Teoriya_D_i_P

переважно плинні партійно-корпоративні інтереси і завдання вироблення ефективної та відповідної завданням побудови в Україні правової і демократичної держави моделі поділу влади залишатиметься актуальним принайні на найближчуперспективу. Такий сценарій розвитку форми правління в Україні, однак, є небезпечним і шкідливим, оскільки передбачає зростання рівня відчуження влади від суспільства, тобто її делегітимацію. При цьому корекція існуючої форми правління, попри всю її проблематичість, є безальтернативною. Політичну волю до її здійснення декларують головні суб’єкти конституційного процесу а сама ідея конституційної реформи стала складовою програмних документів усіх основних політичних партій України. З огляду на критичне сприйняття ідеї запровадежння в Україні президентської республіки чи наближеного до неї різновиду, дослідник вважає неприйнятним повернення до первинної організації системи стримувань і противаг навіть у модернізованій формі. Уявляється, що з огляду на завдання побудови в Україні демократичної, правової держави єдиноприйнятним є удосконалення існуючої системи влади у формі уточнення, конкретизації та зміни положень Конституції України без зміни концептуальної суті існуючої організації системи стримувань і противаг. Важливим елементом удосконалення існуючої системи стримувань і противаг мала б стати деталізація тих положень Основного Закону України, які стали предметом найактивніших дискусій у фаховому середовищі та в середовищі політичної еліти. Ці положення Конституції України ставали і будуть ставати предметом звернень до Конституційного Суду України. Очевидно, що можливі зміни до Конституції України мають ураховувати правові позиції органу конституційної юрисдикції, відображені в його рішеннях та висновках. Це, насамперед, такі питання, як порядок призначення на посаду кандидатури Прем’єр-міністра України, міністрів оборони та закордонних справ України, механізм відповідальності Уряду перед Главою держави, чітке визначення ефективного механізму призначення на посаду голів місцевих державних адміністрацій, визначення підстав застосування інституту контрасигнатури, нормативне закріплення механізму реального керівництва Президента України в зовнішньополітичній сфері та сфері національної безпеки й оборони України тощо. Оцінюючи перспективи розвитку конкретних форм правління в сучасній Україні та можливості запровадження в Україні президентської республіки, необхідно зазначити, що хоча в національному фаховому середовищі ще донедавна висловлювалися судження про доцільність такого переходу й аргументувалися переваги президентської республіки, шлях реформування форми правління в Україні в напрямі переходу до президентської республіки є безперспективним. Президентське правління негативно позначатиметься як на функціонуванні державного механізму так і на розвитку демократії загалом. В Україні нерозвиненість політичних партій та неутвердженість традицій компромісного розв’язання проблем організації і здійснення влади змушують остерігатися виродження державного режиму в авторитарний. Тим більше неможливий перехід України до парламентарної республіки. Класична форма парламентаризму (на зразок Четвертої Французької республіки 1946-1958 рр. чи сучасної Німеччини) є неможливою в політично неструктурованому суспільстві, де несформована відповідна партійна система,яка б уможливила створення стабільної парламентської більшості, і яка б, у свою чергу, формувала уряд, спроможний ефективно розв’язувати комплекс завдань, пов’язаних із необхідністю здійснення системних перетворень у суспільстві та державі. Між тим, партійна система сучасної України не передбачає на цьому етапі утвердження реального парламентаризму. В країні склалася ситуація, коли інститут політичних партій, який формує владу в центрі та на місцях, значною мірою дискредитував себе. За цієї умови перекладання на Верховну Раду України надмірних повноважень при її реальній неспроможності їх виконання може скомпрометувати саму ідею парламентаризму. При цьому важливо зробити застереження: небезпека переходу до класичного парламентаризму на сучасному етапі розвитку української державності криється також у тому, що нежиттєздатність парламентарної республіки спровокує повернення до авторитаризму. Крім того, перехід до класичної парламентарної республіки суперечить настроям переважної більшості громадян України а в середовищі політичної еліти такий напрям розвитку форми правління в Україні відповідає інтересам лише лівих сил. Як наслідок, конкретні законодавчі ініціативи із трансформації існуючої змішаної форми правління до парламентарної сьогодні відсутні, як і відсутній необхідний для реалізації такої ініціативи рівень її підтримки серед парламентських партій. Приведені аргументи невідповідності класичного парламентаризму вітчизняним

державно-політичним реаліям і потребам державотворення в Україні на сучасному етапі доповнюються ще одним. Автор переконаний (і це засвідчує практика розвинених європейських держав), що класичний парламентаризм стає набутком минулого. З огляду на зростаючі обсяги нормотворчої діяльності представницькі органи “приречені” поступатись навіть у цій традиційній для них сфері діяльності виконавчим структурам. Посиленню урядових органів сприяє і зростання соціально-регулюючої ролі держави (і необхідність нормативного врегулювання цієї діяльності). Державно-правовий розвиток Української держави не складає виключення із цієї загальної тенденції. При цьому, змінюючи формат системи стримувань і противаг, необхідно врахувати один важливий фактор, який впливає на оптимальний вибір форми правління в Україні та положення Уряду в системі стримувань і противаг. Розвиток демократії в Україні зумовлює потребу одночасних складних реформ у нестабільній політичній та економічній сферах. У жодній із країн світу парламент не виступає ініціатором і рушійною силою таких реформ. Головна роль у їх здійсненні завжди належить органам виконавчої влади [1].Тому пост Прем’єр-міністра України в сучасних умовах набуває значущості не тільки з точки зору наявності певної проміжної ланки, посередника у стосунках

Президента України з Парламентом у рамках загальної системи стримувань і противаг, але і з точки зору охоплення величезного обсягу функцій виконавчої влади. Відтак, на переконання дослідника, усунення суперечностей існуючої моделі поділу влади має здійснюватись у контексті утвердження змішаної форми правління. Уявляється, що в майбутньому, як найближчому так і віддаленому, в Україні зберігатиметься змішана парламентарно-президентська модель. Характеризуючи розвиток змішаної форми правління в Україні на сучасному етапі, важливо також зазначити, що перехід до парламентарнопрезидентської форми правління в Україні відповідає загальноєвропейській тенденції державно-політичного розвитку. Однак, хоча обставини розвитку конституційного процесу засвідчити, що процес утвердження змішаної форми правління в Україні є невідворотнім, він супроводжуватиметься суттєвими труднощами, оскільки будь-яка форма парламентаризму, яка є “правлінням партій”, в Україні зможе реально функціонувати лише за умов існування сформованої і стабільної партійної системи та, відповідно, наявності усталеної партійнополітичної структури Парламенту. Повноцінний парламентаризм утверджується лише за наявності сильних центристських партій; він є неможливим у політично неструктурованому суспільстві, де несформована відповідна партійна система, яка б уможливила створення стабільної парламентської більшості, і яка б, у свою чергу, формувала уряд, спроможний ефективно розв’язувати комплекс завдань, пов’язаних із необхідністю здійснення системних перетворень у суспільстві та державі. Сьогодні є очевидним, що посилення начал парламентаризму в державно-політчиному житті України й утвердження нової моделі взаємовідносин між законодавчою та виконавчою гілками влади на партійній основі безпосередньо залежатиме від реформування партійної системи України: формування небагатьох потужних центристських партій. Адже змішана форма правління, з точки зору швидкого і рішучого реформування суспільних відносин не є надто ефективною в умовах, коли суспільство є політично неоднорідним і ця неоднорідність знаходить своє відображення у вищих владних структурах. В умовах організації системи поділу влади в напівпрезидентській республіці Верховна Рада України не володіла нормативними повноваженнями, які б надавали їй статусу провідної владної структури в політичній системі країни. Це мало своє позитивне значення, оскільки Парламент був (у значній мірі і залишається) неспроможним до виконання такої ролі. За згаданої ситуації здійснення Главою держави широкого комплексу установчих та контрольних повноважень, які представницький орган, у силу своєї функціональної неефективності, не міг успішно виконувати, ставало об’єктивною необхідністю. Фактично посилення інституту глави держави в Україні на початковому етапі державотворення дозволяло частково компенсувати слабкість і нерозвиненість вітчизняного парламентаризму. На поточний момент, в умовах організації влади в парламентарно-президентській республіці представницький орган України вже продемонстрував низку своїх досі прихованих чи принаймні не настільки виразних вад. Таким чином, утвердження парламентарно-президентської форми правління не зводиться до перерозподілу повноважень на користь представницького органу. В умовах вітчизняних політико-правових реалій це насамперед проблема запровадження відповідних механізмів конструктивної взаємодії Уряду і Парламенту в контексті підвищення рівня їхньої

відповідальності за результати державної політики [2]. Теоретично, стійка парламентська більшість, сформована з потужних центристських партій, може забезпечити ефективну законодавчу діяльність Парламенту у взаємодії з Урядом. Навпаки, відсутність стабільної правлячої більшості в Парламенті неминуче призводитиме до затяжних, хронічних урядових криз. Такі кризи можуть спричинити корекцію форми правління в напрямі послаблення в політичному процесі позицій представницького органу. Хоча розширення сфери застосування принципу одноосібного прийняття рішень може забезпечити більшу стабільність державного механізму (сказане ілюструє організація влади у президентських формах правління), це, у свою чергу, загрожує посиленням авторитарних тенденцій. У своїй відомій роботі “Політичні партії” Моріс Дюверже наголошує, що “сама техніка парламентського режиму несумісна з... розірваністю між більшістю (парламентською – Р. М.) й урядом, оскільки вона з необхідністю вимагає, щоб другому відповідало перше” [3] і ще: “За парламентського режиму уряд має спиратись на коаліцію об’єднаних партій” [4]. У даному відношенні здобутком конституційної реформи 2004 р. слід вважати появу правових засад утворення в Парламенті коаліції більшості, які встановлюють інститут конституційно-правової відповідальності Верховної Ради України за її можливу неспроможність до утворення парламентської більшості. Приймаючи до уваги згадані партійно-політичні обставини, важливо наголосити, що проблема в забезпеченні реального поділу влади та узгоджено взаємодії між вищими органами держави полягає очевидно не стільки в досягненні формальної інституціоналізації поділу влади, скільки в досягненні конструктивного співробітництва між гілками влади, що значною мірою унеможливлюється низьким рівнем культури національної політичної еліти. З огляду на цей факт, в Україні дія системи стримувань і противаг обертається відвертим протистоянням гілок влади. Відтак, подальша оптимізація організації та функціонування державного механізму має досягатись комплексно, тобто не лише шляхом законодавчого розвитку й деталізації конституційних поправок,але також політичними шляхами, насамперед засобом докладання зусиль головними суб’єктами конституційного процесу до забезпечення ефективної взаємодії між гілками влади в реалізації єдиної і системної державної політики. Від можливості досягнення співробітництва між гілками влади безпосередньо залежать перспективи розвитку змішаної форми правління в Україні, адже будь-які корективи конституційної системи поділу влади та системи стримувань і противаг можливі лише в умовах достатньої політичної стабільності. Загалом утвердження парламентарно-президентської форми правління буде довготривалим; його динаміка безпосередньо залежатиме від формування дієздатних структур громадянського суспільства, чисельного середнього прошарку, а відтак, відповідної партійної системи з декількома (чим менше тимкраще) сильними центристськими партіями і, безумовно, зростання політичної культури українського суспільства. Становлення і зміцнення центристських партій, з одного боку, стане атрибутом формування українського парламентаризму, а з іншого – показником його успішного сходження. Поява в Україні усталеної партійної системи із сильними центристськими партіями стане одним із вирішальних чинників досягнення ефективної організації влади в умовах змішаної парламентарно-президентської республіки. Як зазначав Моріс Дюверже, “реальний поділ влад є результатом взаємодії партійної системи і конституційних норм” [5]. Очевидно, що розвиток парламентарно-президентської форми правління відбуватиметься в межах отриманих вітчизняною політичною елітою знань, досвіду та компетенції. В умовах змішаної форми правління, тієї, що існувала й тієї, яка існує сьогодні в Україні, статус Президента України, Прем’єр-міністра України чи Спікера Парламенту можуть змінюватися залежно від суспільно-політичних обставин, що складатимуться в певний момент, і навіть від авторитету політиків, які займатимуть відповідні пости й посади. Це, зрозуміло, може спричиняти корекцію існуючої форми правління в напрямі посилення статусу в системі стримувань і противаг того органу державної влади чи посадової особи (а відповідно, гілки влади), яка в конкретний момент політичного процесу виконуватиме провідну роль. Таким чином, система організації механізму влади, яка функціонує сьогодні в Україні, встановлює таку динамічно змінну форму правління, яка визначається фактичною розстановкою політичних сил і реальним політичним процесом. При цьому є очевидним, що оптимальною формою правління для України на цьому етапі залишається змішана республіка, контури якої мають виписуватися в ході перебігу політичного процесу і розвиток якої значною мірою залежатиме від суб’єктивних

характеристик головних учасників цього процесу. Окремим важливим фактором, що впливає на розвиток змішаної форми правління в Україні, є ступінь задоволеності тих чи інших владнихсуб’єктів своїм нинішнім конституційно-правовим статусом і наявним обсягом повноважень, а також баченням власних політичних перспектив [6] у випадку відповідного сценарію розвитку форми правління в Україні. Водночас (і в цьому – чи не найбільша її вада), змішана форма правління в Україні зможе довести свою життєздатність лише завдяки досягненню достатньо ефективної взаємодії між партіями (та їх блоками), що утворюватимуть більшість у представницькому органі, а відповідно, досягненню узгодженої взаємодії представників партій на посадах міністрів між собою й Уряду в цілому з більшістю в Парламенті. Значущість політичного співробітництва парламенських фракцій, як вирішального фактору, що може забезпечити життєздатність парламентарнопрезидентської форми правління була відображена відразу після вступу в дію конституційних поправок у ситуації, що склалася навколо відставки Уряду Ю. Єханурова за наслідками висловленої йому Верховною Радою України резолюції недовіри. Особливість згаданої ситуації полягала в тому, що після 1 січня 2006 р. Президент України втратив установчі повноваження щодо формування Кабінету Міністрів України, передбачені редакцією Конституції України від 28 червня 1996 р. і не міг удатися до формування Уряду за процедурою, що вже не діяла. Водночас, нова процедура формування Уряду, передбачена конституційними поправками, мала набути чинності в березні 2006 р. після завершення парламентських виборів і формовання коаліції більшості у Верховній Раді України нового скликання (відповідно до ст. 83 Конституції України), яка й була уповноважена формувати Уряд. Таким чином, у згаданий період Кабінет Міністрів України не міг бути сформованим із застосуванням конституційно передбачених процедур і описана проблема вийшла за рамки конституційно-правового регулювання. Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Уряду Ю. Єханурова негативно впливало на дієздатність Кабінету Міністрів України, зокрема, у його стосунках із представниками зарубіжних країн і міжнародних організацій, шкодило репутації України в зовнішньополітичній сфері. Очевидно, що ініціатори резолюціїнедовіри усвідомлювали всю міру деструктивності своїх дій. У цій ситуації, як і в багатьох інших, якими позначене національне державно-правове життя, принцип політичної доцільності став понад принципом верховенства права. Згадана відставка стала красномовною ілюстрацією державно-шкідливої поведінки українських парламентарів та їх безвідповідальності. Ще один безпрецедентний приклад нефункціональності змішаної форми правління в Україні дала глибинна й затяжна політична криза, що виникла після видання 2 квітня 2007 р. Указу Президента України “Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України”. У ході подій, якими супровожувався розвиток конфлікту, проявилася ціла низка вад у організації механізму влади: фрагментарність конституційної регламентації засад утворення та діяльності інституту парламентської більшості, інституту дострокового припинення повноважень парламенту за ініціативою глави держави, намагання Кабінету Міністрів України перетворити інститут президента в номінальний, проблема політичної залежності органу конституційної юрисдикції тощо.

19. Порівняльна характеристика парламентської та президентської республіки.

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

—парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

—президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;

—президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;

—уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту.

Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Ознаки президентської республіки:

—президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

—парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;

—президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

—посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах;

—уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.

Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.

22. Характеристика форм державного устрою.

Державний устрій - це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв'язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава - це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави - це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація - це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація - це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація - це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776-1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія - це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія

21. Складна за формою устрою держава.

Поряд з простими державами в сучасному світі існує значна кількість складних. Це держави, які складаються з окремих державних утворень, що мають всі ознаки держави, але частину своїх суверенних повноважень передають центральним (союзним) органам держави.

Серед складних держав розрізняють:

1)федерацію,

2)конфедерацію,

3)імперію.

1.Федерація (пізньолат. foederatio — союз, об'єднання) — це складна держава, що являє собою союз ряду державних утворень, які мають певну політичну самостійність.

Федеративний устрій низки держав обумовлений багатонаціональним складом населення, яке проживає на їх території.

Для федерації притаманні такі ознаки:

— єдина територія складається з територій адміністративно-територіальних одиниць — суб'єктів, які мають назву провінцій (Канада), штатів (США), земель (Австрія), еміратів (ОАЕ), кантонів (Швейцарія) тощо, свій територіальний устрій у межах єдиного загальнодержавного кордону;

— наявність трьох рівнів повноважень органів влади і їх відповідної компетенції: а) виключних повноважень федерації, б) виключних повноважень суб'єктів, в) сумісної компетенції;

— існування загальнофедеративних органів державної влади, рішення яких є обов'язковими для суб'єктів федерації, відповідно до конституційно закріпленого обсягу владних повноважень;

— законодавчі, судові, виконавчі органи влади суб'єктів федерації мають власну спеціальну компетенцію, яка не збігається з компетенцією центральних (федеральних) органів;

— державні утворення об'єднані у федерацію на підставі союзного договору, зберігають при цьому право на самовизначення і вихід з федерації;

— наявність загальної конституції федерації та конституцій суб'єктів, наділення суб'єктів федерації правом видавати нормативно-правові акти, зміст яких повинен відповідати законодавству федерації, а дія поширюватися виключно на їх територію;

— наявність загальнофедеративного двопалатного парламенту (США, Аргентина), у якому в одній

зпалат (верхній) представлені суб'єкти федерації і парламенту суб'єктів федерації, федерального уряду та відповідних органів управління суб'єктів федерації, а інша (нижня) — є органом загальнофедеративного представництва, формується шляхом виборів по територіальних виборчих округах;

— наявність подвійного громадянства (якщо інше не передбачено конституцією): кожний громадянин вважається громадянином федерації і одночасно громадянином суб'єкта федерації;

— наявність загальнофедеративної податкової та фінансової систем;

— суб'єкти федерації не володіють повним суверенітетом і не можуть бути суб'єктами міжнародного права, хоча у випадках договірних міжнародних відносин у економічній, культурній сфері федерація може виступати як у цілому так і кожен із суб'єктів самостійно;

— загальні збройні сили;

— суб'єкти федерації можуть мати зовнішні ознаки суверенітету: гімн, герб, прапор. За окремими критеріями федерації можна поділити на декілька видів:

1.Відповідно до правової підстави та способу створення :

—договірні — створені на основі союзу, шляхом об'єднання раніше самостійних держав у федерацію з одночасним переданням їй частини суверенних повноважень (наприклад, створення СРСР

у1922 p.);

—конституційні — створені шляхом закріплення у конституції принципу розподілу країни на

суб'єкти федерації з відповідним розподілом повноважень (наприклад, створення федерації у США в

1787 p.);

2. Згідно з принципом побудови:

—національні — федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб'єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (Бельгія);

—територіальні — федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб'єкти однонаціональні за національністю або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, політичних, культурних інтересів (Малайзія, Нігерія);

—національно-територіальні — федерації, що поєднують національні і територіальні ознаки. Наприклад, Канада є національно-територіальною, оскільки складається з десяти провінцій, з яких дев'ять заселені англомовним населенням, а одна (Квебек) — франкомовним.

3. Відповідно до характеру та обсягів повноважень суб'єктів федерації:

—симетричні — федерації, де всі суб'єкти мають рівний правовий статус;

—асиметричні — федерації, де правовий статус суб'єктів федерації неоднаковий. Наприклад, у Індії територія поділяється на штати і союзні території; штати управляються парламентом, а території

—федеральною владою. У Німеччині суб'єкти федерації мають неоднакове кількісне представництво у парламенті.

У практиці сучасного державотворення виділяють, як правило, національну і територіальну федерацію. Тому докладніше розглянемо їх суттєві ознаки.

Ознаки територіальної федерації:

1) державні утворення в її складі не є суверенні, вирішення питань зовнішньої і внутрішньої політики залежить від центральних органів влади;

2) юридичне розмежування повноважень між центральними і місцевими органами влади здійснюється на основі конституції;

3) суб'єкти не мають права представництва у міжнародних організаціях; 4) федеративна конституція не передбачає або забороняє односторонній вихід суб'єктів із союзу;

5) збройні сили підпорядковані союзним органам, головнокомандуючий — глава держави. Суб'єктам у мирний час забороняється утримувати професійні збройні сили.

Національна федерація характеризується багатонаціональним складом населення, що компактно проживає на території суб'єктів федерації, та має наступні ознаки:

1) суб'єктами є національні державні утворення, які мають рівний правовий статус; 2) будується на принципі добровільного об'єднання суб'єктів; 3) забезпечує суверенітет великих і малих націй, їх вільний розвиток;

4) суб'єкти мають власні органи державної влади: парламент, президента, судову систему, їх органи виконавчої влади самостійно здійснюють зовнішню політику;

5) вищі органи федерації формуються із представників суб'єктів і лише координують діяльність останніх;

6) право суб'єктів на вільний вихід із союзу.

2. Конфедерація — це тимчасовий союз суверенних держав, що об'єднались для досягнення спільної мети у певній сфері державної діяльності (оборона країни, розвиток грошово-кредитної системи тощо).

Конфедерація має нестійкий характер, з часом вона або розпадається (Австро-Угорщина), або перетворюється на федерацію (Швейцарія, США).

Конфедерації притаманні такі ознаки:

—це об'єднання суверенних держав на підставі договору;

—відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території та державного кордону;

—відсутність спільної для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової системи (у тому числі бюджету);

—наявність спільного конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав і має на меті координацію діяльності конфедерації; рішення цього органу не мають обов'язкового характеру для суб'єктів, які можуть відмінити їх дію на своїй території (право нуліфікації);

—відсутність суверенітету конфедерації, кожна з держав зберігає свій суверенітет;

—тимчасовий характер об'єднання (союзу);

—право вільного виходу суб'єктів з конфедерації.

Прикладом конфедерації були: колишній СРСР з 1917 р. по 1922 р. (30 грудня 1922 р. конфедерація, до складу якої входили: Росія, Україна, Білорусія, республіки Закавказзя, уклали договір і пертворились на федерацію); Нідерланди з 1579 p. по 1795 p., Німеччина з 1815 p. no 1866 p., Сенегамбія з 1982 р. по 1989 р.

Особливими формами об'єднання держав є співдружність та співтовариство — союзи держав, що виступають як асоційовані члени при збереженні ними повного суверенітету, з метою спрощення візової системи та митних кордонів, досягнення успіхів у сферах економіки, культури тощо. Правовою основою співдружності є договір (статут, угода) або інший нормативний документ. Приклад — Європейський Союз (який складається з Європейського економічного співтовариства, Європейського співтовариства з атомної енергії, Європейського об'єднання вугілля і сталі), Британська співдружність, Співдружність незалежних держав (СНД).

Імперія (лат. imperium — влада, панування) — різновид складної держави, яка характеризується насильницьким об'єднанням територій суверенних багатонаціональних держав або їх частин. Особливі риси імперії: утворена в результаті експансії; складовими є адміністративно-територіальні одиниці — колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за правовим статусом; двохступенева система

органів державної влади (влада метрополії і колонії); центральний орган влади — імператор (глава держави), та місцеві органи — намісники, губернатори тощо, які призначаються імператором; правова система грунтується на принципах права метрополії; для правового статусу населення характерне дискрімінаційне становище представників не панівних націй, відсутність або обмеження політичних прав і свобод.

Імперія як форма державного устрою розглядається у історичній ретроспективі: Римська імперія, Османська імперія, Російська імперія. Окремо необхідно розглядати Британську імперію, розвиток відносин у якій у XX ст. призвів до набуття нею нового нетрадиційного змісту: перетворення з імперії на співдружність 40 країн на чолі з Великобританією.

22. Характеристика простої за формою устрою держави.

За формою державного устрою держави поділяються на: прості та складні. Серед простих держав визначають унітарну.

Унітарна держава — це єдина держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають ознак суверенітету.

Простим (унітарним) державам притаманні такі важливі риси:

—цілісність та недоторканність території у межах державного кордону;

—єдина конституція, дія якої поширюється на всю територію країни;

—єдина система державного апарату, що поширює свої повноваження на територію всієї країни, на всіх громадян (єдині глава держави, законодавчі, виконавчі та судові органи влади);

—єдина система права і система законодавства;

—єдине громадянство та державна символіка;

—адміністративно-територіальні одиниці (області, графства, воєводства, провінції) не мають основних ознак державності, у тому числі політичної самостійності;

—у міжнародних відносинах держава виступає єдиним цілим.

До простих (унітарних) держав належать: Україна, Англія, Польща, Італія. Залежно від характеру державних утворень прості (унітарні) держави поділяють на:

1)централізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці яких мають рівний правовий статус (голови місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади — Пакистан, Фінляндія, Данія, Польща);

2)децентралізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці котрих наділені певними пільгами із самоврядування (місцеві органи самоврядування обираються населенням, мають значні права у вирішенні проблем місцевого економічного, соціального та іншого характеру) в певній адміністративно-територіальній одиниці; можуть створюватись автономії, які наділяються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та адміністративної діяльності в межах своєї компетенції згідно з повноваженнями, що визначені конституцією країни (Україна, Франція).

Відповідно до положень Конституції України вона є унітарною децентралізованою державою, територіальний устрій якої грунтується на засадах єдності і цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади (державного управління з місцевим самоврядуванням).

Це підтверджує низка ознак:

— територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною;

— єдине громадянство;

— єдині органи державної влади: Верховна Рада України - вищий законодавчий орган влади; Президент України — глава держави, виступає від її імені, представляє Україну у міжнародних відносинах, Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади, судові органи влади на чолі

зВерховним Судом України;

— систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, 23 області, м. Київ та м. Севастополь (зі спеціальним статусом).

Таким чином, особливістю України, як унітарної держави, є існування у її складі Автономної Республіки Крим як невід'ємної складової, межі повноважень якої визначені Конституцією України. Автономна Республіка Крим має органи влади - Верховна Рада АРК, Рада міністрів АРК (призначається Верховною Радою АРК за погодженням з Президентом України). Правосуддя в АРК здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України. Верховна Рада АРК може приймати нормативно-правові акти у межах повноважень, визначених Конституцією України, їх дія може бути зупинена Президентом України.

Державний устрій України — це її територіальна орга­нізація, яка характеризується певною формою конституцій­но-правових відносин між державою в цілому та її складови­ми частинами.

Державний устрій (лад) України включає такі складові: а) форму держави та її конституційне закріплення; б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави; г) конституційне закріплення України як правової держави; д) характеристику України як соціальної держави.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Україна є унітарною державою. Основними ознаками цієї форми державного устрою є:

Україна має власну територію, яка є єдиною, неподіль­ною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції);

Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17 Конституції);

Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції);

Україна має власну систему законодавства, на її терито­рії забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції);

Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції);

В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції);

В Україні визнається і гарантується місцеве самовряду­вання (ст. 7 Конституції);

державною мовою України є українська мова (ст. 10 Кон­ституції);

Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).

Віданню України підлягає визначення обласного, район­ного поділу і вирішення інших питань адміністративно-тери­торіального устрою.

Україна як незалежна суверенна унітарна держава про­йшла складний шлях від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної держави.

Її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності ста­новлять адміністративнотериторіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконав­чої державної влади в особі державних адміністрацій на від­повідній території та представницькі і виконавчі органи міс­цевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141 Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою вхо­дить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єди­на система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

25. Поняття та види державно-політичного режиму.

Політичний (державний) режим тісно пов'язаний із формами правління. Державний режим - це різновид політичного режиму, який має домінуюче місце в суспільстві. Державний режим - це сукупність чи система методів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспільних відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.

Всі держави за формою політичного режиму можна поділити на дві групи: демократичні, авторитарні.

Термін "демократія" в перекладі з грецької означає влада народу. В сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів приходять до висновку, що демократія - це певна форма правління, заснована на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію прав меншості, прав опозиції. Демократія - це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.