Ekzamen_Istoria

9 Велике переселення народів.

10 Політичний устрій Київської Русі (Х-ХІІІ ст.).

11 Основні етапи розвитку держави Київська Русь.

12 Утвердження християнства в КР та його значення у

розвитку давньоруського суспільства.

Велике переселення народів — рух різних народів (гунів, готів, сарматів, пізніх скіфів тощо) у IV-VI ст. у західному напрямку, під тиском яких загинула Римська імперія. Наслідком Великого переселення народів стало й виникнення на теренах Європи багатьох нових держав.

Причиною В.п.н. стало прагнення воєнної знаті до захоплення нових земель і свійськової здобичі, швидкий приріст населення, який при екстенсивному характері ведення господарства збільшив потребу у нових пасовиськах і орних землях.

В.п.н. почалось поступовим пересуванням готів з Прибалтики в Українське Причорномор'я. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між Дністром і Дунаєм (вестготи). У 375 гунни, розбивши племінний союз готів на чолі з Германаріхом, покорили більшу частину остготів та інші племена. Осінню 376, під тиском гунів, вестготи, перейшовши Дунай, оселились, з дозволу Риму, на території римської провінції Мезії (територія між Нижнім Дунаєм і Балканами). У 377 внаслідок постійних утисків римських чиновників вестготи підняли повстання, до якого приєднались раби і колони. 9.8.378 повсталі розгромили римську армію під Андріанополем. Лише в 382 імператору Феодосію вдалося придушити повстання. На початку 5 ст. вестготи на чолі з Аларіхом І розпочали похід в Італію і 24.8.410 здобули Рим. Згодом вони захопили значну частину Галії, а пізніше — Іспанії, заснувавши на цих землях Тулузьке королівство (419-507). До середини 5 ст. германські племена (вандали, алемани, бургунди, франки, англи, сакси) заселили територію Західної Римської імперії та створили в кінці 6-7 ст. свої королівства.

Гуни, які утворили величезну державу на чолі з Аттілою, намагалися захопити Галлію та Італію. Проте після поразки на Каталаунських полях (451) та смерті Аттіли їхня держава розпалась.

У 455 Рим зайняли і зруйнували вандали. У 476 вождь племені скирів, Одоакр, скинув останнього імператора Ромула Августа — і Римська імперія перестала існувати. У 6-7 ст. почався завершальний етап В.п.н. У цей період племена антів, гепідів, болгарів, хорватів, сербів, аварів та ін. вступили на територію Східної Римської імперії (Візантії).

З 527 анти, склавіни разом з гунами здійснювали часті походи на Константинополь. У 577 слов'яни зайняли землі на території Фракії і Македонії, а на початку 7 ст. Далмацію та Істрію. З кінцем 7 ст. слов'яни займали майже весь Балканський півострів і деякі області Малої Азії. В.п.н. стало однією з причин падіння рабовласницької Західної Римської імперії.

1.Монархічна

Дружинна

Обмежена

Абсолютна

2.Демократична, Республіканська(Новгород)

3.Олігархічна (Галицько-Волинська Русь)

Політичний і суспільний устрій Русі-України

Київська Русь - ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму - до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові' та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридичне оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче - це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був граничне простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

1 період виникнення і формування КР (перша половина ІХ – кінець Х ст.)

Як пишеться у Повісті временних літ», у 862 р. два варязьких ватажки Аскольд і Дір, лишивши свого князя Рюрика в Новгороді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташування Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно, швидко досягли могутності та багатства, бо у 860 р., за легендою, наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандінавському Інгвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фінів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст руських».

Становлення Київської Русі. За правління Олега та його наступника Ігоря Київська Русь почала набувати чіткіших обрисів – розширювалися володіння київських князів, були підкорені племена деревлян і уличів, а після кількох успішних воєн з хозарами – колишні хозарські данники кривичі радимичі, і сіверяни. Водночас владу київського князя визнали і пн-слов’янські регіони – Новгород, Полоцьк і Смоленськ. У 911 р. Олег на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. З часів Олега та Ігоря походять і письмові угоди Києва з Константинополем, що стали першими політичними актами молодої держави; у них затверджуються засади мирних відносин та комерційних справ і конфліктів, зокрема – гарантії безпеки купцям з Русі в Константинополі.

Завершує добу становлення Києва постать Ігоревого сина Святослава (962-972): князь хоробрий і легкий…але завжди посилає виклик: Іду на вас! Святослав був насамперед князем-воїном.Його слов'янське ім'я, варязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейського та азіатського начал. Після успішних військових дій на слов'янських землях Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгарським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собі опорним пунктом місто Переяславець. Як і личить легендарним героям, Святослав загинув на полі бою. Правління Святослава ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в історії КР.

2 період розквіту (кінець Х – середина ХІ ст.)

Після смерті Святослава КР уперше зазнала політичної кризи: розгорілися чвари між Рюриковичами за верховну владу в країні. Ярополк убив свого брата Олега. Молодий Володимир утік із Новгорода до Швеції. Через кілька років він повернувся на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з Ярополком, у якій той знайшов свою смерть. Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир Великий започаткував нову добу в історії КР. Володимир упровадив конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Хоча свого часу він також встиг прославитися військовими здобутками, зокрема перемогою візантійського війська і зруйнуванням Херсонесу. За його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава. Варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на простір для подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир у 988 р. запровадив християнство за візантійським обрядом. Прийняття християнства є одним з найбільш дискусійних епізодів української історії – дотепер достеменно не відомі мотиви київського князя та обставини, які зумовили його вибір. Але очевидно, що ця подія стала переломним моментом історії – КР увійшла в коло християнських народів, тобто прилучилася до релігії, що була панівною у наймогутнішій із тогочасних цивілізацій. Верховна релігійна влада належала не главі церкви, а правителю держави, візантійське православ'я зміцнило позиції династії Рюриковичів. Після запровадження християнства у КР зріс вплив візантійської культури. Розширилися економічні зв'язки з Візантійською імперією, у зв'язку з чим розпочалося карбування власної монети. На монетах Володимира вперше з'явився геральдичний знак – тризубом. Смерть Володимира призвела до нової братовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Володимира Святополк «Окаянний» напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих і особливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. Тільки після смерті Мстислава у 1036 р. період тривалих війн та політичної невизначеності завершився – на київський престол сів Ярослав, що став єдиним правителем Русі. Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності КР. Він розвинув і вдосконалив численні здобутки свого попередника Володимира. Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на зх землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалт племена й нарешті розгромив печенігів. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися з пн на пд від Балт до Чорного моря та від Оки на схі до Карпатських гір на зх . У часи князювання Ярослава завершилось будівництво Давньорус держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився держ апарат. Полюддя все більше замінювалось м’якшими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства. Приблизно у 1037 р. князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт у Києві, завдяки чому з’явився перший писемний збірник норм давньоруського права “Руська правда”. В роки правління Ярослава інтенсивно розвивалися землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилася внутрішня й міжнародна торгівля.

3 період занепаду і феод роздр (друга половина ХІІ - перша половина ХІІ ст.)

Вже після смерті Ярослава Мудрого (1054) Київська держава все більше ослаблювалася і роздроблювалася на мало пов’язані між собою князівства. У 1068 р. кияни, незадоволені правлінням Ярославового сина Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068 р. стали віхою в історії, ознаменувавши собою першу документально засвідчену «революцію» на українській землі. До того ж над українськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Єдність Київс держави послаблювалася складним порядком наслідування київс престолу в князівському роді Рюриковичів. З метою усунення князівських усобиць перед лицем половецької загрози у 1097 р. в Любечі під Києвом князі зібралися на свій перший з’їзд. Уклали угоду, за якою спільна доти “вотчина” розпадалася на 3 відокремлені “вотчини” старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями. Але постанови Любецького та наступних князівських з’їздів: Витичівського 1100р., Золочівського 1101 р. та Долобського 1103 р. – виявилися безсилими приборкати князівські чвари.

Після смерті київського князя Святополка і повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Волод Мономах(1113-1125). Зробив він це не насильно, а на запрошення київських бояр, тим самим уникнувши порушення постанови Любецького з’їзду. Зайнявши великокнязівський стіл Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Орієнтовану на об'єднання руських земель політику продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім з київських князів, при яких Київська держава зберігала свою єдність. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне. А у пд степах текло своє життя. Усе нові і нові племена кочівників опановували степові простори. Незабаром після того як давні супротивники княз дружин– печеніги– були остаточно подолані Ярославом Мудрим, у степу з'явилася нова загроза– половці. У 1061 вони вступили в Переяславську землю, завдавши поразки князю Всеволоду Ярославичу, а в 1068 Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому на р.Альті. В цілому ж до початку 13ст. степовики здійснили 46 більших походів на Русь. Один з найяскравіших епізодів протист русичів і кочовиків оспіваний у "Слові о полку Ігоревім". Та найбільш болючого удару, який виявився смертельним, по КР завдали монголо-татарські орди. У 12ст. Монг-татар племена кочували у прикорд землях Китаю. В останні десятиліття 12ст. серед них з'являється Тему чин, яикй об'єднав ворогуючі племена і в 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, хана над ханами. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій. Вперше татаро-монголи підійшли до кордонів Русі у 1223 р. Тоді об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами й у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. Проте вже наприкінці 1237 р. на кордонах Русі з'явилося могутнє монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. 21 грудня 1237 р., на сьомий день облоги, Батий здобув Рязань, через місяць, у січні 1238 р. впала Москва, а 7 лютого стінобитні

Політ передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади.

Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.

Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

Особисті міркув Володимира. Прагматичні міркування. Одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Проблема «вибору віри. У 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від 4 найбільш значних монотеістичних церков: ісламу – від Волзької Булгарії; католиц – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, правосл – від Візантії. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. У 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київ князь у Волзьку Булгарію, Німечч та Візант для ознайомл з богослужіннями та обрядами 3 релігійних систем. Повернувшися додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну” у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства. Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу: міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини.

Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу, небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи.

Процес християнізації. Русь у баченні авторів сказань – це велика й могутня держава, рівна Візант. Сам же Володимир уподібнений до імператора Константина Великго. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою – християнською, що символізувала вихід з темряви на світло. Візант церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного взірця.

Отже, наприкінці X століття, оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами, візантійцями – язичницька Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола христ цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні.

Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього поcoльство взимку 987-988 р. Той погодився, але за умови, що Василю ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт – Володимир зобов’язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, «а вони народ великий» (як запише один з тогочасних східних авторів).

Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херcoнес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши Анну, Володимир відбув Києва. Час і місце його оcoбистого охрещення дискусійні, які викладаються за думкою О.Шахматова святий Володимир хрестився ще до 988 року, і, очевидно, у Києві. Існують також легенди щодо хрещення у Корсуні 988 в літописних джерелах, натомість примуcoве навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р.-----------Християнізація просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах.

Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним христ культом, церк проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристос свої служби до язичн богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожн з Іллею-пророком, Ярило -зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христ і Хрещення, дохрист свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д.

У 990-996 в Києві було споруджено на замовлення князя Володимира Святосл собор Богородиці (Десятинна церква), її будували візант майстри. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Наслідки запровадження християнства. Христ внесло позитивні зміни у світогляд людей:

- Якщо в основі політеїстичних реліг вірувань, стародавн слов'ян лежав страх перед стихійн силами природи, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

- У процесі пошир та утвердж християнство на Русі поступово втрачало візант форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян.

Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу.

Християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

- Разом з тим христ справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі.

- Запровадження христ мало позитивні наслідки для розвитку КР (і не тільки в культурному та духовному плані): Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до христ «сім'ї правителів», з іншими монархами.

Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни:

-----Вчення візант церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали.-----До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління.-----А в самому суспільстві КР з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя.

Християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом відбувся реліг розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутн запеклих конфліктів між українц та їхніми найближч сусідами католицької віри — поляками.

- Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. --- Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. --- В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. --- Запровадж христ віровчення зробило можливими рівноправн й плідні взаємовіднос між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Христ діалектика, активно використ давнорус філософами та публіцистами, стала основою для багатьох ідей. Це слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорус культури. --- Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, мистецтва, але бурхл розквіт культури прийшовся на часи, коли затверд христ релігія. В монастир брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменн, публіцистів, архітекторів. Судовий монастир статут, який було введено на Русі у 2полХІ ст., зобов’яз ченців започатк у себе бібліотеки, школи, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у КР на 1 місці був Києво–Печерс, який став, можливо, найвизначнішим центром давньорус культури. З ним пов’язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський), істориків (Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), та ін. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. --- Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдж грамоти. Як відомо, сх-слов’янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. --- Принципово важливим етапом була поява книжковості у серІХ ст. Саме тоді Русь починає створ свою церковн літературу та започатковує літописи. На основі археологічн знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у КР не була прерогативою одного тільки духовенства, вона охопл і феодалів і демократ шари народу. --- Церква активно сприяла розвитку давнорус архітектури та обр мист. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі 9-12Іст. на Русі, були храми.