний характер, тобто розвиваються та трансформуються разом із суспільними відносинами.

6.Існують у певній сфері та регламентуються певним різновидом соціальних норм.

7.Переслідують досягнення певної мети та мають функціональну спрямованість.

8.Передбачають настання певних наслідків для порушника.

9.Забезпечують системність суспільства як соціального утворення.

10.Виробляють повагу до прав та свобод людини і є проявами культури суспільства.

Наявність зазначених вище спільних рис не заперечує самостійного характеру юридичної відповідальності як основного різновиду соціальної.

Отже, соціальна відповідальність є комплексною категорією, що передбачає наявність різноманітних форм та видів. Важливим різновидом такої відповідальності є юридична.

70. Юридична відповідальність:поняття, ознаки та види

Юридична відповідальність - передбачені законом вид і міра обов'язку правопорушника потерпати від примусового державновладного позбавлення благ психологічного, організаційного або майнового характеру у правовідносинах, що виникають між ним і державою із факту правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності:

1)виникає із факту правопорушення як результату недодержання фізичними або юридичними особами встановлених законом заборон, невиконання ними визначених законом зобов'язань, завдання шкоди охоронюваним державою правам, свободам та законним інтересам суб'єктів (учасників) суспільних відносин і має характер охоронно-захисних правовідносин між державою в особі її спеціальних компетентних органів і правопорушником;

2)виражається в обов'язку особи зазнавати конкретних виду і міри позбавлення благ психічного

(попередження, оголошення зауваження чи догани), організаційного (позбавлення волі на певний строк чи довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися визначеною діяльністю, адміністративний арешт та ін.) і майнового (конфіскація майна, штраф, пеня) характеру за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов'язком, котрий не існував до правопорушення;

3)настає лише за вчинені правопорушення або такі, що вчиняються, при встановленні складу правопорушення, тобто є результатом винного протисуспільного діяння. Це вимога, обов'язкова при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності;

4)здійснюється компетентним органом у суворій відповідності закону, а саме - до санкцій норм права, якими встановлюються вид і міра позбавлення благ. У цивільно-правових деліктах конкретні санкції можуть міститися не в юридичних нормах, а в цивільно-правових угодах;

5)реалізується у відповідних процесуальних формах у процесі правозастосовної діяльності з дотриманням певного процедурно-процесуального порядку і форм, установлених законом. Поза процесуальною формою юридична відповідальність неможлива. Порядок залучення до юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права: породжувані нормами процесуальні правовідносини слугують формою відносин юридичної відповідальності.

За галузями права розрізняють такі види юридичної відповідальності:

1. Конституційно-правова (юридична підстава - Конституція України, Закон України "Про Конституційний Суд України", Регламент Конституційного Суду України) - настає за вчинення конституційних правопорушень (порушення конституційної заборони; вчинення дій, що суперечать загальним принципам і змісту Конституції), спрямована на припинення зловживання владою, проведення профілактики її діяльності. Цей вид відповідальності - зі складними політико-правовими і морально-правовими властивостями, зумовленими боротьбою політичних сил у парламенті і державі.

Суб'єкти відповідальності: президент, уряд, парламент, орган конституційного контролю (в Україні - Конституційний Суд); органи і посадові особи місцевого самоврядування, органи самоорганізації населення, депутати, громадські об'єднання, виборчі комісії.

Суб'єкти притягнення: парламент, Конституційний Суд, президент, територіальна громада (виборці) тощо.

Засоби конституційно-правової відповідальності: усунення президента в порядку імпічменту, розпуск парламенту, недовіра і відставка уряду, відставка окремих міністрів, вираження недовіри депутатам та їх відкликання виборцями, визнання неконституційними актів чи окремих його частин, призупинення актів виконавчих органів влади та інші. Так, до Голови Верховної Ради третього скликання і його перших заступників парламент України застосував санкції конституційно-правової відповідальності за порушення норм Регламенту Верховної Ради України. Постановами Верховної Ради України (від 21.01.2000,13.12.2001) вони були відкликані з посад.

Правозастосовний акт -постанова, указ, рішення.

2. Адміністративна відповідальність (юридична підстава - кодекс про адміністративні правопорушення, Митний кодекс, Закон "Про засади запобігання і протидії корупції" від 07.04.2011 р. та ін.) - настає за вчинення адміністративних правопорушень.

Суб'єкти відповідальності: фізичні (з 16 років) і юридичні особи. Суб'єкти притягнення: 1) індивідуальні (суддя, посадова особа відповідних органів); 2) колегіальні шляхом голосування (виконавчі комітети та адміністративні комісії, інспекції).

Засоби адміністративної відповідальності: попередження, штраф, платне вилучення чи конфіскація предметів, адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав (наприклад, прав водія) тощо.

Правозастосовний акт -постанова.

3. Цивільно-правова відповідальність (юридична підстава -Цивільно-процесуальний кодекс та ін.) - настає за вчинення цивільного правопорушення: невиконання договірного зобов'язання майнового характеру у встановлений строк або виконання неналежним чином, заподіяння позадоговірної шкоди

(цивільно-правового проступку) здоров'ю або майну особи. Особливість цивільно-правової відповідальності полягає у її добровільному виконанні правопорушником, без застосування примусових засобів. Державний примус використовується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин.

Суб'єкти відповідальності: фізичні і юридичні особи.

Суб'єкти притягнення: суди - загальний, господарський, третейський.

Засоби цивільно-правової відповідальності: відшкодування майнових втрат, скасування незаконних угод, штраф, пеня та інші засоби, що полягають у примушуванні особи нести негативні майнові наслідки. Компенсація моральної шкоди - засіб цивільно-правової відповідальності, що охоплює сферу не тільки цивільно-правових відносин, але і кримінально-правових, трудових, сімейних, адміністративно-правових відносин.

Правозастосовний акт -рішення.

4. Трудова відповідальність (її різновиди: дисциплінарна і матеріальна) (юридична підстава - Кодекс законів про працю71 та ін.) - настає за вчинення трудового (дисциплінарного чи матеріального) правопорушення: невиконання або неналежне виконання службових обов'язків відповідно до дисциплінарних статутів і положень; порушення внутрішнього трудового розпорядку, заборон чи обмежень, а також за збиток, заподіяний підприємству, установі, організації через недотримання технології виробництва та ін. Має на меті забезпечення трудової дисципліни (дисциплінарна) чи відшкодування завданої шкоди (матеріальна).

Суб'єкти відповідальності: дисциплінарна відповідальність - працівники (з 16 років), учні (з 14 років); матеріальна відповідальність - працівники і роботодавці.

Суб'єкти притягнення: адміністрації підприємств, установ, організацій (особа, котра володіє розпорядчо-дисциплінарною владою над конкретним працівником).

Засоби трудової відповідальності: дисциплінарної відповідальності - догана, зниження за посадою, звільнення; матеріальної відповідальності - грошове стягнення працівника на користь роботодавця - розміром завданої шкоди у межах середнього заробітку, а за умисне заподіяння шкоди - у повному її розмірі; грошове стягнення роботодавця на користь працівника - в повному розмірі незалежно від його (роботодавця) фінансово-економічного становища.

Правозастосовний акт -наказ. Відшкодування майнової шкоди може бути й без видання акта - добровільним.

5. Кримінальна відповідальність (юридична підстава - Кримінально-процесуальний кодекс) - настає за кримінальні злочини, вичерпний перелік яких міститься в Кримінальному кодексі, отже встановлюється лише законом, настає з моменту офіційного обвинувачення і реалізується винятково в судовому порядку.

Суб'єкти відповідальності: фізична особа, що скоїла злочин одноосібно чи колективно, групою (груповий злочин - простий і організований - кваліфікується відповідною нормою кримінального законодавства із визначенням ролі в ньому кожного співучасника), в тому числі службова особа (незаконне збагачення, комерційний підкуп, тощо).

Суб'єкт притягнення: суд - кримінальний.

Засоби кримінальної відповідальності і види покарання: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; утримання військовослужбовців

Підстави виключення юридичної відповідальності:

1)стан особистості правопорушника, визначений як неосудний (неосудність особи, що доведена в судовому порядку; недосягнутий вік, що встановлений законом);

2)відсутність суспільної небезпеки (шкідливості) діяння у випадках захисту суб'єктом своїх прав (необхідна оборона і крайня необхідність);

3)відсутність у діянні елементів складу правопорушення (об'єктивно протиправне діяння (казус), тобто діяння безвинне; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження);

4)заподіяння шкоди при затриманні особи, що скоїла злочин; обґрунтований ризик;

5)скасування акта, що установив юридичну відповідальність тощо.

Підстави звільнення від юридичної відповідальності (узагальнені з тих, що визначені в кримінальному, адміністративному, трудовому законодавстві та інших його галузях):

1)невисокий ступінь (малозначущість) суспільної небезпеки правопорушення або втрата ним ознак суспільної небезпеки до розгляду справи в суді;

2)низький ступінь суспільної небезпеки особистості правопорушника або особа, що вчинила правопорушення, перестала бути суспільно небезпечною;

3)діяльне каяття правопорушника - примирення з потерпілим і добровільне відшкодування заподіяної своїми діями шкоди, тобто наявність в особи соціально схвалюваної поведінки (до і після здійснення правопорушення);

4)завершення строку давності щодо притягнення до юридичної відповідальності;

5)акти про амністію або помилування тощо.

Кожний вид юридичної відповідальності має підстави для звільнення від неї, що закріплені у приписах законодавчих актів.

Загальні підстави звільнення від відповідальності:

1)особа, яка вчинила правопорушення, перестала бути суспільно небезпечною;

2)правопорушення в результаті змін обставин втратило ознаки суспільної небезпеки.

73. Основні завдання, цілі, призначення і функції юридичної відповідальності

Мета юридичної відповідальності - безперешкодне здійснення суб'єктивних прав та досягнення юридично значущого результату правомірною поведінкою суб'єктів (учасників) суспільних відносин.

Мета юридичної відповідальності виражається у таких завданнях:

o запобігання правопорушенням і підтримання правопорядку;

o притягнення правопорушників до відповідальності;

o відновлення порушених прав;

o виховання в особи настанов на правомірну поведінку та підвищення правової свідомості суспільства;

o виправлення й перевиховання правопорушників. Мету юридичної відповідальності визначають її функції.

Функції юридичної відповідальності-основні напрями юридичного впливу на правопорушника та інших осіб з метою охорони й захисту правопорядку та виховання суб'єктів права, котрі вчинили або можуть вчинити правопорушення.

Основні функції юридичної відповідальності:

* охоронна (запобіжна) - полягає у попередженні правопорушень, їх профілактиці;

o захисна (відновлювальна) - полягає у відновленні незаконно порушених суб'єктивних прав, примусовій реалізації невиконаних юридичних обов'язків. Особливо виявляється у цивільно-правовій відповідальності (відновлення майнового права, відшкодування моральної шкоди);

*каральна (репресивна) - виражається у встановленні певних обмежень прав правопорушника, позбавленні його певних благ (матеріальних, нематеріальних) як кари за вчинення неправомірних соціально шкідливих діянь, що є водночас захистом від таких діянь особи і суспільства;

*виховна - полягає: а) у вихованні громадян в дусі поваги до закону; б) у виправленні й ресоціалізації засуджених; в) в інформуванні громадян (особливо тих, хто перебуває на межі правомірної і неправомірної поведінки) про виявлені, припинені, розкриті правопорушення задля того, щоб вони усвідомлено вели себе правомірно.

У разі застосування до особи примусових заходів карального (репресивного) характеру діє принцип презумпції невинуватості -припущення, згідно з яким обвинувачений вважається невинуватим, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку. Це важлива конституційна гарантія охорони прав особи, що виключає необґрунтоване обвинувачення і осуд.

74. Юридична відповідальність та державний примус

Застосування державного примусу передбачають правовідносини відповідальності, які виникають між державою і правопорушником у зв'язку з кримінальним і адміністративним правопорушенням. А правовідносини відповідальності, які виникають між учасниками (колективними й індивідуальними) цивільно-правових угод, можуть завершитись добровільним виконанням обов'язків - відшкодуванням шкоди за згодою сторін. Не потребують державного примусу і правовідносини, що виникають у процесі реалізації трудової (дисциплінарної і матеріальної) відповідальності. Тільки у випадках, якщо вони не можуть ефективно реалізувати засоби відповідальності, у правовідносини втручається держава, забезпечуючи проведення заходів відповідальності силою свого апарату.

Юридичну відповідальність не можна зводити винятково до державно-правового примусу, як і державно-правовий примус - винятково до юридичної відповідальності. Державно-правовий примус є більш широким поняттям, ніж юридична відповідальність, - він здійснюється різними засобами (попереджувальними, запобіжними, відновлювальними), які не пов'язані з відповідальністю. На відміну від юридичної відповідальності, де примус має основне значення, в інших заходах державного впливу він є допоміжним. Наприклад, за вчинення дитиною злочину застосовуються примусові заходи виховного характеру (так звана "ювенальна відповідальність").

Для застосування засобів державного примусу поза юридичною відповідальністю встановлення вини та наявності протиправної поведінки не є обов'язковими.

75. Підстави застосування норм права:

1) неможливість безпосередньо, без допомоги владних структур, реалізувати свої права (право на навчання; право на нарахування і виплату пенсії);

2)необхідність вирішити спір про право (у майнових відносинах, при оподаткуванні), коли сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або міру суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (розподіл майна між подружжям, вирішення спорів між учасниками цивільного договору);

3)необхідність вдатися до примусових заходів, визначити міру юридичної відповідальності у разі вчинення правопорушень, невиконання обов'язків, перешкоджання у здійсненні прав (стягнення штрафу, конфіскація майна).

4)необхідність офіційно встановити наявність чи відсутність юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу).

5)необхідність здійснити виконавчо-розпорядчу діяльність органів держави і органів місцевого самоврядування - вирішення кадрових питань (зарахування до штату, підвищення на посаді), організація або ліквідація структурних ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень, нагородження, присвоєння звань, почесних посад тощо;

6)необхідність установити статус суб'єкта права (реєстрація уповноваженим органом громадських, державних і комерційних об'єднань);

7)необхідність вирішити організаційні питання (ухвалення постанови парламенту про порядок висвітлення роботи сесії та ін.) тощо.

76. Основні стадії застосування норм права

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку (процесу) є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і надання квитанції). Інша справа - складний процес застосування права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу України).

Складний порядок застосування права зазвичай становлять три основні стадії (поділ на зазначені стадії є умовним, оскільки на практиці вони збігаються):

1. Встановлення фактичних обставин справи - встановлюються головні факти (факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов'язково ті й у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі. Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення в справі - інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов'язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості і повноті.

Фактичні обставини справи встановлюються за допомогою юридичних доказів (письмових і речових; прямих і непрямих; первісних і похідних; достовірних і недостовірних; припустимих і неприпустимих; таких, що мають і не мають юридичної сили; доброякісних і недоброякісних; таких, що викривають і виправдовують). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них - документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти обов'язково засвідчуються (наприклад, протокол про предмети, виявлені під час обшуку, має бути підписаний понятими). Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, і документів, що складаються правозастосовними органами, оформлюється юридична справа як сукупність документів, певним чином оформлених та розміщених.

Фактичні обставини справи встановлюються через доказування - логічно послідовну творчу діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо зібрання, дослідження та оцінки певних документів про обставини, які необхідно встановити для правильного вирішення юридичної справи. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права. У процесі доказування використовуються