Teoriya_D_i_P

У більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні. Але в деяких галузях права України встановлені різні вікові градації дієздатності: 18 років (конституційне право); 16 років (адміністративне право). У цивільному праві повна дієздатність - 18 років (повнолітня особа); неповна дієздатність -14-18 років (неповнолітня особа), іноді - 16 років (праця за трудовим договором; підприємницька діяльність зі згоди батьків, опікунів чи піклувальників); часткова дієздатність - 6-14 років (малолітня особа); повна недієздатність - до 6 років. Обмежена дієздатність установлюється за рішенням суду і стосується осіб, котрі: 1) страждають на психічний розлад, що істотно впливає на здатність усвідомлювати значення своїх дій і (чи) керувати ними; 2) зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, чим ставлять себе або свою сім'ю, а також інших осіб, яких вони за законом повинні утримувати, у скрутне матеріальне становище. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб - батьків, опікунів чи піклувальників.

3. Деліктоздатність - здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. Вона нерозривно пов'язана з дієздатністю.

У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, в Україні кримінальній і адміністративній відповідальності піддягають особи, яким до здійснення злочину виповнилося 16 років, а за види злочинів підвищеної соціальної небезпеки (особливо тяжкі злочини) вона настає з 14 років. Не досягнувши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент здійснення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Правосуб'єктність юридичної особи настає з моменту державної реєстрації. Державна реєстрація означає легалізацію підготовлених установчих документів і реквізитів (статут, кругла печатка, штампи, найменування та ін.) та одержання свідоцтва про державну реєстрацію - документа установленого зразка, що засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної або фізичної особи. Виключення з державного реєстру означає ліквідацію юридичної особи і, отже, втрату її правосуб'єктності.

Правосуб'єктність юридичної особи є спеціальною: вона здійснює лише ті дії, котрі зафіксовані в установчих документах.

51. Фактичний і юридичний зміст правовідносин

Суб'єктивне право - вид і міра можливої (або дозволеної) поведінки суб'єкта права, встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи і забезпечувана державою. Носієм суб'єктивного права є правомочний.

Зміст суб'єктивного права виражається через такі правомочності:

1)правомочність на власні позитивні дії (праводіяння), або право позитивної поведінки правомочного суб'єкта, тобто можливість самого суб'єкта фактично чинити і юридично значущі дії (наприклад, право голосувати, подавати позов до суду, продавати або дарувати своє майно та ін.);

2)правомочність на чужі дії (правовимагання), або право-вимагання відповідної поведінки від правозобов'язаної особи, тобто можливість зацікавленої особи жадати від зобов'язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків (наприклад, вимагати сплати боргу, передавати майно, відшкодовувати податкові недоплати та ін.);

3)правомочність домагання (праводомагання), або право звертатися за підтримкою і захистом держави у разі порушення суб'єктивного права з боку зобов'язаної особи. Це право приводить у дію апарат держави - примус, якщо інша сторона не виконує своїх обов'язків (стягувати в примусовому порядку борг, поновлювати незаконно звільненого на роботі). Праводомагання є продовженням прававимоги і найважливішою гарантією виконання певних обов'язків;

4) правомочність на користування соціальними благами (правокористування) на основі певного суб'єктивного права (наприклад, право покупця користуватися купленим товаром на власний розсуд).

Юридичний обов'язок - вид і міра належної (або необхідної) поведінки суб'єкта права, що встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи і забезпечувана державою. Носієм юридичного обов'язку є правозобов'язаний.

Зміст юридичного обов'язку складається з елементів, що є конкретними юридичними вимогами до правозобов'язаної сторони:

1)здійснювати певні дії (активні обов'язки) або утриматися від них (пасивні обов'язки) - це зобов'язання діянням;

2)реагувати на законні вимоги правомочної сторони їх виконанням (наприклад, обов'язок виконувати умови договору) - це зобов'язання виконанням;

3)нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови від виконання юридичних обов'язків або несумлінного їх виконання, тобто такого, що суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов'язок боржника платити неустойку за невиконання умов договору) - це зобов'язання зазнавати обмежень або позбавлення благ;

4)не заважати у правомочній стороні користуватися благом, яке вона отримала по праву - це

зобов'язання не перешкоджати контрагенту.

Не варто вважати юридичним обов'язком тільки той, що супроводжується санкцією. Є чимало обов'язків, які фактично не передбачають примусового виконання (наприклад, відповідач зник або не має засобів).

І суб'єктивне юридичне право, і юридичний обов'язок поєднують те, що вони: виходять з юридичних норм; забезпечуються державою; не безмежні, а існують у певних суворих межах - це завжди "міра" поведінки. Суб'єктивні права й обов'язки перебувають у тісному взаємозв'язку, є взаємозалежними, зумовлюють одне одного. Завдяки їм між суб'єктами права виникає зв'язок, який називається правовідносинами.

52. Юридичні факти :поняття та види

Юридичний факт - передбачена нормами права конкретна життєва обставина (подія, дія, стан), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Здебільшого це виникнення, зміна чи припинення правовідносин. За наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі. Проте юридичні факти можуть спричиняти юридичні наслідки, що не втілюються у правовідносинах. Тому не слід "прив'язувати" юридичні факти лише до правовідносин.

Для настання юридичного факту важливі дві обставини: фактична і юридична. Наприклад, для вступу особи у спадкоємні правовідносини недостатньо норми права, що регулює порядок спадкування. Для цього необхідно мати фактичну обставину - відкриття спадщини для конкретної особи (смерть чоловіка) і юридичну обставину - подання заяви цієї особи (дружини) нотаріусу про прийняття спадщини за місцем її відкриття та ін.

Види юридичних фактів за складам: прості - обставина, що мас просту будову і виражається в простих характеристиках (наприклад, припинення повноважень судді Конституційного Суду в зв'язку з закінченням строку призначення); складні - обставина, що має складну будову і розмаїтість характеристик, але залишається одним фактом (наприклад, правопорушення як факт передбачає чотири елементи: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивна сторона, об'єктивна сторона).

Види юридичних фактів за способом вираження: документ, усна заява, жест, знак-символ.

Види юридичних фактів за правовими наслідками: правоутворюючі - юридичні факти, з якими норми права пов'язують виникнення правовідносин (наказ ректора про зарахування абітурієнта К. до вищого навчального закладу); правозмінюючі - юридичні факти, з якими норми права пов'язують зміну правовідносин (наказ ректора про переведення студента К. з денної на заочну форму навчання); правоприпиняючі-юридичні факти, з якими норми права пов'язують припинення правовідносин (наказ ректора про видачу студенту К. диплома про закінчення вищого закладу освіти). Крім того, один і той же юридичний факт може бути правоутворюючим, правозмінюючих, правоприпиняючим для суб'єктів, які представляють сторони у правовідносинах.

Види юридичних фактів за вольовою ознакою:

Дія - вольова поведінка суб'єктів права, з якою пов'язані виникнення, зміна та припинення правовідносин (угода, постанова слідчого, рішення суду).

Подія - юридичні факти, що виникають, змінюються і припиняються поза волею людей - внаслідок нездоланної сили (повінь, землетрус, народження людини, смерть людини, закінчення строків).

Стан - складні юридичні факти, що характеризуються тривалістю впливу на правовідносини або входженням (разом з іншими фактами) до фактичного складу різних правовідносин та кількаразовим настанням правових наслідків. Нерідко стан настає через реєстрацію в державних органах (перебування на військовій службі, у шлюбі, у спорідненні, у розшуку, на посаді, у безвісній відсутності, у недієздатності, членство в громадській організації, стан громадянства та ін.). Використання стану об'єктивно необхідно в трудовому, сімейному, кримінальному праві та ін.

Дії за відповідністю чи невідповідністю нормам права: Правомірні дії - відповідають вимогам норм права (договір):

1)юридичні акти - дії, що пов'язані зі вступом особи в конкретні правовідносини з наміром (метою) досягти певного юридичного наслідку (заповіт, договір, судове рішення);

2)юридичні вчинки - дії, що не пов'язані зі вступом особи в конкретні правовідносини і незалежно від її наміру (мети) породжують юридичні наслідки (фіктивний шлюб, наукове відкриття).

Неправомірні дії - не відповідають вимогам норм права (правопорушення):

1)проступки - суспільно шкідливі протиправні вчинки (дії чи бездіяльність), що спричиняють за чинним законодавством усі види відповідальності, окрім кримінальної;

2)злочини - суспільно небезпечні винні діяння (дії чи бездіяльність), що спричиняють за чинним законодавством кримінальну відповідальність; мають вищий ступінь небезпечності.

Події за ступенем невизначеності волі суб'єктів: абсолютні - не залежать від будь-якої волі (землетрус, повінь, ураган, снігова лавина тощо); відносні - об'єктивно пов'язані з чиєюсь волею, виявлення якої слугує причиною настання подій (наприклад, пожежа будинку в результаті підпалу є подією, що не залежить від волі і дій учасників правовідносин - власника будинку і страхової установи, проте об'єктивно пожежа настала в результаті дії - правопорушення -і спричинила зміну правовідносин).

Події за характером їх дії у часі: одноразової дії - життєві обставини, з якими норми права пов'язують юридичні наслідки лише в конкретному випадку (пожежа, смерть, народження); безперервної дії (факти-стани) - життєві обставини, які існують тривалий час, постійно чи періодично породжуючи юридичні наслідки (виробничого стажу; перебування у шлюбі).

53. Поняття, структура і функції індивідуальної правосвідомості особи

В зв'язку із цим спочатку розглянемо індивідуальну пра­восвідомість особи. Філософи визначають свідомість як вищу форму людської психіки, як специфічну властивість високоорганізованої матерії, яка зводиться до відображення і

духовного освоєння дійсності в формі суб'єктивних образів об'єктивного світу, в одержуванні, зберіганні й переробці інформації, у виробленні програми діяльності, спрямованої на розв'язання певних завдань, в активному управлінні цією діяльністю. Визначальними ознаками свідомості є відобра­ження, відношення, цілепокладання, управління1. На думку психологів свідомість — це властива людині функція голов­ного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних власти­востей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленно-му накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні взаємовідносин людини з природою і соціальною дійсністю. Свідомість включає відображення дійсності з допомогою відчуттів і абстрактного мислення2.

Щоб розглянути поняття свідомості, потрібно відмежува­ти його від інших аналогічних явищ і категорій. Таким яви­щем або феноменом є «несвідоме». Як підкреслює В.П.Тугарінов, свідомість є частиною психіки, тому що в ній відбу­ваються не тільки свідомі, але і підсвідомі і несвідомі проце­си. Свідомими називаються такі психічні явища і дії люди­ни, які проходять через її розум і волю, опосередковуються ними, здійснюються із знанням того, що вона робить, мис­лить або відчуває1. На думку відомого психолога Д.Н.Узнадзе, усвідомлювати — це означає представляти і мислити, переживати емоційно і здійснювати вольові акти. Іншого змісту свідомість не має зовсім2.

В побуті і в медичній термінології ми зустрічаємо факти, коли людина втрачає свідомість внаслідок хвороби. В цей період вона не розуміє, що відбувається з нею, або не може володіти собою. Несвідомість особи також пов'язана з не­дієздатністю її в цивільному праві. Громадянин, який вна­слідок душевної хвороби або слабоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, і над ним встановлюється опіка (ст. 16 Цивільного Кодексу України). В кримінальному праві з не­свідомістю пов'язане поняття неосудність. Неосудність (ст.12 КК України) — це нездатність особи в момент здійснення суспільно-небезпечного діяння давати собі звіт в своїх діях або керувати ними внаслідок хворобливого розладу психічної діяльності. Ці факти вказують на те, що особа в таких випад­ках діє несвідомо або з явними порушеннями свідомості.

Свідомість і правосвідомість пов'язують із розумінням і знанням права. Свідомими називаються такі психічні яви­ща і дії особи, які проходять через її розум і волю, опосе­редковуються ними, здійснюються із знанням того, що вона робить. Спосіб, при допомозі якого існує свідомість, — це знання, як писав К.Маркс, і свідомість ніколи не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їх життя3. Тому правосвідомість в першу чергу пов'язана із знанням діючого права і законодавства.

Щоб дати поняття індивідуальної правосвідомості особи необхідно розглянути її структуру і функціонування. До ос­таннього часу структуру індивідуальної правосвідомості роз­глядали: 1) як систему (рівень, об'єм) правових знань; 2) відно­шення особи до діючої або бажаної системи права і законо­давства. Це виражалось в повазі до права, до закону на підставі внутрішніх переконань. Це означає, що самі по собі правові знання мало що значать, якщо не поважати або ігно­рувати діюче законодавство; 3) третім компонентом право­свідомості особи є її готовність до соціально-правової ак­тивності. Цей компонент пов'язаний з правовою діяльністю особи, з її правомірною або протиправною поведінкою. Тому суспільство і держава зацікавлені в тому, щоб діяльність і поведінка здійснювались свідомо і на основі поваги до дію­чого права і правопорядку.

Правосвідомість існує не тільки сама по собі і для себе, а в першу чергу для діяльності. Вона існує потенційно в формі правових знань, але проявляється і функціонує тільки в про­цесі правової поведінки і діяльності особи. В зв'язку із цим В. І. Ленін писав, що свідомість не тільки відображає навко­лишній світ, але і творить його. Звичайно, що цей процес може мати і негативні наслідки.

Індивідуальна правосвідомість особи включає в свою струк­туру такі компоненти: 1) правові знання; 2) повагу до права, до закону на основі правових переконань; 3) соціально-пра­вову активність особи, а точніше готовність (установки) до такої діяльності і поведінки.

Як правило ці компоненти правосвідомості виражаються зов­нішньо і їх можна зафіксувати. Разом із тим, більш глибокий аналіз цього явища, особливо з позицій психології особи, по­казує, що правосвідомість має більш складну структуру. Вона складається із: 1) інтелектуальних (раціональних) процесів і станів; 2) емоційних процесів і станів; 3) вольових процесів і станів. Кожен із цих компонентів має свою, досить складну структуру, і вони дуже тісно взаємопов'язані між собою.

На підставі такого аналізу можна дати визначення індивіду­альної правосвідомості особистості, в тому числі професійної правосвідомості особистості юриста. Правосвідомість особис­тості — це така форма відображення правових явищ, яка вклю­чає в себе психічні, інтелектуальні, емоційні і вольові процеси і стани: знання діючого права і законодавства, правові вміння і навики, правове мислення, правові емоції і почуття, правові орі­єнтації, позиції, мотиви, правові переконання і установки, які_ синтезуються в прийнятих рішеннях і які направлені на пізнан­ня, спілкування і взаємодію в процесі правової діяльності і пове­дінки в сфері правовідносин. Слід підкреслити, що правові знан­ня включають в себе різні компоненти: правові теорії, ідеї, ідеали, правові поняття, принципи права, ілюзії, суб'єктивні права і обов'язки, правові інститути, галузі права тощо. Кож­на особистість має різний рівень правових знань — від побу­тових до професійних знань.

54. Правосвідомість - це система почуттєвих і мислених образів комунікативно-вольової спрямованості, через які відбувається безпосереднє і опосередковане сприйняття правової реальності - ставлення до чинного, минулого і бажаного права, до діяльності, пов'язаної з правом, до правових явищ та поведінки людей у сфері права.

У структурі правосвідомості суспільства за рівнем відображення правової реальності (оцінна функція) виділяють такі її елементи: правова психологія і правова ідеологія. У поведінці людини визначальну роль відіграє така складова її правосвідомості як юридично значуща настанова.

Правова психологія - це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане ставлення до права, правових явищ. Така правосвідомість відштовхується від повсякденної практики, від конкретних юридичних ситуацій, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, безсистемно, тобто правова психологія не осмислена теоретично, не впорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової дійсності. Наприклад, у дорадянській Росії робітники, виражаючи своє негативне ставлення до фабрично-заводського законодавства, ламали машини, заводське обладнання. Вони емоційно реагували на зовнішні стосовно них правові явища, у цьому разі - на законодавство. За формою відображення дійсності правова психологія складається з правових почуттю, правових настроїв, правових переживань, які є рухливими, емоційними; правові звички, правові традиції, правові звичаї - нерухомі, стійкі, виступають як регулятори поведінки; правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди - пізнавальні, передбачають самооцінку, тобто вміння критично оцінити свою поведінку з огляду на її відповідність праву.

Правова ідеологія є системою правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової реальності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ і спричиняють готовність до певної правової поведінки в результаті оцінки правових явищ. Це концептуально оформлена, логічно систематизована, теоретично і науково осмислена правосвідомість. Інтелект є провідним елементом правової ідеології. Сучасна правова ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів - теорії соціальної правової держави, принципу поділу влади, теорії народного суверенітету, визнанні пріоритету загальнолюдських цінностей перед класовими цінностями, принципу верховенства права, переваги загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національного права, високої ролі суду як антиподу бюрократичного управління та ін. Вона повинна формуватися як процес виявлення, теоретичного (наукового) осмислення, координації і узгодження різних суспільних інтересів з метою досягнення соціального компромісу. Правова ідеологія обґрунтовує і оцінює існуючі або виникаючі правовідносини, стан законності і правопорядку. У її розробленні беруть участь юристи, політологи, економісти, які враховують конкретні історичні умови, розміщення політичних сил, рівень суспільної свідомості, соціальну психологію, потреби й інтереси (волю) як більшості, так і меншості населення, кожної соціальної групи. Правова ідеологія - це;

o усвідомлене осмислення правової реальності - правові ідеї, правові принципи, теорії, переконання;

o проникнення в сутність правових явищ - правові поняття, правові категорії;

o розщеплення свідомості (настанови) на правомірну і протиправну поведінку, їх мотивація - юридично значущі цілі, юридично значущі мотиви, юридично значущі настанови.

Було б неправильно принижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеологією). Емоції і почуття - необхідний ґрунт, на якому виявляються (складаються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емоції - сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, її раціональним освоєнням. На рівні правової ідеології відбувається усвідомлення реальності, що виражається в мотивах поведінкових актів (дій, учинків, бездіяльності), які формуються через мету. Мета вплітає усвідомлені інтереси у зміст свідомої діяльності (інтереси є джерелом цілей), сприяє формуванню поведінкової частини правосвідомості, визначальним елементом якої виступає юридично значуща настанова, тобто настанова на правомірну чи неправомірну поведінку.

Юридично значуща настанова - це діяльнісна (поведінкова) частина правосвідомості, готовність особи виявити активність у сфері пізнання і реалізації права, або у сфері ігнорування і порушення правових норм. Настанова є вольовим процесом переведення правових норм у реальну поведінку. Цей процес складається з певних взаємозалежних елементів: інформованість про норму та розуміння її змісту; оцінка, тобто ступінь схвалення норми права; ставлення до прав інших осіб; емоційне переживання з приводу функціонування норми права; готовність до дії через сформування мотивів поведінкових актів, включаючи ступінь їх відхилення від правових норм тощо. Отже, правозначуща настанова становить конкретну програму поведінки у певних умовах, яка формується з усіх належних суб'єкту правових знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до

чого-небудь. Останні переходять в інтереси та прагнення і зовні виражаються у поведінкових актах правомірного чи неправомірного змісту.

Юридично значуща настанова - суб'єктивний (усвідомлений) регулятор поведінки, сполучна ланка між правовою психологією і правовою ідеологією, з одного боку, та юридично значущою (правомірною чи протиправною) поведінкою, з другого.

55. Поняття, функції правової культури

Поняття і загальна характеристика правової культури Однією з форм прояву правосвідомості є правова культура, змістом якої є сукупність знань про право. На відміну від

правової свідомості правова культура охоплює матеріальну і духовну сторони буття суспільства і, як явище соціальне, відображає якісний стан правового життя суспільства на кожному етапі його розвитку. Розвиток правової культури обумовлюється історичними, соціально-економічними, політичними умовами, які об'єктивно складаються в суспільстві, ступенем гарантованості державою та громадянським суспільством прав і свобод людини. Визначити дійсний зміст правової культури можна лише за умови її аналізу як частини загальнонаціональної культури. Виходячи з того, що культура (за визначенням К. Гіртця) є структурою певної сукупності понять, за допомогою яких люди формують свій досвід, правову культуру необхідно розглядати як явище багатоаспектне. У першу чергу, її можна визначити як сукупність правових знань, духовних цінностей, принципів, правової діяльності, правових звичаїв. З іншого боку, правова культура визначається як ступінь правової розвиненості особи, характер її правової діяльності і юридичної практики, рівень засвоєння суб'єктом правових норм та можливості об'єктивної оцінки та прогнозування подальшого розвитку суспільства і держави, характер участі у перетворенні правової дійсності, міру її правової активності; оволодіння культурою правового мислення. Крім того, правова культура може бути охарактеризована як процес, спосіб і форма реалізації знань і переконань особи під час здійснення правової діяльності. І нарешті, правову культуру можна розглядати і як один з факторів правового регулювання, передумову духовного розвитку людини і суспільства в цілому.

Як складна правова категорія, правова культура складається з певних елементів, які у сукупності визначають її зміст, є взаємопов'язаними та взаємоузгодженими.

А. Семітко вважає, що елементами (підсистемами) правової культури є певні ступені правового розвитку таких компонентів системи правового життя суспільства, як:

1)правові тексти (акти-документи і тексти, що мають юридичний зміст);

2)правова діяльність (теоретична і практична);

3)правова свідомість (включаючи когнітивний, емоційний і настановний його компоненти);

4)суб'єкти — носії правової культури (суспільство, класи, нації, народності, колективи, окремі індивіди).

Отже, правова культура — особливий різновид культури, змістом якої є система духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права. Найважливішими складовими правової культури є право, правосвідомість, правовідносини, правопорушення, правова діяльність. З іншого боку, — це цілеспрямована систему заходів просвітницького та освітнього характеру, які формують повагу до права, цивілізованих способів вирішення спорів, профілактики правопорушень.

На певних етапах суспільного розвитку окремі категорії населення, що мають низький рівень правосвідомості і правової культури, негативно, неповажно ставляться до права, законів, правопорядку в цілому, проявляють зневагу до правових цінностей і традицій. У науці це явище отримало назву правового нігілізму.

Види і функції правової культури Правова культура поділяється на види за наступними критеріями:

1.За суб'єктним складом: правова культура суспільства — охоплює всі правові явища у динаміці їх розвитку, характеризується та визначається станом загальної культури населення, якістю національного законодавства, існуванням гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, рівнем правосвідомості, станом правопорядку, законності та юридичної практики; правова культура окремих колективів або соціальних груп є своєрідним поєднанням правової культури суспільства та правової культури окремих осіб, які утворюють ці колективи, правова культура особи є похідною від правової культури суспільства, залежить від досвіду особи, рівня її освіти, наявності правових навичок і правомірної поведінки. Відповідно правова культура особи складається з правової свідомості, правових знань, правових переконань, правової поведінки, діяльності з реалізації норм права, правових почуттів та передбачає її соціально-правову активність, нетерпимість до протиправної діяльності.

2.За рівнями та глибиною пізнання правових явищ: побутова (характеризується невисоким рівнем узагальнення правових знань, які використовуються особами у повсякденному житті, в міру реалізації суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків), професійна (притаманна особам які спеціально займаються правовою діяльністю, мають глибоке знання законодавства, правильне розуміння принципів права і механізму правового регулювання, професійне ставлення до права і практики його застосування); теоретична (як сукупність наукових знань про сутність права, механізм правового регулювання) виникає у науковців-правознавців. Ці різновиди правової культури формуються в процесі правового виховання населення шляхом набуття позитивних уявлень, поглядів, цінностей, почуттів та емоцій.

3.За характером існування правової культури: відкрита, тобто така, що взаємодіє з іншими правовими культурами, сприймаючи її надбання; закрита — та, що уникає взаємодії з іншими правовими культурами, обмежуючись власними надбаннями як єдино вірними.

4.За характером прояву: зовнішня правова культура, змістом якої є юридична діяльність та її наслідки; внутрішня — особисті переконання, почуття та уявлення про правові категорії.

Основні напрями оволодіння суб'єктами суспільних відносин правовими цінностями, які з'явились в результаті розвитку суспільства, в галузі права є функціями правової культури. Розрізняють наступні функції:

1.Пізнавальна — спрямована на оволодіння особою правовими знаннями, формування власних переконань з метою вірного їх застосування у практичній діяльності та набуття навичок правового мислення.

2.Регулятивна — забезпечує відповідність поведінки особи правовим приписам на підставі отриманих правових знань

івідповідних правових переконань особи чи колективу.

3.Ціннісно-нормативна — спрямована на визначення стану законності і правопорядку в державі з точки зору реалізації суб'єктами правових відносин чинного законодавства.

4.Комунікативна — дає змогу особі на підставі набутих знань зорієнтуватися у правовому просторі з метою забезпечення безконфліктного співіснування з іншими суб'єктами.

5.Прогностична — дозволяє прогнозувати розвиток чинного законодавства, правових інститутів у державі.

6.Виховна — забезпечує свідоме та поважне ставлення особи до вимог чинного законодавства.

Правова культура як одне з надбань людства має постійно вдосконалюватись з метою забезпечення гармонійного та прогресивного розвитку суспільства та окремих осіб. І навпаки — прогресивний розвиток суспільства безпосередньо впливає на рівень його правової культури. Складовими даного прогресу є створення та охорона правових цінностей, що збагачують особу, як і інших цінностей в суспільстві; правових норм, що забезпечують безконфліктне існування суспільства; запобігання протиправній діяльності суб'єктів суспільних відносин тощо.

Як своєрідний феномен, правова культура є формою відтворення національних правових інститутів — державності, правової системи, правопорядку тощо. Культура є засобом збагачення цих інститутів, у тому числі і за рахунок запозичення правових цінностей інших націй. Відповідно основні функції правової культури передбачають збереження духовних цінностей у галузі права і їх засвоєння майбутніми поколіннями, постійне підвищення рівня правової свідомості населення. Правова культура визначає принципи правової поведінки особи та систему правових цінностей, ідеалів, правових норм, які забезпечують єдність і взаємодію правових інститутів та організацій в суспільстві.

56. Поняття і суть правової культури особи

Правова культура особизумовлений правовою культурою суспільства ступінь правової розвиненості, ціннісної інформаційно-правової освіченості особи, що дає їй змогу адекватно орієнтуватися у різних правових ситуаціях, дотримуватися правомірної поведінки.

Ознаки правової культури особи:

1)формується під впливом соціальних умов, залежить від повноти соціалізації особи як члена суспільства;

2)зумовлюється правовою культурою суспільства, її структурою;

3)передбачає певний ступінь правової розвиненості, опанування певною сумою юридичних знань, зокрема системою основних прав і свобод, та оцінювальної інформаційно-правової освіченості - розуміння соціальної цінності права;

4)спостерігається у вмінні адекватно орієнтуватися у сфері, урегульованій правом, спираючись на здобутий правовий досвід протягом життя;

5)зовні виражається у правомірній поведінці і навіть виробленні її стилю.

Структура (елементи) правової культури особи:

1)правова освіченість (інформованість) - знання змісту правових норм. Інформованість була і залишається важливим каналом формування юридично зрілої особи. Існує такий феномен правової культури, як презумпція знання закону (пізнавальний, інформаційний аспект);

2)повага до права - розуміння необхідності і соціальної корисності правових норм, "віра в право", судження про право як соціальну цінність, звичка орієнтуватися на правові цінності і правомірні настанови, на використання правових засобів для задоволення потреб та інтересів (оцінноорієнтувальний аспекту,

3)діяльність, відповідна праву, - свідоме виконання вимог правових норм: правомірно поводитися, реалізовувати суб'єктивні права і юридичні обов'язки; вміння користуватися правовим інструментарієм - законами та іншими актами (поведінковий, діяльнісний аспект).

Суб'єкти правового виховання - державні органи, громадські організації, соціальні групи, посадові особи та громадяни, котрі спрямовують свою діяльність на розроблення і реалізацію заходів, пов'язаних з правовим вихованням. Суб'єкти правового виховання можуть мати правовиховну функцію як основну (установи освіти - Національна юридична академія України, Одеська національна юридична академія, Київський національний університет внутрішніх справ, Харківський національний університет внутрішніх справ, юридичні факультети національних державних університетів та ін.) або як одну з багатьох (місцеві ради, прокуратура, адвокатура, органи юстиції, МВС та ін.).

Об'єкти правового виховання - свідомість людини, її розум (інтелект) та здатність сприймати, оцінювати і здійснювати певні правові явища.

Форми правового виховання (зовнішнє вираження організаційної діяльності, її змісту):

1)правова освіта - цілеспрямований процес правового навчання в системі освіти юридичного (професійно-правового) і неюридичного профілю, що полягає у передаванні, нагромадженні і засвоєнні знань, умінь і навичок правового характеру (школі, коледжі, інституті);

2)правова інформація - оперативне доведення до громадян повідомлень, що містять відомості про прийняття нових законів та підзаконних актів, міжнародних договорів, їх змісту та спрямованості;

3)правова пропаганда - поширення правових знань серед населення шляхом тлумачення норм права через засоби масової інформації (преса, телебачення, радіомовлення, Інтернет);

4)юридична практика - здійснення правовиховного впливу суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, юстиції, адвокатури на громадян;

5)безпосередня реалізація норм права - виявлення соціально-правомірної активності, самостійне здійснення юридичних дій, дотримання заборон, використання дозволів (прав), виконання обов'язків;

6)правомірна поведінка - поводження з суб'єктами права відповідно до правових норм у такий спосіб, щоб бути зразком для наслідування;

7)самовиховання - самоаналіз своїх дій відповідно до правових вимог, удосконалення правових знань і орієнтації в правовій реальності (його методи: самопізнання, самооцінка, самопорівняння, самообов'язковість, самоврядування, самопримус).

Правова вихованість - внутрішній духовно-правовий стан, у якому перебуває особа в момент прийняття рішення про необхідність поводити себе відповідно до вимог норм права. Це стан правосвідомості особи, рівень ЇЇ правової культури, готовність до правомірної поведінки. Вищий рівень правової вихованості - це не тільки знання права і розуміння необхідності виконувати правові приписи, але і сформоване ставлення до права і правового закону як до вищих цінностей. Правова вихованість - результат таких стадій правового виховання: 1) накопичення правових знань; 2) перетворення накопиченої інформації в оцінні орієнтації у правовій сфері, формування правового світогляду; 3) готовність діяти, керуючись інформаційно-оцінними орієнтаціями, правовим світоглядом.

59. Поняття і суть законності або право законності

Законність - комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що відображає організацію і функціонування суспільства на правових засадах, гармонійний зв'язок особи, влади, права і закону в конкретній державі. Термін "законність" є похідним від термінів "право" і "закон" і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права - від його ролі у створенні закону й інших формальних джерел права до реалізації їх норм у юридичній практиці.

Законність, як багатогранне явище, може виступати як принцип, метод, режим.