89.Внесок укр. Науки в перемогу в вел.Вітчизняній війні (1941-1945)

У роки війни (1941 —1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали «лісові школи», що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійснювалася вона в умовах розрухи, зростання кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять. Освіта і наука складають головну підвалину матеріального і духовного розвитку суспільства. Саме освітяни і науковці здійснюють навчання і виховання молодого покоління у школах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах. Тому праця вчителів, професорсько-викладацького складу, вчених є визначальною у забезпеченні високого рівня освіченості всіх громадян та професіоналізму спеціалістів всіх галузей економіки і науки. Значимість освітян і науковців у суспільстві полягає і в тому, що вони виховують у молоді патріотизм у захисті Вітчизни і трудову звитягу. Без відпусток, навіть без вихідних днів трудилися робітники, інженери й техніки харківських тракторного, дизельного, турбінного, київських суднобудівного «Ленінська кузня», машинобудівного «Більшовик», Криворізького металургійного, багатьох інших заводів, евакуйованих з України. Люди, зціпивши зуби, по 12—14 годин на день стояли на вахті біля верстатів, доменних печей, прокатних станів. А коли треба було виконувати ударне фронтове замовлення, то тижнями не виходили з цехів; тут жеь їли, спали. Історія тилу буде неповною, якщо не згадати про трудовий вклад у перемогу шістьох мільйонів людей, серед них багатьох з України, які поневірялися в таборах ГУТАБу. Гутаоівська, переважно видобувна, промисловість та капітальне будівництво набули особливого значення за умов війни. Самі ж трударі, які забезпечували рудою металургію, ледве животіли, перебували на становищі рабів, мерли як мухи від голодного виснаження та хвороб. Багато з них прагнули добровільно піти на фронт. Однак оголошені «ворогами народу» в'язні продовжували утримуватися за колючим дротом. А на охорону таборів гутабівського архіпелагу, який був невід'ємним фрагментом тилового ландшафту, відтягувалися значні сили добірних військ НКВС, яких гостро потребував фронт

90.Сучасне вітчизняне суспільствознавство і його внесок у формування духовної культури.

Сучасне суспільствознавство - надзвичайно складна галузь наукового пізнання, що ґрунтується на новітніх досягненнях світової і вітчизняної суспільної думки. Його вивчення забезпечує набуття конкретно-наукових знань (історичних, економічних, соціологічних, політологічних, антропологічних, психологічних та ін.), які висвітлюють окремі сторони пізнавальних об’єктів або розглядають їх у різних аспектах, на різних рівнях, а також світоглядних знань, у яких людина і суспільство як пізнавальні об’єкти відображаються в їх цілісному взаємозв’язку. Вивчення суспільствознавства дає змогу пізнати суспільні ідеали, засвоїти критерії оцінювання й самі оцінки різних суспільних явищ і людських якостей, норми і принципи, які регулюють взаємовідносини в суспільстві між різними соціальними групами та окремими людьми.СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО — 1. Один із трьох основних (поряд із природознавством і технознавством) стовбурів людського пізнання, предметом якого є суспільство в цілому та його найрізноманітніші виміри, сфери, явища, процеси, рівні, етапи, форми, різновиди тощо. 2. Сукупність усіх — як наукових, так і позанаукових — знань про суспільство.Виокремлення знань про суспільство як відносно самостійної царини розпочинається досить рано (напр., у грекоримській культурі — очевидно, з Арістотеля). Однак у вигляді автономного цілісного утворення, ядром якого є сукупність наук про суспільство, С. формується приблизно з середини XIX ст. Так, словники німецької мови фіксують у 70х pp. XIX ст. неологізм «Geisteuiwissenschaften», — «науки про дух», що виник як еквівалент терміна «тогаї science)) при перекладі німецькою мовою праць англійських позитивістів, зокрема в перекладі Шіля «Логіки» Дж. С. Мілля. В неокантіанстві Баденської школи натрапляємо на іншу назву — «науки про культуру» (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт). У працях цих мислителів, як і у книзі В. Дільтея «Вступ до наук про дух», чи не вперше було здійснено спроби різко розмежувати С. і природознавство. Згодом мірою конституювання С. як своєрідної цілісності відбувається і формування двох магістральних підходів у тлумаченні й розвитку С: наукоцентричного та наукобіжного. Немарксистська традиція виникнення наукоцентричного підходу пов'язана з імена ми засновників першої, «класичної» форми позитивізму, насамперед О. Конта, Дж. С. Мілля та Г. Спенсера; марксистська (зареволюційним переворотом у С, здійсненим К. Марксом та Ф. Енгельсом) Розв'язанню цих проблем підпорядковані, зокрема, започатковані з 70х pp. розвідки, спрямовані на типологізацію форм пізнання суспільної реальності (наукове та позанаукове), розмежування на основі форми (філософське, загальнонаукове, спеціальнонаукове знання; традиційне гуманітарне знання і соціальне знання як таке, що виникає на стику С, природознавства і технознавства), виокремлення основних типів суспільствознавчих теорій відповідно до притаманних С. найважливіших форм пізнання та знання і з'ясування типологічних особливостей їх взаємозв'язку з життєдіяльністю людей в історичному процесі.