4. Проблема легітимності та принцип розподілу влади

Легітимність політичної влади - це форма її підтримки, ви­правдання правомірності застосування і здійснення правління дер­жавою або окремими її структурами й інститутами.

Категорія "легітимності" ввійшла до понятійного апарату політич­ної науки завдяки працям М. Вебера, який запозичив цей термін із галузі правознавства. Однак легітимність влади не є синонімом закон­ності й не збігається з нормативною леґітимністю як формальною відповідністю законам країни (легальністю). Адже влада не завжди опирається у своєму правлінні на закони, але завжди має підтримку певної частини населення.

Зрозуміло, що коли влада не користується значним обсягом леґі­тимності, а спирається переважно на силові методи впливу, то її впливи є обмеженими. Набагато вищим є рівень ефективності влади, коли засіб офіційного примусу поєднується із добровільною згодою насе­лення підкорюватися їй.

А тому здобуття леґітимності передбачає з боку влади заходи щодо пояснення загального контексту її політичних дій та рішень, пропа­ганди їх привабливості, правильності та безальтернативності, отри­мання довіри населення до існуючого режиму, підтримки й участі у генерованому цим режимом політичному процесі.

Легітимність досягається шляхом аргументованого звернення прав­лячих кіл, які пояснюють чи виправдовують свою політику, до яки­хось змістовних цінностей морального або матеріального порядку, до традицій та звичаїв суспільства, до правових норм або ж до справжніх чи надуманих інтересів народу.

Виходячи із цього, легітимність виступає як засіб узаконення певного типу панування, що ґрунтується на вірі у фактичну та юридичну "правильність" дій існуючого режиму.

Легітимна влада сприймається населенням як правомірна і спра­ведлива. Отож легітимність влади безпосередньо пов'язана із наявні­стю у неї авторитету. У політичній науці існує спеціальний термін -"влада авторитету" як вплив на людей, на їхні дум­ки і поведінку авторитетних особистостей, організацій та органів через їх публічне визнання. Американський політолог С. Ліпсет вважає, що "леґітимність означає здатність системи породити і підтримувати віру народу в те, що її політичні інститути найбільшою мірою відпо­відають інтересам даного суспільства".

Найбільший внесок у теорію леґітимності влади здійснив класик соціології Макс Вебер. Залежно від мотивів підкорення суб'єктові влади Вебер виокремлює наступні види леґітимності:

Традиційна легітимність ґрунтується на спадковій і нібито божественній владі монарха (вождя, короля, царя, гетьмана тощо). Така влада базується на традиціях підкорення суспільства своєму монархові. Це тип леґітимності влади досьогодні зберігся в таких країнах, як Бруней, Непал, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Кувейт. У більшості суспільств, де збереглася традиційна форма монархії, вона є символічною даниною їх суспільної ментальності й не виконує ролі реально механізму традиційної леґітимності.

Харизматична легітимність базується на надзвичайно видатних якостях лідера. Сьогод такий тип притаманний суспільствам із низьким рівнем розвитку демократії й політичної культури. В такому суспільстві влада, не маючи підстав спиратися на демократичне волевиявлення народу при своєму формуванні або на засоби традиційної леґітимності, задля освячення інститутів влади свідомо культивує велич владної особистості й ко­ристується її авторитетом. Нерідко харизматичний вид леґітимності виникає і в розвинутих суспільствах, якщо вони переживають кризо­вий період. У такі моменти відчувається нагальна потреба об'єднати всі верстви населення навколо постаті політичного лідера. А тому офіційна влада знову ж таки свідомо вдається до культивування величі першого керівника держави або особи іншого лідера.

Раціонально-правова легітимність базується на переконанні гро­мадян у законності (легальності) та доцільності (раціональності) існу­ючого суспільного порядку та у професіоналізмі владних структур. За цього типу леґітимності органи влади та їх керівники обираються че­рез демократичні процедури і є відповідальні перед виборцями. В дер­жаві панують не видатні особистості, а закони, на основі яких вони обрані та здійснюють свою владу. Це основний тип леґітимності полі­тичної влади у сучасних демократичних суспільствах. Оскільки він ґрунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то ще називається інституціональним (на відміну від персоналізова­них традиційного та харизматичного типів леґітимності).

Окрім типології М. Вебера, в сучасній політичній науці виокрем­люють також ідеологічний, структурний і персоналізований типи леґі­тимності влади.

Ідеологічналеґітимність полягає в утвердженні і оправданні влади за допомогою ідеології. Ідеологічна леґітимність, залежно від суб'єкта влади, може бути класовою, етнічною, конфесійно-релігійною тощо.

Одним із найважливіших різновидів ідеологічної леґітимності є етнічна леґітимність. Вона проявляється при формуванні владних структур і політичної еліти за національною ознакою. Такий процес с особливо актуальним у період розбудови новопосталої національної Держави. В українській націоналістичній думці з таким типом леґі­тимності перекликається ідея націократії, розроблена Миколою Сціборським. Для сучасної Української держави також є актуальним теологічний тип леґітимності влади.

Структурна леґітимність пов'язана з веберівським типом раціонально-правової леґітимності. Вона притаманна суспільствам з усталеним і стабільним порядком формування владних структур. Люди визнають владу і переконані у її правомірності тому, що вона сформо­вана на основі діючих правил. Довіра до системи виборів автоматично поширюється і на осіб, які завдяки цій системі посіли керівні посади.

Персоналізована леґітимність ґрунтується на довірі до конкрет­ної керівної особи. Така леґітимність близька до веберівського типу харизматичної леґітимності. Однак відмінність полягає у тому, що якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізова­ною леґітимністю застосовують раціональний підхід і прагматичний роз­рахунок. Персоналізована леґітимність може підкріплюватися ідеологі­чною та структурною, тоді як харизма може протиставлятися ідеологіч­ним стереотипам та владним структурам.

Звичайно, що в чистому вигляді типи леґітимності влади, які наве­дені в обох типологіях, не існують. У кожному конкретному випадку влада намагається поєднувати різні типи леґітимності з метою підви­щення рівня підтримки її населенням. А в разі відсутності такої підтримки чи наявності її на низькому рівні прийнято говорити про кризу легітимності.

Криза леґітимності - це зниження реальної підтримки органів влади чи правлячого режиму в цілому.

Криза леґітимності влади в сучасних умовах пов'язана із:

- нездатністю органів влади здійснювати свої функції;

- застосуванням нелеґітимних форм насилля над людьми;

- неспроможністю влади адаптуватися до динаміки змін суспільно­го розвитку;

- руйнуванням конституційного порядку;

- розривом між конституційними нормами та практикою їх втілення;

- відсутністю серйозних структурних змін у суспільстві при їх акту­альності.

В арсеналі політичної теорії є цілий ряд шляхів і засобів профілакти­ки кризи леґітимності та виходів із неї. Однак домінуючим серед них принцип поділу влади.

Основоположниками теорії поділу влади у європейській політичній думці прийнято вважати англійського філософа Джона Лота (1632 1704) та французького просвітителя і філософа Шарля Монтеск' (1689-1755), а її першим законодавчим втіленням - Конституцію США 1787 р. Однак історія української політичної думки засвідчує, що ще за 100 років до Д. Локка та Ш. Монтеск'є ці ідею висловлював українсь­кий мислитель С. Оріховський-Роксолан, а втілені вони були в Кон­ституції П. Орлика 1710 р.

Згідно з цією теорією, для правильного та ефективного функціону­вання держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Це створює систему "стримувань та противаг", а отже, запобігає зосередженню влади в одному центрі і зловживанню нею. Завдяки цьому, відповідно, формується механізм забезпечення свободи і незалежності кожного індивіда.

Носієм законодавчої влади є вищий представницький орган - пар­ламент. Виконавчу здійснюють президент, уряд, міністерства і відом­ства. Судова влада - це незалежні суди, підпорядковані тільки зако­нові. Нині широко говорять також про "четверту владу" - владу за­собів масової інформації та про "п'яту владу" громадського сектора. Американські дослідники сучасних мережевих війн Тіффані Депіц і Воррен Строубл пропонують новий термін, яким в епоху інформа­ційного суспільства та глобального поширення Інтернет-мереж мож­на позначити ще один вид неформальної влади - "кіберократія". ^

Проблему сучасних суспільствах становить засилля бюрократії при владі, перетворен­ня її на самодостатню і самовідворюючу силу. В політичній науці для позначенні такого явища навіть з'явився спеціальний термін "влада апарату" - фактично існуючий і нерідко дуже могутній вплив, який справляє на людей чи організацію апарат, тобто сукупність державних службовців, штатних працівників різних органів влади.

У пошуках методів боротьби із владою бюрократії ' виникає інша крайність - заклики до обезбюрокрачування суспільства. Однак ще М. Вебер довів, що здійснення політичної влади без бюро­кратії неможливе. Завдання полягає в іншому - послабити вплив бю­рократичного апарату на політичні процеси, не дозволяти йому при­власнювати ті владні повноваження, які належать інституціям грома­дянського суспільства.

23