История_Украины_конспект_лекций

131

З двох найбільших держав Антанти – Англія майже ніколи не втягувала Україну в свої політичні калькуляції. Аналогічним було і відношення Франції. Для цих обох країн цілком задовільним був союз з Росією і політика панславізму останньої. Причиною такої неуваги Англії і Франції до України була слабкість українського руху. Коли ж цей український рух став більш інтенсивним і розголос про нього набрав міжнародного характеру, то і Англія, і Франція вже були офіційними союзниками Росії.

Зовсім іншим було ставлення до України з боку т. зв. Центральних держав – Німеччини і Австро-Угорщини. Політика панславізму, яку сповідала Росія, була для них тим тараном, що загрожував самому існуванню цих держав – це з одного боку, а з другого – заважав їм реалізувати великодержавні цілі захопити Балкани і Малу Азію. При таких обставинах Німеччини і Австрії український рух був лише вигідним, як рух за своєю природою антиросійський. Проте виставити програму української самостійності так щиро, як це робив Карл XII, або так відверто, як це зробив щодо Польщі Наполеон,

– а ні Німеччина, а ні Австрія не могли. На те були причини. Тими причинами були в одному випадку – Польща, в іншому – Англія.

Дійсно, коли б Австрія була в змозі засвоїти ідеологію айстрослов'янської федерації, то вона б враховувала українське питання в своїй зовнішній політиці. Але Австрії не дали можливості врахувати користь від співпраці з народами, які входили до її складу. Дуже багато прихильників Антанти виявились серед держав Європи, Азії і Америки. Та і слава недобра переслідувала ту ж Австрію вже років з двісті. Як і Росію, Австрійську імперію тодішні європейські політики відносили до військово-кріпосної Східної Європи.

Другою перешкодою для реалізації австрійських задумів була польська квестія. Що це означало? З кінця XIX ст. Австрія була вимушена опиратись в своїй внутрішній політиці на поляків. Останні ж, в обов’язковій відповідності із своєю природою, відносились негативно до всяких «українських фантазій».

В результаті хід війни приніс центральним державам російську Польщу і мало не привів до втрати Австрією Галичини. Це і вимусило Австрію остаточно віддати перевагу полонофільській орієнтації і позбавило українофільство всяких надій на краще. Вилилось це в акті від 5 листопаду 1916 р. про проголошення незалежної Польщі і, як сказано в документі, «заповідана відособленість Галичини».

По-іншому дивились на українську справу в Німеччині. Там хоча б у пресі справа ця оцінювалась достатньо відверто. Майбутня самостійна Українська держава розглядалась як противага Росії і Польщі. Вона повинна була б відгороджувати Росію від

132

Константинополя і Малої Азії. з іншої ж сторони, Україна разом з Німеччиною стискала б, немов велетенськими лещатами, небезпечну для Прусії Польщу. Це стало заповітною мрією німецької політики в Східній Європі.

Але це продовжувалося недовго. Необхідність вибору між війною на західному або східному фронті привела до того, що виникла потреба зосередити німецькі військові сили в одному місці. Англофільська орієнтація німецької політики, особливо під впливом надій на сепаратний мир з Росією, перемогла, і в своїй промові у рейхстазі 15 квітня 1916 р. канцлер, кажучи про звільнення з-під царського ярма всіх народів від Балтики до Волинських калюж, про Україну не пригадав ні словом. Для безоглядної битви на двох фронтах сил у Німеччини не вистачало, тому цього ж 15 квітня українська справа в Німеччині була ліквідована, як її потім було в листопаді ліквідовано і в Австрії.

Можливість відновлення Української держави, така поширена в центральних державах (особливо в Німеччині) на початку війни, стала поволі зникати під впливом несприятливої військової ситуації, – з одного боку, і надій на тривалий мир з революційною Росією, – з іншого боку.

8.6 Антиукраїнські настрої в Росії перед війною

В Росії, як і в Австро-Угорщині, український визвольний рух вважали закордонною інтригою однієї з цих держав проти іншої. До деякої міри це так і було, бо в Росії всіляко роздували вогонь москвофільства серед галицьких українців, а в Австрії пестили народників.

Як українських соціалістів відрізняли від російських погляди на національне питання, так і російські ліберали дуже неприязно відносились до автономістських планів українців.

Найбільш виразно це виявилось в дебатах в Думі 19 лютого 1914 р., коли з великою промовою виступив лідер російських кадетів П. Мілюков. Перед цим він побував в Києві на нараді з членами Суспільства українських поступовців (ТУП) М. Грушевським, Р. Василенком, Ф. Матушевським, Є. Чикаленком. Діячі ТУП відстоювали перед П. Мілюковим справу автономії України. Проблеми культурнонаціональної автономії українців не викликали заперечень з боку російського думського лідера. Як тільки ж українські політичні лідери в своїх переговорах з російським депутатом торкались проблем політичного положення України, зразу ж давав про себе знати великодержавний шовінізм П. Мілюкова.

Після повернення з України, з трибуни російської Думи П. Мілюков захищав культурно-національні права українського народу, а

133

про вимоги української автономії і федерації заявив: «Я цілком не розділяю змагань автономістів-федералістів і вважав би здійснення їх політичної програми для Росії справою шкідливою і небезпечною».

Українське питання раз-у-раз висувалося на порядок денний в російській Думі. Літом 1913 р. в Думі були дебати з приводу переслідувань за вживання української мови. На захист права української мови в школі виступили російські кадети Мілюков, Шингардом, трудовики — Керенський, Дзюбинський, а із соціалдемократів — більшовик Р. Петровський. Російські націоналісти, за походженням українці, – Савенко, Скоропадський і «октябрист» малорос Родзянко доводили в своїх промовах, що українська мова непотрібна в школах, і що весь український рух — це «закордонна інтрига».

Напередодні Першої світової війни в царській Думі нащадок українського гетьмана Павло Скоропадський сказав: «Якщо ділитимемося на великоросів, малоросів і білорусів, де ж буде Росія?»

— Отже, тим самим Скоропадський визнавав для себе важливий, але сумний факт: якраз той, що з пробудженням такої «неісторичної нації», як український народ, що донині була матеріалом для державного будівництва як Росії, так і Польщі, ці останні будуть вимушені відійти в свої етнографічні межі.

Ці провокаційні антиукраїнські заяви депутатів російської Думи викликали численні протести в Україні як з боку української інтелігенції, так і з боку робітників і селян, наприклад на Катеринославщині. Перед Першою світовою війною відчувався підйом революційного руху по всій Російській імперії. Політичні страйки робітників пройшли по всіх великих промислових центрах Росії і України. Загальний політичний підйом зачепив і студентів вищих учбових закладів. Серед українського студентства революційний настрій був не тільки політичного, але і національного характеру. Заборона свята 100-річного ювілею Т. Шевченка призвела в Києві до масової демонстрації 10 березня 1914 р. Демонстрація показала, що революційний рух в Україні через 10 років після революції 1905 р. значно виріс.

Для більш кваліфікованого підходу до українських проблем з боку царської поліції і жандармерії в Києві була видана друком книга російського уряду Щоголєва під назвою «Український рух як сучасний стан південно-руського сепаратизму».

Перед самою війною навіть серед російських кадетів загострились антиукраїнські настрої. В підтримку «загальноросійської культури» і проти «українського сепаратизму» виступили кадет проф. П. Струве і О. Погодін. Вони призивали все російське громадянство на боротьбу з українським рухом «без двозначностей і потурання». Так

134

кадети грали в одну дуду з царем, проти якого вони неначебто боролись. Саме перед війною цар Микола II приймав у себе (давав аудієнцію) провідника галицьких москвофілів В. Дудікевіча. Підтримка царською Росією москвофілів в Галичині була спробою мирно ліквідовувати «мазепинство» за Збручем. Зразу ж після початку війни царський уряд відверто проголосив свою програму залучення до Росії західноукраїнських земель – Галичини, Буковини і Закарпаття як «пидъяремної Русі». Це був план ліквідації українського руху одним ударом по всіх землях, які були заселені українцями.

8.7 Українські політичні партії напередодні Першої світової війни

Становище в українському суспільно-політичному русі напередодні Першої світової війни було складним. На Україні, Наддніпрянщині в суспільному і політичному житті, в основному, домінують течії і ідеї соціалізму і демократії, які значно витісняли сили національного руху, розчиняли його в російських партіях, шовінізмі, як виявилось потім. Невиразні українські партії соціалістичного і демократичного напряму добивались тільки соціальних реформ, які б поліпшили економічне життя суспільства. Часом це були радикальні, революційні заклики до змін всього суспільного устрою, але з позицій загальноросійських. В національному ж питанні обмежувались вимогами автономії у складі Росії. Роль цих молодих українських партій в російській революції 1905–1907 рр. була малопомітною. В цілому, український рух не зміг висунути безкомпромісної самостійницької ідеї. Ця слабкість була обумовлена ще і тим, що його провідники постійно гасили в народі думки і відчуття непримиримості до імперіалізму Росії. Вони настирливо переконували всіх, що українці є «мирні» і «тихі» і не повинні не любити своїх поручителів. Це дуже збивало політичну активність народу.

Проте, всупереч всьому, саме тут, в Східній Україні у той час активно розвивається ідея українського націоналізму. Головним її апологетом після М. Міхновського стає молодий публіцист з півдня України, з Мелітополя, Дмитро Донцов. Цей талановитий теоретик виявив і піддав критиці головну, типово «малоросійську» хворобу – «москвофільство». Незрозумілий, безпідставний культ Росії, її культури був поширений у той час у всіх шарах українського громадянства. Його фальш і потребу ідейної самостійності доводить Д. Донцов в брошурі «Модерне москвофільство» (1913 р.).

Того ж року на студентському з'їзді у Львові Д. Донцов, тоді вже популярний і авторитетний політик і публіцист, виголошує свою знамениту промову «Сучасне політичне положення нації і наші завдання». Це був бойовий маніфест нової хвилі українських

135

націоналістів, в якому думки про українську самостійність звучали переконливо і доречно. З того часу Д. Донцов стає ідейним вождем ще молодого українського націоналістичного руху. Самостійницька ідеологія почала знову піднімати голову. Тільки раніше (РУП, «Самостійна Україна») вона була лише ідеалістичним поривом, що базувався хіба тільки на історичних традиціях. Тепер же вона набирає більш конкретних форм, спираючись на сили, ворожі російському націоналізму. Цими силами були німецький і айстро-угорський імперіалізм. Цей момент був найхарактернішим для нових сепаратистських течій.

Та найяскравіше за все виявився український політичний рух в період між 1905 і 1917 рр. у двох організаціях – ТУП та УСДРП. ТУП було в контакті з російською ліберальною опозицією («кадетами»). Майже щороку відбувались нелегальні з′їзди цієї організації, на яких обговорювались політичні та культурні проблеми. Провідниками ТУПу були: М. Грушевський, Є Чикаленко, С. Єфремов та ін. ТУП належало до утвореного в 1911 р. всеросійського товариства автономістівфедералістів різних народів Росії. На виборах в Думу ТУП блокувався з російськими кадетами. Кадети, в свою чергу, перед 1912 р. зобов′язалися перед українськими виборцями обстоювати в Думі впровадження початкової, середньої і вищої освіти в Україні рідною мовою.

Відносини між ТУПом і кадетами були на диво тісні. Деякі тупівці були навіть членами російської кадетської партії але не навпаки. Перед своїми виступами в Думі депутати від кадетів звертались до діячів ТУП за інформацією, якщо в Думі порушувалось українське питання.

Обережна тактика діячів Тупу дала змогу цій організації зберегти свій політичний статус від переслідувань властей аж до 1915 р. Щоденна газета «Рада», хоч іноді і в дуже лояльному тоні, зазначала позицію поміркованих елементів українського громадянства. Вплив Тупу та його преси ширився в основному серед української культурницької інтелігенції.

Як тільки почалася війна Росії з Австрією, то зараз же на Наддніпрянській Україні була заборонена вся українська преса. Російська влада навіть не зважала на те, що наприклад, єдина щоденна українська газета «Рада» закликала українців боронити російську державу від зовнішніх ворогів. Та ні лояльність української преси у відношенні до влади, ні вузька її цілеспрямованість не спасали наші газети від закриття.

Дуже велика культурно-національна робота була проведена українськими соціал-демократами. На жаль, ефект від політичної діяльності був набагато меншим. Під назвою РУП, а потім УСДРП

136

українська соціал-демократія перша понесла в широкі маси і розповсюдила серед них політичну і економічну літературу українською мовою, видавши кілька десятків популярних брошур на різні теми.

Перед УСДРП в її роботі серед міського пролетаріату, що легко піддавався русифікації, стояла стара проблема цілого українського визвольного руху – боротьба за національну свідомість українських робітників. Тижневик «Слово», що виходив у Києві під редакцією С. Петлюри та В. Садовського, припинив своє існування влітку 1909 р. В цей час почалось пожвавлення революційного руху серед українського студентства. В цьому ж році у Львові відбулась всеукраїнська нарада соціал-демократичних організацій студентства вузів Києва, Москви та Санкт-Петербурга. Найбільшим результатом цієї наради став випуск легальної дискусійної газети під назвою «Праця» у Львові. В 1913 р., знову таки ж у Львові, відбулась ще одна всеукраїнська студентська нарада.

Українській соціал-демократії довелось боротись за національне усвідомлення українського робітника, а тому значна частина енергії партії витрачалася на ту роботу, яка перед соціалістами інших країн Європи зовсім не стояла.

В той же час в Україні не було кому зробити заяву про стан справ і про позицію українців у війні, бо лідер української інтелігенції М. Грушевський знаходився в Карпатах на лікуванні. Положення врятував С. Петлюра. Він виступив в Москві в редагованому їм же українському журналі «Українське життя» із статтею-відзивом «Війна і українці». В ній він виразив відношення журналу і української інтелігенції в Росії до війни. І хоч відзив С. Петлюри був витриманий у дусі толерантності і патріотизму, це не врятувало «Українське життя» від закриття.

Український рух в Галичині здобував нові позиції на полі політичному і господарському. В 1914 р. була зроблена зміна виборчого закону до галицького сейму, українці на підставі цієї реформи мали право на 60 мандатів в парламенті. Це свідчило про те, що українці в Австрії досягли успіху, спираючись на свої власні сили, і були визначені, що незабаром добудуть в боротьбі собі і автономні права.

В Європі перед 1914 р. «пахло порохом». Австрійські українці, що звикли до вищих форм національного життя, із страхом дивились на можливість опинитись в межах царської Росії, де політично і національно гинуло основна маса українського народу.

А в цей час відбувалося польсько-російське зближення у Львові: перед самою війною намісник Галичини Корітовський приймав кореспондента російської чорносотенної газети «Новий час» і завіряв

137

його, що москвофільська партія може знайти для себе умови вільної пропаганди в Галичині.

З антиросійськими настроями в Західній Україні повинна була вважатись Росія, яка боялась розповсюдження «мазепинської зарази» з Галичини на всю Україну. Цей страх привів до того, що захоплення Галичини стало однією з найважливіших цілей російської дипломатії. Таким чином, українська проблема стала міжнародним питанням, рішення якого залежало від сили Австро-Угорщини і її союзників — з одного, а Росії з союзниками — з другого боку. На найближчий конфлікт між тими двома силами і розраховували українські автономісти, під знаком цього майбутнього конфлікту і склалась їх програма.

Значення українського питання для Європи скоро зрозуміли в обох політичних таборах. Майбутнє українського національного руху залежало тепер від того, або Росія розіб'є Австро-Угорщину і добереться до Адріатики і Дарданелл, або навпаки – вона сама, як тоді писала преса, «стане відперта за Дніпро». В повній відповідності із значенням цієї дилеми для Антанти і Центральних держав формувалось також їх ставлення до України.

8.8 Україна в роки війни

На межі XIX і XX ст. світ вступив в епоху імперіалізму. Загострились суперечності між основними капіталістичними державами Європи. Ще в кінці XIX ст. відбулись розподіл сфер впливу, ринків збуту товарів, монополізація виробництва. Кожна з країн, що хотіла взяти участь в цих процесах, вважала за необхідне діяти військовими засобами. Це було тим більше легко, що розвиток найбільших імперій Європи – Російської, Австро-Угорської, Німецької і Оттоманської — відставав від розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Отже, світова війна привела до порушення рівноваги між традиційними формами державного ладу і більш прогресивним і динамічним в своєму розвитку суспільством. Війна прискорила і загострила соціальні конфлікти. Якнайбільше це відобразилось на Російській і Австро-Угорській імперіях. В Росії після революції 1905– 1907 рр. залишились невирішеними гострі соціальні суперечності, а в Австрії великого розмаху набрали національно –визвольні рухи.

Мотивом до війни стало вбивство в липні 1914 р. в м. Сараєво в Боснії студентом Гаврилом Принципом спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда. Під тиском Німеччини Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Почала загальну мобілізацію Росія. Німеччина зразу ж оголосила війну Росії, а через три дні — її союзниці Франції. На другий день після окупації кайзерськими

138

військами нейтральної Бельгії війну Німеччині оголосила союзниця Франції — Великобританія.

Війна стала некалендарним початком XX ст. Більш ніж 3,5 млн. українців в російській армії і 250 тис. в айстро-угорській опинились по обидві боки фронту і вимушені були воювати один проти одного за чужі інтереси. Земля України надовго стала театром військових дій, що катастрофічне відобразилось на долі мільйонів українського населення.

Три російські армії розвернули військові дії проти чотирьох айстро-угорських армій з наміром захопити Перемишль, Львів і Галич. Прикриваючись ідеєю об'єднання всіх руських земель, російське самодержавство планувало приєднати Галичину, Буковину і Закарпаття. Австро-Угорщина, у свою чергу, претендувала на Поділля і Волинь. Німеччина вважала, що Росія повинна віддати прибалтійські провінції, частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям. Характер війни з боку обох союзників був імперіалістичним.

Успішні дії російських військ привели до того, що в серпні вони вступили до Львова. Східна Галичина і майже вся Буковина була зайнята російськими військами.

Військові успіхи російських військ дали підстави царю Миколі II на вторгнення до Німеччини. Під Варшаву і Івангород булі перекинуті – 3 армії. Тривалі бої в Польщі, що почалися між воюючими сторонами, виснажили супротивників. І російські, і німецькі війська перейшли до оборони.

Після цього держави Потрійного союзу усилили бойові дії проти Росії з наміром вивести її з війни. Тому на початку 1915 р. на західному фронті Росії протистояли вже 140 німецьких і айстро-угорських дивізій, тоді як на початку війни влітку в 1914 р. – всього 55.

Взимку 1914–1915 рр. російські війська досягли успіху в Карпатах і захопили також Перемишльську фортецю. Австро-угорські війська зазнали поразки такої відчутної, що вона поставила цісарську державу на грань повного краху. Німецьке командування у відповідь півроку проводило активні бойові операції в Польщі. Російські війська були вимушені відступати, залишивши в руках ворога Польщу і Литву, частину Латвії і Білорусі, Східну Галичину, Північну Буковину і західні повіти Волині. Восени в 1915 р., коли фронт встановився на лінії Чернівці –Тернопіль –Пінськ –Рига, у війну на стороні Німеччини вступила Болгарія. Блок союзників Німеччини отримав назву Четверного союзу.

На початку 1916 р. німці і австрійці активізували свої військові дії. Тільки в битві при Вердені втрати з кожної сторони склали більш ніж 300 тис. людей. Проте успіху німцям це не принесло.

Влітку цього ж року розпочався наступ російських військ під командуванням ген. А. Брусилова відразу в чотирьох напрямах на

139

фронті завдовжки в 350 км. Були захоплені Волинь, Галичина і Буковина. Армії А. Брусилова в кінці літа вийшли на карпатські перевали. Втрати супротивника складали до 1,5 млн. солдатів і офіцерів. Захлинувся наступ німців під Верденом. Була врятована від поразки Італія, а Румунія оголосила війну Німеччині і Австро-Угорщині. Румунські війська відступали перед переважаючими силами німців і австрійців, залишаючи свою територію ворогу.

В останні роки перед війною український політичний і культурний рух в Галичині і Буковині добивався все більшого успіху. Українці тут мали більший досвід суспільної і політичної діяльності. Було тільки питанням часу, коли вони добудуть собі всі права, забезпечені ним австрійською конституцією. Найгострішу боротьбу довелось витримати українцям Галичини за реформу виборчого закону для сейму, який вирішував всі справи внутрішнього життя краю. Після довгої і пертої боротьби прийшли до згоди вже на початку 1914 р.

Ще в кінці 1912 р. на з'їзді ведучих діячів галицьких партій і організацій було прийнято, що у разі війни між Австро-Угорщиною і Росією українці повинні підтримати австрійців, які допоможуть перетворити Галичину в «П’ємонт» – центр об'єднання всіх українських земель.

З метою втілення своїх планів в життя 2 серпня 1914 р. українські політичні партії об'єднались в Головну Українську Раду. В ті ж дні була створена Центральна Бойова Управа, яка звернулась до уряду з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців. Згода була отримана, бо цісареві було потрібне гарматне м'ясо. Більше 20 тис. добровольців записалось в Легіон, але завдяки інтригам польських політиків, які зрозуміли, що легіон може стати зародком української регулярної армії, цісар обмежив чисельність його до 2,5 тис. стрільців. Легіон УСС був включений до складу австрійської армії.

2 травня 1915 р. січові стрілки добули свою першу перемогу над російськими підрозділами при обороні гори Маківка. Бої на Маківці показали, що українці стають активним чинником світової історії, творцями свого майбутнього.

Українці з Наддніпрянщини – Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський і інші, – емігрувавши до Галичини від переслідувань самодержавства, створили Союз звільнення України (СВУ). СВУ ставив за мету створення гетьманської держави, незалежної як від АвстроУгорщини, так і від Росії. Цісарська влада мала намір використовувати СВУ в підривних антиросійських діях. Українські політичні лідери з Наддніпрянщини різко засуджували такі наміри.

Народи імперії Габсбургів, підбурювані урядовими кругами, переслідували українців. Дійшло і до прямого геноциду, коли десятки тисяч українців були знищені в концтаборах Австрії. В той же час

140

тисячі канадців українського походження були інтерновані в концтаборах урядом Канади.

Окупаційну політику царизму в зайнятому росіянами м. Львові восени в 1914 р. активно проводив генерал-губернатор граф О. Бобринський. Він заявив, що в цих землях «корінне населення все було російське, устрій їх повинен бути заснований на російських основах. Я тут вводитиму російську мову, закон і устрій». Восени були закриті практично всі українські установи, бібліотеки, школи. Почались обшуки і переслідування місцевої інтелігенції. Був арештований і вивезений до монастирської в'язниці в Суздалі митрополит Андрій Шептицький, де він і відбував термін до 1917 р.

Греко-католиків почали насильно навертати до православ'я. Проводилась «інвентаризація», тобто грабіж галицьких банків, музеїв, книгарень. Демонтувалось устаткування друкарень, зокрема Наукового суспільства ім. Т. Шевченка у Львові.

Війна набувала все більш кровопролитного характеру. В кінці 1915 р. російська армія втратила близько 3,5 млн. чол., у тому числі більш ніж 1,5 млн. полонених. А у тилу назріла криза промислового виробництва. Тільки в Україні до січня 1917 р. згасло 36 доменних печей. Майже на два мільйони десятин скоротились посівні площі, почались перебої з поставкою продуктів харчування, росла інфляція. Це призвело до загострення соціально-політичної обстановки. Масове безладдя охопило населення промислових центрів України. В 1915 р. в Україні пройшло 113 страйків. В них брали участь майже 50 тис. робочих. А вже в 1916 р. відбулось 218 страйків, з кількістю учасників до 200 тис. людей.

Довготривала окопна війна украй виснажила Україну. Були убиті або покалічені мільйони молодих, сильних чоловіків. Різко впала продуктивність праці на заводах і фабриках, де чоловіків замінили жінки і діти. Стояли пусткою десятки тисяч десятин незасіяної землі. Частіше ставали випадки епідемій і нашесті. Все більш відчутним ставало наближення національної катастрофи.

Піднесення національно-визвольного руху не тільки в Україні, але і по всій Росії свідчило про наближення нової революції.

8.9 Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України. Боротьба за державність. Утворення Української Народної Республіки (УНР)

На початку 1917 р. Російська імперія знаходилась на межі краху. 23 лютого (8 березня) 1917 р. через перебої в поставці хліба почалось безладдя в Петрограді. Згодом вони переросли в революцію. 27 лютого