Ekzamen_Istoria

69 Українське питання напередодні та на початку

другої світової війни.

70 Спроби десталінізації суп життя України в умовах

Хрущовської “відлиги”.

71 Дисидентський рух в Україні 60-х – 80-х років ХХ ст.

Гельсінська спілка.

72 Відбудова і дальший розвиток народн господарства

УРСР в повоєнний період (1945-1955 рр.)

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних супереч­ностей, а «українську карту» - серйозним козирем у дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української держав­ності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, По­льща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українсь­кі землі, їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати но­ві. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задово­льняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України, Драматизм полягав у то­му, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насампе­ред великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захис­тити.

Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогоби­цька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною «третього рейху».

У червні 1940 р. уряд СРСР примусив румунські власті повернути за­гарбані ними 1918 р. Бессарабію та Північну Буковину. Основна частина Бессарабії об'єднувалася з Молдавською АРСР Трудящі земель, які повернулись до України, в основному приязно зу­стріли частини Червоної Армії, сподівалися на здійснення своїх споконвіч­них прагнень до возз'єднання народу в єдиній українській державі, до віль­ного розвитку. 26-28 жовтня 1939 р. у Львові працювали обрані населен­ням Західної України Народні Збори, які проголосили встановлення радян­ської влади і прийняли декларацію про входження в СРСР та возз'єднання Західної України з УРСР, 1-2 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листо­пада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз'єднання Західної України з УРСР і включення її до СРСР.

У новостворених областях розпочалися значні політичні и соціально-економічні зміни. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, було введено без­коштовне медичне обслуговування і значно розширено його мережу, зо­крема на селі, надано житло в містах біднякам, які мешкали у підвалах, здійснено українізацію освіти, значно збільшено кількість українських шкіл (1940р. їх діяло 6000).

Проте водночас радянська влада принесла з собою сталінський тота­літарний режим. Розпочався демонтаж українських суспільно-економічних і культурних інфраструктур. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їхніх лідерів. Припинили свою діяльність громадські, культур­ні, наукові, торговельні, промислові об'єднання та установи, зокрема «Про­світа», розпущено українську кооперацію.

Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгор­нув великомасштабні репресії. Хапали всіх - як українців, так і поляків. Ти­сячі людей без попередження, суду чи бодай формального звинувачення заарештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру чи Казахстану. Чимало депортованих гинули цілими сім'ями. За даними науковців радян­ська влада депортувала близько 1200 тис. чоловік. Негативного розголосу набув процес над 59 членами ОУН (переважно шкопярами і студентами) у Львові в січні 1941 р., з яких 42 чол. в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших -до 10-річного ув'язнення. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях.

З травня 1957 госп. планування й управління перейшло на системугосп. районів,- керованих радами народного господарства, яких в УРСР було 14, згодом 7. Тому що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, які охоплювали 90% всієї продукції респ., призвели до «місницьких» тенденцій (висування місц. і респ. інтересів перед заг.-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а по усуненні Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965).

Одним з хрущовських заходів у заг. плані боротьби з «культом особи» (оголошеної на XX з'їзді КПСС) була реабілітація частини політ. в’язнів і повернення багатьох засланих на Україну. Однак це не стосувалося засуджених на довгі pp. політ. діячів й ув'язнених учасників підпілля УПА та багатьох церк. діячів. Намагання відновити «соц. законність» дало у висліді нову кодифікацію сов. права. На культ. Відтинку режим погодився на заснування нових укр. журн. й установ та товариств, які раніше були ліквідовані або взагалі не існували. Розпочато заг. перехід на обов'язкове 8-річне навчання. Запроваджена законом 17.04.1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничотехн. знання, але водночас була розрахована на русифікацію освіти на Україні. Дискусія лад проектом закону виявила тривожні голоси з боку укр. інтеліґенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову респ. У цьому законі, схваленому в усіх респ., крилася нова доктрина національної політики КПСС — злиття націй і культ. «зближення та взаємозбагачення», що була схвалена на XXII з'їзді КПСС. На Україні цю нову політику пропаґували І.Кравцев та А.Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б.Ґафурова. Разом з тим у 1957-1962 pp. посилено велася антирел. боротьба, у ході якої закрито бл. пол. парафій і церк. громад, дві третини монастирів та дві з трьох правос. духовних семінарій на Україні.

Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму сов. режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже не було легко контролювати. На нац. відтинку це була оборона мови, культ. спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою іст., а гол. настанова підвищити рівень літ. і мист. творчості. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літ. ґенерації, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював гром. думку, критику національної політики парнії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіц. установах респ., гол. культ., та в пресі.

З метою скріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх співр. з України: А.Кириленка, М.Підгорного, а ще раніше Л.Брежнєва, що викликало на Зах. припущення, ніби в Кремлі урядує «укр. мафія». Проте тон у нац. політиці надавали рос. консервативні апаратники, протектором яких був М.Суслов, гол. ідеолог КПСС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі нар. господарства (галузева перебудова управління 1965), а в нац. політиці партії призвело до посилення рос. шовіністичного курсу, русифікації та звуження прероґатив союзних респ., що було схвалене ще під керівництвом Хрущова на XX з'їзді КПСС.

Зародження дисидентського руху У 60—70-х роках у РСоюзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і нац прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції. Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Сх.Німеччині, розгортання світового рпавозахисного руху, стимульвоного прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини". Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу. Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціальноекономічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний напливна Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Укр більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між укр інтелігенцією та бюрократією російської імперії. Шестидесятники Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продуктрадянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч. Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є.Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: "Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Віграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми відшами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна." Зовсім не те і не так, як навчали в інституті малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха. Прояви дисидентства Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі укр дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із РСоюзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засудж до тривалих термінів ув'язнення. У 1962 та 1963 Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму". Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук Укр, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому РСоюзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст Вячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» - збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Професійно-технічне навчання поступово переводилося на базу середньої освіти. Певних успіхів досягла українська наука у кібернетиці, фізиці, математиці. Проте були проблеми, в основному з вини керівництва. Вітчизняні вчені були виключені з міжнародного обміну інформацією, часто важливі наукові відкриття не доходили до керівників. На науках гуманітарного профілю негативно позначилася заідеологізованість учених, тенденції до технізації всієї академічної системи. Але й тоді були історики, які не йшли на компроміси з владою: М.Брайчевський, О.Компан, Я.Дзира. В український літературі тих років червоною ниткою проходили теми жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з"являлися і неординарні твори. Поміж них - романи "Собор" (писався у 1963-67 рр.) і "Циклон" о.Гончара, проза Ю.Мушкетика, Є.Гуцала, Р.Іванчука, Ю.Дрозда, поезії І.Драча, Б.Олійника, Д.Павличка, Л.Костенко, інших. За сприяння тодiшнього керiвника республiканської компартiї П.Шелеста влада пiшла на ряд суттєвих пом'якшень у своїй культурнiй полiтицi, навiть почався новий, щоправда, дуже помiркований варiант "українiзацiї", розпочало дiяльнiсть Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, що, зокрема, здiйснювало реставрацiю пам'яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсовi на створення "нової спiльноти - радянського народу" й толерувалося лише до першої зручн нагоди. Такою нагодою стали вiдомi подiї 1968 в Чхословаччинi. Хоча П.Шелест активно пiдтримав iнтервенцiю, вiн недовго протримався при владi, звинувачений в недостатньому послуховi Москвi та потураннi українському нацiоналiзмовi. Пiсля приходу до влади ультралояльного щодо Москви В.Щербицького знову почалося закручування гайок. Знаменним початком його були засудження та фактична заборона роману "Собор". Багатьох "шiстдесятникiв" пiддано гострiй критицi та переслiдуванням, кiлькох (зокрема Iвана Дзюбу) навiть заарештовано. Практично припинилися перевидання творiв митцiв, репресованих у 30-тi роки. З культурного обiгу старанно вилучалося все, що могло стимулювати нацiональнi почуття, цензуруванню почали пiддавати навiть класичнi вiршi Тараса Шевченка. Наслiдком стала поява альтернативної, пiдпiльної "дисидентської" культури, зокрема - так званого "самвидаву". Дисидентами (а пiзнiше - полiтв'язнями) стала найрадикальнiша частина "шiстдесятникiв". Iншi або самоiзолювалися вiд активного культурного життя, або пiшли на компромiс iз владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спiлкування з читачем. Свідченням про наростання тиску на літературу стало прийняття ЦК КПРС у січні 1973 Постанови "Про літерат-мистецьку діяльність". Вона вимагала більшої активності у слідування ідейним настановам партії. Виникли проблеми й у розвитку інших видів мистецтва. Режим прагнув підкріпити безплідні ідеї про "розвинуте соціалістичне суспільство, як вищу форму цивілізації". Замовлення верхів стимулювалося високими гонорарами, лауреатіськими званнями, почестями і матеріальним достатком. Кількість театрів зросла з 61 до 89. На сцені були сурово заборонені п"єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Укр театр дедеалі більше втрачав свою нац особливість. Наприклад, з семи ТЮГів лише львівський був українським.

Знищена війною матеріально і вичерпана у людських ресурсах, Україна боролася з труднощами відбудови і відновлення. За сов. підрахунками, воєнні шкоди України становили 285 млрд. карб. (у довоєнній валюті). Уряд УРСР одержав лише незначну частину з відшкодувань від держав Осі, недостатню для потреб знищеної економіки. Україні самій доводилося відбудовувати своє нар господарство, без зовн. допомоги (Совєти відкинули план Маршала), до того ж давати свої незначні засоби і робітну силу на відбудову тепер збільшеної сов. імперії. Ряд евакуйованих у глибину СРСР підприємств не повернено на Україну. 1946 Україна зазнала чергового голоду. Поряд з тим почався наступ на деякі концесії, надані укр. культурі під час війни, як також проведеному кін. 1940-их pp. чергову чистку в КП(б)У під закидом буржуазного націоналізму.

У 1950-х pp. далі тривав агресивний наступ великодерж. шовінізму на українство, зокрема на зах.-укр. землях по другій світовій війні фізично винищено організоване збройне й політ. підпілля (УПА, ОУН). 1951 моск. «Правда» викривала націоналістичні ухили в творах таких режимних авторів, як В.Сосюра (поезія «Любіть Україну») й О.Корнійчук (лібрето опери «Богдан Хмельницький»). Це було продовження «ждановщини» у нац. політиці, здійснюване першим секретарем ЦК КПУ росіянином Л. Мельниковим. «Холодну війну» з небезпекою можливої війни Кремль використав як додатковий аргумент на посилення терору на Україні, поширеного й на єврейське населення.

Однак смерть Й. Сталіна і наступна боротьба за владу в Кремлі деякою мірою захитали цей курс. Це виявилося в усуненні першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова, обвинуваченого в русифікації зах.-укр. земель, і призначенні на його місце О. Кириченка, першого українця від часу короткого секретарства Д.Мануїльського (1922). Нове колективне керівництво намагалося знайти тимчасовий компроміс між імперіальними інтересами СРСР і нац. прагненнями нс рос. народів. На Україні створилися можливості деякої культ. діяльності: пільги в дослідженні і публікаціях з гуманітарних і суспільних наук. почалася контрольована лібералізація («відлига») в літературі і мистецтві. Але ювілей 300ліття Переяславської угоди 1654, т. зв. возз'єднання України з Росією, Москва максимально використала для ідеологічного зміцнення «єдності» (гасло «навіки разом») України з Росією, підкреслюючи іноді ідею партнерства «двох великих народів» СРСР. У «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954)» була викладена спотворена концепція історії України: спільність походження (з праруського народу) росіян, українців і білорусів, їх нерозривна єдність і ніби прагнення до неї на протязі історії, вигоди спілки України й Росії навіть під пануванням царів. Пропагандивним виявом «дружби» України з Росією була ухвала Верховного Совєта СРСР 19.02.1954 про приєднання Криму до УРСР.

Намагаючись здобути собі прихильність суспільства, колективне керівництво заініціювало ряд нових законів, гол. в госп. ділянці. Для збільшення продукції збіжжя М.Хрущов, поряд з укрупненням колгоспів, проголосив 1954 план засвоєння цілинних земель Сибіру і Казахстану. З України для постійного поселення на цілинних землях мобілізовано бл. 100 000 осіб, переважно молоді. Колгоспам надано деякі пільги й декретовано підвищення цін на с.-г. продукти. Але цілинний проект не дав бажаних вислідів, і Хрущов запровадив дальші реформи: 1958 скасовано машинно-тракторні станції (МТС) з залишенням у руках держави лише ремонтно-техн. функцій (РТС). Проведено кампанію за збільшення посіву кукурудзи, а також збільшеної продукції хім. добрив. Одночасно запроектовано т. зв. міжколгоспні об'єднання, але для обмежених цілей виробництва будів. матеріалів і будівництва.

Після досягнення на поч. 1950-х pp. рівня довоєнної продукції, насамперед у видобутку вугілля й металургії, в УРСР розпочато розбудову й ін. галузів промисловості, гол. паливно-енергетичної, машинобудів. і металообробної. Курс Г.Маленкова на підвищення виробництва продуктів споживання не дав бажаних наслідків, й Україна далі терпіла на велику нестачу житлової площі, брак товарів першого вжитку і назагал низьку купівельну спроможність населення, не зважаючи на деяке підвищення заробітних платень.

Реорганізація промисловості відбувалася у двох напрямах: децентралізація госп. управління і творення госп. районів (ради нар. господарства). В УРСР постало кілька союзно-респ. міністерств (чорної й кольорової металургії, вугільної промисловості й ін.), наслідком чого частка пром. продукції УРСР, підпорядкована всесоюзним міністерствам у Москві, зменшилася з 64% 1953 до 24% 1956. Збільшення прероґатив респ. урядів сов. пропаганда підносила як вияв автономізації республік й усунення т. зв. «антипартійної групи» Молотова, Маленкова, Кагановича виправдувала їх опозицією до поширення прав союзних республік.

73 Наростання кризових явищ у суп-економ розвитку

УРСР в 70-х – поч. 80-х рр.. ХХ ст.

74 Україна в умовах демократизації радянського

суспільства (1985-1991 рр.)

75 Історичні обставини та основні етапи державотворення в

Україні (90-ті роки ХХ ст.)

76 Основні напрямки зовнішньої політики України

після проголошення незалежності.

У матеріалах ХХІІІ–XXIV з’їздів КПРС і Компартії України, які відбувалися в 1966 – 1981 рр., зазначалося, що піднесення народного добробуту є найголовнішим завданням партії. У Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. було записано, що найвища мета суспільного виробництва при соціалізмі – найповніше задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб людей. В Основному законі було зафіксовано право громадян на гарантовану і гідну оплату праці, право на житло, кваліфіковану медичну допомогу. Не можна сказати, що ці гасла залишалися пустим звуком. Та декларовані конституційні норми значно відхилялися від дійсного стану речей. Велике значення для підвищення життєвого рівня народу мало зростання національного прибутку. Його сума в УРСР за 1965 – 1985 рр. зросла більше ніж у 2,5 рази. (з 38,2 млрд. крб. до 96,6 млрд.). До 80% цієї суми, як стверджувала офіційна статистика, йшла на підвищення матеріального рівня життя народу і на розвиток культури. За ці роки помітно підвищився мінімум заробітні плати робітників і службовців. У січні 1965 р. він становив 40-45 крб., а в 1977 р., коли було завершено введення мінімуму зарплати, він досяг 70 крб. на місяць (у цінах 1961 р.). Одночасно було скасовано податки із заробітків до 70 крб. на місяць і знижено ставки податків при зарплаті до 90 крб. Середньомісячна заробітна платня робітників і службовців в Україні зросла із 93,3 крб. у 1965 р. до 173,9 крб. у 1985 р. Зокрема, підвищилася зарплатня освітянам, медикам, працівникам культури, науково-дослідних установ, підприємств громадського харчування, житлово-комунального обслуговування. Одночасно значно підвищилися стипендії студентів. У сфері матеріального виробництва оплата праці була вищою, ніж працівникам бюджетних установ. Так, кваліфікований робітник отримував зарплатню значно вищу, ніж лікар, вчитель, працівник культурно-освітньої установи. Було вжито заходи щодо підвищення оплати праці колгоспників. З 1 липня 1966 р. в усіх колгоспах уводилася гарантована грошова оплата праці. За 1966 – 1985 рр. середньомісячна оплата праці колгоспників у республіці зросла з 49,8 крб. до 135,6 крб. Окрім того, значні доходи селяни мали від присадибних господарств. Помітне зростання грошових прибутків населення призвело до значного збільшення товарообігу. Він зріс в УРСР із 16,5 млрд. крб. у 1965 р. до 50,3 млрд. у 1985 р., тобто більше ніж у три рази. У розрахунку на 100 сімей забезпеченість населення республіки предметами культурно-побутового призначення зросла за 1965 –1985 рр.: за телевізорами – із 21 до 92, холодильниками – з 8 до 88, пральними машинами – з 19 до 65 тощо. Споживання основних продуктів харчування в перерахунку на душу населення на рік за це двадцятиріччя зросло: за м’ясом і м’ясопродуктами – із 41 до 66 кг, за молоком і молочними продуктами – із 246 до 350 кг, цукром – із 36,2 до 46,5 кг, олії – із 7,8 до 10,6 кг тощо. Однак обсяги виробництва та реалізації товарів народного споживання значно відставали від потреб населення. Так, з 1971 по 1985 рр. грошова маса зросла в 3,2 раза, а виробництво товарів народного споживання тільки в 2 рази. Тому черги біля прилавків магазинів та різного роду дефіцити залишалися постійною прикметою радянського способу життя. Нереалізовані кошти населення значною мірою накопичувалися в державних ощадкасах. Сума внесків громадян республіки у цих установах зросла з 3,5 млрд. крб. у 1965 р. до 49,7 млрд. крб. у 1985 р. Радянська пропаганда завжди з гордістю вказувала на цей показник, як на ще одне свідчення зростаючого життєвого рівня населення. Але таке значне (у 14,2 рази) зростання суми вкладів свідчило про приховані інфляційні процеси в радянській економіці, про обмежені можливості ринку товарів та послуг, про значний товарний голод у країні. На початку 1990-х років абсолютна більшість вкладів населення в ощадкасах знецінилась, вкладені кошти так і не були реалізовані.  На збільшення грошової маси в країні, не забезпеченої відповідною  товарною масою, дуже негативно впливала порочна практика “виводилівки” та приписок, що масово поширилася на виробництві в 1970-х роках – на початку 1980-х років, і призводила до виплати працівникам фактично незароблених грошей, незаслужених премій, встановлення “гарантованих” ставок зарплати, не пов’язаних із трудовими внесками працівника. У радянській країні значну частку матеріальних ресурсів відводили до суспільних фондів споживання, за рахунок яких фінансували освіту, медичне обслуговування, пенсії, стипендії, відпустки тощо. Якщо в 1965 р. сума виплат і пільг за рахунок цих фондів на душу населення складала за рік у республіці 164 крб., то в 1985 р. – 511 крб. У 1965 – 1985 рр. була збільшена мінімальна тривалість щорічної відпустки для робітників та службовців із 12 до 15 робочих днів, зросли розміри грошових виплат трудящим у з’вязку з тимчасовою втратою працездатності, введене безплатне користування підручниками у середніх школах, держава допомагала сім’ям, у яких доход на людину не перевищував 50 крб. і які мали неповнолітніх дітей. У другій половині 1960-х - першій половині 1980-х років було значно удосконалено систему пенсійного забезпечення, підвищено  розміри пенсій для робітників та службовців, з 1965 р. почали виплачувати пенсії колгоспникам. Але в цілому розміри пенсій рядовим радянським громадянам були не значні і їх ледве вистачало на покриття найнеобхідніших потреб людини.  Одним із показників матеріального добробуту населення є рівень забезпеченості житлом. За 1966 – 1985 рр. в УРСР 24,8 млн. чол., тобто майже половина жителів, поліпшила свої житлові умови. З’явилися нові міста – Придніпровськ, Світловодськ, Українка, Вільногорськ, Дніпровий та ін. У Києві з’явилися нові житлові масиви: Русанівка, Нивки, Сирець, Оболонь. Подібні мікрорайони виникли у кожному місті. Поступово змінився зовнішній вигляд сільських населених пунктів. У багатьох селах виросли добротні цегляні будинки, двохповерхові школи, будинки культури, дитячі дошкільні заклади, лікарні, торгівельно-побутові комплекси. Упродовж 1966 – 1985 рр. у республіці було споруджено 376,7 млн. кв. м. житла. Але житла не вистачало. Так, за 1981 – 1985 рр. черга на житло в містах, що налічувала 1,5 млн. чол., не зменшилася, а збільшилася до 2 млн. чол. До того ж практика розподілу квартир в умовах відсутності справжньої демократії і дійсного громадського контролю не могла вдовольнити трудящих. Дуже низькою залишалася якість житла. Нові квартири вимагали ремонту відразу після вселення туди людей. При забудові нових мікрорайонів використовувалися невдалі, стандартні, невиразні проекти житлових будинків, у багатьох “експериментальних” селах споруджували багатоповерхові будинки, що були не пристосовані до сільського способу життя. Незважаючи на великі обсяги будівництва, держава явно не справлялася зі взятими на себе зобов’язаннями. Потрібно було ширше залучати кошти населення, зокрема, через створення житлово-будівельних кооперативів. Але в 1979 р. в Україні нараховувалося всього 470 таких об’єднань із 62 тис. пайщиків. Цілком зрозуміло, що для України це була краплина в морі, черга на вступ до житлового кооперативу постійно зростала. За 1965 – 1985 рр. поступово поліпшувалося забезпечення населення республіки комунальними послугами. Так, у містах водогоном користувалися 70,8% городян у 1965 р. і 91,3% у 1983 р., каналізацією 67,1% у 1965 р. і 89,5% у 1983, газом 52,1% у 1965 р. і 85,7% у 1983 р. У 1965-1985 рр. поступово поліпшувалося транспортне обслуговування населення. Тролейбус з’явився на вулицях Черкас, Рівного, Кременчука, Сум, Кіровограда, Миколаєва, Артемівська, Кадіївки, Маріуполя, Макіївки, Хмельницького, Слов’янська, Сєвєродонецька та інших міст. У 1975 р. запрацював Харківський метрополітен – другий у республіці. У сільській місцевості розширювалася мережа автобусних ліній. У 1985 р. більшість колгоспів та радгоспів мали автобусне сполучення з районними центрами або найближчими залізничними станціями. Але в соціальному розвитку село набагато відставало від міста.  Це стосувалося забезпечення транспортом, газом, організацією побутового обслуговування, державної та кооперативної торгівлі, охорони здоров’я тощо. На середину 1980-х років забезпечення природним газом становило лише 7%, а водогоном тільки 14,6% від потреби селян. Більше половини сіл не мали лазень, а 200 сільських населених пунктів у південних областях УРСР не мали джерел водопостачання і існували на привізній воді, що робило життя там нестерпним. У цілому, незважаючи на певний успіх у поліпшенні матеріальних умов життя в УРСР за 1965-1985 рр., якість життя простих громадян залишалася низькою. Тоталітарна система виявилася неспроможною вирішувати назрілі питання соціальної сфери. Зберігався залишковий принцип виділення ресурсів для її розвитку. Наскільки відносним був добробут радянських громадян у 1985 р., свідчить той факт, що за рівнем життя Україна посідала 60-те місце у світі. Український народ був позбавлений умов життя, гідних сучасної цивілізації. Незадовільні умови праці й побуту, стресові ситуації на цьому ґрунті, поширення пияцтва і наркоманії загострили проблему здоров’я нації. З точки зору забезпечення лікарями, лікарняними ліжками, то тут буцімто було все гаразд. У 1985 р. на 10 тис. населення України припадало 38,9 лікарів, 106,7 медсестер, 128 лікарняних ліжок, що було більше, ніж у сусідніх європейських країнах. Але оснащеність медичних закладів і якість медобслуговування залишалися надзвичайно низькими. Медицина фінансувалася за залишковим принципом. Відчувалася гостра нестача сучасного медичного обладнання, потрібних медикаментів. Багато лікарень, особливо на селі, розміщувалися у непристосованих приміщеннях. У третині українських сіл не було навіть амбулаторій. Пересічна тривалість життя в Україні знижувалася, а в сусідніх європейських країнах зростала. У 1985 р. цей показник у республіці становив 68 років. Це є свідченням не тільки незадовільного стану з охороною здоров’я, а й тривалого споживання неякісних продуктів харчування, незадовільного водопостачання, екологічної кризи, наростання соціально-економічних негараздів тощо. Наприкінці 1970-х років у деяких областях УРСР рівень смертності перевищив народжуваність. Почалася депопуляція народу. Це вкрай неблагополучне явище свідчило про глибоку кризу у суспільстві. 

Перебудова (рос. Перестройка) — теоретично-політична програма реформування командно-адміністративної, бюрократичної соціальної системи СРСР. Метою перебудови був перехід до демократичного соціалізму і ринкової економіки. Основи концепції перебудови було сформульовано на квітневому Пленумі ЦК КПРС в 1985 р. Її теорія, політика, програма дій були розвинені і конкретизовані в рішеннях XXVII і XXVIII з'їздів КПРС.

Політика перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим, призвела до значних змін в житті країни і цілого світу в цілому — гласності, подоланню суспільством різного роду ідеологічних стереотипів і догм, відмові від політичної монополії КПРС, становленню багатопартійності (політичного плюралізму), закінченню «холодної війни» і ін.

В ході перебудови почали вирішуватися проблеми, які накопичувалися десятиліттями, особливо в економіці і сфері міжнаціональних відносин. До цього додалися помилки і прорахунки, допущені в процесі проведення в життя самих реформ. Різко загострилося політичне протистояння сил, виступаючих за соціалістичний шлях розвитку, і партій, рухів, що зв'язували майбутнє країни з організацією життя на принципах капіталізму, а також по питаннях майбутнього Радянського Союзу, взаємин союзних і республіканських органів державної влади і управління.

До початку 1990-х років перебудова призвела до загострення кризи у всіх сферах життя суспільства, що привело зрештою до розпаду СРСР в 1991.

Ідеологія. Якої-небудь чіткої ідеологічної основи у Перебудови не було. Зміни в країні проводилися руками людей, залучених не ідеями, а легким прибутком від торгівлі, — як вуличної, так і міжнародної. Формуючи кооперативи і приватні підприємства, керівництво КПРС не збиралося ділитися з ким-небудь владою.

Показовим є, що в результаті Перебудови після розвалу СРСР президентом Росії став колишній член ЦК КПРС Б. Єльцин, Президентом України — колишній член Політбюро ЦК КПУ Леонід Кравчук і т.д.

Офіційний марксизм-ленінізм остаточно виродився в схоластику і не міг дати яких-небудь практичних рекомендацій. Частково перебудова спиралася на «теорію конвергенції»: згідно цієї теорії, капіталізм і соціалізм зближуються — в капіталістичних країнах посилюється роль державного регулювання, а в соціалістичних посилюється роль ринку.

У економіці визнавалася головна роль ринкових відносин, що було підготовлене підсумками економічної реформи 1965 року, зокрема перемогою в ході реформи ідеї мотивації підприємств через прибуток. Якоюсь мірою враховувався і досвід НЕПу 1920-х років. Фактично, робітничо-селянський культ змінився культом торгівлі.

Радянська грошова одиниця, рубль, стала піддаватися ідеологічним нападкам. Стала розповсюджуватися точка зору, що СРСР повинен прагнути до «конвертованого» рубля. Стабільність брежнєвських часів була оголошена «застоєм». При цьому західні, капіталістичні країни подавалися, як безперечний і стабільний ідеал для наслідування. Будь-яка критика Заходу миттєво піддавалася публічному висміюванню.

Економіка. До середини 1980-х років радянська економіка прийшла з безліччю проблем. Раніше стабільність і такий собі добробут «епохи застою» забезпечували нафтодолари. Темпи зростання стали дуже низькими; якщо раніше СРСР прагнув наздогнати і перегнати Захід, то тепер відставання тільки наростало. Відставання було помітно всюди добробут, транспорт, продуктивність економіки, також особливо це було помітно в наукоємких галузях. Уряд намагався підвищити темпи зростання (так зване «прискорення») за допомогою різних реформ (госпрозрахунок, самофінансування, бригадний підряд, оренда, кооперативи, індивідуальна трудова діяльність), але безрезультатно.

Для боротьби з низькою якістю продукції радянських підприємств в травні 1986 р. було введено «госприйомку» (сленг. від рос. «госприёмка», раніше існувала тільки на військових підприємствах). Великого ефекту від неї не було.

Іншою проблемою була незбалансованість попиту і пропозиції. Після великого підвищення зарплат робочим в 1970-х роках попит на споживчі товари хронічно випереджав пропозицію; у людей накопичувалося багато вільних грошей. Під час перебудови уряд став брати кредити на Заході, щоб купити на них споживчі товари і задовольнити попит на той час, поки не запрацюють реформи в радянській економіці. В той же час уряд не бажав підвищувати ціни, оскільки це суперечило ідеології (ціни були підвищені тільки в квітні 1991 року).

У січні 1991 був проведений обмін 50- і 100-рублевих банкнот на купюри нового зразка з метою скорочення грошової маси (обмін проводився протягом всього 3 днів і з серйозними обмеженнями). Пояснювалося це тим, що тіньові ділки нібито накопичили величезні суми в крупних банкнотах. Користь від цього обміну була сумнівною, зате було підірвано довіру до радянських грошей.

У 1989—1991 роках відбувалося наростання дефіциту, з магазинів зникали навіть мило, цукор і тютюнові вироби. Всюди вводилися талони і картки покупця. Багатьом тоді здавалося, що головне — не допустити вивозу продукції за межі краю або республіки; це стало одним з чинників загальної «суверенізації».

Важливі події

7 травня 1985 р. Ухвала СМ СРСР «Про заходи по подоланню пияцтва і алкоголізму, * викорінюванню самогоноваріння».

23 травня 1986 р. Ухвала СМ СРСР «Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими доходами».

травень 1987 р. Перша несанкціонована демонстрація неурядової і некомуністичної організації — суспільства «Пам'ять» в Москві.

19 листопада 1986 р. ВС СРСР прийняв Закон СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність».

30 липня 1987 р. Прийнятий «Закон про порядок оскарження до суду неправомірних дій посадовців», що ущемляють права громадянина

25 червня 1987 р. Пленум ЦК КПРС розглянуло питання «Про завдання партії по корінній перебудові управління економікою».

30 червня 1987 р. Прийнятий закон СРСР «Про державне підприємство (об'єднання)».

серпень 1987 р. Вперше безлімітная підписка на газети і журнали.

13 березня 1988 р. Стаття Н. Андpеевой в «Радянській Росії» — «Не можу поступатися принципами»

26 травня 1988 р. Прийнятий закон «Про кооперацію в СРСР».

28 червня — 1 липня 1988 р. XIX Всесоюзна конференція КПРС, що прийняла резолюції «Про деякі невідкладні заходи по практичному здійсненню реформи політичної системи країни», «Про хід реалізації рішень 27 З'їзду КПРС і завданнях по поглибленню перебудови», «Про демократизацію радянського суспільства і реформу політичної системи», «Про боротьбу з бюрократизмом», «Про міжнаціональні відносини», «Про гласність», «Про правову реформу».

28 липня 1988 р. Укази Президії ВС СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій в СРСР» і «Про обов'язки і права внутрішніх військ МВС СРСР при охороні громадського порядку».

5 вересня 1988 р. Почався суд над Ю. М. Чурбановим та ін (5 вересня — 30 грудня).

січень 1989 р. Почалося перше вільне висунення кандидатів в нар. деп. СРСР.

Весна 1990 р. Прийнятий «Закон про власність в СРСР»

1. Декларація про держ суверенітет України – основа послідовного утворення її незалежності.

Прийняття Основного Закону України стало закономірним та логічним завершенням тривалого і надзвичайно складного та суперечливого конституційного процесу в Україні. Він розпочався 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, і відбувався у два етапи.

1 етап: 1990-1993. Головним на цьому етапі було опрацювання на основі чинних конституційних положень легітимного, що відповідав би сподіванням громадян, логічного та юридичне завершеного проекту Конституції. Розпочався він із вироблення концепції нової Конституції. Було запропоновано сім варіантів концепції, після цього у червні 1991 р. вона була затверджена ВРадою. На її основі було створено чотири варіанти проекту Конституції. Один з них у липні 1993 р. ВРада винесла на всенародне обговорення. За його результатами у жовтні 1993 ВРада доручила Конституційній комісії допрацювати проект Конституції та оприлюднити його через засоби масової інформації. Опублікуванням проекту завершився перший етап конституц процесу.

2 етап: 1994 — 1996 рр. Розпочався він 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада вирішила питання про склад і принципи утворення нової Конституційної комісії. До її складу увійшли представники законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Комісія діяла під головуванням Президента України Л. Кучми і Голови ВРади О. Мороза.

Основним на цьому етапі конституц процесу було виробл логічно і юридичне завершеного документа, що узгоджував би позиції різних політичних сил. Зробити це було нелегко, оскільки на шляху до Конституції виникло ще два концептуально нових проекти, які відрізнялися не лише від проекту 1993, а й від багатьох принципових положень Декларації про держ суверенітет 1990. Дискусії точилися щодо форми державного управління (презид чи парл республіка), рівноправності різних форм власності, державного статусу української мови, державної символіки, розташування іноземних військових баз на території України, правового статусу Республіки Крим, розподілу повноважень між гілками влади, гарантій соціальних прав громадян. На початку квітня 1996 р. питання про проект Конституції України було внесено до порядку денного сесії Верховної Ради, а 17 квітня 1996 р. розпочався розгляд проекту, запропонованого Конституційною комісією. За результатами його розгляду було утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради для доопрацювання проекту.

28 травня — 4 червня 1996 р. проект Конституції розглядався Верховною Радою і був прийнятий у першому читанні. Однак 19 червня 1996 р. у другому читанні проект був заблокований. За таких обставин 26 червня 1996 р. Президент оголосив Всеукраїнський референдум, на який виносився проект Конституції, не прийнятий Верховною Радою. Протистояння Президента і Верховної Ради знову загострилося. Це змусило більшість депутатів повернутись до розгляду проекту Конституції.

28 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю (315) голосів і закон про введення її в дію (338 голосів).

28 червня став Днем Конституції України.

2. Спроби кремлівської верхівки врятувати Радянську імперію ДКНС і України.

19 серпня 1991 з метою поверн сусп до попередніх порядків була здійснена спроба держ заколоту. Його ініціатори - представники вищого держ керівництва СРСР - заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Презид СРСР МГорбачова його обов'язки виконуватиме ГЯнаєв, а країною керуватиме Держ комітет з надзвич стану.

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультимативно зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України направило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридичної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тисячі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до будинку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РСФСР на чолі з БЄльциним, вагання військ, перехід окремих військ частин на бік демокр сил, нерішучість самого ДКНС спричин ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. З радянським періодом в історії країни було покінчено.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. ЗО серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України як складової частини КПРС.

3. Утворення незалежної Української держави. Референдум 1 грудня 1991 року.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суве­ренітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Загальноукр референдум 1 грудня 1991 р. На підтвердження Акта проголош незалежн ВРада Укр вирішила провести 1 грудня 1991 республ референдум. Він був потрібен, щоб нейтраліз політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгортатимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Із 37885,6 тис. громадян Укр, котрі були внесені до списків для таємного голосув, взяли участь у голосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відповіли 28804,1 тис. виборців (90,92%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в І-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежн проголос понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян.

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою самостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII ст. Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр.

4. Результат історичного значення розпаду СРСР та утворення СНД.

Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР.

7—8 грудня 1991 р. на території. Білорусі (у Біловезькій пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови ВР Білорусі С. Шушкевича, Президента РФ Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утвор Співдружн Незалежн Держав (СНД).

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алмати керівники Росії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменистану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати; кожна республіка стала самостійною. СНД не є державою, вона не має наддержавних управлінських структур.

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством.

2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави.

В документі, зокрема, зазначається, що з огляду на його геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна має всі можливості стати спливовую світовою державою, виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

- утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;

- забезпечення стабільності міжнародного становища України;

- збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів;

- включення нац господарства у світову економічну систему для його повноцінного економ розвитку, підвищ добробуту народу;

- захист прав та інтересів громадян Укр, її юрид осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіж українцями і віхідцями з Укр, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом;

- поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Засади, на яких наша держава реалізує свою зовнішню політику, базуються на дотриманні загальновизначних норм і принципів міжнародного права, статуту ООН, Хельсінського Заключного акту, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ.

Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

Вона розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємодопомоги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.

Україна, наголошується в документі, не є ворогом жодної держави. Вона беззастережно засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати будь-які міжнародні спори виключно мирними засобами. Ми не висуваємо жодних територіальних претензій до своїх сусідів, так само, як і не визначаємо жодних територіальних претензій до себе.

В сучасних умовах, додержання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих держав.

Укр додержується принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці і миру у всьому світі. В своїй зовнішній політиці вона обстоює підхід “безпека для себе – через безпеку для всіх”.

Наша держава керується принципом примату права в зовнішній політиці, визначаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Її неодмінний принцип – сумлінне використання всіх своїх міжнародних зобов'язань. Належним чином ратіфіковані договори Україна вважає частиною свого внутрішнього права.

У своїй зовнішній політиці Україна спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів в міждержавних стосунках.

Україна виступає проти присутності збройних сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без ясно висловленої згоди цих держав, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до статуту ООН.

Згідно з вимогами міжнародного права, Україна здійснює неозброєні примусові санкційні заходи у випадках міжнародних правопорушень, які завдають їй шкоду.

Україна застосовує свої Збройні Сили у випадках актів збройної агресії проти неї та будь-яких інших збройних зазіхань на її територіальну цілісність та недоторканність державних кордонів або на виконання своїх міжнародних зобов’язань.

Україна вважає себе, на рівні з усіма колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України є розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях. Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток стосунків з такими групами держав: західні держави – члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.

З прикордонними державами, говориться в документі, Україна має на меті укласти повномаштабні договори про добросусідство і співробітництво, в тому числі для остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри та поваги, розбудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. В цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України.

В “Основних напрямках зовнішньої політики України” звертається особлива увага на те, що у зв’язку з особливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного положення України домінантною 2сторонніх відносин з прикордоними державами є укр-рос відносини. Для Укр вони є стосунками “особливого партнерства”, оскільки від їхнього характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і РФ, стабільність в Європі і в усьому світі.

Розбудова стосунків з західноєвропейськими державами, говориться в документі, створить умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Таке співробітництво стане надійним підгрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. В цьому контексті особливе значення для України мають відновини із Сполученими Штатами Америки.

Географічно близькі держави разом з деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною та заходом Європи. Україна розвиватиме з ними повномасштабні дружні відносини.

В документі зазначається, що Укр розвиватиме 2сторонні відносини з азиатськими, африканськими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Окреслюючи основні напрямки регіонального співробітництва України в Європі, документ перераховує такі пріоритети в цій галузі: діяльність у рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), участь в Раді Північноатлантичного співробитництва та Північноатлантичної асамблеї, розвиток контактів з Радою Європи та іншими європейськими структурами.

Україна розвиватиме свою зовнішньополітичну активність і на субрегіональних напрямках, зокрема у Черноморському економічному співробітництві та Дунайській комісії, налагоджуватиме широкі контакти на Середземноморському напрямку, дотримуватиметься курсу на включення в співробітництво в рамках Центральноєвропейської ініціативи, прагнутиме підтримувати тісні контакти з Вишеградською групою, Північною Радою, та Радою держав Балтійського моря, розвиватиме співробітництво у межах Карпатського єврорегіону.

В документі підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в ЄС, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.

Україна, як одна із засновниць СНД, розвиває співробітн з країнами–учасницями СНД відповідно положень угоди про СНД із Застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України.

Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди. Вона відстоюватиме позиції збалансованої господарської діяльності в рамках СНД як необхідного етапу на шляху спровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії в рамках СНД, Україна виходитиме з того, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих і перехід до нових форм інтеграції, які б сприяли якнайшвидшому входженню України та інших заінтересованих країн СНД в європейську і світову економічну систему.

Україна, говориться в документі, уникатиме участі в інституціоналізації форм міждерж співробітн в рамках СНД, здатних перетвор Співдружність в наддерж структуру федерат чи конфедерат характ.

Україна підтверджує свій намір стати в майбутньому без’ядерною державою. Скорочення та знищення ядерної зброї, яка розташована на її території, Україна пов’язує з наданням їй ядерними державами та світовим співтовариством надійних гарантій національної безпеки.

Одночасно з пошуками міжнародних гарантій своєї безпеки, говориться в документі, Україна дбає про розбудову власних Збройних Сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності. Військова доктрина України має оборонний характер і передбачає створення армії, озброєної сучасними видами зброї та налагодженням військово-політичного співробітництва з іншими, насамперед, сусідними державами та міжнародними огранізаціями, зокрема, НАТО та ЗЄС.