Ekzamen_Istoria

61 Колективізація українського села, її особливості,

методи здійснення, соц та демографічні наслідки.

62 Причини та наслідки голодомору в Україні

(1932-1933 рр.)

63 Возз’єднання українських земель та “радянізація”

зх-українських земель (вересень 1939 – червень 1951)

64 Інтегральний націоналізм як суп-політ явище укр.

історії: теорія та політика. (20-ті – 30-ті роки ХХ ст.)

Ще драматичніші зміни відбувалися у с/г України. В 1929 партійн-держ керівництво розпочало масову колективізацію, яку шляхом репресій і терору завершили суцільною колективіз селянських госп. Це одна з трагічних сторінок історії нашого народу. Теоретики і практики більшовицького соціалізму були впевнені, що побудувати його неможливо без ліквідації приватн власності на землю і переходу до колективн господарюв на селі. Тому, обманувши селян гаслом «Земля-селянам!», більшовики відразу після жовтневого перевороту на добровільній основі почали створювати колективні господарства: комуни, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), радгоспи, с/г артілі. Особливого ентузіазму селяни не виявляли. Навесні 1918 таких колективів в Україні було до 50, наприкінці 1920 - 960. У роки непу створення колгоспів тривало переважно на добровільній основі, але повільними темпами. Проте колективні госпдарства, сформовані переважно із бідняцьких госпдарств, були малоефективними, що багато в чому залежало від невміння вести госп і нестачі техніки та реманенту. В жовтні 1927 колгоспи об'єднували понад 1% селянських госпдарств. Бурхливо розвивался різні форми кооперації. До початку масової колективізації селяни ще певною мірою зберігали свою економ незалежність і самодіяльність. Та це суперечило планам тоталітарної системи. Економ важелями держава не могла впливати на відносини із селянами-власниками. Залишалося єдине - насильницькими методами підкорити їх, Тому черговою жертвою сталінського терору стало селянство. Щоб забезпечити державу товарним зерном, потрібно було форсувати колективізацію. Пертим поштовхом для такого форсування стали хлібозаготівельні кризи у 1928—1929. 1928 рік приніс Укр неврожай. І хоч було очевидним, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його державі за цінами, значно нижчими за ринкові. Селяни стали всіляко ухилятися від таких хлібозаготівель. Тоді за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як у роки «воєнного комунізму». Саме це і означало крах непу стосовно селян. Внаслідок «надзвичайних заходів» з України стягли на 33% більше хліба, ніж у 1927 р. У багатьох районах почався голод. Сталін продемонстрував особисто, як треба проводити хлібозаготівлі, під час поїздки до Сибіру в січні 1928 р. Застосований ним «уральсько-сибірський» метод заготівель ґрунтувався на принципі самообкладання, яким село розколювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п'ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а потім майно їх розпродували. Частина вилучених коштів перераховувалася у фонди кооперування і колективізації бідноти, щоб забезпечити її корисливу заінтересованість. Такий метод застосовували в Укр навесні 1929. Повернення до «воєнно-комуністичних» методів було зумовлене тим, що індустріалізація вимагала величезних коштів, які планувалося «перекачати» із сільського господарства у промисловість. Методи непу не влаштовували, і з непом було покінчено. Однак постійно застосовувати «надзвичайні заходи» до самостійних селян-господарів було неможливо. Легко можна було забирати хліб у колгоспів. Колгоспник — це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він зобов'язаний підкорятися безпосередньому начальству — бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи залежали від районної «трійки» — секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Ті, хто слухняно виконував рішення «трійки», заохочувалися, хто не виконував, — отримували догани, на них чекали концтабори, тюрми, розстріли. Вже восени 1929 р. обмолочений хліб із колгоспних полів вивозили на державні пункти та елеватори. Такий метод сподобався керівництву, і Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації. Пленум ЦКВКП(б) у лист1929, заслухав доповідь ген секр ЦК КП(б)У СКосіора, визн головн завданням комуністів проведення суцільн колективіз Степу Укр. У постанові ЦК ВКП(б) «Про темпи колективіз і заходи допомоги колгосп будівництву»(січень1930) ставилося завдання завершити колективізац в республ восени1931, а в край разі - навесні1932. Особл жрстоко проводили колективіз взимку1930. Парт-рад працівники і так звані активіст-бідняки заганяли в колгоспи силою, усусп всю худобу, навіть дом птицю. У відповідь селяни почали різати свою худобу. У 1928-32 її поголів'я в Укр скорот вдвоє. С. Косіор, намагаючись догодити Сталіну, нехтуючи навіть постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930, вже 24 лютого того ж року підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій із закликом колективізувати Степ за час весняної посівної 1930, а всю Укр - до осені1930. Районні власті (з метою також вислужитися) готові були ще скоротити ці терміни. На той час Україна поділялася на райони. Всього було 581 район, в яких нараховувалося 5054 тис. с/господарства. Оскільки селяни без захоплення ставилися до колективізації, Сталін і його прибічники в комісії політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова поставили завдання шляхом роз'єднання сіл на окремі групи домогтися залучення їх до колгоспів. Комісія порушила проблему куркульства. На той час куркулів-експлуататорів уже не було. Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920—1923 pp. власті винищили усіх, хто будував свій добробут на необмеженій найманій праці. В 1930 р. заможних господарів було оголошено куркулями. Комісія розробила порядок розкуркул. Куркулів поділяли на 3 категорії. До 1 віднесли учасників і організаторів антирад виступів та терорист актів. їх пропонували ізолювати в тюрмах і концтаборах. До 2 категорії потрапляли всі, хто виявив менш активний опір, їх виселяли у віддал райони пн СРСР разом із сім'ями. У 3 категорії були ті, хто не чинив опору, їм виділяли земельн ділянки за межами колгосп земель. В Укр розпоч ліквідація куркульства як класу. Тих, хто не вступав до колгоспу, оголошували підкуркульниками. Під силою страху селяни змушені були йти до колгоспів. Ліквід куркульства на практиці означала фіз знищ заможних селян-господарів і тих, кого підозрювали у ворожості до рад влади. Перша хвиля розкуркулювання тривала з 2 полов січня до поч березня 1930 p.; вона охопила 309 районів, де налічувалося 2 524 тис. господарств. На 10 березня 1930 р. було розкуркулено 61 887 господарств (2,5%). Всього за час колективізації було розкуркулено 352тис с/господарств. Внаслідок цього восени 1931 питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67%; а до кінця 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств (80% орної землі). До 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28тис колгоспів. Наслідки колективізації драматичні: 1) с/г виробн було підірв до такої міри, що рівень 1928 у виробн зерна і поголів'я худоби вдалося віднов лише у 50-х роках; 2) ліквідовано економічну самостійність селян. їх знову повернули у стан кріпаків; 3) поневол останнього порівняно незалежн класу слянства сприяло подальш зміцненню ком-адміністр системи. Контроль сталінського партійно-держ апарату над громадянами став повністю тоталіт; 4) знищ найбільш кмітливої і працьовитої частини селянства; у решти зникли матеріальна зацыкавл у результатах праці, почуття власника-господаря. Відбулося «розселянювання»; 5) голодомор 1932—1933 pp. в Україні. Причини голоду тепер з'ясовані цілком. Це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру та їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бралася. Голод був не наслідком стихії, а організований керівництвом, як московським, так і українським штучно. Колективізація спричинила різке зниження продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн т, у 1931 р. — 18, 1932 р. — 13. Хліба вистачало для забезпечення населення України, але московське керівництво продовжувало встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. Уже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод. Навіть в умовах голоду хлібозаготівлі нарощувалися, в 1931 р. Україна здала державі 39% загального збору зернових, у 1932 р. — 55%. До проведення заготівель залучали регулярні війська і ДПУ. До організації голодомору в Україні причетні Л. Каганович, В. Молотов, С. Косіор, В. Чубар, П. Постишев. Взимку і навесні 1933 р. — апогей голоду. Люди їли все: від товченої кори дерев, тирси, щурів, жаб до людського м'яса, а пошуки і вилучення хліба і харчів тривали. Внаслідок голодомору загинуло від 3 до 4,5 млн селян, а повні дані загиблих і втрат з урахуванням зниження народжуваності становили від 5 до 6 млн. Деякі дослідники наводять і вищі цифри - 7 млн. Голод 1933 р. — найстра-хітливіший серед численних злочинів сталінщини. Радянський режим так залякав селян, що вони стали слухняними виконавцями волі зверху, безправною часткою системи командної економіки. Для закріплення перемоги колгоспного ладу і його зміцнення були створені політвідділи МТС і радгоспів. Вони зосередили в своїх руках всю повноту влади у с/г виробництві. Використовуючи політику батога і пряника (скасування продрозкл, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), вони налагоджували громадське господарство, слухняне до партійного керівництва. Намагаюч зацікавити селян-колгоспників у піднес громад господарства, у колгоспах створ бригади з постійним складом працюючих, за ними закріплювали земельні площі, машини, реманент, робочу і продуктивну худобу. Кожна бригада відповід за свою земельну ділянку. Держава дбала про техн базу колгоспів. Так, за кожний рік другої 5річки в Укр виникало 73 МТС. Однак це не означ, що влада почала піклув про селянство. Вона переслід ту саму мету - експлуатац безправних, безпаспортних селян-колгоспників на користь промисл. До кінця 1934 кризу колгоспного ладу було подолано. Свідченням цього стала відміна карткової сист розподілу прод товарів і ліквід політвідділів МТС. У середині 1937 в Укр існувало 27347 колгоспів, які об'єднували 3757тис селянських дворів (96% наявної к-сті). А до початку суцільн колективіз в Укр нараховувалося 5044тис селянських дворів, отже, їх зменшилося на 1288 тис. Ціною голоду, мільйонів смертей суцільна колективізація стала фактом.

Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.» Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12 % був меншим середнього показника 1926—1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним. Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом''якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель. Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п''яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянського автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство». Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздратований результатами перепису 1937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні матеріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3—6 млн.. чоловік. У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п''ятирічним планом «Україна ... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Правди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна — вирішальний фактор зернозаготівель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику — з усіма її страхітливими наслідками — швидшими темпами, ніж в інших республіках.Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Зрозуміло, що пов''язаність націоналізму з селянством не оминуло пильності радянського керівництва. Сталін казав, що «селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням». У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це ототожнення, заявивши: «спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб ... знищити соціальну базу українського націоналізму — індивідуальне селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії. Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідомості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевидно, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито говорити про голод в СРСР. День пам”яті жертв голодоморів і політичних репресій – 4-а субота листопада. 15 травня 2003р. ВР України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932-33рр. Актом геноциду. 28 листопада 2006р. Прийнято закон Укр. “Про Голодомор 1932-33рр. в Укр.”

З’єднання Західної України з УРСР

Одразу після зайняття військами Червоної  Армії  Львівського, Станіславського, Тернопільського та Волинського воєводств, там, відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 26 вересня 1939 р., розгорнулася робота по встановленню радянської влади. Спочатку створювалися ревкоми, а  потім  їм на зміну у містах і повітах прийшли тимчасові управління, а в селах і волостях селянські комітети, які формально обирались на зборах населення міст і сіл під пильним контролем армійських політпрацівників.

Для того, щоб рішення про встановлення радянської влади виглядало як виявлення народних мас, було вирішено провести вибори до Народних Зборів Західної України. Своєю постановою від 6 жовтня 1939 р. Військова Рада Українського фронту встановила день виборів до Народних Зборів Західної України 22 жовтня 1939 р., а день скликання їх – 26 жовтня.

На виборах кожному громадянинові, який досяг 18 років, незалежно від соціального походження, національності, майнового стану, колишньої діяльності, віросповідання й освіти, надавалося право обирати та бути обраним до Народних Зборів. Отже, вибори мали виглядати як демократичні, але проводилися вони на безальтернативній основі та під невсипущим контролем  репресивних  органів сталінського режиму. Всього у виборах до Народних Зборів, які відбулися 22 жовтня 1939 р., взяли участь 93% виборців. Було обрано 1 484 депутати.

Народні Збори Західної України працювали 26 – 28 жовтня 1939 р. у Львові. У прийнятій Народними Зборами Декларації про державну владу на Західній Україні було заявлено, що вона належить трудящим міста та села в особі рад депутатів трудящих.

У Декларації про входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки Народні Збори записали: “Просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну  до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки з тим, щоб з’єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз’єднанню українського народу”.

Народні Збори схвалили також Декларацію про націоналізацію банків і великої промисловості та Декларацію про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців. Уся земля Західної України з її надрами, всі ліси та ріки були оголошені державною власністю.

У листопаді 1939 р. на позачергових сесіях Верховних Рад СРСР і УРСР були прийняті відповідні закони про включення Західної України до складу СРСР із возз’єднанням з УРСР.

Отже, включення Західної України до складу УРСР відбулося в результаті здійснення таємних радянсько-німецьких домовленостей, які суперечили міжнародно-правовим нормам. Але мимоволі здійснилася мрія українців про об’єднання українського народу в єдиній державі.

Включення Північної Буковини,  Хотинського, Акерманського  та Ізмаїльського повітів  Бесарабії до складу УРСР

У 1940 р., відповідно до додатку до пакту Молотова-Ріббентропа, до СРСР було приєднано Бесарабію та Північну Буковину. 26 червня 1940 р. Раднарком СРСР звернувся до уряду Румунії з нотою, у якій заявляв, що Радянський Союз вважає за необхідне разом з Румунією приступити до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії Радянському Союзові, а також про передачу СРСР північної частини Буковини, населення якої зв’язане з радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови та національного складу. Румунський уряд змушений був прийняти пропозиції уряду СРСР. 28 червня 1940 р. Червона Армія перейшла річку Дністер, і до 30 червня зайняла Бесарабію та Північну Буковину.

2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР ухвалила прийняття Бессарабії та Північної Буковини до складу СРСР. Північну Буковину та три повіти Бессарабії – Хотинський на півночі й Акерманський і Ізмаїльський на півдні, населених переважно українцями, приєднали до УРСР . На решті території Бесарабії, було створено Молдавську РСР. До неї була передана Молдавська АРСР, що в 1924-1940 рр. була в складі УРСР.

Незважаючи на методи здійснення, перехід українських земель до складу УРСР означав возз’єднання розірваних частин українського народу та було позитивним явищем, важливим кроком до консолідації всієї української нації.

Радянізація західноукраїнських  земель у 1939-1941 рр.

Після включення західноукраїнських земель до складу УРСР сталінське керівництво СРСР, а за його вказівками ЦК КП (б) України й уряд УРСР розгорнули їх радянізацію, яка передбачала повну уніфікацію суспільно-політичного й економічного ладу з областями решти УРСР. При цьому здійснювалися всі заходи вольовими, адміністративно-командними методами, без урахування місцевих особливостей, звичаїв і прагнення населення.

На територію Західної України була поширена чинність усіх радянських законів. Указом від 4 грудня 1939 р. Президія Верховної Ради СРСР створила в Західній Україні замість воєводств Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську та Тернопільську області, які поділили на райони, що складалися з сільрад.

7 серпня 1940 р. указом Президії Верховної Ради СРСР у складі УРСР з Північної Буковини і Хотинського повіту Бессарабії було створено Чернівецьку область, а на основі Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії – Акерманську область, яка, з перенесенням 7 грудня 1940 р. обласного центру в Ізмаїл, стала називатися Ізмаїльською.

У всіх західноукраїнських областях були заборонені всі політичні партії й культурно-освітні, наукові, кооперативні та інші товариства та установи, що існували до того часу. Легально діяли тільки КП(б) України, комсомол і радянські профспілки.

У Західній Україні  на основі рішення народних Зборів було націоналізовано понад 2200 великих і середніх промислових підприємств, 8 млн. га. землі. До кінця 1939 р. 474 тис. безземельним та малоземельним селянським господарствам було передано понад 1136 тис. га поміщицьких земель, багато реманенту, худоби та посівного матеріалу. У Чернівецькій області було націоналізовано понад 265 промислових підприємств, у великих землевласників конфісковано 235 тис га. землі, що перейшли до 60 тис. незаможних буковинських селян.

Виділялись значні кошти на розширення мережі шкіл, у більшості яких викладання почали вести українською мовою.

У 1940/41 навчальному році діяло 15 вищих навчальних закладів, серед яких  було два державних університети – Львівський і Чернівецький. У 1940 р. у Львові відкрилися філіали ряду науково-дослідних установ Академії Наук УРСР. У містах і селах засновувалися бібліотеки, будинки культури, клуби, тощо. Але всі наукові, культурно-освітні, мистецькі заклади підпорядковувались контролю компартійних і радянських державних органів.

Конфіскація й розподіл між селами поміщицьких та інших великих земельних володінь, заходи по розвитку української освіти й культури зустрічало схвалення серед населення західноукраїнських земель. Але незабаром стало виявлятися, що політика органів радянської влади здійснювалася  і тут за звичайними в СРСР адміністративно-командними методами, без врахування волі, настроїв і звичаїв місцевого населення.

Передусім, у західноукраїнські області зі східних районів було направлено велику кількість керівних кадрів, багато яких без знання української мови, вольовими методами, часто з порушенням законів проводили перебудову всього життя. Так, конфісковували не тільки великі й середні підприємства, а дрібні, ремісничі й кустарні майстерні, крамниці, невеликі приватні будинки і т.п. Але ще більші зловживання, порушення законів, насилля допускалися при здійсненні податкової політики на селі і особливо при проведенні колективізації, яку розпочали вже весною 1940 р.

Величезним лихом для західноукраїнського населення стали масові репресії – арешти й виселення (депортації) багатьох людей у віддалені райони СРСР. При цьому ці репресивні заходи здійснювалися без пред’явлення обвинувачень, арештованих без суду і слідства тримали в переповнених в’язницях, а потім у вагонах для худоби відправляли у східні райони СРСР. В’язні, яких початок Великої Вітчизняної війни застав у тюрмах Дубно, Львова, Станіслава, Тернополя та інших міст, були знищені енкаведистами. Врятувалися тільки одиниці.

  За  час з 1939 р. по червень 1941 р. із Західної України було депортовано 800 тис. чоловік або приблизно 10% населення цього регіону. Ці злочнини більшовиків спричинили глибокі антирадянські настрої серед західноукраїнського населення, активізацію націоналістичного підпілля.

Питання про еволюцію так званого «інтегрального націоналізму» заслуговує особливої уваги з двох причин. По-перше, саме цей різновид українського націоналізму залишається предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах. І це зрозуміло: в самій Україні і в зарубіжжі діють політичні організації, які вважаються представниками цього напряму націоналізму. У них є свої прихильники і противники, тож науковці, часом не по своїй волі, опиняються в центрі цих контроверзій

Передусім, мабуть, варто прокоментувати сам термін «інтегральний націоналізм». Як відомо, він виник у Франції на початку XX ст. і застосовувався для ідентифікації екстремального напряму французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму і монархізму.

такі характеристики «інтегрального націоналізму»:

1. Віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші, тобто йдеться про тоталітаризм.

2. Апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об’єднують біологічні характеристики або необоротні наслідки спільного історичного розвитку.

3. Підпорядкування раціональної аналітичної думки «інтуїтивно правильним» емоціям, ірраціональність.

4. Наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням «волі нації».

Культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням «вищої біологічної життєздатності нації» 

Одна з найпопулярніших тез ідеологічних критиків і противників українського «інтегрального націоналізму» — його спорідненість, духовна й ідеологічна, з німецьким націонал-соціалізмом та італійським фашизмом. До певної міри ця теза, якщо відмовитися від примітивного ідеологічного таврування самими термінами («фашизм», «нацизм»), відповідає дійсності. Деякі ідеологи ОУН безпосередньо запозичували ідеологічні конструкції італійських фашистів, а очевидна орієнтація на Муссоліні й Гітлера як на основні фігури в ревізії Версальської системи, що позбавила Україну будь-яких сподівань на незалежність, є загальновідомою. Культ сили й дії, волюнтаризм, ірраціоналізм, харизма лідера, елементи расистських теорій тощо — усе це також споріднює український «інтегральний націоналізм» з фашизмом і нацизмом.

український варіант «інтегрального націоналізму» виник в аграрному, економічно відсталому суспільстві. Тому, вважає дослідник, «найближчих родичів українського націоналізму» слід шукати серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи, таких, як хорватські усташі, словацькі глінківці, румунська Залізна Гвардія, польський радикально-національний союз тощо.

Зрештою, стверджує І. Лисяк-Рудницький, «український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків» . На думку вченого, існував цілий комплекс соціально-економічних і політичних причин, що створили передумови для появи українського «інтегрального націоналізму»: господарський застій, безробіття інтелігенції, аграрне перенаселення, адміністративне свавілля поляків у Західній Україні й водночас — неефективність традиційних легальних українських партій, становище українців в СРСР тощо.

Можна погодитися з тим, що український інтегральний націоналізм виник на основі певних специфічних передумов, характерних саме для розвитку української нації у період між світовими війнами. І все ж таки слід враховувати, що як ідеологія і рух він не був оригінальним явищем. Поява цієї течії була цілком природним наслідком поразки української революції 1917— 1921 pp. і водночас — виявом глобальнішої тенденції до радикалізації націоналістичних рухів у період після Першої світової війни. (Можна припустити, що будь-який націоналістичний рух, який розвивається в умовах нерозвиненого громадянського суспільства, матиме радикальний характер.) Водночас ідеологія «інтегрального націоналізму» являла собою цілу низку доктринальних запозичень із популярних на той час расових, етатистських, елітаристських та інших теорій, з долученням певних, традиційних для української політичної думки кінця XIX — початку XX ст., постулатів. Це стосується як «батька» українського радикального націоналізму Д. Донцова, так і найвидатніших теоретиків Організації Українських Націоналістів (М. Сціборського, Ю. Вассіяна та ін.).

Слід також уникати однобічності в оцінці деяких внутрішніх рис українського «інтегрального націоналізму». Наприклад, ця течія майже безумовно визнається тоталітарною. І це, певною мірою, відповідає дійсності: програми ОУН 1929 та 1939 pp. формулювалися як програми побудови тоталітарного монопартійного суспільства з елементами корпоративної системи на зразок італійської. Організаційна структура ОУН, принципи стосунків загалу і керівництва — все це також свідчить про тоталітарність «інтегрального націоналізму» як політичного руху. Проте існували серйозні розбіжності між деклараціями і практикою. По-перше, ОУН від самого початку свого існування не була єдиною організацією: зокрема, існував Провід з нечисленними структурами, що складалися з політичних емігрантів, і масова «крайова організація». Між ними постійно точилися суперечки, що врешті-решт призвело до розколу ОУН. Це ставить під сумнів ідею про «тоталітарну монолітність» ОУН. По-друге, відомо, що під час Другої світової війни ОУН змінила ідеологічну орієнтацію з «тоталітарного націоналізму» на «демократичний націоналізм». Хоча це іноді й розглядається як тактичний крок, наступний розкол в ОУН (відхід «двійкарів») свідчить про те, що це було виявом певних внутрішніх тенденцій, що також змушує нас обережніше ставитися до звинувачень інтегрального націоналізму в «тоталітарності».

Інше поширене уявлення про характерні ознаки «інтегрального націоналізму» — це культ ірраціоналізму, як протиставлення попередній «опортуністично-прагматичній» політичній традиції. Проте як у деяких духовних настановах, так і на практиці український «інтегральний націоналізм» сповідував цілком прагматичні, раціональні принципи. «Націоналізм релятивізував традиційні моральні цінності, підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом — «мета освячує засоби». Деякі публіцисти відкрито пропагували макіявеллізм» .

Ці зауваження спрямовані передусім на те, щоб виробити більш диференційований підхід до проблем становлення та еволюції українського «інтегрального націоналізму», розуміння його місця в історії українського націоналізму загалом. Останнє питання потребує окремих зауважень.

Як відомо, сучасні дослідники (Дж Армстронг, О. Мотиль) протиставляють «інтегральний націоналізм» попереднім формам українського націоналізму. І. Лисяк-Рудницький також відокремлює його від «націоналізму в ширшому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом».

Мабуть, ці підходи можна узгодити. По-перше, «інтегральний націоналізм» хоча й був до певного часу єдиною організованою формою українського націоналізму, останній у вигляді елементів політичної доктрини був представлений у діяльності багатьох інших політичних течій як у Західній Україні міжвоєнного часу, так і на еміграції (згадаємо хоча б ідею незалежності і соборності України). По-друге, «інтегральний націоналізм» хоча й заперечував формальний зв’язок із попереднім етапом розвитку українського націоналізму, не був радикально новою ідеологією і абсорбував деякі елементи ідеологічних конструкцій попереднього етапу (зрештою, він мав що заперечувати!). По-третє, в рамках радикального напряму українського націоналізму все ж таки простежується безпосередній «генетичний» зв’язок. Якщо вести мову про «чинний націоналізм» Д. Донцова, то загальновідомо, що визрівання деяких його ідей розпочалося ще напередодні Першої світової війни. Якщо придивитися уважніше до націоналізму ідеологів ОУН міжвоєнної доби, то стане очевидним, що вони будували свої конструкції не лише на запозичених на Заході теоріях, а й на певній історичній традиції.