Глава 3 функціонування ринку праці в перехідній економіці

1. Зарубіжний досвід функціонування ринку праці

На сучасному етапі, який характеризується активізацією процесів інтеграції України, коли все більше значущості набувають питання розвитку національного ринку праці, пов’язані із забезпеченням належного рівня економічної активності і зайнятості населення, формуванням відповідної конкурентоспроможності робочої сили, соціального захисту, заробітної плати і доходів з метою наближення їх до стандартів економічно розвинених країн світу.

Досвід розвинених країн свідчить про те, що служба зайнятості успішніше діє там, де вона належить державі, підпорядкована органам влади, має штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зайнятості. Проте, в умовах ринкової економіки неминуче виникають різні приватні установи сприяння зайнятості.

Зарубіжний досвід свідчить про те, що стратегія зайнятості населення в Україні має пов'язуватися з подальшим розвитком і розширенням активних заходів для запобігання повальному безробіттю та збільшенням на них витрат із фонду сприяння зайнятості населення з урахуванням стану ринку праці.

Європейський союз надає пріоритетне значення зайнятості. Частка безробітних у ньому поступово скорочується. Незважаючи на це, боротьба з ним офіційно оголошена завданням номер один усієї діяльності Європейського союзу. Однією із структурних проблем ринку праці Європейського союзу залишається нерівномірність рівня безробіття серед окремих вікових груп, насамперед, масове - серед молоді. Саме тому пріоритетним напрямком державної молодіжної програми стало поліпшення системи середньої і початкової професійної освіти, яка особливо ефективно впроваджується у Німеччині.

Проведені узагальнення існуючої практики виплати допомоги у разі безробіття в розвинутих країнах свідчить про дієвість і різноманітність підходів до застосування обов'язкового державного страхування.

Заслуговує також на увагу передбачена законодавством низки країн практика збільшення основної частини допомоги громадянам у разі безробіття та позбавлення права на її отримання за певних умов (звільнення за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни або відмова від запропонованої роботи, яка відповідає фаху та кваліфікації безробітного).

У більшості країн професійне навчання найчастіше ведеться на базі різних навчальних закладів та на підприємствах, з якими служби зайнятості уклали угоди. Однак, у деяких державах, таких як Фінляндія, Німеччина, і Швеція відбувається зворотній процес: змінюються зв'язки між службами профорієнтації, профпідготовки і працевлаштування і створюються єдині центри зайнятості, які надають комплекс послуг. Крім державних служб зайнятості, в багатьох країнах є ще й приватні, куди можуть звернутися як безробітні особи, так і працюючі.

Успіх Швеції у досягненні повної зайнятості був здійснений завдяки активній політиці зайнятості. На профпідготовку працівників і на створення робочих місць Швеція витрачає більше коштів, ніж будь-яка інша країна.

У Великобританії діє програма зайнятості, в основу якої покладено навчання і профорієнтацію безробітних.

Система трудових відносин в Японії ґрунтується на "пожиттєвому наймі". Щодо скорочення трудових витрат на робочу силу, то в японських фірмах це здійснюється завдяки переміщенням у середині підприємства чи між підприємствами, а не за рахунок звільнення працівників, як це здійснюють американські фірми. Ринок праці Японії характерний тим, що молодих людей приймають на роботу в першу чергу, а людей старшого покоління примусово звільняють.

Для США характерна децентралізація ринку праці, оскільки в кожному штаті країни є своє законодавство про зайнятість. Держава застосовує прямі та непрямі методи регулювання ринку робочої сили. Державна політика, перш за все, спрямована на стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць, підготовку та перепідготовку працівників, сприяння найму робочої сили.[14, C. 46]

2. Державне регулювання ринку праці в Україну: проблеми і перспективи

Сучасний механізм регулювання ринку праці досить складний, органічно поєднує ринковий механізм саморегулювання економічних процесів і систему заходів державного сприяння зайнятості

Система державного регулювання має передбачати законодавче, нормативно-правове та інформаційне забезпечення політики зайнятості, а також економічні, соціально-політичні й організаційно-адміністративні важелі для її реалізації.

Регулювання ринку праці здійснюється за двома напрямами:

1. пасивним, коли об'єктом уваги є робоча сила, яка активно шукає роботу, тобто розроблені заходи спрямовані в основному на безробітних та їх працевлаштування або перепідготовку;

2. активним — спрямованим на попередження безробіття, тобто за­ходи мають попереджувальний характер.[2, C.39]

В Україні процес державного впорядкування ринку праці тільки почався. Його характерними особливостями є значне перевищення пропозиції робочої сили над попитом, відчутна невідповідність між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслідок не сформованості ринку житла, значними цінами на послуги, пов'язані з переїздом на нове місце проживання та ін.

Таким чином, регулююча функція держави здійснюється через:

1. законодавство, норми державного, трудового та адміністративно­го права; встановлення рівних можливостей прийняття на роботу, відбо­ру кадрів, їх оцінки;

2. соціальний захист незахищених верств населення та звільнених працівників;

3. контроль за рівнем безробіття;

4. організацію системи підготовки та перепідготовки населення;

5. державну програму зайнятості;

6. встановлення мінімальної зарплати;

7. регулювання тривалості робочого часу;

8. забезпечення безпеки здоров'я людей;

9. інтеграцію в міжнародний ринок праці і сприяння виїзду робочої сили на роботу за кордон.

З метою підвищення попиту на робочу силу необхідно вжити:

1. інвестиції в розвиток регіону з урахуванням структурних пріори­тетів;

2. розвиток нових форм господарювання і дозвіл на нестандартні форми зайнятості, організація громадських робіт;

3. стимулювання розвитку виробництва, власних підприємств;

4. субсидіювання зайнятості, особливо молоді, інвалідів, одиноких матерів (робітників з низькою конкурентоспроможністю);

5. пільгове кредитування і фінансування створення та модернізації робочих місць, а також підприємств, що сприяють виконанню програми зайнятості, розвиток малого і середнього бізнесу;

6. зниження бюджетних витрат і внесків на соціальне страхування тимчасових і частково зайнятих працівників.[11, C, 31]

Як бачимо, держава використовує економічні регулятори з метою збільшити попит на ринку праці. Піднесення всіх складових сукупного попиту, перш за все інвестицій, є не тільки доцільним, а й необхідним. Це дозволить при невеликих темпах інфляції розширити обсяг зайнятості – основу економічного піднесення держави і добробуту народу.

Збільшенню пропозиції робочої сили сприяють наступні заходи:

1. розширення можливостей працевлаштування;

2. збільшення обсягів професійного навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації персоналу;

3. інформування населення про наявні вакантні місця і організація відповідної реклами.

На зменшення пропозиції робочої сили впливає:

1. міграційна політика в регіоні;

2. скорочення робочого тижня, дозвіл неповної зайнятості; збільшен­ня терміну навчання з відривом від виробництва, зростання кількості людей, що навчаються;

3. збільшення відпусток жінкам по догляду за дитиною;

4. підвищення пенсій, заохочення дострокового виходу на пенсію.

Отже теоретичною основою державного регулювання ринку праці має бути певна концепція, що визначає цілі та принципи такого регулювання і водночас враховує взаємозв'язки завдань у сфері зайнятості та інших соціальних і економічних цілей, органічно внесена в програму стабілізації й реформування економіки.

Державне регулювання зайнятості, забезпечуючи зміни у її рівні та структурі, повинне:

1. по-перше, створити умови для послідовних переміщень трудових ресурсів з урахуванням справжніх розмірів і глибини диспропорції в їх розподілі;

2. по-друге, покласти в основу цих переміщень критерій економічної доцільності та ефективності господарювання. Такий підхід передбачає розроблення конкретних механізмів і важелів державної системи регулювання ринку праці. В основу заходів щодо державного регулювання зайнятості населення повинно бути покладено заохочення економічного зростання, підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці, що розглядаються як найважливіші умови підтримки і створення ефективної зайнятості. Надання всебічної допомоги вітчизняному виробнику, підтримка власних інвестицій і залучення іноземних є довготерміновими напрямами державного регулювання зайнятості.

З метою подолання негативних тенденцій у сфері зайнятості населення та на ринку праці в Україні, виконавча влада повинна:

1. Вжити заходи щодо створення щороку не менше ніж 1 млн. робочих місць.

2. Першочергову увагу приділити питанню професійної реабілітації та працевлаштуванню осіб з обмеженими фізичними можливостями.

3. Запровадити єдині прозорі правила щодо надання послуг на ринку праці.

4. Вжити разом з організаціями роботодавців та їх об'єднаннями заходи щодо створення умов для розвитку трудового потенціалу шляхом удосконалення освітньої та професійної підготовки населення відповідно до потреб економіки та ринку праці.

5. Розробити спеціальні заходи мотивації до праці економічно неактивних груп населення працездатного віку, поширювати позитивний досвід із реалізації таких програм.

6. Забезпечити проведення періодичних обстежень домогосподарств з питань

7. економічної активності та трудової міграції населення.

8. Розробити прогнозні показники потреби економіки держави у кваліфікованих робітниках та фахівцях.

9. Вивчити питання про вплив інвестиційної діяльності в галузях економіки на створення робочих місць, їх продуктивність, зростання зайнятості населення, визначити критерії оцінки високопродуктивного робочого місця.

10. Вжити за участю Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття заходів щодо підвищення ефективності роботи виконавчої дирекції Фонду.

Як бачимо, завданням сучасного етапу в сфері регулювання зайнятості є перехід до активної політики на ринку праці. Регулювання ринку праці включає методи державного впливу на обсяги сукупного попиту і сукупної пропозиції і спрямована на збереження і створення робочих місць, їх удосконалення. Державне регулювання ґрунтується на використанні сукупності інструментів, за допомогою яких відбувається зміна компонентів сукупного попиту і сукупної пропозиції. До них належать система оплати праці, інвестиційна політика, податкова політика, кредитно-грошова політика, регуляторна політика щодо підприємництва, експортно-імпортна політика тощо.