16)Києво-Могилянська академія — перший вищий навчальний заклад України європейського типу. Петро Могила та його роль у розвитку культури України.

Основним центром культурного життя України в цей час залишався Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (заснований у1632 р.), який із 1658 р. періодично то набував, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей навчальний заклад, оскільки вважали його осередком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-их рр. ХVІІ ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називають Могиляно-Мазепинською.

В академії викладалися чотири мови – слов’янська, латинська, грецька й польська. Латина була мовою навчання (як і в усій тогочасній Європі), але з початку ХVІІІ ст. її поступово витісняє тодішня українська літературна мова. Латинська й грецька мови давали студентам доступ до скарбниць світової, зокрема античної, культури. Навчання в академії було поділене на два рівні – тривіум (риторика, граматика, поетика) і квадріум (арифметика,геометрія, астрономія й музика). Із-поміж вихованців академії вийшов цілий ряд видатних наукових, культурних та політичних діячів.

У стінах навчального закладу відбувалися численні публічні диспути з різних наук, затвердився звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят із виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувалися випуском спеціальних друкованих тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії.

Навчалися діти всіх станів, починаючи від аристократії до дітей простих козаків та селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні. Академія мала величезну бібліотеку, яка наприкінці ХVІІІ ст. налічувала близько 10 тисяч томів із різних галузей знань усіма європейськими мовами, якими вільно володіли студенти.

Серед найбільш відомих культурних емігрантів того часу слід назвати такі імена, як-от: Єпіфаній Славинецький - автор слов'яно-греко-латинського лексикона (словника); Симеон Полоцький – засновник першого вищого навчального закладу в Москві – слов’яно-греколатинської академії (1687 р.), яка створювалася за київським взірцем; Феофан Прокопович – митрополит, один із найближчих дорадників царя Петра І у його реформаторській діяльності.

Таким чином, випускники академії стали провідниками українського впливу в Росії, який охопив усі аспекти культурного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього, мистецького і навіть побутового

17)Українська барокова література: драматичне письменство, козацькі літописи, проповідницька та публіцистична проза, поезія.

Українська література другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалася у декількох провідних напрямах та жанрах.

У другій половині ХVІІ ст. розвивається жанр проповідницької і публіцистичної прози. Одним із найяскравіших представників його був Іоанікій Галятовський. Змолоду він уклав збірку проповідей “Ключ розуміння” з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) “Наука, альбо способ зложення казання”.

Визначним представником зазначеного жанру був також Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч духовний” і “Труби словес проповідних”) та особливо Антоній Радивиловський, який уважався найталановитішим проповідником доби.

Не можна оминути ще одне ім’я знаного у той час публіциста й проповідника – Інокентія Гізеля., він є автором кількох проповідницьких творів, найцікавішим із яких уважається “Мир с богом человеку”.

Визначними історичними творами, які вперше з’явилися наприкінці ХVІІ ст., були так звані козацькі літописи. Це літературні твори, у яких рельєфно, широкопланово змальовано події визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Провідне місце серед них займають літописи Самовидця (анонімного автора, який саме таким іменем підписав власний твір), Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони являють собою суттєве зрушення в українській історіографії, оскільки знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. Важливе значення для розвитку історичної думки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала праця “Історія Русов іли Малой Росії”, автором якої найпевніше був полтавський шляхтич Григорій Полетика.

У другій половині ХVІІ ст. значного розвитку досягла драматична література, зокрема шкільна драма. Спочатку по школах ставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Київської академії самі почали писати п’єси, приурочені до кінця навчального року. За період з 1673 по 1695 рр. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основним змістом шкільної драми були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети. Ставилося за мету поглибити й закріпити знання релігійних істин і біблійних подій.

Великий крок уперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович (1681 – 1736 рр.).

У 1705 р. він написав свою знамениту історичну трагікомедію “Владимір”, до якої першим узяв тему з української історії.

Розвивався також жанр поезії. Демократичні традиції народного віршування найяскравіше відбилися у творчості “мандрівних дяків”. До цієї категорії належали студенти-вихідці з бідних родин, Вихованці Київської академії, колегіумів вивчали курс поетики, що давав їм добрі знання з основ літературознавства Вони обов’язково повинні були вміти писати вірші, драматичні твори, проповіді. Все це виробляло у студентів добрі смаки у художній літературі. Перебуваючи серед народу, студенти освоювали багаті здобутки народнопоетичної творчості. Це допомагало писати їм оригінальні твори – вірші, книжні пісні, орації (промови) та травестії (гумористичні вірші, близькі до пародії). Тематика таких творів переважно релігійна..

Найталановитішим протестним твором була “Ода на рабство” (1783 р.) В.Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора.

Хоч віршована література ХVІІ – ХVІІІ ст. не дала жодного творчого велетня світового рівня, вона створила чимало мініатюр-перлин, які, підсилені народною словесністю, були плодоносним посівом під виниклу наприкінці ХVІІІ ст. нову українську літературу, що базувалася не на книжних традиціях, а на живій мові демократичних суспільних верств.