36. «Руська трійця» та ії діяльність на ниві української культури?

На початку 30’х рр. 19 ст. у Львові підіймається нова хвиля національного руху. В цей час починає функціонувати гурток студентської молоді на чолі з “Руською трійцею”, який ставить перед собою задачу “вправлятися в слов’янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську письменність в Галичині”. До складу “Руської трійці” входили Маркіян Шашкевич( Руслан ), Іван Вагилевич( Далибор ), Яків Головацький( Ярослав ). На той час всі вони були студентами-семінаристами.

РУСЬКА ТРІЙЦЯ» - громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування, що сформувалося серед української студентської молоді Львівського ун-ту і вихованців греко-католицької духовної семінарії у в 1830-х роках. Очолювали «Р.т.» М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький. Напрям діяльності визначався ідеями романтизму. Діячі «Рт.», наслідуючи приклад літературних сил Наддніпрянської України, ідеологів слов'янського відродження, прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, щоб прислужитися справі відродження національного життя українського народу та входження його в коло вільних і культурних націй Європи, насамперед, слов'янських. Письменники «Р.т.» своєю творчістю поклали початок новій, національній літературі в Галичині і на зх. українських землях. Найістотнішою ознакою нової літератури галицькі романтики вважали народність, яку вони розуміли як національну особливість. Розвиток літератури на народній основі, на їхню думку, забезпечував романтичний фольклоризм. Звідси й така увага до фольклору як предтечі літератури і взірця народності. В їхніх творах уперше в українській літературі зазвучали щира турбота про народ , високі громадянські мотиви, зроблено соціальні . У своїх наукових працях та літературних творах вони з гордістю писали про державну могутність і славу Київської Русі, високо цінували пам'ятки її культури.

37. Український романтизм як філософія і світогляд, як тип світовідчуття і світорозуміння сформувався в контексті європейського романтизму. Значний вплив на розвиток українського романтизму справили провідні ідеї німецьких романтиків. Це було зумовлено подібністю суспільно-політичного розвитку Німеччини й України, розчаруванням в ідеалах Просвітництва, крахом довір’я до розуму і його можливостей впорядкувати світ на засадах добра й справедливості, переоцінкою ролі природи в житті людини й суспільства, а також інтересом до внутрішнього світу людини, її духовності.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. Чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської “української школи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича, історичних пісень і дум І. Срезневського, народної усної творчості П. Лукашевича.

Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського.

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків.

Розвиток романтизму в Україні був досить складним, пов'язаним не лише з непростими обставинами цієї доби, а й із життєвими шляхами представників. Адже для його становлення і розвитку важливим є не лише усвідомлення своєї етнічної окремішності, а й формування національної демократичної інтелігенції — носіїв національної самосвідомості, пов'язаних з народним життям, здатних вивести на нові шляхи власну літературу.

Харківський національний університет – один із найстаріших університетів Східної Європи. Заснований у листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітителя В.Н.Каразіна, згідно із грамотою Олександра І.

Урочисте відкриття університету відбулося 29 січня 1805 року. Університет вписав багато яскравих сторінок в історію українського національного відродження ХІХ–ХХ ст., дав потужний імпульс перетворенню Харкова на крупний науковий і культурний центр, освітянську столицю України, по праву займає вищі шаблі всеукраїнських рейтингів серед класичних університетів і добре відомий далеко за межами України.

Історія Харківського національного університету є невід’ємною частиною інтелектуальної, культурної та духовної історії України. З Харківським університетом пов’язані імена таких усесвітньо відомих учених, науковців та просвітителів, як П.П.Гулак-Артемовський, О.М.Ляпунов, М.І.Костомаров, М.П.Барабашов, М.М.Бекетов, Д.І.Багалій, А.М.Краснов, М.В.Остроградський, В.А.Стеклов, О.О.Потебня, О.В.Погорєлов та багато-багато інших.

Харківський університет – єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії – біолог І.Мечников, економіст С.Кузнець, фізик Л.Ландау.

Почесними членами та почесними докторами університету в різні часи було обрано визначних діячів науки та культури різних країн: І.В.Гете і О.Гумбольдта, Івана Франка і Лева Толстого, П.П.Семенова-Тян-Шанського та інших.

За роки існування університет закінчили понад 130 тис. осіб. Імена вихованців університету увічнені в географічних назвах, назвах космічних об’єктів, рослин і мінералів, законів і формул. Близько 60 випускників університету стали дійсними членами і член-кореспондентами Національної Академії наук України.

Університет є головною науковою організацією кількох міжнародних космічних програм. Науковці університету співпрацюють за міжнародними програмами з ученими США, Канади, Росії, Німеччини, Туреччини, Китаю, Японії, Швейцарії, Болгарії, Англії та інших країн світу.

В університеті з 1808 року функціонує Астрономічна обсерваторія, яка є однією з провідних астрономічних установ України, де проводяться фундаментальні і прикладні дослідження з фізики Сонця, планет, астероїдів, комет і супутників.

Ботанічний сад університету було засновано в 1804 році. Це найстаріший в Україні Ботанічний сад, який є державним заповідником і в якому зібрана унікальна колекція рослин, представників різних ботаніко-географічних зон усього світу.

Музей Природи університету заснований в 1807 році і є одним із найстаріших вузівських музеїв світу. Щороку музей відвідує понад 22 тис. екскурсантів. У 23 залах музею (площею 2 тис. кв. м) розміщено близько 250 тис. експонатів за такими розділами: походження людини, дарвінізм, зоологія, геологія. При університеті діє Музей археології та етнографії Слобідської України, колекція якого налічує близько 150 тисяч одиниць зберігання.

Становлення Харкова як крупного промислового, наукового, культурного центру відбулося завдяки діяльності університету. Багато вулиць міста названо на честь професорів, науковців, вихованців університету.

Як Харківська школа романтиків відіграла посутню роль у становленні й формуванні українського романтизму. її діяльність варто вивчати на прикладі творчості трьох поколінь харківських романтиків. Ми встановили, що під впливом літературної атмосфери Харківського університету, народної поезії та діяльності гуртка І. Срезневського сформувався і зріс талант представника першого покоління харківської школи романтиків Л. Боровиковського.

Як поет-романтик Л. Боровиковський багато в чому визначив провідні тематичні і жанрово-стильові тенденції наступного розвитку романтизму в українській літературі. Він утвердив жанр фольклорно-побутової балади, казково-фантастичної балади, побутову баладу із домішками історично-соціального типу сюжету. Більшість творів письменника тематично оберталася у традиційному колі народної демонології, вірувань, магії, обрядів, чарів, ворожіння, нещасливої любові, нерідко зв’язаної із смертю одного з героїв. Загалом харківська школа романтиків привнесла в українську літературу нові принципи художньої творчості, дух історизму, що виявися в ідеї неперервного розвитку, зверненні до національного минулого, розуміння життя народності як динамічного процесу.

38. Восени 1829 р. разом з обслугою-кріпаками Тарас Шевченко як козачок молодого пана Павла Енгельгардта виїздить до міста Вільно (нині — Вільнюс), у 1831 р. — до Петербурга. У списку дворових був запис навпроти прізвища Шевченка: «Здатний на кімнатного живописця». Це значною мірою вирішило його подальшу долю. Побачивши потяг і здібності хлопця до малювання, Енгельгардт відправив Тараса на чотири роки навчатися малярства до художника Ширяева — різних живописних справ майстра. У 1836 р. Шевченко разом із художниками, іншими учнями Ширяева, розписував театр у Петербурзі. Тоді ж юнак познайомився з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком.

1840 р. став епохальним в історії України, української нації: побачила світ збірка поетичних творів Тараса Шевченка «Кобзар», яка містила лише вісім творів: «Думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Процес творчості тривав і далі. Художник написав малюнки, низку портретів, чимало ілюстрацій до художніх творів. Шевченко став знаменитою людиною в Петербурзі. Слава про нього поширилася і в Україні. Сучасники Т. Шевченка залишили свої спогади про цей знаменитий для України період. Навесні 1846 р. деякий час митець жив у Києві, де познайомився з членами Кирило-Мефодіївського братства: М. Костомаровим, П. Кулішем, М. Гулаком, О. Марковичем, Д. Пильчиковим, В. Білозерським. Вони вважали поширення освіти головною метою своєї діяльності.

Тараса Шевченка заарештували 5 квітня 1847 р. на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва і мав бути старшим боярином на весіллі в Костомарова; жандарми відібрали в нього рукописну збірку «Три літа». Поет їхав до Києва зі світлими надіями: отримав дозвіл викладати малювання в Київському університеті св. Володимира, планував друге видання «Кобзаря», мріяв поїхати на стажування до Італії... Проте 17 квітня 1847 р. Т. Шевченка привезли до Петербурга й ув'язнили в казематі III відділу «Імператорської Його Величності Канцелярії», тобто охранки. Тут він створив 13 поезій. Документом для обвинувачення поета був рукописний альбом поезій «Три літа». Шеф жандармів О. Орлов радив цареві Миколі І заборонити поширення творів Шевченка, бо «з улюбленими віршами на Україні могли б по¬сіятися і згодом закорінитися думки про вигадане блаженство часів гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ті часи, і про можливість існування України як окремої держави». Вирок для тридцятитрьохрічного письменника й художника був жорстоким: «Шевченка призначити рядовим до окремого Оренбурзького корпусу... під найсуворіший нагляд, із забороною писати та малювати».На початку 1861 р. поет захворів. Помер Т. Шевченко 10 березня. Над домовиною митця в Академії мистецтв виголошувалися промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Друзі Шевченка одразу ж почали клопотатися, щоб виконати поетів заповіт і поховати його в Україні. 26 квітня 1861 р. домовину з тілом поета поїздом повезли до Москви. В Україну труну везли кіньми.

39.Народився Микола Віталійович Лисенко 10 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області. Батько, Віталій Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу, народну творчість. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. У 1852 році хлопця відвезли до Києва в пансіон Вейля, звідки він, провчившись усього декілька місяців, переходить до іншого — пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності.У 1859 році Микола Віталійович вступає на природничий факультет Харківського університету. Провчившись у ньому всього один рік, він разом з батьками перебирається до Києва. Навчання в університеті, який він успішно закінчив у 1865 році, М.Лисенко вдало поєднував з заняттями музикою, яка все більше і більше захоплювала його. У цей же час він багато пише, притому звертається не лише до дрібних інструментальних жанрів, але й до музично-драматичних творів.

Пётр Петрович Гулак-Артемовский родился 27 января 1790 года в г. Городище на Черкасщине в семье священника. Учился в киевской академии, затем в Харьковском университете. Защитил магистерскую диссертацию по теме: «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней».

С 1818 года также состоял преподавателем в Институте благородных девиц, а с 1831 года — инспектором этого учреждения, в устройстве которого участвовал, так же как и в преобразовании Полтавской гимназии по новому уставу 1831 года.

С 1825 года — профессор, с 1838 года — декан словесного факультета Харьковского университета.На протяжении 1841—1849 годов — ректор Харьковского университета.В истории украинской литературы значение Гулак-Артемовского определяется его положением следующего за Котляревским поэта, который, используя творческие методы последнего (бурлеск, травестия), попытался ввести в украинскую литературу ряд новых жанров (баллады: «Твардовский» (Твардовський) (опубликована в журнале «Славянин» в 1827 году), «Рыбак» (Рибалка)).С.С Гулак-Артемовский умер 13 октября 1865 года в городе Харькове.

14. Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування.Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків.Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941, а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.На межі XI—XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор. Не менш цікаві архітектурні пам'ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в XII-XIII століттях, в епоху дроблення Русі на питомі князівства. Роздробленість об'єктивно сприяла зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивається культура, тісно пов'язана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров'ї і на Волині — на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі — на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.Найкраще архітектура XI—XIII століття збереглася у «стольному граді» Сіверської землі — Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни.

40. С конца XVIII в. Украинские земли находились в составе Российской и Австрийской империй. В Приднепровской Украины, что потеряла свою государственность, был утвержден жесткий административно-политический режим, который существовал в России. Ставилась задача убедить украинский народ, что для Украины лучший строй - самодержавие, а собственно Украина - это исконная русская земля без собственной истории, языка, культуры.  Утверждению самодержавной власти служила "теория официальной народности", сформулированная в начале 1830-х годов реакционным министром образования России С. С. Уваровым (1786-1855), основными принципами которой стали православия-самодержавия-народности. Имперская триада, базировалась на централизации науки, образования и культуры, была основой воспитания русифицированного украинского дворянства XIX в. Для культурного развития Украины первой половины XIX в. характерно создание и деятельность высших учебных заведений, в которых формировалась украинская интеллигенция. В январе 1805 по инициативе В. Н. Каразина (1773-1842), общественного деятеля, экономиста, просветителя, был создан Харьковский университет. В 1820 г.. По Нежине основано гимназию высших наук; в 1834 на базе Кременецкого лицея открыт Киевский университет Св. Владимира. Первым ректором стал М. А. Максимович. Учебные заведения создавались с целью распространения "общерусской" культуры, но со временем они становились очагами культуры на украинских землях. Харьковский университет до середины XIX в. подготовил три тысячи специалистов из разных областей знаний. Формировалась украинская национальная интеллигенция, по-разному относилась к имперской идеологической доктрины.  В среде украинской интеллигенции ученые выделяют три основные общественные течения, по-своему объясняли имперскую триаду в целом и каждого из ее частей в частности. Представители первого течения (Н. Гоголь, Н. Гнедич, В. Капнист, В. Краеугольный) названную триаду воспринимали безоговорочно, разделяли и пропагандировали. Украинцы по происхождению, они, по стечению обстоятельств, работали на ниве русской культуры. Ко второй течения принадлежит когорта образованных людей, которые не разделяли официального мнения о народности как признак "единонеподильности" (Г. Квитка-Основьяненко, Е. Гребенка, Л. Боровиковский, А. Метлинский, по определенным вопросам - М. Костомаров и др .). Представители этой группы не отрицали самодержавия, разделяли взгляды на православие, а по народности, то ее важными признаками считали родной язык, народные обычаи, фольклор. К представителям третьего течения принадлежали члены Кирилло-Мефодиевского братства. Выступая против имперской триады, не отрицая только православие, братья призывали к свержению самодержавия, отмена крепостного права и сословных привилегий. Будущее украинского языка они видели в равноправия с другими языками - русским, польским, чешским, болгарским и сербо-хорватском, а Украина - в единой федеративной славянской стране, построенной на демократических началах. Следовательно, в условиях усиления ассимиляционных действий против Украины часть ее интеллигенции направляла свою деятельность на украинском национально-культурное возрождение, под которым понимала осознание национальной идентичности, а народ - как деятельное лицо истории и современного мира. Украинское национальное возрождение возникло как антитеза тяжелом политическом и социально-экономическому положению и культурному упадку, в которых оказался тогда украинский народ на всем пространстве заселенной им земли.  В тогдашнем украинском обществе среди части интеллигенции появился интерес к истории, языка и культуры своего народа и в противовес официальной идеологии обосновывалась идея самобытности истории Украины, что способствовало формированию национального самосознания украинского. Крупнейшим произведением украинского национально-политической мысли конца XVIII - первой половины XIX в. стал историко-публицистическое произведение "История Русов», написанный неизвестным автором в конце XVIII - начале XIX в., опубликованный 1846 в Москве под авторством выдающегося украинского писателя, проповедника, архиепископа Георгия Конисского. В нем проводилась мысль этнической, национальной и политической отличия между украинским и российским народами. Автор стремился доказать прямую преемственность Украины ( "Малороссии") от Киевской Руси, показать, что Украина имела собственную, отличную от России историю. Этногенез украинского народа он выводил от сарматов, а под русами понимал только украинский. "История Русов" оказала большое влияние на формирование национального сознания, осознание Украинский принадлежности к отдельному народу с героической прошлым. Исследователь этого произведения историк-этнограф А. Оглоблин назвал его "вечной книгой независимости украинского народа". Источником пробуждения национального сознания стали также к-слидження духовной жизни предыдущих поколений. Богатство духовного мира украинский отражали фольклор, поэзия. их исследованием занимались этнограф Григорий Калиновский, Николай Цертелев, Михаил Максимович, Осип Бодянский и др. В конце XVIII - начале XIX в. растет интерес к украинскому языку, появляются попытки определить ее особенности и место среди других славянских языков. Ученые обосновывают право украинского языка на самостоятельное существование и дальнейшее развитие, что способствовало выделению украинского языкознание в отдельную науку. Однако большинство зажиточной верхушки, чиновничества и духовенства пользовались преимущественно на русском языке, а украинский был языком общения простого народа. Официальные власти утверждала, что украинского языка нет, а есть только диалект русского языка, не пригоден для литературного употребления. Для доказательства права на самостоятельное существование украинского языка лучшие силы украинской интеллигенции стремились превратить "народорозмовну" язык в основное средство общения всех слоев украинского общества, на язык литературный. И это удалось Ивану Котляревскому (1769-1838). С изданием "Энеиды" (1798) всему миру предстали богатство и мелодичность, выразительность и колоритность украинского языка, его способность к четкому и яркого выражения мнений не только в разговоре, но и на письме. Интерес к украинскому языку оказался и в первых украиноведческих лингвистических трудах. Алексей Павловский (ок. 1770-1822) написал "Грамматику малороссийского наречия" (1818). В 1823 p. Иван Войцехович составил небольшой украинский словарь. Однако больше всего на идею самобытности украинского языка сработала статья профессора Харьковского университета Измаила Срезневского (1812-1880) "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834). Автор доказывал, что украинский язык является не диалектом или говором, а настоящим языком, имеющим право неограниченного использования в литературе и науке. В защиту украинского языка в дискуссии с М. Погодиным выступил и М. Максимович. На основании научных исследований он сделал вывод, что украинский язык является более древней, чем русский, и она имеет право на самостоятельную жизнь. Расширению сферы применения литературного украинского языка способствовала деятельность талантливых писателей, творивших в сутки от появления "Энеиды" Котляревского к выходу в свет Шевченко "Кобзарь": Петр Гулак-Артемовский, Евгений Гребенка, Григорий Квитка-Основьяненко, Амвросий Метлинский, Левко Боровиковский, Николай Костомаров, Виктор Забила и др. их произведения - это новые образцы поэзии, драмы и прозы. Национально-культурному возрождению, формированию национального сознания украинского способствовала деятельность актеров украинского театра. В первой половине XIX в. центром театральной жизни Украины становятся города: сначала Харьков (1789), затем Киев и Одесса (1803), а впоследствии и Полтава. В Харькове при активном участии Григория Квитки-Основьяненко (1778-1843) был создан первый постоянный театр. В Полтаве постоянный театр был открыт при участии И. Котляревского, который в 1819 поставил в нем пьесы "Наталка Полтавка" и "Москаль-волшебник", чем начал новую эпоху украинского светского театра. Первым исполнителем ролей Выборного в "Наталке Полтавке" и Чупруна в "Москали-волшебнику" был выдающийся актер украинского и русского сцены Михаил Щепкин (1788-1863), выкуплен при содействии И. Котляревсьго из крепостничества. Свой вклад в национально-культурное возрождение Украины сделали представители архитектуры, изобразительного искусства и музыки. Так, в частности, художник Карл Брюллов (1799-1852) воспитал много украинских мастеров, среди которых были Иван Сошенко, Аполлон Мокрицкий, Тарас Шевченко и др. Благодаря К. Брюллову из крепостничества было выкуплено Т. Шевченко.  Первым среди художников, кто открыл украинскую природу и украинского крестьянина, был немец по происхождению Василий Штернберг (1818-1845). Учась в Петербургской Академии художеств, он заинтересовался Малев-ничистю украинского быта, ежегодно ездил в Украину, где писал этюды. В 1838 г.. В. Штернберг познакомился и подружился с Т. Шевченко, а в 1840 гг. До Шевченко "Кобзарь" он сделал гравюру "Кобзарь с поводырем". Однако самой яркой фигурой украинского изобразительного искусства 1840-1860 pp. был Тарас Шевченко. Вступив 1838 в Петербургскую Академию художеств, он закончил ее 1845 с серебряной медалью, получив звание "свободного художника". Своей специальности Т. Шевченко считал именно живопись. Известно более 1000 его произведений изобразительного искусства. Талант Т. Шевченко как художника оказался в портретном, жанровом, пейзажном и религиозном живописи. Он пробовал себя в скульптуре, резьбе и гравюре. Особое признание имели его офорты. За них 2 сентября 1860 решением совета Академии был избран академиком по гравирования на меди. Т. Шевченко рисовал картины, пейзажи и портреты, обращаясь к истории украинского народа, его быта. В Петербургской Академии художеств он создал картины в романтическом стиле "Мальчик, делится хлебом с собакой" (1840), "Цыганки" (1841) и др. Т. Шевченко одновременно является основоположником реализма в украинском живописи. Реализмом отмечается его самый большой по размеру произведение масляной живописи "Екатерина" (1842), который через драму украинской девушки крепостной раскрывает трагедию самой Украины. Сценка из жизни украинского крестьянина изображена в картине "Крестьянская семья" (1843). Путешествуя по Украине и собрав богатый материал, Т. Шевченко задумал создать серию офортов под названием "Живописная Укралиа". Осуществить это ему не удалось. Однако представление о содержании и характере нереализованного замысла дают офорты "Суда Рада", "Дары в Чигирине", "Старосты", "В Киеве" и "Выдубицкий монастырь", обладающих блестящей техникой, жизненной и исторической правдой. Автор первой книги о Шевченко-художника А. Новицкий так говорил о картине "Суда Совет": "Здесь сама жизнь, как она есть, без всякой украшения, чего российские художники еще долго и потом не могли дать". Со временем творчество Шевченко-художника получила признание не только в России, но и в мире. Она стала дополнением его поэтического творчества, с которой образовывала органическую целостность, и свидетельствовала о его стремлении средствами искусства воспитывать в обществе любовь к Украине, ее народа.  Ростки национально-культурного возрождения появились и в архитектуре. Даже в условиях, когда синод русской православной церкви запретил строительство церквей украинского типа (1801), а в городах строились сооружения по шаблонными петербургскими и московскими проектами, мнение украинских архитекторов не угасала. Они утверждали самобытность украинской архитектуры, приспосабливали шаблонные проекты к своему вкусу. В начале XIX в. в Украине появляется стиль ампир, который охватил примерно первую треть XIX в. и имел целью увековечить незыблемость империи. Ампир выражался в монументальных формах римского образца, широких гладких стенах, округлых колоннах так называемого дорийского ордера и тому подобное. Однако этот стиль во многом уступал украинским строительным традициям, оказывались в маленьких провинциальных палатах и ​​домиках, крыльца, галерейки и мансарды которых имели своеобразные украинские черты. Среди украинских архитекторов этого времени ученые выделяют Петра Ярославского (1750-1810) и Андрея Меленсъкого (1766-1833). П. Ярославский строил дома в Харьковской области и Сумщине. А. Меленский - в Киеве, городским архитектором которого был в 1799 - 1829 pp. Он работал над генеральным планом развития Киева, совершил застройку Подола, здания которого сгорели в 1811 г.. По его проектам построено городской театр, ансамбль зданий новой администрации на Печерской площади, дома и колокольни Братского и Флоровского монастырей и др. В первой половине XIX в. активно разворачивается городское строительство. В частности, в связи с развитием самоуправления в городах возникает целый ряд ратушей (Харьков, Киев, Полтава), а с введением нового административного деления Украины - государственных домов в Полтаве, Чернигове, Киеве, Одессе и Херсоне. В 1837- 1842 pp. в классическом стиле построено главный корпус Киевского университета св. Владимира, проект которого подготовил профессор архитектуры В. И. Беретти. Церковные сооружения на Полтавщине и Харьковщине строились в стиле ампир, а соборы в Одессе, Херсоне и Кременчуге - в стиле академического классицизма. Выдающимися мастерами славилась украинская скульптура, испытала влияние классицизма. Отметим, что лучших украинских скульпторов забрали в России. Среди них стоит выделить Ивана Мартоса (1753-1835) и Константина Климченко (1817-1849). В частности, лучшими работами И. Мартоса считаются монументальные памятники Минину и Пожарскому в Москве, Ломоносову - в Архангельске, Ришелье - в Одессе, Потемкину - в Херсоне. Конец XVIII - первая половина XIX в. характеризуются расцветом украинской народной песни, усиливается внимание к сбору народных песен, издание их сборников, первыми из которых были "Украинские мелодии" М. Маркевича (1831), "Песни польские и русские галицкого народа" В. Залевского (1833), "Голоса украинских песен "М. Максимовича (1834) и др. Украинская тематика находила соответствующее место в научном и художественном творчестве российской интеллектуальной элиты. В частности, такие российские ученые, как М. Цертелев, А. Павловский и И. Срезневский были одними из первых исследователей украинского фольклора и народного языка в XIX в. Следовательно, в условиях усиления давления ассимиляторской политики царизма в конце XVIII - первой половине XIX в. антитезой возникает национально-культурное возрождение: появляется интерес к истории, языка и культуры украинского народа, проповедуется его самобытность, формируется национальное самосознание, идеи национального возрождения проникают во все сферы духовной культуры украинского народа. Большая заслуга в этом принадлежит национально сознательной украинской интеллигенции, которая смогла национально-культурный движение превратить в политический, что нашло яркое отражение в деятельности Кирилло-Мефодиевского общества. Славянское общество св. Кирилла и Мефодия (1846-1847) было образовано в Киеве из представителей прогрессивной интеллигенции. В него вошли 12 человек, тогда почти все были преподавателями или студентами возрастом 19-30 лет, выходцами из мелкопоместных дворян. Учредителями общества считаются учитель из Полтавы Василий Белозерский, служащий канцелярии генерал-губернатора Николай Гулак и профессор Киевского университета Николай Костомаров. В заседаниях общества постоянное участие принимали художник и поэт Тарас Шевченко; писатель и педагог, автор украинского алфавита Пантелеймон Кулиш; полтавский помещик, педагог и журналист Николай Саввич; поэт-переводчик Александр Навроцкий; этнограф-фольклорист Афанасий Маркович; педагог Иван Посяда; поэт и публицист Георгий Андрузский; педагоги Александр Тулуб и Дмитрий Пильчиков. Симпатизировали идеям общества и поддерживали с ним связи около ста представителей интелигенции1 Находясь под влиянием прогрессивных идей "Декларации независимости Соединенных Штатов Америки" (1776) и "Декларации прав человека и гражданина" (1789), кирилло-мефодиевцы выступали за уничтожение самодержавия, ликвидации крепостничества, отмена сословий, за осуществление коренных государственных преобразований, связанных с ликвидацией в Украине иностранных колонизаторских режимов, демократизацию общества, установление республики и федеративных связей со славянскими народами, внедрение общего образования народов. Программные положения общества подробное были изложены в историко-публицистическом произведении, названном "Закон Божий (Книга бытия украинского народа)". Об авторе произведения мнения ученых расходятся. Вероятно, "Закон Божий" написал Н. Костомаров. Этот документ состоит из 109 положений религиозно-учебного и историко-публицистического содержания. Главное идейную нагрузку произведения, как и других программных документов общества, - это любовь к Украине, к ее трагической прошлого. Стержневым является пункт 86 "Закона Божьего", где подчеркивается, что казачество поднялось на борьбу, а за ним - весь простой народ. Они "выбили и прогнали господ, и стала Украине земля казацкая, вольная, так как все были равны и свободны, но не надолго" 2. Здесь речь идет об освободительной войне украинского народа 1648-1654 pp. под руководством Б. Хмельницкого и создание украинского государства. В произведении раскрываются отношения Украины с Польшей и Россией. Украина хотела жить с ними по-братски, нероздилимо. Однако "Польша никоим образом не хотела одрикатися своего барства" (пункт 87), тогда Украина обратилась к Московии и соединилась с ней как "единый народ славянский со славянским нероздилимо ... Но скоро увидела Украина, что попалась в плен, потому что она по своей простоте не узнала, что там был царь московский, Кирилло-мефодиевцы подчеркивали миролюбие украинский, их стремление жить в мире и братстве с поляками и русскими. Однако этого, - как отмечается в "Законе Божием», «не поняли ни ляхи, ни москали". Наоборот, они разделили Украину между собой, разорвали ее по половине, как Днепр ее располовинил: левый бок московскому царю в пищу, а правый бок - польским панам в жертву (пункт 92). А немка царица Екатерина "в последний раз доконала казачество и волю ..." (пункт 96). С горечью говоря о бедственном положении Украины и с ненавистью относясь к царю и господ, кирилло-мефодиевцы в оптимистических тонах видели будущее украинском, призывали их верить только в единого Бога. Подчеркивая положительное влияние Украины на других славян, в "Законе Божием" отмечалось, что голос ее "звал всю Славянщину на свободу и братство, разошелся по миру славянскому" (пункты 101, 105). Кирилло-мефодиевцы верили, что Украина вместе с другими славянскими народами освободится из-под деспотического ига. Ведущую роль в создании демократической федерации они отводили Украине. Столицей всей федеративной союза должен был стать Киев, где собирался бы сейм. «Закон Божий» имел больше поэтический, чем политический характер. Однако деятели Кирилло-Мефодиевского общества (Н. Костомаров, П. Кулиш, Н. Гулак) под поэтические фигуры пытались подвести научную почву. Конечно, читая это произведение, понимаешь, какой трагической была история Украины и с какой любовью относились кирилло-мефодиевцы к украинскому народу - демократического по своей природе, органично невосприимчив ко всякой неволи и рабства - и мечтали о его свободу. Важным программным документом был «Устав Славянского общества св. Кирилла и Мефодия", составленный по примеру литературных обществ, существовавших у чехов, лужичан и сербов. Пояснения к нему написал В. Белозерский. В Уставе излагались основные идеи и главные правила общества: политическая и духовная свобода славянских народов, равенство граждан по естественным правом от рождения, по вероисповеданию и положением.  Учитывая то, что славянские народы придерживались разных вероисповеданий, кирилло-мефодиевцы брали на себя обязанность распространять "идею о возможности примирения разногласий в христианских церквях". Они ставили своей целью повсеместно распространять грамотность среди людей, свои действия измерять в соответствии с евангельских правил любви, смирения и терпения и отвергали как безбожное правило " Программные положения Кирилло-Мефодиевского общества, кроме коллективных документов, излагались также в трудах отдельных его членов, в частности, в пояснениях к Уставу и Записке о народном образовании В. Белозерского, Записках Костомарова о панславизм и М. Савича об эмансипации женщин в обществе, "Проекты достижения возможной степени равенства и свободы (преимущественно в славянских землях)" и "Идеалы государства" Г. Андрузского, переписке, художественных и публицистических произведениях и тому подобное. Признавая опасность тайного общества для существующего самодержавного строя, царское правительство по приказу Николая I без суда строго наказал его членов: М. Гулак на три года заключен в Шлиссельбургскую, а Костомарова - в год в Петропавловскую крепость. За написание, по мнению официальных властей, "возмутительных и в высшей степени дерзко стихотворений" художника Шевченко был отправлен рядовым в Отдельный оренбургский корпус с правом выслуги под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать, чтобы от него ни под каким видом не могло выходить "возмутительных и пасквильных сочинений ". И все же кирилло-мефодиевцы были убеждены в своей правоте, о чем свидетельствуют их жизненные позиции, учитывая, что и они со временем претерпели определенные изменения. Хотя Костомаров после ссылки больше склонялся к незыблемости идей монархизма, однако отстаивал взгляд, что украинцы, как и все славяне, имеют право на создание национальной культуры на родном языке. П. Кулиш до конца своей жизни был верен идее славянского федерализма и развивал украинский литературный язык. Остались верными идеям общества и другие братья.  Царское правительство боялся распространения прогрессивных идей, поэтому запретил распространять опубликованные ранее произведения Т. Шевченко, Н. Костомарова и Кулиша. В украинских губерниях было установлено полицейский надзор, усилились цензурные притеснения в издательской сфере. Деятельность братьев была многогранной. Они делали достойный вклад в развитие литературы, культуры и науки в Украине. Программные положения и деятельности Кирилло-Мефодиевского общества нашли отклик в прогрессивной интеллигенции как за рубежом, так и в России. Об аресте кирилло-мефодиевцев писали газеты Франции и Австрии. Положительную оценку деятельности Кирилло-Мефодиевского общества дали А. Герцен, Н. Батушевич-Петрашевский, Н. Чернышевский, П. Грабовский, И. Франко и другие деятели. Национально-культурное возрождение в западноукраинских землях первой половине XIX в. происходило в условиях усиления национального гнета со стороны польского дворянства и австрийской администрации в Восточной Галиции, румынизации на Буковине и мадьяризации на Закарпатье. Но, несмотря на это, в народе еще жили воспоминания о славных походах Б. Хмельницкого, песни о главарей восстания С. Наливайко, М. Зализняка, И. Гонта. В то же время украинцы хранили в быту, обычаях, обрядах и песнях традиции духовной культуры народа. На западноукраинских землях в это время прослойка образованной молодежи был очень незначительным. И все же отдельные ее представители интересовались народной жизнью, языком, обычаями и фольклором украинского народа. Под влиянием идей романтизма они изучали народное творчество, записывали ее, проявляли живой интерес к украинской литературе. Из-за отсутствия национальной интеллигенции инициатором таких действий выступили некоторые представители греко-католического духовенства. М. Грушевский подчеркивал, что греко-католическая церковь "стала для Западной Украины такой же национальной церковью, которой перед тем была церковь православная". Среди передовых представителей украинского католического духовенства прежде всего стоит отметить львовского митрополита (с 1816 p.), А затем и кардинала (первого кардинала-Украинской) Михаила Левщького (1774-1858). Он заботился об организации украинских школ, издал катехизис и букварь для народных школ. М. Левицькиы вместе с каноником Иваном Могильницким (1777-1831) основал 1816 в Перемышле первое в Галиции культурно-образовательное "Общество галицких греко-католических священников", в уставе которого отмечалось, что книги "должны быть написаны ... народным языком , употребляемой в селах ", чтобы невежественно гражданство могло их использовать. С этой целью И. Могильницкий выдал 1816 для народа его язык книжечку "Наука христианская", а 1817. - "Букварь словено-русского языка". В 1822 г.. Он первым написал "Грамматику языка словено-русского", а в научной разведке "Ведомость о руском языке" (1829) доказывал самостоятельность украинского языка. Этот труд дважды переиздавалась (1837, 1848) pp.) Отдельной брошюрой. Период развития украинской культуры 1816-1830 pp. И. Франко определил как рассвет национального возрождения Украинской в ​​Галичине, что, по его мнению, был "долгим и холодным". За это время вышло только 36 книг, брошюр и небольших открыток, печатных кириллицей, языком церковной, далекой от народной. Массовому утверждению украинского языка в Восточной Галичине способствовала дискуссия по поводу употребления живой, а не искусственной украинского языка, развернувшейся в 1830-х годах. Начало ей положило печати польскими учеными польским алфавиту (на латыни) украинских народных песен. Они предлагали в украинском письме перейти на польский алфавит.  Против применения польского алфавита относительно украинского письма остро выступил Маркиян Шашкевич (1811-1843), который издал брошюру "Азбука и абецадло" и написал критическую рецензию на брошюру И. Лозинского "Руской висевшим", изданную непонятной для простых людей мовою2. Так развернулась в Галичине "азбучная война", которая велась вплоть до начала XX в. В отстаивании украинского языка, развития украинской литературы и вообще украинской культуры в Галиции на собственной основе, которая отражала жизнь, образ мышления и душу украинского народа, большая заслуга принадлежит "Русской тройке". Один из ее основателей - Яков Головацкий (1814-1888) писал: "Если бы галичане в 30-х годах приняли были польское" абецадло ", пропала  бы русская индивидуальная народность, пропал бы русский (украинский - П.Р.) дух». Литературная группировка "Русская троица" было создано 1833 прогрессивно настроенными студентами Львовской духовной семинарии Маркияном Шашкевичем, Иваном Вагилевичем и Яковом Головацким. Как пишет исследователь А. Петраш, один из них - энергичный, настойчивый, смелый, готовый к самопожертвованию, и подвигу - Маркиян Шашкевич. Второй - человек горячей характера, широким полетом фантазии, стремился решительных действий. Это - Иван Вагилевич. Третий - инициативный, деловой, трудолюбивый, одновременно -помиркований и осмотрителен - это Яков Головацький1. Эти молодые и талантливые патриоты своей деятельностью начинают настоящее национально-культурное возрождение Галичины, перемещая центр национального возрождения галицких украинский из Перемышля во Львов. Кружок просуществовал до начала 1840-х годов и прекратил свою деятельность 1843 со смертью М. Шашкевича. Деятельность кружка имела патриотический характер и была направлена ​​на решение важных национально-общественных и культурных задач. На деятельность кружковцев позитивное влияние имели как произведения деятелей украинского возрождения из Восточной Украины, так и произведения польских, чешских и сербских писателей и ученых, которые "открыли большой мир Славянщины". "Трийчан" заинтересовались народным творчеством. Они "шли в народ", записывали переводы и песни, выражения и слова, употреблялись простонародьем. Самым активным в этом был Я. Головацкий, который совершил путешествие по городам и селам Галичины, Буковины, а позже и Закарпатья, где собирал украинские материалы и делал записи собственных наблюдений относительно народного быта. И. Вагилевич ездил в горных районов Галичины и, кроме фольклорных записей, призывал крестьян выступить против национального и социального гнета, за что его арестовали и запретили там появляться. Однако "Русская троица" в основном занималась культурно-просветительской деятельностью, хотя власть эту деятельность считала враждебной. В частности, начальник львовской полиции свое возмущение выразил так: "Эти безумцы хотят воскресить ... мертвую русинский национальность" 2.  И все же восторженные народным творчеством и героическим прошлым украинского и находясь под влиянием произведений передовых славянских деятелей, "трийчаны" заключают первую рукописный сборник поэзии "Сын Руси" (1833). В 1835 г. ". Русская троица" пытается выдать фольклорно-литературный сборник "Заря", в которой собирались напечатать народные песни, произведения кружковцев, материалы, осуждали иностранное угнетение и прославляли героическую борьбу Украинской за свое освобождение. Однако цензура запретила ее публикацию, Несмотря на все запугивания, благодаря настойчивости и целеустремленности "Русской троицы" с помощью деятелей сербского возрождения в 1837 г.. Было выдано литературный альманах "Русалка Днестровская" (Будапешт). Вступительное слово М. Шашкевича в альманах было своеобразным манифестом культурного и литературного возрождения западноукраинских земель. "Русалка Днестровская" вмещала народные думы и песни, произведения М. Шашкевича, Я. Головацкий, И. Вагилевича, поэтические, публицистические и научно-исторические произведения, сказки. На ее страницах впервые прозвучала НЕ церковно-славянский смесь, а народная речь. "Русалка Днестровская" императорский правительство запретило. Лишь 250 из 1000 экземпляров составители успели продать, подарить друзьям и сохранить для себя, остальные были конфискованы. ее основатели подверглись преследованиям и больше всего среди них - М. Шашкевич, которого обвиняли в том, что он как "агент России" якобы хочет "отлучить от Австрии русинов". Для "Русской троицы" языковой вопрос мало общекультурное и политическое значение. Ведь речь шла об утверждении в правах народного языка как одной из главных признаков этноса, основы его самобытности, важного фактора развития его национального самосознания и культуры. И .Вагилевич в письме выдающегося деятеля чешского и словацкого возрождения Павла Шафарик (1836) выразил уверенность, что украинский язык, которому "пророчили" забвение и пренебрежение, воскреснет в ряде своих братских языков и расцветет в "своей буйности и ... разнообразия" . "Русская троица" оставила небольшую, но оригинальную наследство. ее "Русалка Днестровская» была первым предсказаниям "народа Западной Украины о своем существовании, о своей национальное достоинство". Однако деятельность "Русской троицы" имела не только региональное Галицкое или западно значение, но и всеукраинское. Именно такой видели цель и сущность деятельности "Русской троицы" ее участники. Несмотря на преследования галицких патриотов, процесс национально-культурного возрождения на западноукраинских землях в 1840-х годах не прекращалось. Представители прогрессивной украинской интеллигенции Галичины поддерживали связи с Приднепровской Украине. Широкую популярность среди галицких украинский получили рукописные произведения Т. Шевченко. Деятели бывшей "Русской троицы" знали произведения Н. Костомарова, а члены Кирилло-Мефодиевского общества - "Русалка Днестровская». В 1846-1847 pp. Яков Головацкий вместе с братом Иваном Головацким (студентом Венского университета) издал два тома альманаха "Венок русинам на обжинки". Этот сборник уже не имела такого бунтарского вызова, как "Русалка Днестровская». Однако она тоже стала явлением в истории украинской культуры. Альманах содержал произведения М. Шашкевича и других авторов, статьи, фольклорные записки, тексты исторических памятников, а также некоторые материалы из запрещенной "Русалки Днестровской". Устным и печатным словом защищали родной язык и культуру также патриоты Закарпатья. В частности, украинский греко-католический священник Михаил Лучкай (1789-1843) напечатал 1830 латыни грамматику украинского языка, исследовал историю Закарпатья. Украинский язык выдали главный сборник христианской морали - "Катехизис", подготовленный священниками Иваном углу и Василием Довгович. Однако самый значительный вклад в украинское национальное возрождение, в пробуждения и развитие национального сознания русинов-украинский на Закарпатье сделал Александр Духнович (1803-1865) - писатель, педагог, историк, этнограф, фольклорист, греко-католический священник. Он выдал украинский родным языком молитвенник, букварь, учебники грамматики, географии, руководство по педагогике для учителей. А. Духнович собирал украинские народные песни, основал "Литературное заведение Прягаевское" (1850), которое осуществляло среди населения культурно-просветительную работу. Он написал народным языком ряд патриотических стихов, пьес и тому подобное. Самой известной поэзией, где звучит его кредо, является "Вручание". Следующий этап национально-культурного возрождения в западноукраинских землях связан с революцией 1848-1849 pp. в Австрии. Национальное движение народов, входивших в состав империи, значительно оживился. Революционные события заставили австрийское правительство пойти на некоторые уступки. 1848 принимается конституция Австрии, провозглашается всеобщее равноправие, отменяется барщина. Начали организовываться и украинцы. 2 мая 1848 во Львове был основан Главную Русскую Раду (ГРР), состоявшая из ЗО членов, где преобладали священники. Сначала ее председателем был львовский епископ Григорий Яхимович (1791-1863), а затем - львовский крилошанин Михаил Куземский (1809-1879). ГРР провозгласила манифест. В нем отмечалось, что галицкие украинцы - это доля пятнадцатимиллионных украинского "большого народа". Она добивалась раздела Галичины на Западную (польскую) и Восточную (украинский) и объединение всех русинских (украинских) земель в Австрии в один коронный край. Венский правительство предоставило Украинской право избираться в рейхстаг - высший совещательный-рекомендательного сословно-представительного органа австрийской империи. Однако он не пошел на разделение Галичины, потому избегал конфликта с польской Центральной Радой Народовой (ЦРН). Кроме того, не было единства и среди украинском. Русский союз (PC), созданный с полонизированных магнатов и шляхтичей во Львове, поддерживал поляков. На их сторону перешел и бывший "трийчанин" И. Вагилевич, став редактором печатного органа PC "Дневник русский". Положительное значение для подъема национального сознания украинского имел Всеславянский съезд общественных и культурных деятелей, состоявшемся в Праге (июнь, 1848). На съезде было принято программный документ "Требования украинский в Галичине». Среди других требований он выдвигал равенство всех национальностей, в том числе равноправия украинского языка в школах и учреждениях. Однако эти требования остались лишь декларацией. Для оживления литературного движения и сплочения научных сил во Львове состоялся съезд деятелей науки и культуры - Собор русских ученых (1848). Научный доклад "Расправа в южнорусским языке и эго наричиях" сделал бывший лидер "Русской троицы" Я. Головацькиы. Съезд принял постановления, которыми предполагалось начать украинскую школу, организовать научное общество "Русская Матиця", историческое общество, а также окружные читальни и план издания истории Руси-Украины.  Австрийское правительство частично принял во внимание постановления Собора русских ученых. Во Львовском университете была открыта кафедра украинского языка и литературы, которую возглавил Я. Головацкий. На украинском языке начали выходить журналы, в частности во Львове газета "Зоря Галицкая" (1848-1852). Украинский язык частично начали выкладывать в гимназиях. Во Львове открылся Народный дом (1848) с украинской библиотекой, музеем и народным клубом. Он стал важным культурным центром. 1850 выдано "Читанку для Детишек в народных училищах русских", подготовленную М. Шашкевичем еще 1836 и отвергнутую львовской цензурой "из народный язык". Это был первый учебник украинской народной языке, имел огромное культурно-образовательное, воспитательное и обучающее значение. В первой половине XIX в. в западноукраинских землях культурно-национальное возрождение оказалось и в музыкальном, изобразительном, декоративно-прикладном искусстве и театре. На народнопесенном фольклоре развивается музыкальное искусство, в котором главную роль сыграло духовенство. В частности, 1829 епископ Иван Снигурский (1784-1847) в Перемышле основал постоянный церковный хор, которым руководил дирижер и композитор чешского происхождения Алоиз нанка. Основным репертуаром хора были произведения Д. Бортнянского. Этот хор стал основой для создания Перемышльской школы композиторов, из которой вышли такие талантливые воспитанники, как Михаил Вербицкий (1815-1870) и Иван Лавровский (и822-1873). М. Вербицкий стал известным благодаря музыке на слова П. Чубинского «Ще не вмерла Украина", которая впоследствии стала украинским национальным гимном, а ныне музыкой государственного гимна Украины. Отмечая большое значение М. Вербицкого для утверждения народного направления украинского музыкального творчества, И. Франко назвал его "самым значительным талантом" среди галицких композиторов. Художник заложил основы украинской национальной композиторской школы. И. Лавровский написал большую хоровую композицию "Осень", несколько церковных псалмов и композиций для мужских хоров. В первой трети XIX в. в Галичине украинского театра как такового не было. Действовали только немецкий и польский театры. Начиная с конца XVIII в., Воспитанники Львовской богословской семинарии ставили театральные представления польских или немецких авторов на польском языке. Украинские же языке театральные представления появились только в 1830-х pp. И. Лозинский выдал 1834 сборник обрядовых свадебных песен "Руской висевшим". Семинаристы решили "мужицкое" свадьба с его песнями и обрядами поставить на сцене народным языком. Первые любительские украинские труппы в Галиции появились лишь накануне революции 1848 г.. Они создавались во Львове, Коломые, Перемышле и других городах. Эти трупы формировали свой репертуар из пьес восточно писателей, в частности И. Котляревского и Квитки-Основьяненко, а также таких местных авторов, как М. Устиянович, С. Петрушевич, А. Духнович. Большая заслуга в создании театральных труп принадлежит писателю, священнику Ивану Озаркевич (1794-1854), который в Коломые создал любительскую труппу, и в 1848 за "Наталка Полтавка" И. Котляревского поставил спектакль под названием "Девушка на преданию или на мил не принуждение ". По содержанию и форме украинские театры были прогрессивными. В их спектаклях поднимались вопросы социального неравенства в обществе, осуждались вымогательство и насилие со стороны власти, высмеивались те, кто отказывался языка, традиций и обычаев своего народа. Все это было поводом к тому, что украинские театры австрийской администрацией часто запрещались. Основания профессионального театра в Австрийской Украине произошло уже во второй половине XIX в. (1864). Живопись в западноукраинских землях в первой половине XIX в. мало скромнее достижения, чем в восточно землях. Здесь оно было представлено такими украинскими мастерами, как Остап Белявский (1740- 1803), Василий Береза ​​(1754-1835) и Лука Долинский (1750-1824). Среди них, в частности, выделялся Л. Долинский - уроженец Белой Церкви. Он учился в Киевской академии и Академии искусств в Вене, постоянно работал во Львове. Как утверждают исследователи, художник "орудовал незаурядной техникой и большим творческим воображением". Его произведения имели преимущественно религиозный смысл, написанные в стиле классицизма с оригинальными украинскими стилистическими признаками. Ряд художников украинского происхождения служила интересам польской или немецкой культур. Среди таких были Юлий Коссак (1824-1899), Теодор Яхимович (1800-1870), Рафаил Гадзевич (1803-1886) и др. Итак, несмотря на постоянные притеснения украинского народа на национальной почве, его культура не прекращала своего развития. Представители прогрессивной интеллигенции этого периода много сделали для украинского культурно-национального возрождения, формирования национального самосознания, утверждения украинского языка, развития музыкального, изобразительного искусства и театра, опирались на прочные традиции культурного достояния украинского народа.

41. Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування в 1805 р. на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773–1842 pp.), ім’я якого слід згадати разом із іменами Г. Сковороди, В. Капніста, Г. Полетики, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем’янецького ліцею.

Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним із головних осе­редків українського руху.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею.

Плідно розвивалися наукові знання. Значний внесок у розвиток хімічної науки в Україні був зроблений В. Каразіним, М. Бекетовим та ін. Значний внесок у розвиток фізики та електротехніки зробив професор Віденського та Празького університетів і празької політехніки Іван Пулюй. Вважають, що він одночасно або й до Рентгена відкрив ефект «рентгенівських променів». Разом із П. Кулішем він зробив перший переклад Біблії українською мовою.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні почали провадитися систематичні мікробіологічні дослідження. У 1886 р. І. Мечников разом із Я. Бардахом та М. Гамалія створили в Одесі першу в Україні й Росії і другу у світі після Пастерівського інституту в Парижі бактеріологічну станцію – сьогодні Одеський науково-дослідний інститут вірусології й епідеміології ім. І. І. Мечникова. Через якийсь час такі ж станції були створені у Харкові та Києві (сьогодні Київський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології і паразитології та Харківський науково-дослідний інститут мікробіології, вакцинації і сироватки). На початку ХХ ст. у Катеринославі був створений санітарно-бактеріологічний інститут (сьогодні Дніпропетровський науково-дослідний інститут гастроентерології).

Ці інститути досліджували інфекційні хвороби людини і тварин, створювали медичні сироватки – вакцини. Дослідники (Д. Заболотний, А. Карпинський, В. Бардах) вивчали мікробіологічні процеси, що відбувалися в земному ґрунті, воді, повітрі. Був зроблений значний внесок у розвиток теорії і практики боротьби з інфекційними захворюваннями.

Розвиток фізіології в Україні зв’язаний з ім’ям російського натураліста І. Сєченова, що якийсь час працював в Одеському університеті та Маріїнській гімназії. З Україною зв’язана чимала частина життя анатома і хірурга М. Пирогова.

Загальне визнання дістали праці та діяльність ви­датних учених у галузі медицини – хірурга М. Трінклера, офтальмолога Л. Гіршмана.

Слід назвати геніального українського винахідника М. Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем уже в ХХ ст. названо кратер на Місяці).

Значного розвитку у ХІХ ст. в Україні набули гуманітарні науки – історія України, етнографія, археологія, мовознавство, фольклористика й ін. Всесвітньо відомі імена українських істориків М. Грушевського, М. Костомарова, Д. Яворницького; археологів В. Хвойко, М. Веселовського, етнографа Ф. Вовка, сходознавця А. Кримського, мовознавців А. Потебні, М. Сумцова та ін.

42. Сталося так, що в 20—50 роках XIX ст. історики здебільшого були одночасно й етнографами. Саме вони започаткували своєрідну етнографічно-романтичну течію в історіографії, яка пізніше стала називатися народницькою, оскільки її прихильники основною діючою силою в історії вважали народ і тому головним завданням історика ставили вивчення життя, діяльності, мови, культури, побуту і психології народних мас. До цих істориків належали І. Срезневський, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш та ін.

З початку 40-х років XIX ст. розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Д. Іванішев, М. О. Максимович, В. Б. Антонович та ін.

Одним із видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров (1817—1885). Він займався історією як України, так і Росії, написав багато праць з історії України: «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857 «Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884) . Він один із перших у вітчизняній історіографії ,хто почав вивчати історію народу, його життя і рухи, протиставляючи народ державі. Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних джерел, Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, ставав на захист української мови і культури

Одним з найбільш видатних істориків України був В. Б. Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679—1716 pp.» (1868), (1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України.

Із своїх учнів Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. С Грушевський, Д. І. Багалій, М. В. Довнар-Запольський, В. Г. Ляскоронський, О. С Грушевський, О. М. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Ф. Біляшевський та ін. Зокрема, учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південно-руських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що школу Антоновича називають «обласниками».

Найвидатнішим істориком, який підвів своєрідний підсумок розвитку української історіографії і створив наукову схему національної історії України, став Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934). За час своєї наукової діяльності Грушевський написав близько двох тисяч праць з історії України, історії української літератури, етнографії, фольклору, соціології. Найзначнішими є його зведені, синтетичні історичні праці: «Історія України-Руси» (т. 1 — 10 в 13 кн.) (1898—1936), в якій історія України досліджується з давніх часів до 1658 p., «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911 —1917), «Початки громадянства» (1921), «Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII ст.» (1912), «Історія української літератури» (т. 1—5, 1923— 1927) та ін.

Головною заслугою Грушевського перед українською історіографією є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми українського історичного процесу. Найбільш переконливо ця схема обґрунтована в статті «Звичайна схема «русскої історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства», опублікованій у 1904 р. Грушевський передусім визнав нераціональною загальноприйняту в російській історіографії історичну схему Карамзіна, Соловйова, Ключевського, Погодіна, за якою з часів Київської Руси розвивалася єдина «общерусская» історія, в якій українсько-руська народність виходить на арену історії лише в XV — XVI ст.Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою, основою історичного процесу вважав народ, народні маси.

43.Театральне мистецтво в Україні сягало коренями у сиву давнину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр - потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII - у першій половині XVIII століть, популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій, заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійного змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво.

Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: "До цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне - про ансамбль"

М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську - впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них.

Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

Микола Садовський

Справжнє прізвище Миколи Садовського - Тобілевич. Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже близько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського, знала напам'ять п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький.

Панас Саксаганський

Панас Саксаганський був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати.Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.

Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік"

44. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І. Я. Франко (1856-1916 рр.) – видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, визначний громадський та культурний діяч. І. Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу.

У своєму ідейному розвитку І. Франко пройшов два етапи: у першому етапі (80-ті роки ХІХ ст.) був учнем М. Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М. Драгоманова у 1895 р. він стає на позиції українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократизму. І. Франко відмежувався від федералістичних ідей М. Костомарова і М. Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.

Творчий талант І. Франка як письменника виявися в ряді його оповідань та повістей, де реалістично відображено життя робітників та селян Галичини: «Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник», «Boa constrictor», «Борислав сміється»; збірках: «Добрий заробок», «Маніпулянтка».

Серед художніх творів І. Франка особливе місце займають повісті з історичної тематики: «Захар Беркут», «Основи суспільності», «Для домашнього вогнища», «Великий шум», «Перехресні стежни». У повісті «Захар Беркут» письменник відобразив життя карпатської України в ХІІІ ст. у часи монголо-татарської навали. Історичний характер має також і повість «Великий шум», в якій змальовано життя селян після скасування панщини в Австрійській монархії.

В історії української літератури І. Франко займає одне з провідних місць як видатний поет. Велике народне визнання принесли йому поетічні збірки: «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Давнє і нове», «Зів'яле листя», «Semper tiro». Збірка «Зів'яле листя» (1896 р.) є найкращою збіркою ліричних поезій І. Франка. У передмові до другого видання поет назвав її «збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка».

У 1877-1882 рр. І. Франко написав визначні твори політичної лірики – «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми», в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М. Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С. Людкевич (1879-1979 рр.) створив симфонічну поему «Каменярі».

Вершиною поетичної творчості І. Франка є поема «Мойсей» (1905 р.). Висока ідейна та мистецька вартість ставить її в ряд найвизначніших творів українського письменства. Головна тема поеми – смерть Мойсея як пророка, якого власний народ не прийняв і відкинув. Поема має алегоричний характер. В ній оспівується український народ, висловлюється віра в його краще майбутнє. Національно-визвольну ідею Мойсею підхоплює молодь, що бореться за народні ідеали.

У 90-х роках ХІХ ст. І. Франко написав ряд драматичних творів: «Учитель», «Сон князя Святослава», «Будка ч. 27», «Кам'яна душа» та інші. Однією з найвидатніших п'єс письменника є його соціальна драма «Украдене щастя» (1894 р.), яка відзначається глибоким реалізмом.

І. Франко – найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.

І. Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Його праці з історії і теорії літератури відіграли визначальну роль у розвитку українського літературознавства кінця ХІХ-початку ХХ ст. Франківські твори «Література, її завдання і найважливіші ціхи», «Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 р.», «Із секретів поетичної творчості», праці про творчість Т. Г. Шевченка та інші становлять вагомий науковий доробок в галузі української культури та її історії.

45. Участь Куліша в літературному процесі Західної України 1860-х рр. була багатоплановою й у цілому поділялася на два етапи. Перший – “основ’янського” періоду – пов’язаний зі становленням у Галичині літературного руху молодорусинів, зорієнтованого на художньо-естетичні й мовно-правописні надбання східноукраїнського письменства ХІХ ст. Другий етап – постваршавського періоду 1869–1871 рр. – характеризується далекосяжним амбітним (і кінець-кінцем неуспішним) наміром посісти в ньому ключове місце, скоригувати його розвиток, втіливши свою культурницьку програму. Проміжним етапом треба вважати період варшавської служби Куліша, коли його погляди концептуалізувалися (відбувся виток в інтелектуальній біографії) і його перцепція русофільської культурної парадигми від фази часткового прийняття перейшла до повного заперечення.

Основна прикмета Кулішевої діяльності в галицькому культурному середовищі – її ідеологічний характер. Куліш переймався в Галичині не тільки й не так розвитком літератури як тексту, художньо оформленого українського слова, що має естетичну самоцінність, як ставив масштабнішу мету: засобами красного письменства й ширше – усіма можливими культурницькими засобами поєднати Західну і Східну Україну в одне національне тіло, утвердити свою історіософію, створити умови для культурної інкорпорації України в Європу.

Загальноєвропейське захоплення романтизмом сприяло українському відродженню, пожвавленню національного руху. Особлива роль у такому процесі належала культурним діячам Слобідської України, які на початку XIX ст. почали активно видавати українські книжки, звертатися до народних джерел. Започаткували новий рух харків'яни і полтавці. У Харкові створюється громада літераторів, публіцистів, істориків, етнографів: Гулак-Ар-темовський, Квітка-Основ'яненко, Срезневський, Рославський, Лук'янович, Метлинський, Кухаренко, Корсунь, Петренко, Корнецький, Писаревський та ін. Важливо зазначити, що вирішенню проблем національного відродження тоді сприяла діяльність вчених Харківського, а згодом і Київського університетів. Серед української інтелігенції саме кирило-мефодіївці піднімають рівень творчості до зразків європейської культури і науки. Тоді визначне місце в середовищі інтелігенції займає Пантелеймон Куліш (1819 1897). Своєрідною спробою утвердження української ідеї стала його так звана хутірна філософія. Поняття хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір як духовно-етнічний комплекс ототожнюється з поняттям культура. Хутір - антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація (городська культура) негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, але взагалі не проти технічного прогресу і досягнень західної цивілізації, заперечує лише її прояви, що руйнують національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне широко залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов'янського світу. Соціокультурні запозичення - важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша співпадає з позицією Тараса Шевченка, яскравим виразом якої є слова: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь.».

46.У досліджуваний період значного розвитку набула наука, що розвивалася на громадських засадах – наукові товариства різного профілю. Вони об’єднували як аматорів, так і знаних вчених, які в рамках ухваленої ними програми досліджень здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. Європейська традиція організації науки з пошаною ставиться до наукових товариств та їх діяльності, вбачаючи в них уособлення академічної автономії й свободи. Точка зору керівників радянської держави докорінно відрізнялася.22 червня 1922 р. колегія Головпрофосу вирішила впорядкувати роботу наукових товариств, ухваливши положення про їх діяльність. Згідно цього документу в усіх місцевостях УСРР, де існували для цього необхідні умови, мали утворюватися наукові й науково-технічні товариства з метою взаємного обміну здобутими наслідками досліджень, розробки наукових питань й розповсюдження наукових знань.

Наукове товариство при кам’янець-подільському ІНО.2. Товариство дослідників природи.3. Подільське відділення Всеукраїнського агрономічного товариства Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Іогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко).

Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх "неокласиками".

У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур" (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д.Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів - російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги "своєї" культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтеліґенції в дусі пролетарської революції. Учасники Спілки пролетарських письменників "Гарт", серед яких були В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик "Гарту" - В.Блакитний - говорив про створення "комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової". Лідери "Гарту", виходячи з того, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, живопису. "Гарт" розпався в 1925 р., коли помер його головний організатор В.Блакитний. У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників "Західна Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка була створена з ініціативи М.Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: “Геть від Москви”.

Пізніше – в 1930-31 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та ін. “ваплітян”, харківських письменників з організації “Молодняк” було створене і діяло літературне об'єднання “Пролітфронт”. Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. “Пролітфронт” ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган – щомісячний літературно-критичний журнал “Пролітфронт”, де друкувалися М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, Остап Вишня, П.Панч та ін. Внаслідок політичного та адміністративного тиску “Пролітфронт” було ліквідовано. У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф.Гладков заявив, що ця мова (язык) "... покрылся уже прахом". М.Горький виступав проти перекладу роману "Мать" на українську.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса “Березіль”. Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання “Березіль” отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша “Народний малахій", “Мина Мазайло".

Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами “Звенигора", “Арсенал", “Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як “український поетичний кінематограф".

47. В українській культурі зламу ХІХ-ХХ ст. визначальну роль відігравала література. Література того часу в Україні позначена різким розмежуванням різних течій і груп, обумовленим гострою ідейно-політичною боротьбою. Тяглість літературно-мистецького процесу виявилася в тому, що в ньому, поряд з критичним реалізмом. народжуються і розвиваються нові риси лірико-філософського осмислення життєвих явищ, поглиблений психологізм, художньо осмислюється феномен людини як цілісне явище (Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Олександр Олесь, Михайло Яцків, Володимир Винниченко). Але, внаслідок штучних, нав’язаних російською імперією перешкод у природному розвиткові мови як виразу національної культури, національно свідомий прошарок української мистецької та наукової інтелігенції, знайомий з культурою тогочасної Європи, складав лише тонку верству серед широких народних, переважно селянських мас, в середовищі яких панувала традиційна народна культура.

Саме сфера культури була тією сферою, де формувалася національна самосвідомість. Микита Шаповал (М. Сріблянський, основоположник української соціологічної науки) сформував вимогу кваліфікованої культури як умови життєздатності нації. Вихід української мови на рівень мови професійної культури і науки був підготовлений працею Б. Грінченка (“Українська граматика”, “Рідне слово”), графікою Г. Нарбута (“Українська абетка”), діяльністю товариств писемності, “Просвіти”, “Руського педагогічного товариства”, НТШ та особливо його багатолітнього голови, визначного історика М. Грушевського, Д. Яворницького, І. Франка, В. Гнатюка і Ф. Колесси.

Український авангард 1900-1910-х років створив власну систему, яка стала програмою творчих пошуків часу, з багатовимірністю авторських моделей світу, багатошаровістю змістів, поліфонізмом стилів. Митці групи “Молода Муза” (1906) Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, С. Чарнецький, О. Луцький, С. Людкевич, скульптор М. Паращук проголошували гасла “мистецтво заради мистецтва”, збагачення мови мистецтв, творчої трансформації здобутків модерних європейських течій. Космічним пориванням означені твори наддніпрянців М. Вороного, А. Кримського, М. Філянського, Х. Алчевської, О. Кандиби, Гр. Чупринки (“Українська хата” – група і журнал, 1906). Таким чином, українська культура 1890-1910-х рр. відкриває нові художні обрії, долає народницький позитивізм і нормативність, переносить акценти з об’єктивних реалій навколишнього середовища на внутрішній ідеально-духовний світ буття людини, що виявилося в освоєнні нових європейських стилістичних напрямків та течій - неоромантизму, модерну, експресіонізму, символізму, кубофутуризму, конструктивізму

До авангардного крила в українському мистецтві належав режисер Л. Курбас, художники Меллер, Хвостенко-Хвостов, О. Богомазов, М. Бойчук, М. Семенко, А. Петрицький. Серед течій українського модерну – символізм (сформувався у 1917-1919 рр, “Літературно-критичний альманах”, “Музагет”) – представлений у творчості раннього П. Тичини, Є. Плужника, Д. Загула, Я. Савченка. Символісти пізніше відійшли від цього напряму і пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої і звучної мови. Ультралівизна українських футуристів (“смерть минулому мистецтву”) з її відданістю динаміці нового життя спричинила появу творів, сповнених революційною романтикою (М. Семенко, ревфут-поеми “Тов. Сонце”, “Весна”, “Степ”). Львівські молоді парафутуристи заснували 1927 р. інтелектуальний блок Молодої Всеукраїнської Генерації (ІНТЕБМОВСЕГІЇ), спираючись у творчості на спадщину українських і європейських неоромантиків (А. Рембо, символізм П. Тичини). Крім футуристів, революційно-романтичну тему плекали неоромантики В. Сосюра (“Червона зима”), В. Еллан-Блакитний (“Удари молота і серця”), П. Тичина (“В космічному оркестрі”), М. Бажан, Ю. Яновський, “поет моря”.

48. Мистецтво радянського періоду умовно рахують з часів більшовицького перевороту 1917— 1917 рр. до року розпаду СРСР. Особливо значними були відмінності у офіційному мистецтві держави, що займала ворожі, альтернативні позиції по відношенню до мистецтва доби 1917. Мистецтво 1917 мало також агресивний, пропагандиський характер з могутнім впливом 1917 і заборони на використання як цілих галузей попереднього митецького періоду ( іконопис, монументальне сакральне мистецтво, сакральна архітектура ), так і заборону на формальні пошуки, заборону на стилістику модерних форм, декларованих як шкідливих ідеологічно, антирадянських і чужинських. До них були віднесені — 1917, 1917, 1917, 1917 тощо.Агітаційна порцеляна

 Дещо незвичним явищем нового радянського мистецтва стала агітаційна порцеляна. Посуд прикрасили розписами, близьким до плакатів революційної тематики з використанням політичних гасл, червоних зірок, сільського реманенту, робітниць в червоних хустках та стилістики порцеляна, агресивного авангарду. Після традиційних орнаментів, квіткових та візерункових мотивів ці теми сприймались справжньою місцевою порцеляна. Серед творців агітаційної порцеляни 1930-х рр. — порцеляна. Мистецтво плакату

 Серед жанрів, здатних швидко відгукнутись на актуальні події чи швидко донести вимоги уряду до населення був плакатрадянського періоду. На відміну від косервативного плакатплакат не потребував значного часу на усвідомлення подій, оперував узагальненими образами, мав великі наклади, відносто дешево коштував. Більшовицький уряд відразу почав використовувати плакат з метою пропаганди нових вимог, знайомств з політичним курсом московського уряду. Частка творів того періоду мала непересічне мистецьке значення і характерні ознаки доби громадянської війни, кампанії по допомозі голодуючим, залученню добровольців в народне ополчення, на освоєння целінних земель чи на комуністичні будівництва.Скульптура «Робітник і колгоспниця»

 У міжвоєнний період найвідомішим твором у монументальній скульптурі стала група «Робітник і колгоспниця». Скульптура створена у 1937 р. по замові уряду як верхня частина 1937 СРСР на Всесвітній виставці в 1937. Ідея вінчаючих фігур належала 1937 Іофану Борису Михайловичу. Конкурс на створення фігур в матеріалі виграла скульптор Мухіна В. Г. Інтригою виставки було протипоставлення павільйонів двох тоталітарних держав тодішньої Європи — фашиської Німеччини та СРСР.Агітаційна література часів громадянської війни

 Перше місце серед агітаторів-поетів у нас займає Дем'ян Бідний. Він був завжди там, де була небезпека, надихав бійців Червоної армії на «важкі і не менш славетні подвиги». Закличний клич його лунав і в тилу, під час «тижнів» (транспорту, дезертирства і т. д.) та інших кампаній, що проводилися комуністичною партією та радянською владою. Агітацію художнім словом, крім Дем'яна Бєдного, вели ще пролетарські письменники: Безименський, Жаров, Філіппченко та ін. Поетами-агітаторами були футуристи: Маяковський, Третьяков, Асєєв та ін.

 Поряд з агітаційними творами визнаних поетів з'явилося багато віршів, п'єс, які ставилися в казармах, у робітничих клубах, на сільській сцені, поетів не-професіоналів. Зміст цих творів, так званих «Агіток», — відгуки на громадянську війну, боротьба з кулаком і т. д. Вони відбивали революційний ентузіазм і часто блищали народним гумором. Агітками в ці роки є і частівки — вид вуличної поезії, який, за спостереженнями дослідників художнього фольклору, в перші роки Жовтневої революції вельми пожвавився.

 Від агіток — примітивних агітаційних художніх творів — слід відрізняти сурогат агітки пристосувалися до революції ремісників від літератури, спекулювати на сильно зросла у широких мас потреби в мистецтві.

 До агітаційним художніх творів наступних за громадянською війною років можна зарахувати найбільш великі твори письменників, цілком і повністю які віддали себе революції: «Заколот» і «Чапаєв» Фурманова.

49. Освіта. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А.Макаренка.

У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл - фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 р., робітничих факультетів, заснованих в 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 р. відновили університети. У 1938 р. в Україні було майже 130 вузів з числом студентів 124 тисячі. Серед нових вузів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 р. гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

Наука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної секції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи М.Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф.Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В.Філатова.

50. Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші.

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Герхарда Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів.

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам'яті Леся Курбаса.

51.Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів. Закінчив Богодухівську гімназію.Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925—1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. "Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми.Перші поетичні збірки М. Хвильового — «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи. Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції.

Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.

52. Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії».Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел». Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 р. та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928 р.

Дискусія мала також політичний аспект, літературна критика використовувалась для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.Літературні угруповання в Україні 20-х років XX століття. (Пошуки митцями слова шляхів розвитку літератури XX століття породили різноманітні стильові течії у зображенні нової доби, а також об'єднали близьких за поглядами письменників у літературні організації: "Плуг", "Гарт", "Аспанфуг", ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та інші. Пристрасні полеміки про погляди на творчу особистість та її твори вирували в літературному житті України. Яким має бути мистецтво, про що і як писати, на що орієнтуватись. На ці питання, що були предметом літературної дискусії 1925-1928 років, шукали відповіді літератори.)

Літературні принципи Миколи Хвильового. (М. Хвильовий у циклі памфлетів "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія?" висловив свої думки щодо розвитку української літератури XX століття. Один із основних літературних принципів - це високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка письменника, бо без цього "політична правильність - ніщо". М. Хвильовий виступав за орієнтацію на кращі зразки європейського мистецтва, науки, філософської думки і застерігав від російського культурного впливу, що спонукає українських письменників до копіювання. М. Хвильовий запропонував назву нового творчого методу 20-х років - "романтика вітаїзму", тобто життєстверджуючий романтизм.)

III. Доля М. Хвильового - трагедія знівечених ідеалів. (Відданий революції, пристрасний романтик світлої комуни майбутнього став свідком того, як благородна ідея обернулася чорною реальністю: арешти, "чистки", сфарибковані суди, репресії. Що відбувалося? М. Хвильовий не знаходив відповіді на ці питання і не бачив виходу, тому так трагічно обірвалося його життя 13 травня 1933 року.)

53. Утвердження тоталітарного режиму на початку  1930-х рр. мало негативні наслідки стосовно української культури. Не лише згортається політика українізації, але й починається винищення української творчої еліти. Розпочалася чорна доба «розстріляного відродження», кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932–1933 pp.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920–30-х рр. За це десятиліття (1921–1931 рр.) українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях культури, викликане двохсотрічним пануванням царської Росії й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні налічувалося близько 5000 письменників.

Комуністичний терор 30-х років ХХ ст., що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років ХХ ст., зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і концтаборах.

Про масштаби репресій свідчать такі факти: було репресовано 238 українських письменників і 62 українських вчених мовознавців (із 85). Лише наркомат освіти, який очолив проведення в життя політики українізації, «очистили» від 2 тисяч співробітників.

У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР, Головні обвинувачення були висунуті проти віце-президента Всеукраїнської академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Загалом в один день за рішенням несудових органів було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням у участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника – старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 р. напередодні арешту М. Скрипник застрелився.

На межі 1920–1930-х рр. була заборонена Українська автокефальна церква, створена на хвилі національного революційного піднесення. Після Другої світової війни така ж доля спіткала й греко-католицьку церкву. Усього ж в міжвоєнний період зруйновано 8 тисяч церковних споруд, тобто більше половини усіх храмів.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдали нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Для культури це мало трагічні наслідки, оскільки вона була поставлена під суворий партійний контроль. Для його полегшення створені, крім Спілки письменників, Спілки композиторів, художників, архітекторів. Влада призупиняла всі творчі пошуки. «Соціалістичний реалізм» (сам термін виник у 1932 р.) проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики.

У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став радянський (сталінський) псевдокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві (1935–1936 рр.).

Отже, внаслідок національної революції 1917–1920 рр., за діяльності українських національних урядів розпочався новий етап національного відродження в Україні. Він продовжився і за перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак з початку 30-х років ХХ ст. розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції. Національне відродження перетворилося в «Розстріляне Відродження».

54. 20_ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. На шляхуйого, однак, постійно виникали все міцніші політичні перешкоди. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України «Про відокремленняцеркви від держави та школи від церкви» (1919 р.), в основу якого було покладено ленінський декрет 1918 р. Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльностірізних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності української православної церкви від російської на Всеукраїнському православному церковномусоборі в Києві (жовтень 1921) проголосили створення Української автокефальної (тобто самоврядної) православної церкви (УАПЦ). Автокефалісти утворили власну церковну ієрархію, використавши неканонічний для традиційного православ’я спосіб висвячення єпископів (хіротонії): покладання віруючими рук на голови один одному, а, врешті-решт, на голову тому, кого висвячували.Це було зроблено тому, що російські православні єпископи не стали б висвячувати ієрархів нової церкви. Хіротонія відбулася в Софійському соборі наприкінці 1921 р.; першим єпископом УАПЦ став колишній протоієрей Василь Липківський. Інших єпископів висвячував уже він сам, одержавши від собору повноваження. Порушення автокефалістами традиції архієрейського рукоположення зазнало різкої критики з боку служителів та віруючих інших церков, передусім, Російської православної. Але з середини 20_х рр. приріст кількості прихильників УАПЦ та її вага почализменшуватися. Це було пов’язано з масованою атеїстичною пропагандою, ідеологічнимтиском з боку влади. Водночас, панівні кола побоювались, що УАПЦ зможе стати чинником загальнонаціональної консолідації на антибільшовицьких засадах. Ці події стали початком кінця автокефальної церкви в УРСР.

55. Оскільки основна маса населення, перш за все сільська, не прийняла нової влади і чинила їй спротив, перед останньою постало завдання привернути широкий загал на свій бік.

Це завдання більшовики спробували здійснити за допомогою політики коренізації. Суть її полягала в залученні до управління державою представників корінної національності й створення умов для розвитку культур корінних націй. Вона почала проводитися з 1923 р. і в Україні отримала назву українізації.

Українізація сприяла великим зрушенням у галузі української культури: організовувалися українські освітні й культурні заклади, видавалися українською мовою література й преса.

Освіта й виховання переводилися виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження.

Національне відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво.

Перемога у кривавій громадянській війні дозволила радянській владі перейти довідтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери.Угруповання, що виступали підпрапором пролеткульту, відкидали принципи спадкоємності в культурі. 9 березня 1919 р. тимчасовий робітничо_селянський уряд України прийняв постано_

ву «Про обов’язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії

України», яка не була виконана з огляду на об’єктивні умови. Директива стала проголошенням офіційного курсу на розвиток двомовності вреспубліці і вільний розвиток української мови і культури, але вільний у розуміннікласовому. «Напівукраїнізація», і без того досить куца, нейтралізувалася негативнимставленням до національної інтелігенції, яка характеризувалася як «українська контрреволюція».Надрукована в 1920 р. стаття М. Скрипника «Донбас і Україна» поклала початокширокомасштабному здійсненню українізації. З’являлися наукові видання українською мовою; поприперешкоди, діяли «Просвіти», в школах викладалася українська мова. Політика українізації давала певні позитивні наслідки. Існували національна преса,книговидавництво. Тільки в Києві протягом 20_х р. було відкрито інститути єврейської культури, польської, Польський педагогічний інститут, технікум. На середину 20_х р.

українці в педагогічних ВНЗ становили більше половини всіх студентів. Українізація, запропонована офіційними владними структурами, була придатна дляапарату управління. Безпосереднього впливу на загальне національно_культурне відродження України вона не справляла, але давала свободу дій тим партійцям, які були зацікавлені в піднесенні національної культури. Під час літературної дискусії 1925_1928 рр. з надр агітпропвідділу ЦК КП(б)У,очолюваного А. Хвилею, виринув так званий «хвильовізм». Літературна дискусія стала гострою суперечкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури імистецтва в умовах НЕПу. Під впливом далеких від літератури чинників дискусіядедалі більше перетворювалася на політичну, причому керівники КП(б)У виступали вній за жорстку регламентацію і партійний контроль, створення єдиної, спільної для всіхписьменницької організації. Українізація мала неоціненне значення для розвитку національної культури. Одночасно процес українізації ніс на собі відбиток притаманної пореволюційній епосі політизації та ідеологізаціїкультурної сфери, применшення значення самостійності, автономії духовного життя.