Teoriya_D_i_P

Законність як принцип - провідне загальноприйняте правило імперативного характеру, що виражене у нормах-ідеях найвищого авторитету і потребує від державних органів та їх посадових осіб, громадян та їх об'єднань діяти правомірно, у межах правових норм, закріплених у приписах усіх чинних джерел (форм) права.

Законність як метод - система правових засобів, якими здійснюється державне управління суспільством, згідно з яким органи держави і посадові особи: 1) спираються на визнання та беззастережне прийняття найвищої цінності людини при розробленні і прийнятті рішень; 2) не підмінюють своїм регулюванням (тобто актами управління) закон; 3) не виходять за межі своєї компетенції, що визначена законом, при реалізації прийнятих рішень; 4) додержуються правових процедур у процесі контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин тощо. Метод законності (його називають законністю управління) є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю та ін.

Законність як режим - стан правової організації суспільно-політичного життя, за якого суспільні відносини, правова поведінка, правова діяльність, інша правова активність людини здійснюються відповідно до законів та інших джерел (форм) права, котрі відповідають принципу верховенства права, правовим цінностям свободи, формальної рівності, справедливості. За режиму законності встановлюється правова атмосфера, де неухильно здійснюються (додержуються, виконуються, використовуються, застосовуються) чинні правові норми усіма суб'єктами права (державними органами, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями), де панують ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи й відповідальності; особа захищена від сваволі влади, суспільство - від анархії, хаосу, безладдя й насильства.

Визначення законності як режиму є найповнішим - ним охоплюються поняття законності як методу і законності як принципу.

Суб'єктами законності є всі суб'єкти права, однак безсумнівним є те, що насамперед державна влада (органи держави і їх посадові особи) повинна зв'язувати себе власними нормативними настановами, виключати сваволю у своїх діях.

Утворення законності історично пов'язане з виникненням права, а формування законності перебуває в постійному зв'язку з верховенством права, "правлінням права". Законність існує не в тій державі, де не порушуються закони, а в тій, де такі правопорушення припиняються за допомогою правових засобів, де влада обмежується правом, зв'язує себе власними нормативними настановами. Це - демократична держава.

60. Гарантії законності

Гарантії законності - система загально-соціальних і спеціально-соціальних (юридичних) умов, засобів, способів, що закріплені в чинному законодавстві та спрямовані на забезпечення режиму законності.

Загально-соціальні гарантії - умови, що визначають зміцнення режиму законності:

1)економічні - стан економічного розвитку суспільства, ритмічності роботи господарського механізму країни, підвищення продуктивності праці і зростання обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин. Наявність економічної незалежності суб'єктів права створює об'єктивні умови для їх зацікавленості у законності;

2)політичні - рівень демократизму конституційного ладу, тобто розвиненості системи народовладдя, демократичних форм та інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дає змогу особі вільно самовизначатися, об'єднуватися в організації за різними інтересами; додержання принципу поділу влади;

3)соціальні - життєвий рівень населення, необхідна забезпеченість громадян найважливішими житлово-комунальними, соціально-культурними та іншими послугами; надання державної соціальної допомоги незаможним сім'ям або самотнім громадянам - субсидій, компенсацій, життєво необхідних товарів; соціальне страхування, ефективна соціальна служба; відсутність безробіття або низький його рівень;

4)ідеологічні (духовні) - ступінь розвиненості правосвідомості, комплекс моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимість вчинення аморальних проступків, які одночасно є протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав'язування державою ідеології, а турбота про правову освіту, виховання, правову культуру; недопущення культивування насильства, націоналізму, расової ворожнечі, цинізму, байдужості до соціальних цінностей, зокрема й до права. Істотне значення має широка поінформованість населення, свобода преси, думок, що дає змогу вести публічну боротьбу з правопорушеннями у будь-якій сфері державного і суспільного життя.

Спеціально-соціальні (юридичні) гарантії законності - сукупність юридичних умов, правових способів та організаційно-правових засобів, що закріплені в чинних законах та інших джерелах (формах) права й безпосередньо спрямовані на забезпечення режиму законності і правового порядку:

1)юридичні умови - якісний стан чинних джерел (форм) права: нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів, судових прецедентів, правових звичаїв тощо, а також актів тлумачення норм права і правозастосовних актів;

2)правові способи - досконале законодавство і його відповідність нормам конституції; нагляд і контроль за станом законності, включаючи конституційний судовий контроль; попередження і припинення правопорушень; захист, відновлення порушених прав; реалізація юридичної відповідальності; наявність надійних і загальнодоступних юридичних процедур і процесів; розвинена правосвідомість і правова культура населення тощо;

3)організаційно-правові засоби - реалізація принципу поділу влади; ретельний підбір кадрів; організація умов для нормального функціонування юрисдикційних та правоохоронних органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам організованої злочинності, наркобізнесу, тероризму, корупції тощо. Юридичні гарантії законності забезпечуються ефективною діяльністю законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади (в Україні - парламентом, урядом, Конституційним Судом, судами загальної юрисдикції, зокрема спеціалізованими судами - господарськими й адміністративними, прокуратурою, органами державної безпеки, міліцією та ін.); залежать не лише від об'єктивних, а й від суб'єктивних факторів - діяльності різноманітних службових і посадових осіб.

Поряд із національними гарантіями законності важливу роль відіграють міжнародні гарантії законності, що виражаються у діяльності міжнародних організацій: 1) з проведення контролю за дотриманням прав і свобод людини в різних країнах (забезпечення права громадян звертатися до міжнародних організацій з метою захисту своїх прав; з інспекційних перевірок в регіонах стану дотримання прав людини; з міжнародних спостережень за проведенням виборів тощо); 2) зі здійснення заохочувальних заходів політичного й економічного характеру, спрямованих на додержання прав і свобод людини в різних державах; 3) із застосування санкцій (політичних, економічних, військових) щодо держав, які порушують права і свободи людини.

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями:

1)охоронні (превентивні, запобіжні) - виявлення, попередження і припинення правопорушень, їх негативних наслідків (митний контроль);

2)захисні (відбудовні) - відновлення порушених прав; компенсація збитків; покарання особи, винної у вчиненні правопорушення, з метою захисту потерпілої особи і суспільства від будь-яких протиправних діянь (примусове стягнення аліментів).

Юридичні гарантії законності за суб'єктами застосування: парламентські, президентські, урядові (адміністративно-управлінські), судові, прокурорські, контрольно-наглядові, муніципальні (комунальні) тощо.

Усі зазначені гарантії законності є зовнішніми, формальними; їх фундамент - гарантії внутрішні, духовні, що досягаються моральним примусом особи, котра самовдосконалюється.

61.Осносні вимоги законності

Вимоги законності - певні напрями (сторони) її змісту, що мають нормативну форму, зумовлюються змістом і принципами права та підлягають обов'язковому виконанню відповідними суб'єктами нормотворчої, правозастосовної та інших правових форм діяльності держави.

Вимоги законності - це тісно пов'язані між собою різнорідні підпринципи. На відміну від принципів законності, які діють в усіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб'єктів суспільних відносин, вимоги законності пов'язані з діяльністю певних органів публічної влади і їх посадових осіб.

Розглянемо вимоги законності у нормотворчій і правозастосовній діяльності. У сфері нормотворчої діяльності диференціюємо вимоги до її змісту, форми і процедури.

Вимоги законності до змісту нормотворчої діяльності:

1)відповідність змісту законів та підзаконних актів потребам життя, що передбачає комплексну наукову експертизу законопроектів, яка охоплює політичні, економічні, фінансові, правозастосовні, організаційні, правоохоронні, термінологічні, історичні та інші аспекти;

2)відповідність нормотворчої діяльності загальнолюдським цінностям, основоположним правам і свободам людини, закріпленим у конституції;

3)додержання внутрішньої єдності і погодженості правових норм, що містяться в нормативноправових актах, нормативно-правових договорах та інших формальних джерелах права, тобто формування єдиної системи права;

4)забезпечення стабільності правових актів, тобто більш тривалого строку їх чинності, за винятком тих, які видаються на певні строки (наприклад, закон про надзвичайний стан або закон про бюджет);

5)додержання ієрархічної субординації нормативних актів - забезпечення верховенства конституції і пріоритетної ролі закону в системі нормативно-правових актів (Конституція - конституційні закони - звичайні закони - підзаконні акти);

6)неприпустимість видання конкуруючих (колізійних) нормативно-правових актів, наприклад, ухвалення урядом двох актів із суміжних питань, що володіють однаковою юридичною силою;

7)неприпустимість суперечностей (колізій) між чинними актами і новим прийнятим актом, якщо він не вносить у них прямі зміни, та ін.

Вимоги законності до форми і процедури нормотворчої діяльності:

1)видання актів у тій формі, що передбачена законом (наприклад, не можна приймати державний бюджет постановою уряду чи указом президента - він приймається лише законом парламенту), отже жоден підзаконний акт (акт управління) не може підміняти своїм регулюванням закон;

2)складання нормотворчих актів у простій і доступній для розуміння формі - з використанням усіх правил юридичної техніки;

3)додержання всіх необхідних реквізитів - відповідно до виду акта;

4)додержання процесуальних правил, пов'язаних із прийняттям тих чи інших нормативних актів, нормативно-правових договорів та інших формальних джерел права - забезпечення своєчасного їх ухвалення (скасування) з дотриманням певної процедури;

5)забезпечення незаперечності закону - ніхто не може скасувати чи змінити закон, крім органу, що його видав, та ін.

Вимоги законності у сфері реалізації права:

1)наявність соціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, існування можливостей для використання суб'єктивного права);

2)відповідність діяльності правозастосовних органів закону та спеціально-дозвільному принципу "дозволено лише те, що прямо передбачено законом";

3)гарантоване якісне застосування права, з урахуванням усіх обставин;

4)правильне тлумачення правових норм;

5)наступність і стабільність судової практики та ін.

Вимоги законності за усієї своєї значущості не можуть бути втілені в життя самі по собі, автоматично. Для забезпечення їх реальності, стійкості і непорушності необхідні певні умови, організаційні засоби, правові способи, створювані державою і суспільством.

62. Поняття, суть і визначення правового порядку

Правовий порядок - стан відносно усталеної правової упорядкованості (урегульованості і погодженості), захищеності і безпеки правової системи суспільства, який складається в умовах реалізації принципу верховенства права та авторитету закону (законності), тобто це атмосфера (устрій) нормального, сприятливого, правового життя суспільства, що встановлюється в результаті здійснення приписів правових норм (використання дозволів (прав), виконання обов'язків, додержання заборон) усіма суб'єктами права.

Різновидами правового порядку є національний (Україна), міждержавний (інтеграційний) (ЄС) і міжнародний (всесвітній). Кожна країна формує свій національний правопорядок, який відображає специфіку національної правової системи. Усі означені правопорядки розкриваються через ознаки, принципи, функції, зміст, структуру.

Зміст правового порядку - система правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють втіленню у реальність права, правових відносин, правомірної поведінки, правової діяльності, інших видів правової активності.

Розрізняють такий зміст правопорядку:

1)матеріальний - система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві з правомірною поведінкою їх учасників - фізичних і юридичних осіб як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальному змісті виражається закономірність виникнення, розвитку і функціонування правопорядку в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою. Отже, матеріальний зміст правопорядку - це умови для координованих дій суб'єктів права/учасників правопорядку;

2)юридичний (державно-правовий) - система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян як результат установлення законності, впорядкованості та урегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, що досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.

Отже, юридичний зміст правопорядку - це результат координованих дій суб'єктів права/учасників правопорядку.

Діяльність у межах чинних законів, підзаконних актів та інших джерел (форм) права, підставою яких є природні, невід'ємні і невідчужувані права і свободи людини, зумовлює правопорядок.

Отже, правопорядок як праводержавне явище, є устроєм правового життя суспільства, у просторі якого перебувають суб'єкти права, котрі зацікавлені у стабілізації, підтриманні рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави, створенні необхідної безпеки, тобто такого стану, коли можна передбачати рішення юридичних ситуацій і розраховувати на гарантування здійснення прав.

Антиподом правопорядку є свавілля і беззаконня, хаос і безладдя.

63.Соціальна цінність і призначення правопорядку

Функції правового порядку - основні напрями формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Функції правопорядку визначаються як призначенням самого права, так і самостійним впливом правопорядку на функціонування суспільства і права:

1)стабілізаційна - непохитність і протистояння зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереження і розвиток власної якісної визначеності, відкритості впливу чинників, що його забезпечують (розвиток демократії, вдосконалення законів, зміцнення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів, забезпечення останніх новітніми засобами комп'ютерного контролю і телемеханіки у процесі фіксації і реагування на протиправні діяння, якими, наприклад, є камери відеонагляду, встановлені на вулицях міст, та ін.);

2)компромісна - підтримання злагоди в суспільстві, припинення конфліктів, їх згладжування;

3)корекційна - своєчасне коригування внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування;

4)оцінно-орієнтувальна - орієнтування на збереження правових цінностей і вироблення правомірних настанов;

5)комунікативна (інтегральна) - підтримання, координація і узгодження зовнішніх зв'язків із суспільним (громадським) порядком, з іншими сферами суспільства - економічною, політичною, соціально-культурною;

6)виховна - вплив на правосвідомість у напрямі формування поваги до права суб'єктів/учасників правовідносин, настанов на правомірну поведінку, стимулювання правової активності.

. Основні принципи правопорядку:

1)законність - зумовлює законну реалізацію усіх його сторін; попереджає та усуває зловживання у сфері законності - не допускає примушувати будь-кого робити те, що суперечить міжнародним стандартам з прав людини чи не передбачено законодавством; забороняє органам державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовим особам вчиняти дії, що виходять за межі повноважень та не у спосіб, передбачений Конституцією і законами держави. Для усунення таких фактів такого роду держава має використовувати різноманітні юридичні засоби забезпечення законності, охорони та захисту правопорядку;

2)соціально-нормативна визначеність - полягає у повній відповідності регульованих правом суспільних відносин вимогам формально визначених правових норм, а також основоположним правам

людини як безпосередньо чинному праву (закріплені як міжнародні стандарти прав людини). Правова нормативність є основою і засобом впорядкування суспільних відносин;

3)системність (структурність) - визначається системою (структурністю) самого права, результатом дії якого є правовий порядок. Правопорядок - не проста випадкова сукупність відносин окремих суб'єктів права, що не пов'язані між собою, а саме система відносин (економічних, політичних, соціальних, ідеологічних), як тих, що об'єктивно складаються і предметно зумовлюються, так і таких, що організуються, закріплюються, охороняються державою за допомогою права. Правопорядок - це не лише система суспільних відносин, а й правореалізація та правозастосування, правомірна поведінка, правова діяльність, будь-яка правова активність. Наявність системно-структурної організації правопорядку, з безліччю елементів і внутрішніх зв'язків дає змогу діяти злагоджено не тільки елементам правового порядку, а й елементам громадянського суспільства та національної правової системи;

4)субординаційність - наявність системи елементів правопорядку, яка грунтується на субординації, суворій співпідпорядкованості: а) органів держави, посадових осіб за їх ієрархією; б) нормативних актів за юридичною силою: верховенство конституції, відповідність законів конституції, а підзаконних актів - законам; в) актів застосування норм права, що відповідають нормативно-правовим актам та нормативним положенням (принципам) конституції і міжнародним актам; вертикальна і горизонтальна супідрядність інших зв'язків у суспільстві;

5)цілісність, як і єдність законності,- забезпечується його поширеністю на території всієї країни. Неприпустимим є існування різних правопорядків окремих регіонах (областях, районах, містах) держави, тим більше унітарної держави, якою є Україна. Однак на практиці у певних сферах правового регулювання (стягування податків, надання пільг, організація ринкової торгівлі та ін.) такий різнобій існує. Зазвичай він виникає від суперечностей у чинному законодавстві і зумовлених цим різних його трактувань на місцях. Умовою єдності правопорядку є єдність законності;

6)стабільність (усталеність) - надійне закріплення його функціонування правовими нормами та створення умов щодо їх реалізації. Оскільки небезпека дестабілізації загрожує правопорядку постійно, особливо в періоди соціально-економічної перебудови, реформування суспільства, не завжди продуманого і обґрунтованого, а також в умовах наявності прогалин і колізій в законодавстві, держава застосовує запобіжні заходи у сфері як нормотворчості, так і правозастосування (охорона правопорядку правоохоронними органами та ін.);

7)підконтрольність - виявляється у здійсненні повсюдного, загального й універсального контролю суб'єктами та інститутами громадянського суспільства, уповноваженими органами держави (перевірка якості законів, відповідності їм підзаконних актів, ступеня реалізації прав та свобод громадян тощо). Підконтрольність додає стійкості правопорядку, оскільки спрямовує його розвиток на високих моральних підвалинах, повазі до прав людини, її гідності і честі;

8)відповідальність держави перед суспільством і громадянином за його забезпечення - означає, що реалізація основоположних прав і свобод людини, здійснення суб'єктивних прав і обов'язків учасників правовідносин, діяльність державних органів і посадових осіб у межах їх офіційно визначеної компетенції, додержання усіма суб'єктами законності, охорона і захист фізичних і юридичних осіб від порушень гарантуються державою. У разі неналежного забезпечення правопорядку держава (в особі її органів і посадових осіб) має нести відповідальність перед суспільством і громадянином.

64. Співвідношення між поняттями «законність» і «правопорядок» характеризується наявністю між ними складних і багатоманітних зв’язків, високим ступенем їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого.

Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі:

-єдність їх цілей, зокрема забезпечувати права і свободи громадян, вносити упорядкованість і організованість у суспільні відносини;

-належність до загальнолюдських цінностей; спрямованість їх як найважливіших елементів правових систем на реалізацію принципів справедливості, гуманізму, демократизму, сприяння соціальному прогресу;

-здатність бути правовою основою і водночас засобом функціонування державної влади і демократії, забезпечувати посилення державності;

-бути гарантом розбудови правової держави, формування громадянського суспільства тощо.

Відмінності між законністю і правопорядком обумовлюються їх внутрішньою природою, сутністю, функціональним призначенням у сфері правового регулювання.

1.Так, вони розрізняються залежно від притаманних їм власних сутнісно-змістовних ознак і характеру проявів у регулюванні суспільних відносин: законність — це певна правомірна якість дій (поведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин; правопорядок — фактичний стан суспільного і державного життя суспільства, що відповідає—вимогам законності. Йдеться про взаємозв’язок між нормою права, правомірною поведінкою, станом правової упорядкованості суспільних відносин, що випливає з них.

2.Різними вони є залежно від джерел, із яких вони виникають, формуються як самостійні явища: для законності джерелом є правомірна поведінка суб’єктів суспільних відносин; правопорядок свою генезу знаходить як у праві, так і в законності, що є основою його формування і розвитку як державноправового явища.

3.Вони уособлюють різні етапи забезпечення в правовій формі потреб суспільного розвитку, інтересів і волі соціальних груп, суспільства, держави: законність як принцип через систему вимог, що конкретизують його, втілюється у видання законодавцем таких норм, які відповідали б потребам суспільного розвитку, загальнолюдським правовим принципам, а також забезпечує реалізацію цих норм і формування на цій основі правопорядку.

4.Розрізняються вони за обсягом свого суб’єктивного складу;

суб’єктами права є кожна людина — як малолітня, так і доросла, як дієздатна, так і недієздатна. Таким же є і суб’єктивний склад правопорядку. Суб’єктивний же склад законності включає тільки дієздатних осіб, організації, правомірними діями яких твориться правопорядок.

5.Право, законність, правопорядок являють собою різні рівні правової матерії: право — це початок її існування; законність — це рух; правопорядок — кінцевий результат. Іншими словами, право — це сфера дії норм і принципів; законність — це реалізація норм права; правопорядок — це реалізоване право, втілення його приписів у життя на підставі вимог законності.

6.Критерієм відмінностей права, законності і правопорядку є їхнє функціональне навантаження: головна функція права полягає у створенні основи правопорядку; головна функція законності — у його встановленні та підтримці, а функція правопорядку — в тім, щоб бути показником ступен,” досягнення поставлених цілей. У цьому аспекті законність і правопорядок щодо права виступають правовими засобами ствердження права як вищої соціальної цінності, оскільки таким воно може бути тільки тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях суб’єктів соціального спілкування.

65. Правопорушення, його поняття і види

Правопорушення - суспільно небезпечне або суспільно шкідливе протиправне винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, за яке передбачена юридична відповідальність згідно з чинним законодавством. Це особливий вид юридично значущої поведінки, що шкодить особі, суспільству, державі.

Види правопорушень різняться між собою ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), об'єктами зазіхання, суб'єктами, поширеністю, ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторони, а також процедурами їх розгляду.

Види правопорушень за ступенем суспільної небезпеки та заподіяної шкоди:

o проступки (від лат. culpa levis - легка вина) - суспільно шкідливі протиправні винні діяння (дії або бездіяльності), що відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпеки;

o злочини (від лат. scelus) - суспільно небезпечні протиправні винні діяння (дії або бездіяльності), що відрізняються від проступків підвищеним ступенем суспільної небезпеки, бо посягають на найбільш значущі соціальні цінності (життя, здоров'я, власність, національну безпеку, громадський порядок тощо). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Види правопорушень за галузями права:

Конституційні правопорушення (проступки) - суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організації і діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, формі державного правління і устрою, конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу злочину (недодержання або перевищення конституційних повноважень, наприклад, видання органами місцевого самоврядування незаконних нормативних рішень; зловживання владою без ознак злочину тощо).

Адміністративні правопорушення (проступки) - суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у винній (умисній чи необережній) дії або бездіяльності, що посягають на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління тощо. Посягання на громадський порядок і порядок управління виражається у вчинках, що заважають здійсненню нормальної виконавчо-розпорядчої діяльності державних і громадських органів і організацій. Переважно адміністративні проступки не пов'язані з виконанням службових обов'язків (порушення правил протипожежної безпеки, санітарних, митних правил, правил перетину кордону; незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації; несплата податків).

Цивільно-правові правопорушення (проступки) - суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у порушенні громадянами й організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб'єктами права та становлять для них матеріальну й духовну цінність (наприклад, невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором; поширення чуток, що принижують честь і гідність людини). Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють: договірні правопорушення - пов'язані з порушенням зобов'язань сторін цивільно-правового договору; позадоговірні (деліктні) правопорушення (від лат. delictum - порушення, провина) - пов'язані з недотриманням чи невиконанням вимог цивільно-правових норм.

Трудові правопорушення (проступки): а) дисциплінарні - суспільно шкідливі протиправні діяння, які полягають у невиконанні чи неналежному виконанні робітником, службовцем, солдатом, студентом виробничих, службових, військових або навчальних обов'язків, порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій (прогул, пропуски навчальних занять, запізнення на роботу та ін.); б) матеріальні - суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у винному нанесенні збитку підприємству, установі, організації через (навмисне чи необережне) заподіяння шкоди майну їх працівником.

У певну категорію правопорушень можна виділити ювенальні (дитячі) - це й адміністративне правопорушення, і злочин та ін.

Кримінальні правопорушення (злочини) - передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні винні діяння (дія або бездіяльність), що посягають на права і свободи людини, власність, громадський порядок, довкілля, конституційний лад держави. Перелік злочинів міститься у Кримінальному кодексі України (в ньому передбачено більше 700 складів злочинів). Якщо протиправний вчинок не

та бажання їх настання (крадіжка чужого майна); непрямий - усвідомлення протиправності своєї поведінки, але байдуже ставлення до настання можливих негативних наслідків (заподіяння непередбаченої шкоди здоров'ю особи під час протиправного заволодіння її майном). Необережність - протиправна самовпевненість (самонадіяність) - усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний розрахунок на можливість відвернення негативних наслідків; протиправна недбалістьусвідомлення протиправності своєї поведінки і небажання настання негативних наслідків, що у зв'язку з професіоналізмом і посадовим положенням можна і слід було передбачити. Якщо у складі правопорушення відсутня його суб'єктивна сторона (вина у формі умислу чи необережності), то діяння не може вважатися протиправним, усвідомленим і вольовим. Воно є випадковим, казусним, невинним, бо має лише зовнішні ознаки правопорушення. А невинне діяння не тягне юридичну відповідальність.

Мотив - система чинників, що вплинули на формування бажання вчинити правопорушення (убивство з корисливих і хуліганських мотивів, ревнощів, помсти); мета - моделювання бажаного шкідливого результату і спрямованість на його досягнення (убивство з метою приховання іншого злочину). Мотив і мета враховуються при кваліфікації правопорушення, при визначенні міри покарання у разі, якщо цього прямо вимагає норма права.

4. Об'єктивна сторона правопорушення - сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону правопорушення. Основні ознаки об'єктивної сторони правопорушення: 1) наявність протиправного діяння (дії чи бездіяльності), де дія є активною поведінкою особи, котра усвідомлює свої вчинки і здатна керувати ними, а без діяльність - пасивна поведінка особи, що виражається у невиконанні тих дій, які вона повинна була і могла здійснити в конкретній ситуації; 2) результат діяння, його суспільно небезпечні або шкідливі наслідки; 3) причинно-наслідковий зв'язок між діянням і шкідливим результатом.

Факультативними ознаками об'єктивної сторони правопорушення є спосіб і обставини вчинення правопорушення, місце і час тощо, які враховуються при кваліфікації діяння (визначенні ступеня суспільної шкоди) у випадках, передбачених нормою права.

Відсутність хоча б одного з основних елементів означає відсутність підстави для притягнення суб'єкта правопорушення до юридичної відповідальності.

67. Неосудність особи: поняття і суть.

1.Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, бо воно виступає як його антипод. Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за скоєне суспільно небезпечне діяння, оскільки вона не є суб'єктом злочину.

У частині 2 ст. 19 дається законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, "не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки".

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи.

Відповідно до ст. 19 неосудність (як, до речі, і осудність) визначається тільки щодо часу вчинення особою суспільно небезпечного діяння і тільки у зв'язку з ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи.

2.Як уже зазначалося, у КК поняття неосудності трактується за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) і юридичного (психологічного).

Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини.

Участині 2 ст. 19 зазначені чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічна психічна хвороба - досить поширений вид захворювання психіки. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці хвороби є прогресуючими, важковиліковними чи взагалі невиліковними. Хоча і при цих захворюваннях можливі так звані світлі проміжки.

Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.