Ekzamen_Istoria

57 Боротьби за Українську державність в 1917-1920 рр

Уроки та наслідки.

58 Утвердження радянської влади в Україні, її

соц-економ та нац політика (1917-1920 рр.)

59 Зовнішня політика Центральної Ради. Брест-Литовський

мирний договір.

60 Західноукраїнські землі в 20-ті – 30-ті роки ХХ ст.

Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст. Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної української держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, яка тривала, країни Атланти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття території УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Атланти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став окупантом. Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни-переможниці беззастережно підтримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили у міжнародну ізоляцію і були безсилі перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців і уклала мир з Польщею. Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — поклала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією. Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все-таки з'явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу. Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголошення державної незалежності у 1991 р. Разом з тим поразка національної революції у 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби. Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності. Саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки. Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива. Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращення життя основної маси населення. Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, добиватися підтримки незалежності України основними зарубіжними країнами.

В Укр наприк1917-на поч 1918 установлена радянська влада. Почала здійснюватися комун доктрина більшовиків – злам старого державного апарату, одержавлення економіки, початок ліквідації класів поміщиків і буржуазії тощо. Ці більшовицькі заходи не відповідали суті національно-демократичної революції, тому, очевидно, вважати події 1917 - 1918 рр. лише нац-демокр революцією в чистому вигляді не коректно. Програма й діяльність більшовиків передбачала зруйнування старого суспільства дощенту і побудову суспільства на комуністичних засадах. Утворення УНР і проголош її незалежності було найвищим, кульмінаційним пунктом діяльності Центральної Ради і української національно-демократичної революції 1917 -поч 1918 узагалі. Але ЦР не судилось утриматись при владі, а УНР -зміцнитись і конституюватись. В останні дні 1917 - на початку 1918 рр. в ряді міст піднялися інспіровані і керовані більшовиками повстання робітників і місцевих червоногвардійців, на їх підтримку прийшли направлені Раднаркомом Росії військові частини, - і ЦР змушена була відступити з Києва на Волинь, а на більшій частині Укр була встановлена радянська влада. Замість запрошених ЦР укр військових частин, що формувалися в Німеччині й Австр-Угорщині, у лют1918 почався наступ в Укр німецьких і австр-угорських військ, який фактично переріс у їхню інтервенцію. В Укр розгоріл громадянська війна - найбільш гостра форма боротьби різних класів і верств суспільства, яка тривала 1918-20. Громадянська війна ускладнювалася участю в ній іноземних воєнних інтервентів (нім, австр-угорських, англо-франц, польських), білогвардійців і частин російської ЧервАрмії, надісланих ЦК РКП(б) і Раднаркомом РСФРР для утвердж влади і підпорядкув Укр своєму диктату. Громад війна забрала мільйони життів і стала великою народною трагедією. Тому героїзм і романтизування Громадянської війни, що були поширенні в радянській історіографії і літературі, навряд чи заслуговують виправдання. Для всього подальшого державотвор в Укр неоціненне значення мала відчайдушна боротьба національно свідомих сил за збереження незалежної української держави у часи громад війни. Унаслідок саме цього навіть противники існування Укр Держави змушені були змінювати погляди. Якщо білогвардійський генерал, запеклий великодержавник Денікін і слухати не хотів про Україну, то білогвардійський генерал Врангель уже погоджувався на переговори про її майбутній статус. Шовіністично настроєна правляча верхівка Польщі погодилася на визнання УНР. Ленін та керівники РКП(б) і РСФРР змушені були піти на створення УСРР. Не згасала протягом усіх майбутніх часів і ідея соборності України, яка голосно зазвучала в 1917-20. За роки революції і Громад війни широкі народні маси пройшли великий і непростий шлях політ виховання. Порівняно чітко визначились і діяли національно свідомі сили, до яких належали українська інтелігенція і частина селянства. Усе це зумовлювало розкол у суспільстві, різке протистояння протиборствуючих сил і активну участь народних мас у політ житті. Яскравим свідченням активізації суспільства було швидке формування і розгортання діяльності політичних партій, передусім українських, які стали організаторами й активними діячами української держави - УНР. У ході революції і Громадянської війни УНР зазнала поразки і зійшла з політичної арени. В Україні офіційно утвердилася, за словами більшовиків, диктатура пролетаріату у формі радянської влади. На практиці це була диктатура комуністичної партії, а точніше її керівної верхівки - ЦК РКП(б) і його Політбюро. Провідником політики РКП(б) в Україні була КП(б)У та її ЦК. Ленін і більшовики, сприйнявши учення Маркса й Енгельса як керівництво до практичної дії, почали здійсн його у величезній країні, у тому числі і в УСРР. Революц, насильницьким способом було зламано, ліквідовано старий держ та сусп-економ лад і, як наслідок цього, зруйновано дореволюційну соц-класову структуру суспільства. Злам старого й утворення нового сусп-політ ладу проводився в ім'я утопічної мети досягнення в майбутньому справедливого, щасливого життя народу. Які ж були наслідки на кінець Громадянської війни? Найбільш трагічними вони були для класів поміщиків і буржуазії. Відповідно до декрету про землю ІІ Всерос з'їзду рад поміщицькі землі, маєтки й усе їхнє добро були конфісковані й передані у відання земельних відділів рад. В Укр налічувалось близько 35 тис. поміщицьких маєтків, у яких було 295 тис. чол. населення (з сім'ями). На кінець Громад війни вони були позбавлені засобів до існування й декласувались, значною мірою були фізично винищені або повтікали за кордон. Унаслідок націоналізації промисловості, банків, торговельних та інших підприємств без власності й засобів до існування залишалася велика й середня буржуазія - фабриканти, заводчики, власники шахт, рудників та ін.(їх налічувалося в 1917 р. 240тис з сім'ями), і як клас теж зникла з соц структури населення. Їх спіткала доля поміщиків. Значної деформації в часи революції й Громад війни зазнали міські дрібнобурж верстви населення - дрібні торговці, власники дрібних майстерень, крамниць, ремісники. До цієї категорії населення в містах у 1917 можна віднести: до дрібної буржуазії – 1 887 тис. чол. (з сім'ями) і до дрібних капіталістів - 688тис.чол.(з сім'ями). У несприятливих умовах Громад війни більшість з цих верств населення розорились і декласувались, перетворились у люмпенів. Дуже великі зміни внесла революція і Громад війна в середовище інтелігенції. Значна частина найбільш кваліфік верхівки інтелігенції, яка не сприйняла рад влади, емігрувала за кордон. Інтелігенти - діячі УНР, учасники бойових дій її військ, антирадянських повстанських загонів та білогвардійських армій – загинули в боях, емігрували або були репресовані більшовиками. Певна частина учителів, агрономів, офіцерів, лікарів, художників, акторів та інших категорій інтелігенції продовжували свою працю і на кінець Громадянської війни пішли на співробітництво з радянською владою. В умовах суворої централізації зросла кількість службовців - працівників численних адміністративних установ. Нарешті, під впливом більшовиків дуже посилилися антиінтелігентські настрої серед широких мас. Складні процеси в час революції і Громадянської війни відбувалися в стані селянства. Унаслідок здійснених за радянської влади аграрних перетворень, за даними Наркомзему УСРР, із 14,5 млн. дес. поміщицьких, державних, удільних і церковних земель селянство України одержало 11,8 млн. дес, 1,6 млн. дес. склав переселенський фонд, який перейшов до селянства протягом 1920-х років. У користуванні селян України опинилось 96,5% всієї землі сільськогосподарського призначення. На кінець Громадянської війни зникла категорія безземельних селян, та число безпосівних господарств скоротилось з 16% до 7%. Чисельність бідняцьких господарств зменшилась з 57,5% у 1917 р. до 54,8% у 1920 р., середняцьких - збільшилась відповідно з 30,8% до 38,5%, а заможних або, як тоді говорили, “куркульських” - зменшилась з 11,6% до 6,7%. Такі були кінцеві підсумки аграрних перетворень на кінець Громадянської війни. Але сама війна, численні бойові дії, неодно­разова зміна влади вели до розорення селянських господарств. Однак особливо катастрофічно на них вплинула воєнно-комуністична політика більшовиків - продовольча диктатура та продовольча розверстка, заборона торгівлі, насильницькі реквізиції, здійснювані продзагонами тощо. Усе це значно підривало інтерес селянства до розвитку свого господарства та прирікало на деградацію та занепад сільського господарства взагалі. Гегемоном революції і панівним класом за радянської влади вважався робітничий клас. Але й він за 1917 - 1920 рр. зазнав величезних втрат. Насамперед, багато робітників, які перебували в Червоній Армії та партизанських, повстанських загонах на зайнятих противниками територіях, загинули в ході боїв. Через розруху в промисловості великі маси робітників залишалися без роботи, частина померла від голоду, інші змушені були йти на село, займатися кустарництвом і фактично декласувались. Із 3 млн. 612 тис. робітників України в 1917 р. на кінець 1920 залишилось лише 1 109 тис., або менше третини. Отже, унаслідок революції й Громадянської війни всі класи та соціальні верстви зазнали серйозних змін, жодна з них не поліпшила свого становища. Усі вони зазнали значних втрат. Ліквідація класів поміщиків і буржуазії змінила соціально-класову структуру суспільства, яка стала неповною та певною мірою ущербленою. Серйозні негативні наслідки в період Громадянської війни мала політика воєнного комунізму, запроваджувана в життя більшовиками. Саме ця політика, поряд з впливом війни, призвела до розрухи в народному господарстві, до розриву нормальних економічних зв'язків між містом і селом, налаштувала проти радянської влади ос­новний прошарок народу - селянство і штовхнула його до широкої участі в антикомуністичному повстанському русі. Падіння УНР було зумовлено багатьма об’єктивними і суб’єктивними причинами. Ідеї утворення Української Держави не підтримували правлячі кола жодної іншої країни, й УНР на міжнародній арені залишалася одинокою, без реальної підтримки. Українська нація була слабо структурованою, у ній були сильні проросійські і зросійщені елементи, та і внаслідок тривалого національного гноблення з боку царизму в народі недостатньо була розвинута національна свідомість, надто нечисленною виявилася національна еліта. Унаслідок цього за часів і Центральної Ради, та Директорії відчувався великий брак у підготовлених державних кадрах, не було створено чітко діючого й ефективного державного апарату, не приділялась, особливо в перший час, належна увага формуванню і зміцненню регулярної армії. І ЦР, і Директорія недооцінювали значення соціальної політики, зокрема вчасного розв’язання аграрного питання, наділення селян землею. А більшовики з самого початку демагогічно задекларували: земля - селянам, фабрики й заводи - робітникам, мир - народам. Це виявилося згодом обманом, але під час революції маси не знали про це і підтримали більшовиків. До того ж більшовики вели широку пропаганду й агітацію, та багато робітників, селян повірили їм, що саме вони забезпе­чать побудову світлого майбутнього, заснованого на принципах рівності, свободи, справедливості та братерства. Нарешті, більшовики України спиралися на державну підтримку РСФРР. Ними керували ЦК РКП(б) і Раднарком Росії, в утвердженні радянської влади в Україні брала участь Червона Армія РСФРР.

Зовнішню політику Центральної Ради умовно можна поділити на три етапи. Перший охоплював період від заснування до середини листопада 1917 р. На цьому етапі майже всі зовнішньополітичні заходи Центральної Ради були скеровані на налагодження взаємин з Росією. Другий етап тривав від утворення Української Народної Республіки до початку січня 1918 р. Звідси фактично розпочинається самостійна міжнародна діяльність УНР, спрямована на здобуття прихильності й визнання з боку держав Антанти, насамперед, Англії та Франції. Від початку січня 1918 р. й до часу припинення діяльності Центральної Ради у квітні 1918 р. тривав третій етап, коли відбулася переорієнтація зовнішньої політики на Німеччину.

Б.-Л. мирний договір.Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, ЦР звернулась до представників Антанти, війська якої висадились у південних містах України. ЦР просила допомогти у боротьбі з більшовиками. Можна виділити щонайменше три головні причини укладення УНР мирного договору з Німеччиною та ЇЇ союзниками: 1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1317— на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням в неї трьох російських більшовицьких армій (М. Муравйова, Р. Берзіна та І. Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії; 2. Підписання Росією у Бересті перемир'я з Центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслщуваги більшовиків і домагатися миру; 3. Спроби Центральної ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою. Отож, нічого іншого, по суті, не залишалося, а договір, до того ж, дозволяв Україні стати повноправним суб'єктом міжнародного права. Українська делегація (В. Голубович ~ голова, М. Любинський, М. Левитський та О. Севрюк) перед відбуттям до Берестя (Брест-Литовська} отримала від М. Грушевського завдання домагатися визнання за Україною українських земель, що належали Росії (Підляшшя, Посяння та Холмщина) й Австро-Угорщині (Східна Галичина, Буковина. Закарпаття). Через два дні після початку сепаратних переговорів між Росією та державами німецького блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина} Генеральний Секретаріат 11 (24) грудня надіслав їх учасникам ноту про те, що УНР стає на шлях проведення самостійної зовнішньої політики і пропонує воюючим державам укласти мир без анексій та контрибуцій з урахуванням права націй на самовизначення. Повноваження прибулої на переговори української делегації були визнані усіма, у тому числі й керівником російської делегації Л. Троцьким. Умовою визнання Центральними державами УНР самостійною державою було, по-перше, підписання мирного договору, по-друге, проголошення українським урядом повної державної незалежності України. Питання про збройну, допомогу Україні до підписання договору офіційно не розглядалося, але українській делегації було заявлено, що угода з УНР можлива лише за присутності в Києві Центральної ради; Найдраматичніший на переговорах момент настав тоді, коли після перерви до Берестя разом з росіянами прибули представники радянського уряду України на чолі з Ю. Медведєвим. Проте Їхні повноваження не було визнано. Після повідомлення про прийняття Центральною радою IV Універсалу глава австро-угорськоі делегації граф О. Чернін від імені 4-х держав заявив про визнання ними УНР суверенною державою. Це була подія історичного значення — вперше Україна стала повноправним суб'єктом міжнародного права. Підписання договору відбулося в ніч з 26 на 27 січня (з 8 на 9 лютого} 1918 р., коли Центральна рада під натиском російського наступу вже залишила Київ (через пошкодження телеграфного апарата звістка про це дійшла до Берестя із запізненням). За угодою, що складалася з 10 статей, кордони між УНР та Австро-Угорщиною залишалися такими, якими вони були між останньою та Росією на час початку війни, а Холмщина, Посяння та Підляшшя визнавалися за Україною. Стан війни між УНР та Німеччиною та ЇЇ союзниками припинявся. Питання про військову допомогу УНР з боку Німеччини та Австро-Угорщини на переговорах не стояло і у тексті договору не було відображено. Уже після його підписання М. Любинський від імені Центральної ради звернувся за нею до Німеччини, прохаючи направити в Україну галицькі частини й ті, що були сформовані з полонених українських вояків. Посилаючись на те, що це займе багато часу, Німеччина запропонувала направити в Україну свої регулярні частини, які не підуть далі українсько-російського кордону. Проте це була лише усна домовленість, якою Німеччина знехтувала. Економічні статті договору передбачали паритетний обмін товарами з боку Німеччини й продовольством — з боку УНР. Най вразливішим було те, що Україна взяла на себе конкретні зобов'язання поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів худоби у живій вазі та ін. Насправді ж Німеччина не виконала своїх зобов'язань, вдавшись до фактичного пограбунку України. Після того, як Росія підписала 'сепаратний мирний договір з Центральними державами, вона змушена була визнати незалежність УНР й виводити свої війська з України. Без їх підтримки стало очевидним, що більшовики з харківського «радянського уряду України» не являють із себе сили. Більшовицький «народний комісаріат» саморозпустився, й у квітні 1918 р. радянська влада в Україні впала. До Києва вступили німецькі та українські частини. Історичне значення Берестейського договору полягає у тому, що він став значним здобутком української дипломатії, який започаткував міжнародне дипломатичне визнання Української держави.

Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі — Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923—1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу. Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі. Польська влада намагалася знищити самі поняття « Україна», «українець». Населення іменувалось «русини», а вся територія називалася «Східна Малополыца». Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського, народу немає, що це вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на території Польщі польську. Передусім почали ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/ 1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 р. — лише 845. Після приходу до влади Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави «від моря до моря». Суть нової влади полягала у державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції, особливо мовної, шляхом примусу. Для її здійснення у 1926 р. було створено спеціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики. В 1928—1930 рр. було зроблено поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки кооперативних об'єднань. У відповідь найчисельніша українська партія УНДО (Українське Народно-демократичне Об'єднання) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. В свою чергу, уряд пішов на деякі поступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним із п'яти віце-маршалів сейму. Проте політика поступок українській буржуазії була нетривкою. Напередодні Другої світової війни, побоюючись позиції в українському питанні Німеччини, польський уряд різко змінює акценти у своїй національній політиці, повертається до доктрини однонаціональної Польщі. Це зумовило певну опозиційність українців, що виражалася як легально, так і нелегально. Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало змогу національним меншинам попри дискримінацію відстоювати свої права в інститутах держави. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій. Найбільш впливовим було УНДО — ліберальна партія, яка утворилоася в 1925 р. її лідери — Д. Ле-вицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький — відстоювали конституційну демократію та незалежність України. Іншою впливовою партією була КПЗУ, утворена ще в 1919 р. Лідери партії — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма ставила завдання боротьби проти соціальних і національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Українські партії намагалися ставати помітним чинником політичного життя. Якщо в 1927 р. представництво у польському парламенті становило 25 послів і 6 сенаторів-українців, то вже в 1930 р. — відповідно 50 і 14. В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Так, якщо в 1921 р. в Галичині діяло 580 кооперативів, то в 1939 р. їх було до 4000. Коли антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відповідна реакція українців виходила за межі легальних форм боротьби. Якщо у 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то в 1934—1939 pp. — 1 118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. Тільки на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3000 антидержавних політичних виступів, в тому числі 160 збройних. Відповіддю уряду була кампанія пацифікації — умиротворення за допомогою поліції та війська. Під час екзекуцій селян змушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський» або співати «Єще Польска не згінєла». Жорстоким репресіям було піддано 800 сіл, 1 739 осіб було заарештовано. Послідовна асиміляторська політика польських властей за фактичної відсутності єдності українських політичних сил зумовила застосування більш радикальних форм боротьби. У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Лідером партії став Є.Коновалець. Коновалець Євген (1891—1938) — військовий І політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Академічній громаді», Студентському союзі, був секретарем львівської філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної партії. У1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни — в австро-угорській армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. — беззмінний командир формації Січових стрільців. Під час антигеть-манського повстання 20 листопада 1918 р. — начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. В армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник армії УНР. Після саморозпуску Січових стрільців Є грудня 1919 р. перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — в еміграції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «Причини до історії української революції». Головним ідеологом ОУН був Д. Донцов. Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору до польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки та розвитку руху протесту проти влади.