Тема 4. Поняття і класифікація фінансового посередництва 4.1. Фінансовий ринок як ринок фінансових послуг

4.1.1. Сутність поняття «послуги» У розвиненому суспільстві фінансові послуги мають не менше значення, ніж виробництво. Найбільш динамічно розвивається та частина сфери послуг, яка пов’язана із задоволенням потреб суспільного виробництва: фінансово-кредитне обслуговування, страхові послуги, інформаційне і бухгалтерське обслуговування. За дослідженнями англійських економістів У. Очела і М. Вегнера зроблено висновок – інтернаціоналізація економіки на мікро-, мезо- і макрорівні є причиною та наслідком переходу до нового послуго-інтенсивного типу економіки. «Послуга» – багата гамма різних видів діяльності. Поняття «послуга» включає в себе комплекс різноманітних видів економічної діяльності людини. У західній науковій літературі існує багато його визначень, іноді взаємозаперечуючих, що відображає його складність і маловивченість. Деякі спеціалісти вважають, що до послуг можна віднести все, що не пов’язане з видобуванням корисних копалин, промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Саме так визначають послуги в західній статистиці національних рахунків. У ній послуги поділяються на споживчі (ресторани, готелі), соціальні (освіта, медична допомога), виробничі (інжиніринг, консультації, фінансові та кредитні послуги), розподільчі (торгівля, транспортні) . Такий підхід звужує роль фінансових послуг у розвитку ринку. У 1997 році в Україні введено нову статистичну класифікацію видів економічної діяльності . У цій класифікації виділена фінансова діяльність (код 65), що включає фінансове посередництво, грошове посередництво, фінансовий лізинг, страхування (код 66), допоміжна діяльність у сфері фінансів та страхування (код 67), яка представлена значною кількістю фінансових послуг. У різних джерелах на сучасному етапі по-різному трактується поняття послуги, наприклад: «Послуги – підприємницька діяльність, направлена на задоволення потреб інших осіб, за винятком діяльності, що здійснюється на основі трудових правовідносин» . «Послуга – такий вид корисної праці, при якій виробництво корисного ефекту співпадає з часом її споживання» . Вивчення функціональних особливостей послуги дозволило Т. Хіллу сформулювати наступне: «Послуга може бути визначена як зміна стану людини або предмета, що належить будь-якому учаснику економічних відносин, який досягається в результаті свідомих дій іншого учасника даних відносин. При цьому вплив відбувається на основі їх попередньої домовленості» . В економічному розумінні під послугами розуміють функції або операції, на які є попит і, відповідно, ціна, що встановлюється на відповідному ринку . Іноді послуги визначають як нематеріальні блага, однією із характерних рис яких є споживання на місці її надання. Вважається, що виробництво послуг і їх споживання співпадають у часі та просторі, і в момент надання послуги її виробник і споживач вступає у безпосередній контакт . Керівник підприємства укладає угоду з банківською установою на банківське і фінансове обслуговування. Тому послуги, як правило, не можуть передаватись іншим особам, тобто система перепродажу є достатньо складною і вимагає певних витрат на юридичне та інше обслуговування. У ринковій економіці послуги купуються на основі вільного вибору, вони стають об’єктом купівлі-продажу і є товаром, хоча і досить специфічним:  · їх виробництво і споживання частіше співпадають за місцем і часом; · як частина сфери нематеріального виробництва беруть участь паралельно з продукцією матеріальної сфери в сукупному процесі суспільного виробництва. З іншого боку, деякі автори вважають, що факт створення послуги можна відділити у часі від факту її продажу і факту використання, це дозволить продавати послуги ринковими методами . 4.1.2. Фінансові послуги в системі ринкових відносин Аналізуючи наведені підходи до визначення сутності поняття послуг, можна погодитись із твердженням О. Ланге , що послуги – це будь-які функції, пов’язані безпосередньо або опосередковано із задоволенням людських потреб, але безпосередньо не направлені на виробництво яких-небудь предметів. Використовуючи останнє визначення щодо фінансових послуг, можна сказати, що вони виконують фінансові функції, пов’язані із задоволенням потреб суб’єктів ринку у виробництві та реалізації предмета їх діяльності. Платність фінансових послуг обумовлена самим характером послуги, що є вільною і ніби прихованою в товарі. Українські вчені, досліджуючи сферу послуг США, крім галузей немайнового накопичення (освіта та охорона здоров’я), вказують, що до неї відносяться і послуги у сфері суспільного виробництва і обігу (фінанси страхування, операції з нерухомістю, ділові послуги) . У світовому експорті послуг експерти ООН виділяють три їх основні групи:  · найбільш «видимі» (перевезення, іноземний туризм та ін.); · надходження від «роялті»; · інші послуги (брокерські, фінансові, управлінські, бухгалтерські, архітектурні, лізинг, професійні та ін.). Фінансові послуги мають комплексний характер, тому вони включені до третьої групи. Вивчення особливостей розвитку сфери послуг і ролі різних економічних суб’єктів у цьому процесі набуло в останні роки важливого теоретичного і практичного значення. Розвиток країни призводить до зміни в структурі продукції. Наступним етапом цієї еволюції, як правило, стає ріст питомої ваги сектора послуг .  За розрахунками , протягом останніх 30 років середньорічні темпи росту зайнятості у сфері послуг складали біля 3 % у США і Японії, 2 % – у Франції, понад 1 % – у Німеччині. При цьому на частку сфери послуг припадає більше 50 % зайнятості США і Японії, біля 40 % – Німеччини і Франції. На частку послуг припадає від 15 до 20 % сукупного об’єму операцій з товарами і послугами на світовому ринку .  Найбільш загальні відомості про роль послуг у національній економіці дає вивчення двох основних показників: частки цього сектора в загальному об’ємі зайнятих і частки об’єму наданих послуг у ВВП . Такий показник, як зайнятість населення свідчить про збільшення частки послуг на ринку. Для досягнення найбільшого ефекту в загальному русі економіки шляхом ринкових перетворень необхідно суттєве інвестування коштів у розвиток інститутів інфраструктури сфери послуг. Про це свідчить і зростання міжнародного обміну послугами, який відображає поступовий перехід індустріально розвинених країн до нового стану, пов’язаного з формуванням інформаційної економіки. Міжнародна торгівля послугами розвивається випереджаючими темпами порівняно з товарною торгівлею. Очікується випереджаючий ріст зарубіжного інвестування у сферу саме фінансових послуг порівняно з іншими секторами економіки. У міжнародному обміні послугами виділяють три групи послуг, організація яких відбувається переважно шляхом прямих іноземних інвестицій, а не контрактних взаємовідносин партнерів. Фінансові послуги входять у першу, найбільш вагому групу. За десять останніх років корпорації сфери послуг збільшили в галузі страхування кількість філій майже в три рази, вторинного страхування (перестрахування) – в 2,5 раза, в галузі фінансових послуг з цінними паперами створили філіальну мережу майже з 500 філіалами .  Україна також включилась у міжнародний обмін послугами. У табл.4.1 представлено експортно-імпортний обмін фінансовими та діловими послугами інфраструктури . Основними партнерами України у торгівлі послугами є Росія, Молдова, Казахстан, Узбекистан, а також Швейцарія, Німеччина, США, Італія, Великобританія.  Таблиця 4.1 Експорт та імпорт послуг в Україні за 1995 рік, млн. дол.

Послуги	Загальний об’єм ЗЕП	У тому числі:		Баланс	Структура ЗОП, %
		експорт	імпорт
Страхові	13,33	2,48	10,85	-8,37	0,6
Фінансові	39,73	22,66	17,07	5,59	1,99
Юридичні, бухгалтерські, технічні	64,99	42,63	22,36	20,2	3,1
Інші ділові послуги	119,91	41,48	78,73	-36,95	5,8

ЗОП - Загальний оборот послуг

Для сфери послуг характерні різноманітні та нетрадиційні форми організації компаній і спільної діяльності різних господарчих одиниць. У сфері послуг активно взаємодіють промислові, торгові, фінансові, страхові та інші сервісні компанії, банки тощо.  Важливим стимулюючим фактором все більш широкого впровадження виробничих компаній у сферу фінансових послуг є створення вертикально інтегрованої структури компаній, що дозволяє знизити витрати і посилити орієнтацію на споживача. Також підвищується значення некапітолоємних видів послуг, пов’язаних із використанням висококваліфікованої праці, до яких належать фінансові послуги.

4.2. Фінансовий ринок як сфера надання фінансових послуг Розглядають фінансові установи на сучасному етапі у світлі двох ключових концепцій: сфера надання фінансових послуг і фірма, що надає фінансові послуги — це бізнес, що постачає фінансову продукцію і послуги. Загальні категорії цієї продукції та послуг включають операційні рахунки (наприклад, поточні рахунки), портфельні послуги (наприклад, позики і депозити), страхування, банківська діяльність інвестиції (наприклад, підписання цінних паперів і угоди брокера, дилера), послуги довіреної особи, фінансове планування, обробка інформації, даних. Сфера надання фінансових послуг може розглядатися як сукупність усіх фірм, що надають фінансові послуги. Або сфера надання фінансових послуг – об’єднання таких традиційних і сегментованих галузей промисловості, як банківська діяльність, цінні папери, страхування, нерухомість, кредит, фінанси. Крім того, у США сфера надання фінансових послуг включає нефінансові корпорації типу «Дженерал Моторс», «Ford Motor Company», «Sears», «AT and T», «J.C. Penney», які зайняті у виробництві та наданні фінансових послуг. Для фінансового ринку, щоб бути повністю досконалим, треба, по-перше, всім учасникам мати доступ на ринок і будь-кому з учасників не мати контролю над цінами; по-друге, інформація відносно фінансових активів повинна бути легко доступною для всіх учасників; по-третє, не повинно бути перешкод щодо вільної торгівлі фінансовими активами; і, по-четверте, не повинно бути спотворення, перекручування у стягненні податків, зборів. Якщо ці умови існують, то ціни на фінансові активи точно і швидко відображають інформацію про фінансові активи, фінансові ринки можна вважати ефективними. Так як фінансові ринки у США добре розвинені, то вони ближчі до досконалості, ніж до недосконалості. Але все ж деякі відхилення існують. Наприклад, існування фінансових посередників вказує, що фінансові ринки недосконалі. У конкурентоспроможному світі банки – просто звичайні посередники, які відповідають потребам і можливостям позичальників кредиторів. Роль конкурентоспроможності банківської системи в загальній структурі рівноваги пасивна. У 1984 році Мартін Мейер написав про революцію у сфері банківської діяльності: «Банк мертвий... жити установі фінансових послуг». Сфера надання послуг, у якій працюють комерційні банки, знаходиться у стані змін. Зміни в цій сфері пов’язані з такими ключовими факторами: технологія, перерегулювання (включаючи реформу щодо страхування депозитів), ризик, змагання за клієнтів і адекватність капіталу. Згідно з Вебером, одне з визначень технології – це «технічний метод досягнення практичної цілі». Взагалі технологія – це будь-який засіб перетворення вихідних матеріалів (люди, інформація чи фізичні матеріали) для отримання бажаної продукції чи послуг. Слово «перерегулювання» далеке від регулювання, взагалі, воно передбачає відсутність регулювання. Так як повністю нерегульована сфера надання послуг навряд чи виникне, пропонується «перерегулювання» як термін, що описує усунення чи послаблення бар’єрів у змаганні в банківській діяльності. Існує п’ять первинних бар’єрів у змаганні у банківській діяльності – ціна чи засіб управління в межах інтересу; обмеження виробництва; організаційні обмеження; географічні обмеження і податки. З того часу, як фірми, що надають фінансові послуги, тримають портфелі фінансових активів і заборгованості, їх чиста вартість (тобто чиста вартість (NW) = активи (А) – борги (L)) чуттєва до непередбачених змін. Так як фактичні зміни рівні очікуваним змінам плюс непередбачені зміни, то очікувані зміни повинні бути включені в раціональні портфельні рішення. Відповідно, лише непередбачені зміни впливають на вартість. Управління ризику – одне з головних завдань фінансового управління банків (чи фірм, що надають фінансові послуги). У сучасній сфері надання фінансових послуг змагання за клієнтів стало жорстким. Коли банки мали монополістичну владу, то не було потреби в розвитку маркетингової діяльності, але в умовах конкурентної боротьби виробничий розвиток і маркетинг – критичні фактори успіху для фірм, що надають фінансові послуги. Так як стандартна економічна модель ринкової структури припускає виживання продукції з найбільш низькою вартістю, то клієнти повинні мати вигоду з більш низьких цін і більш широкого вибору фінансової продукції і послуг як росту змагання. Адекватність капіталу – це здатність компенсувати неочікувані збитки, що виникають через різноманітні ризики банківської діяльності. Кредитний ризик, процентний ризик і ризик ліквідності – три основні ризики внутрішньої діяльності банків. Кредитний ризик – це ризик непогашення позички чи невиконання зобов’язань. Процентний ризик – це вірогідна втрата доходу банку в результаті зміни рівня процентної ставки. Ризик ліквідності – це здатність (нездатність) банку відповідати за зобов’язаннями. Усі п’ять компонентів – технологія, перерегулювання, ризик, клієнти і адекватність капіталу – не повинні розглядатись ізольовано, адже вони взаємопов’язані один з одним. Наприклад, технологічні і регулюючі зміни впливають на змагання за клієнтів; змагання діє на технологічні досягнення, перерегулювання і адекватність капіталу; перерегулювання і ризик торкаються адекватності капіталу і т. д. 4.3. Загальне поняття фінансового посередництва Фінансові посередники, як правило, – це великі структури. До них належать: банківська система, небанківські кредитні інститути, контрактні фінансові інститути. Фінансові посередники практично створюють нові фінансові активи. Вони мають можливість отримувати прибуток за рахунок економії, що обумовлена зростанням масштабу операцій, здійснюючи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків за них, рівномірно розподіляючи ризики. Вони таким чином допомагають приватним особам, що мають заощадження, диверсифікувати їх (вкласти капітал у різні підприємства), тобто «не складати всі яйця до одного кошика». Крім того, система спеціалізованих фінансових посередників може надати тим, хто має заощадження, більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки.  Переміщення капіталу трьома різними засобами від тих, хто має заощадження до тих, хто їх потребує, зображено на схемах. Схема 4.1. Пряме (безпосереднє) переміщення (трансферт). 1. Безпосереднє переміщення грошей та цінних паперів, як показано у верхній частині діаграми, відбувається, коли компанія передає свої акції або облігації безпосередньо власникам грошових коштів без посередництва будь-яких фінансових інститутів. Схема 4.2. Непряме переміщення через інвестиційні банки Компанія продає свої акції та облігації інвестиційному банку, який, у свою чергу, продає ці ж цінні папери компаніям і особам, що мають заощадження. Банк бере на себе ризик, тому що може бути неспроможним перепродати їх тим, хто має заощадження, за ту суму, за яку цінні папери були придбані. Тому що нові цінні папери розміщені, і компанія одержує свій дохід від їх продажу, це є операцією на первинному ринку. Хоча цінні папери продаються два рази, реально цей процес є однією операцією на первинному ринку цінних паперів з інвестиційним банкіром у ролі брокера, який допомагає руху (трансферу) капіталу від тих, хто має заощадження до підприємств. Інвестиційний банкірський дім: об’єднання, яке гарантує розміщення цінних паперів і розподіляє нові цінні папери, що рекомендуються для інвестицій, а також сприяє фінансуванню компаній (підприємств). Схема 4.3. Непряме переміщення (трансфер) з використанням фінансового посередника Переміщення (трансфер) капіталу також може здійснюватись за допомогою «фінансового посередника». Спочатку посередник купує грошові кошти у тих, хто має заощадження, в обмін на свої власні цінні папери, а потім використовує ці грошові кошти для придбання і збереження цінних паперів компанії. Наприклад, той, хто має заощадження, може дати банку певну суму в доларах, одержуючи замість того від нього депозитний сертифікат, а потім банк зміг би позичити гроші якій-небудь малій компанії у вигляді позики під нерухомість. Отже, фінансові посередники засновують нові форми капіталу – в даному випадку – депозитні сертифікати, які й надійніші, й ліквідніші за заставні (іпотеки). Тому вони і є більш якісними цінними паперами, що зберігаються більшістю осіб із заощадженнями. Наявність фінансових посередників значно збільшує ефективність ринків короткотермінового і довготермінового позикового капіталу. 4.4. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг 4.4.1. Роль банківської системи в господарській структурі країни Розвиток ринкових відносин, процес товарообміну зумовлюють використання грошей як загального еквіваленту. Виникає потреба в реалізації всіх функцій грошей, необхідність десь їх зберігати, розмінювати, обмінювати гроші однієї країни на гроші іншої, пересилати, а надалі – десь позичити, щоб вчасно здійснити певні розрахунки чи розширити свою справу. Даний процес об’єктивно зумовив зародження і розвиток банківської справи. Банківська система відіграє дуже важливу роль у господарській структурі країн з розвиненими ринковими відносинами. Через неї проходить великий обсяг грошових розрахунків і платежів підприємств, організацій і населення. Вона мобілізує і перетворює в активно діючий капітал тимчасово вільні грошові кошти, заощадження та доходи різних класів і верств населення, виконує різноманітні кредитні, посередницькі, інвестиційні, довірчі та інші операції. Банківська система організовує й обслуговує рух головного атрибуту ринку – капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перелив у ті сфери суспільного виробництва, де виникає дефіцит капіталу. У західних країнах комерційні банки – це одна з найстаріших та найпоширеніших груп кредитних установ, що виконують більшість фінансових операцій та послуг, відомих у підприємницькій практиці. Через спеціальну роль, яку виконують комерційні банки в економіці, вони важко регулюються. Основними функціями, які виконують комерційні банки, є функція збереження і функція укладання угод. Банки як інформаційні процесори. У процесі забезпечення збереження і функцій укладання угод банки збирають, обробляють, модернізують і контролюють інформацію про своїх клієнтів, особливо позичальників. Комерційні банки мають значну репутацію як інформаційні процесори. Фактично, можна пояснити існування комерційних банків їх здатністю здобувати визначену позичальником інформацію ефективно. Якість цих інформаційних потоків, у термінах своєчасності та точності є критичним фактором, що визначає ефективність і якість діяльності банку. Обробка інформації, звичайно, є важливою частиною банківської діяльності. Важлива проблема обробки інформації: чи повинні банки використовувати зовнішні джерела для досягнення інтеграції та управління центрами обробки даних. Ця проблема виникла через велику кількість злиття серед банків.  Банки як фірми, що надають фінансові послуги. Комерційні банки є постачальниками трьох основних послуг: послуги укладання угод; портфельні послуги; послуги обробки інформації та даних. До появи нової сфери, що надає фінансові послуги, комерційні банки не боролися за ці основні послуги, які вони роблять зараз. У результаті, банки намагаються розширити коло своїх послуг. Крім того, вони поділяють їх на три області: банківська діяльність інвестицій (наприклад, підписання цінних паперів), страхування і нерухомість. Розвиток інвестиційних банків у межах комерційних банківських організацій – відносно нове явище. Типовий комерційний банк у США має лише приблизно 2 % від активів, вкладених у основні фонди (споруди, обладнання, меблі). Таким чином, комерційні банки мають дуже низький рівень витрат (наприклад, знецінення, податки на власність) у їх вартісному вираженні. Присутність фіксованих виробничих витрат у структурі вартості фірми згадується як операційний левередж. Нецінові фірми типу виробників автомобілів, сталі чи алюмінію мають високий рівень операційного левереджу; фінансові фірми типу комерційних банків, компаній страхування мають дуже низький рівень операційного левереджу. Таким чином, одна з важливих характеристик балансового листа – відсутність істотної кількості фіксованих активів і відповідно низький рівень операційного левереджу. Ризик фінансового левереджу – це ризик, що виникає в процесі залучення коштів банком за допомогою емісії боргових зобов’язань для використання цих коштів іншими учасниками банківської структури (філіали, дочірні банки) чи вкладу в статутний капітал цих структур. Банки виступають одночасно у ролі покупця і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних грошових коштів. Купівля і залучення тимчасово вільних грошових коштів – це пасивні операції банків, а продаж та інвестування – це активні. Оскільки в ринковій економіці існують декілька джерел позичкових коштів – комерційний кредит, позички на основі емісії облігацій та інших цінних паперів, банки, крім прямого, здійснюють і опосередковане кредитування. Вони не тільки кредитують позичальників, а й надають посередницькі послуги для одержання позичок у третіх осіб. До таких послуг належать, зокрема, надання гарантій й консорціальні операції (кредитні операції, що здійснюються для одного клієнта двома або кількома банками).  Висока кваліфікація банківських працівників, спорідненість процедур обслуговування, спеціальна оснащеність банківських приміщень та ряд інших умов сприяють розвитку додаткових сфер банківських послуг. Додаткові послуги мають за мету забезпечити максимальне задоволення індивідуальних потреб клієнтів і, таким чином, стимулювання вкладень у комерційний банк. Такими послугами є: – консультування в галузі бухгалтерського обліку та фінансового контролю;  – аналіз кредитоспроможності; – посередництво в операціях з цінними паперами; – трастові операції (управління майном за дорученням клієнта). Серед нових у сфері традиційних банківських послуг необхідно назвати: – факторинг;  – чековий споживчий кредит; – кредитні картки; – лізинг. 4.4.2. Етапи становлення ринку банківських послуг Перші банкіри-міняли з’явилися ще у Стародавньому Вавилоні, які не тільки здійснювали «валютні» операції, обмінюючи гроші однієї держави на гроші іншої, а й приймали вклади під відсотки та надавали позики проти письмових зобов’язань та застав. Значний розвиток банківської справи відбувся у Стародавній Греції, де навіть великі багаті храми приймали вклади та надавали позики під проценти. У Римській імперії фінансові інститути використовували такі вдосконалені форми грошового обігу, як акредитиви та платежі переказом за банківськими книгами. Після падіння Риму в епоху раннього Середньовіччя банківська діяльність практично припинилась, що було зумовлено зниженням активності товарообміну в результаті розвитку натуральних господарств і розквітом феодальних форм господарювання. Розвиток суспільства, виробничих та торговельних відносин між людьми та державами у ХІІ – ХІІІ ст. відродили професію міняли, а вже в XIV – XV ст. банкіри стали великою силою. Від таких банкірських домів, як Медічі в Італії, залежними були королі та імператори. У XVI – XVII ст. виникають «жиро-банки», що в основному здійснювали розрахункові операції. Вони ставили перед собою завдання впорядкування та спрощення грошового обігу. Кредитування не було їхньою основною функцією. Кредитними посередниками залишалися приватні банкіри. Наприкінці XVII ст. (1694) виник перший акціонерний банк, який надавав комерційні кредити у сучасному розумінні цього слова. Це був Англійський банк, який також мав право випуску банкнот. На аналогічних засадах здійснення операцій, які ґрунтувалися на випуску банкнот, утворилася ціла низка акціонерних банків. Надалі, вже в XIX ст., розвиток банківської діяльності пішов шляхом створення великих акціонерних фінансових структур, діяльність яких ґрунтувалася не на емісії банкнот, а на вкладах та наданні кредитів. На території України грошовий обіг з’явився ще за скіфів, велась активна внутрішня та зовнішня торгівля, що відповідно зумовило зародження банківської справи. За часів Київської Русі була розвинене активна торгівля з багатьма державами Європи та Азії, великі київські князі карбували власні гроші. Археологія відкрила нам багато монет того часу, найвідоміші з них – золотники Володимира Великого та срібляники Ярослава Мудрого. У XVI1 – XX ст. банківська справа в Україні була дуже тісно пов’язана з її розвитком у Росії, хоча ці процеси відбувались із певним запізненням. Першим банком, з якого починається історія банків у Російській імперії, був Державний позиковий банк, який було засновано у 1754 році. Цей банк надавав кредити під заставу маєтків. В Україні такі кредити почали надавати лише з 1783 року. За часів Катерини II були введені в обіг паперові гроші, що обмінювалися на мідні монети. Для зручності обміну було створено в 1769 році у Петербурзі та Москві Асигнаційний банк, який у 1781 році відкрив свої відділення у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 – Херсоні. У 1802 році у Росії створено Міністерство фінансів, яке для покриття витрат, пов’язаних із війнами кінця XVIII – початку XIX ст., випустило перші облігації державної позики. Воно ж здійснювало контроль над фінансовими операціями та управління фінансовою системою держави. Фінансові операції за межами імперії російський уряд здійснював через придворних банкірів, власників сімейних банкірських домів. Кредитна система в Україні була започаткована в 1839 році створенням Державного комерційного банку. У 1860 році у зв’язку із заснуванням у Росії Державного банку, в Україні, на базі комерційних банків, були створені Київська, Харківська і Одеська контори та Полтавське відділення Державного банку Російської імперії. На баланс цих установ із рахунків комерційних банків були передані векселі, позики під товари та процентні папери під золотий запас. Кошти установ Держбанку складалися з капіталів банку, вкладів, поточних рахунків та вартості казни. Поряд із Державним банком існували банки комерційного та іпотечного кредиту. У 1871 році створено філію Петербурзького міжнародного комерційного банку, Харківський торговий та Катеринославський комерційний банки з філіями у Полтаві. У 1879 році відкрито Одеський дисконтний банк, який здійснював облік векселів. Його філії були у Миколаєві та Кишиневі. У 1889 році було відкрито Одеський купецький банк. Значну роль відігравали філії заснованих у 1885 році Державного дворянського земельного та Селянського поземельного банків. У 1912 році у Києві відкрито представництва Волзько-Камського та Петербурзького обліково-позикового банків, а в 1913 році – Російського банку для зовнішньої торгівлі. У зв’язку із забороною надання поточних кредитів казенними банками наприкінці XIX ст. у Росії була створена комісія з розробки статуту кредитних товариств. У 1914 році в Україні було 450 таких товариств, які проіснували до 20-х років XX ст. На початку XX ст. в Україні працювали 3 контори Державного банку Росії та 19 його філій; Руський торговельно-промисловий, Петербурзький банк зовнішньої торгівлі, Московський купецький, Об’єднаний московський, Варшавський комерційний банки та відділення Об’єднаного комерційного банку. Не меншу роль відігравали Київський приватний комерційний банк (клієнтами якого були найбільші цукрозаводчики України), Київський земельний банк, Харківський земельний банк. Існувало 4 ломбарди, 57 міських громадських банків, комерційні та іпотечні банки із розгалуженою мережею філій, ощадні каси, земські каси, 112 казначейств. В Україні діяли «Облікові дома» – це кредитні установи, які здійснювали короткострокові кредитні операції та облік векселів. У Києві значні кредитні операції проводилися на Контрактовому ярмарку. За недовгого існування України як незалежної держави з 1917 – 1919 рр. (Українська Народна республіка під проводом Центральної ради, Гетьманщина, Директорія) здійснювалися певні цілеспрямовані заходи щодо створення власної грошової та банківської систем. У грудні 1917 року Київську контору Державного банку Росії перетворено на Український державний банк, а 6 січня 1918 pоку були випущені в обіг державні кредитові білети УHP на загальну суму 5,5 млн. крб. 1 березня 1918 року Центральна рада прийняла закон про впровадження нової власної валюти – гривні. У травні були здійснені заходи щодо випуску українських платіжних засобів та підписані угоди з деякими країнами Європи про одержання позик на вигідних для України умовах. На початку серпня 1918 року Радою Міністрів було ухвалено статут Державного банку України, а 23 серпня засновано Державний земельний банк. Діяльність, що була розпочата Центральною радою зі складання Державного бюджету України на 1918 рік, продовжувалася урядом гетьмана Скоропадського, Директорією, але бурхливі події того часу заважали роботі, тому проект бюджету України було затверджено тільки у другій половині грудня 1918 року як «виконавчий кошторис», тобто як звіт про державні прибутки та видатки. У січні 1919 року Рада Міністрів Директорії УНР затвердила розроблений В. Мартосом, тимчасово виконуючим обов’язки міністра фінансів, план фінансової політики України, який передбачав, що гривня чи карбованець стануть єдиним засобом платежу у державі, інші гроші підлягали обміну, а згодом втрачали свою вартість; передбачалося також карбування українських монет. Та цим планам не судилося справдитися. П’ятого лютого уряд України було евакуйовано з Києва, а наприкінці 1920 року він опинився у вигнанні. Із січня 1919 року в Україні почався радянський період, за якого істотні зміни відбулися і в банківській системі: робітничо-селянським урядом усі приватні кредитні установи було націоналізовано. У жовтні 1921 року в Харкові були засновані: Всеукраїнська контора Державного банку; а в липні 1922 року – Всеукраїнський кооперативний банк; у січні 1923 року – Всеукраїнська контора торгово-промислового банку, а в Києві відкрито їхні філії. У 1923 році засновано Київський сільгоспбанк, а в 1924 році відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк. 12 червня 1929 року Центральним виконавчим Комітетом та Радою Народного Господарства СРСР було затверджено перший статут Держбанку СРСР, де визначалося, що філіями Держбанку є республіканські, крайові (обласні) контори, контори в окремих торгово-промислових центрах, відділення, агентства, каси. За кредитною реформою 1930 – 1932 pp. замість контор та філій галузевих банків було засновано контори спеціалізованих банків довгострокових вкладів: Промбанк, Сільгоспбанк, Цекомбанк, Всекомбанк, який у 1936 pоці перетворений у Торгбанк. У цьому ж році в Україні було ліквідовано Всеукраїнську контору Держбанку, а всі обласні контори безпосередньо підпорядковувалися Москві. Лише в 1948 році на прохання уряду України було створено апарат Уповноваженого Державного банку на Україні, який виконував обов’язки центрального банку, не маючи права емісії грошей без дозволу Москви. У 1955 pоці було створено Українську республіканську контору Держбанку та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку, Торгбанку (останній ліквідовано в 1957 p.). У квітні 1959 pоку банківська система була реорганізована: Сільгоспбанк, Цекомбанк, комунальні банки, Промбудбанк були ліквідовані (відповідно ліквідовані й ці республіканські контори в Україні). В Україні були створені контори Держбанку, Будбанку та відділення Зовнішекономбанку СРСР. На території України Держбанк СРСР став єдиним центром розрахунків, єдиним емісійним та касовим центром, ці ж функції мала республіканська контора в Україні, але емісія грошей та видача кредитів здійснювалася лише з дозволу Москви. Ця система функціонувала до 1987 pоку, коли була здійснена чергова реорганізація діючих банків та організовано спеціалізовані: Держбанк СРСР, Промбудбанк СРСР, Агропромбанк СРСР, Жилсоцбанк СРСР та Ощадбанк СРСР з відповідними конторами у республіках, з управліннями в автономних республіках, краях, областях та за необхідності з відділеннями у окремих містах та районах. 4.4.3. Особливості формування банківської системи у незалежній Україні Розпад Радянського Союзу, прийняття Верховною Радою України у липні 1991 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою відкрили нову сторінку у розвитку власної банківської системи. 20 березня 1991 року Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про банки та банківську діяльність», за яким на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів його діяльність спрямована на зміцнення державності України, він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Декларація про державний суверенітет та Закон «Про економічну самостійність Української РСР», які законодавче закріпили за нашою державою право самостійного формування власної банківської системи, заклали фундамент створення нових комерційних банків. За 1989 – 1991 pp. було зареєстровано біля двох десятків українських банків. У процесі формування сучасної банківської системи України можна виділити чотири етапи. Перший етап – 1991 – 1992 pp. – це процеси перереєстрації та реорганізації. Із жовтня 1991 pоку Національний банк починає перереєстрацію комерційних банків України, що були зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей же період галузевий капітал, тобто частка капіталу, вкладеного у комерційні банки різними державними установами, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні банки «Промінвестбанк», «Агропромбанк», «Укрсоцбанк» акціонуються, а точніше, приватизуються персоналом банків та великими клієнтами. Другий етап – 1992 – 1993 pp. – виникнення банків «нової хвилі». На цьому етапі з різних бюджетних і позабюджетних фондів та диверсифікації пасивів діючих банків виникає низка комерційних банків таких, як «Аваль», «Інко» (отримує самостійність від Москви), «Відродження», «Трансбанк» та інші. У комерційних банках спостерігалося подальше зменшення частки «міністерського» капіталу, що було спричинено постановою Кабінету Міністрів «Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України». Цією постановою передбачалося, що Міністерство фінансів України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам. Зрозуміло, що це не влаштовувало власників акцій і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств. У цей же час спостерігалося масове народження дрібних «кишенькових» банків. Протягом року їх було зареєстровано більше сотні, значна частина з них мала приватний капітал, але цей капітал був надто мізерним, щоб забезпечити ліквідність банку. Ці банки непогано заробляли на гіперінфляції 1992 – 1994 pp., використовуючи цей зовнішній незалежний від них фактор. На кінець 1992 року в Україні у реєстрі НБУ зафіксовано 133 банки, ліквідовано 3 банки. На кінець 1993 pоку у книзі реєстрації вже 211 банків, ліквідовано протягом цього року ще 6 банків. Третій етап – 1994 – 1996 pp. – це етап банкрутства. Активізація роботи Національного банку України з побудови чіткої системи регулювання діяльності комерційних банків співпала з періодом призупинення інфляційних процесів, які були основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Ці банки не були готові до більш жорсткого контролю з боку НБУ, до зміни кон’юнктури фінансового ринку, до централізованого управління банківською системою, що поставило їх на межу банкрутства, Багато банків у цей період було ліквідовано: в 1994 pоці стали банкрутами та ліквідовано 11 банків; у 1995 році – 20 банків банкрутів, серед яких були найбільші комерційні банки – «Інко», «Відродження», «Економбанк», «Лісбанк»; у 1996 році прямими банкрутами стали 45 банків, а ще 60 опинилися у стані прихованого банкрутства. Процес масового банкрутства комерційних банків вніс ускладнення у функціонування не тільки банківської системи, а й позначився на всій економічній системі, була підірвана довіра до банківської системи у вкладників. Для цього періоду характерні й інші процеси, які істотно впливали на структуру банківської системи України. Так, на кредитно-фінансовому ринку України починають працювати іноземні банки та їхні представництва (всього їх було зареєстровано 14). З’являються 5 нових українських комерційних банків. Важливим моментом функціонування банківської системи цього періоду була зміна складу акціонерів, зміна власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Четвертий етап – 1996 – 1998 pp. – стабілізація та впровадження національної валюти – гривні. Для цього етапу є характерною боротьба Національного банку з інфляційними процесами, створення сприятливих умов для проведення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці – гривні. Також у цей період посилився контроль за діяльністю комерційних банків із боку НБУ. У роки незалежності України було не тільки реформовано, але й створено нову банківську систему: – створені основи дворівневої банківської системи, валютного ринку та ринку цінних паперів; – здійснено перший етап реформування грошової системи держави із введенням проміжної валюти – українського карбованця, що склало основу для проведення грошової реформи і введення національної грошової одиниці – гривні; – створено національну платіжну систему із запровадженням нових прогресивних технологій перерахування коштів на основі електронних платежів, що дозволило досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських розрахунків, значно підвищити їхню надійність, дало можливість максимально обмежити ризик створення фальшивих грошей в обігу та скоротити до мінімуму термін проходження платежів; – уведено у дію Банкнотно-монетний двір та фабрику банкнотного паперу, що дало можливість створити потужності з друкування банкнот та карбування монет; – розпочато реформування бухгалтерського обліку та звітності у банках; – напрацьовано нормативну базу для здійснення монетарної політики та банківського нагляду; – діяльність Національного банку України, його монетарна політика позитивно позначилися на подоланні гіперінфляції, керованості інфляційних процесів. Проте тривала економічна, фінансова та платіжна криза, гальмування процесу ринкових перетворень економіки інвестиційного процесу, серйозні недоліки у діяльності комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них економічних нормативів, невпорядкованість та нестабільність нормативно-правового регулювання, недосконалість податкового та фінансового законодавства визначають необхідність поглиблення банківської реформи. Було проведено фінансову реорганізацію банків, більш дієвим став контроль за їх діяльністю і виконанням умов функціонування з боку НБУ. Однак залишається значним системний ризик внаслідок надмірної відкритості банківської системи для слабких підприємств та неякісного менеджменту. Не вдається повністю задовольнити потреби приватного сектору, який сьогодні активно зростає. Очевидно, що без прискорення банківських реформ суб’єктам господарювання буде важко одержати доступ до необхідних інвестиційних коштів. Крім того, їм бракуватиме інших (крім кредитних) банківських послуг високої якості. Висока вартість фінансового посередництва, обмеженість кількості послуг, відсутність відповідної для країн із ринковою економікою фінансової структури, стимулів заощаджувати та розміщувати позичкові фонди, низька життєздатність фінансових інститутів (приховані банкрути), повільний прогрес у галузі створення стабільного ефективного банківського нагляду доповюють те коло проблем, вирішення яких треба передбачити у державній програмі реформування та розвитку банківської системи України. Принципи, що покладені в основу розробки програми реформування та розвитку банківської системи в Україні, такі: 1. Макроекономічна політика повинна бути спрямована на забезпечення стабільних умов для підприємницької діяльності. 2. Життєздатність (платоспроможність) фінансових інститутів повинна бути більш прозорою і забезпеченою. 3. Сприяння розбудові фінансової інфраструктури, яка включає інформаційні системи, правову систему та систему банківського нагляду. 4. Необхідно створити умови для зменшення витрат на фінансове посередництво. Основними сьогодні є такі напрями реформування банківської системи України: 1. Забезпечення розбудови банківської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової економіки. 2. Удосконалення системи нагляду та контролю за діяльністю комерційних банків. 3. Встановлення клімату довіри до банківської системи з боку юридичних та фізичних осіб. 4. Створення умов для підтримання стабільності національної грошової одиниці – гривні. 5. Посилення мобілізації заощаджень населення та підприємницьких структур за рахунок створення ефективної системи страхування вкладів. 6. Ефективне використання фінансових інструментів для поліпшення грошово-кредитного регулювання на основі ринкової конкуренції та пріоритетності розвитку, а не за рахунок директивного розподілу кредитів. 7. Розв’язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню. 8. Подальше вдосконалення та підвищення ефективності платіжної системи. На початок 1999 pоку банківська система України налічувала 216 банків. Із загальної чисельності банків 180 установ функціонують у формі акціонерних товариств, причому: закритих акціонерних товариств – 53; у формі відкритих акціонерних товариств – 127 банків; 2 державних банки; у формі товариств з обмеженою відповідальністю – 34; банків, створених за участю іноземного капіталу – 28 (у тому числі зі 100 відсотковим іноземним капіталом – 9). З 1992 pоку із Книги реєстрації банків було вилучено 52 установи у зв’язку з порушенням банківського законодавства та з інших причин. За цей же період у 51 банку була відізвана ліцензія на здійснення валютних операцій. Кількість банків, які мають ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, налічує 161 установу, крім того, ще двом фінансово-кредитним установам надано таку ліцензію. Сплачений статутний фонд діючих комерційних банків на кінець 1998 року у гривневому еквіваленті складав 2015 млн. грн. У період економічних реформ, які розпочались у 1989 – 1992 pp. в Україні в основному сформувалася нова банківська система, що базується на основі роздержавлення і розвитку кредитних інститутів різних форм власності. Система кредитно-фінансових інститутів складається сьогодні з двох рівнів – відомств Національного банку України (НБУ) і комерційних банків (КБ). Протягом останніх років пройшло інтенсивне зростання загальної кількості комерційних банків, склалася інфраструктура ринку, в обіг були введені основні інститути, задіяна система державного регулювання і контролю діяльності, необхідна законодавча база, підготовлена достатня кількість кваліфікованих банківських кадрів, склались базові передумови для повноцінного функціонування банківських інститутів в умовах ринкової економіки. У 1995 – 1996 pp. завершився етап екстенсивного розвитку банківської системи, її діяльності, характеру взаємодії з іншими економічними структурами, відомствами і організаціями, включаючи державу. Таким чином, сучасна банківська система України була сформована і створена, в основному, у період з 1989 – 1994 рр. На сьогоднішній день вона має дворівневу структуру. 4.4.4. Комерційні банки: їх види та операції Фiнансово-кредитна установа – юридична особа, яка проводить одну або кiлька операцiй, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладiв вiд населення. У широкому розумінні, комерційний банк – це будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи. Таке трактування комерційного банку характерне для української практики, в якій усі банки, крім центрального, називаються комерційними.  У вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання максимального прибутку. Так, він характеризується у банківській практиці Німеччини, США та інших країн, у яких, поряд з групою комерційних банків, діє велика група інших банків другого рівня, що не є комерційними. Сучасна класифікація комерційних банків може бути представлена у такому вигляді (див. табл. 4.2). Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків: – принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку; – принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються. Незалежно від принципу, на який орієнтується банківське законодавство, комерційні банки в кожній країні істотно відрізняються набором операцій та послуг, що надаються. Одні з них виконують широке коло операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. Такі банки прийнято називати універсальними. Інші банки виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки. Таблиця 4.2 Класифікація комерційних банків

Класифікаційні ознаки	Види комерційних банків
Порядок створення	Перепрофільовані, новостворені
Характер спеціалізації	Універсальні, спеціалізовані
Територія діяльності	Регіональні, республіканські, міжнародні
Розмір	Великі, середні, малі
Форма власності	Загальнодержавні, муніципальні, колективні (відкриті та закриті акціонерні товариства, холдинги, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативні), приватні, зі стопроцентною іноземною власністю, змішані
Функції і характер виконуваних операцій	Інвестиційні зберігання, депозитні, інноваційні, поштово-пенсійні, промислові, агропромислові, біржові, експортно-імпортні, лізингові, торговельні
Характер відносин	Банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені
Ступінь впливу	Монополісти, аутсайдери
Структура	Багатопрофільні, безфіліальні
Ступінь контролю	Контролюючі, контрольовані
Конкурентоспро­можність	Конкурентоспроможні, неконкурентоспроможні
Фінансовий стан	Стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути

Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація може бути функціональною, коли банки зосереджуються переважно на виконанні окремих операцій, наприклад, іпотечних, інвестиційних тощо, та галузевою чи секторною, наприклад, ощадні, сільськогосподарські, інноваційні банки. Залежно від прийнятого принципу побудови комерційних банків у країні будуть переважати спеціалізовані чи універсальні банки. В Україні за набором операцій, що виконуються, переважну кількість комерційних банків можна віднести до категорії універсальних. Виходячи з досвіду західних країн, усі універсальні банки можна об’єднати в 3 групи: комерційні банки (у вузькому розумінні); ощадні банки; кооперативні банки. Відрізняються між собою ці групи банків правовою формою, набором клієнтури та цілями діяльності. Другу групу універсальних банків утворюють ощадні інститути. У різних країнах вони по-різному називаються і класифікуються.  Ощадну справу в Україні здійснюють Ощадний банк України та інші комерційні банки. Отже, Ощадний банк України є спеціалізованим комерційним банком.  Керівництво Ощадним банком України здійснює Правління банку. Держава гарантує збереження вкладів і цінних паперів в Ощадному банку України та видача їх вкладникам за першою вимогою. Функції Ощадного банку України. Ощадний банк України несе відповідальність за ефективну організацію ощадної справи в державі, забезпечує впровадження прогресивних форм розрахунково-кредитного та касового обслуговування населення, розширення безготівкових розрахунків, розповсюдження та погашення цінних паперів, кредитування населення, валютне обслуговування іноземних громадян та громадян України, надає різноманітні платні послуги у банківській сфері. Ощадний банк України встановлює відсоткові ставки за вкладами населення у межах максимальних відсоткових ставок, визначених Національним банком України. На Ощадбанк України припадає 75,0 % всіх банківських вкладів населення, з них 56,0 % вкладів до запитання, 4,0 % строкових вкладів до 1 року і 38,0 % строкових вкладів більше 1 року. Сьогодні Ощадбанк України – це досить спеціалізований депозитний інститут. Комерційні банки можуть залучати кошти громадян в ощадні вклади. Для забезпечення повернення вкладів банки утворюють міжбанківський фонд страхування вкладів громадян. Порядок утворення цього фонду встановлюється Національним банком України. Вкладниками можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Вкладники вільні у виборі банку для зберігання коштів, вони можуть мати вклади в одному або в кількох банках. Приймаючи гроші на вклади, банки видають вкладникові вкладний документ. Вкладники можуть розпоряджатися вкладами, одержувати за ними дохід у вигляді відсотків та в іншій формі, запропонованій банком, здійснювати безготівкові розрахунки. Вкладником може бути і неповнолітня особа. Неповнолітній, який вніс вклад на своє ім’я, розпоряджається цим вкладом самостійно. Вкладами, внесеними іншою особою на ім’я неповнолітнього, розпоряджаються: – до досягнення ним віку 15 років – батьки або інші законні представники неповнолітнього; – після досягнення віку 15 років – сам неповнолітній, але за згодою своїх батьків або інших законних представників. Доходи за вкладами не підлягають оподаткуванню. Фізичні та юридичні особи при оформленні документів про перехід вкладів у спадщину звільняються від сплати державного мита. Вклади, одержані в порядку успадкування, не підлягають оподаткуванню. Вкладники мають право зробити заповідальне розпорядження банку про видавання вкладу в разі своєї смерті будь-якій особі, організації або державі відповідно до законодавства. Вклад, щодо якого не зроблено заповідального розпорядження, у разі смерті вкладника банки видають спадкоємцям у порядку, встановленому законодавством України. Кошти, залучені Ощадним банком України, передаються за плату Національному банку, а також використовуються ним для кредитування населення та здійснення інших банківських операцій. Розвиток Ощадного банку України в бік комерційних банків відстає порівняно з такими банками в інших країнах. Він працює переважно в режимі звичайних ощадних кас, обмежуючись прийманням вкладів населення з їх використанням переважно через міжбанківський ринок. Це звужує його можливості стимулювати приток вкладів й впливати на економічні процеси, перш за все, у сфері малого та середнього бізнесу, яка традиційно обслуговується у всіх країнах ощадними банками. Третю групу універсальних банків становлять кредитні товариства (кооперативні банки, кредитні товариства, тощо). Кооперативні банки – спеціальні кредитно-фінансові інститути, що утворюються товаровиробниками на часткових засадах для задоволення взаємних потреб у кредитах та інших банківських послугах. За характером діяльності вони подібні до ощадних банків. Це кооперативні ощадні інститути, які організовані групами приватних осіб, об’єднаних спільними економічними інтересами (фермери, ремісники), або профспілками. Це широко розгалужена мережа кредитних інститутів з великою кількістю окремих установ. Проте кооперативні банки в усіх країнах у своїй більшості – це кредитні установи. Загальні риси кооперативного банку: приватна власність має колективний характер, контроль не може здійснюватись окремими особами, прибуток не ділиться між пайовиками або власниками, а йде на виплату відсотків за вкладами та на збільшення резервів. Взаємноощадні банки організовані за типом «взаємних» підприємств: у них не має акцій та ними керує піклувальна рада. В останній час намітилась тенденція до перетворення їх в акціонерні підприємства. Взаємоощадні банки приймають заощадження та інвестують їх у закладні під нерухомість (50 відсотків активів) та цінні папери, а також надають комерційні та споживацькі позики. В Україні система кооперативних банків (у т. ч. кредитних товариств) тільки починає розвиватись. Найбільш відомим представником цієї групи є Експобанк, що функціонує у Києві. Проте цей різновид універсальних банків в Україні розвивається надто повільно, що спричинено такими обставинами: – гальмуванням розвитку малого і середнього бізнесу, фермерських господарств, виробничої кооперації; – затримкою з прийняттям законодавства щодо регламентації діяльності кредитної кооперації; – недостатнім розвитком фондового ринку, підривом довіри широких верств населення до фінансових посередників взагалі. Характерною ознакою кредитних товариств як окремого виду універсальних банків є те, що вони засновують свою діяльність на пайових внесках і депозитних вкладах своїх членів, яким надаються ці кошти в позички – короткострокові, середньо- та довгострокові. Проте останнім часом ці банки вивели свою діяльність за межі обслуговування тільки своїх членів, стали приймати всі види вкладів від інших осіб і надавати всім широкий спектр послуг. Тому вони істотно наблизилися за характером діяльності до звичайних комерційних банків.  Спеціалізовані банки, на відміну від універсальних, функціонують на вузьких секторах грошового ринку чи займаються вузьким колом банківських операцій, де потрібні особливі технічні прийоми та спеціальні знання. Тому ця діяльність для універсальних банків виявляється невигідною, вони залишають відповідні ніші на грошовому ринку для спеціалізованих банків. Найчастіше спеціалізовані банки виникали в таких секторах ринку: – споживчого кредиту; – іпотечного кредиту; – сільськогосподарського кредиту; – залучення малих вкладів та обслуговування малого бізнесу; – у зовнішньоекономічній діяльності; – у сфері інвестування капіталу; – у житловому будівництві тощо. Конкретні спеціалізовані банки в різних країнах істотно відрізняються за назвою, структурою, характером діяльності. Найчастіше зустрічаються такі спеціалізовані банки: – іпотечні; – будівельні ощадні банки (каси); – інвестиційні банки (компанії); – банки підтримки; – гарантійні банки; – розрахункові (клірингові) банки (палати). Іпотечні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового будівництва під заклад земельних ділянок (іпотеки), іншими довгостроковими позичками під заклад нерухомості. Іпотека надає банку право переважного задоволення його вимог до боржника в межах вартості зареєстрованої застави. У випадку неплатоспроможності боржника задоволення вимог кредитора здійснюється з виручки від реалізованого майна. Ресурси іпотечного банку – власні накопичення й іпотечні облігації – довгострокові цінні папери, що випускаються під забезпечення нерухомим майном і приносять сталий відсоток. Інвестиційні банки (компанії) займаються мобілізацією довгострокового позичкового капіталу шляхом випуску боргових зобов’язань та розміщенням його в цінні папери корпорацій та держави. Інвестиційні банки виконують такі функції: – емісія цінних паперів; – погодження умов та видів позик (облігації, акції); – випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі за власний рахунок; – гарантія емісії (зобов’язання купити нереалізовану частину випущених цінних паперів); – надання звичайних і довготермінових кредитів інвесторам – покупцям цінних паперів; – консультаційні послуги; – організація банківських синдикатів, забезпечення вторинного ринку цінними паперами тощо.  За кордоном функції інвестиційних банків виконують як центральні, так і спеціалізовані банки. При цьому інвестиційні банки виступають не просто посередниками між позичальниками та інвесторами, а в ролі гарантів емісій та організаторів ринку – вони купують та продають великі пакети акцій та облігацій за свій рахунок, надають кредити покупцям цінних паперів. Класичний тип інвестиційного банку притаманний США, де комерційним банкам заборонено займатися інвестиційною діяльністю (крім операцій з державними та муніципальними облігаціями). У сучасних умовах інвестиційні банки пов’язані з комерційними банками вкладанням залучених вкладів у прибуткові операції з цінними паперами підприємств, надають кредити їм під заставу цінних паперів. Особливе місце займають міжнародні інвестиційні банки – Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський інвестиційний банк, регіональні банки розвитку та ін. У багатьох країнах діють інвестиційні компанії відкритого типу, які надають гарантію викупу своїх зобов’язань в одержувача на першу його вимогу. Світовий банк виділяє шість етапів інвестиційного циклу: 1) пошук об’єкта вкладень; 2) оцінка рентабельності й ризику; 3) розробка схеми фінансування; 4) укладення взаємопов’язаних угод; 5) виконання виробничої, комерційної, фінансової програми до повного погашення кредитів; 6) оцінка фінансових результатів проекту, порівняння із запланованим. Будівельні ощадні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового будівництва. Банки підтримки створюються державою чи за участю держави для фінансування цільових програм, які вимагають особливої підтримки, наприклад, у сільському господарстві, реструктуризації промисловості, розвитку інфраструктури, сприяння житловому будівництву, відбудови зруйнованого господарства (війною, стихійними лихами тощо). Серед спеціалізованих банків західних країн є група банків, які займаються дорученням (банки-гаранти). Такі банки беруть на себе зобов’язання погашати за певних умов борги підприємств, що відкриває останнім доступ до банківських позичок. Банки-гаранти повинні мати висококваліфікованих спеціалістів з оцінки кредитоспроможності підприємств – позичальників. Гарантії таких банків сприяють залученню капіталів у великі інвестиційні проекти на тривалий строк. На жаль, в Україні такі банки поки що не створені. Торгові банки – специфічна ланка англійської банківської системи. Торгові банки здійснюють велику кількість різнобічних фінансових операцій. Серед них: – розміщення нових випусків промислових акцій та облігацій (у тому числі з гарантією); – фінансова консультація та розробка умов злиття та поглинання (у формі покупки контрольного пакету акцій, отриманні контролю в раді директорів, випуску нових акцій в обмін на старі); – управління майном та портфелем цінних паперів; – розрахунки за міжнародними операціями. Також клірингові банки є членами розрахункових палат; консорціумальні банки – члени синдикатів, у які об’єднуються банки з метою розділити ризик при проведенні крупних кредитних операцій тощо. Особливості організації діяльності комерційних банків (вітчизняна практика та зарубіжний досвід). Комерційні банки різних видів і форм власності створюються на акціонерних або пайових засадах. В Україні виступати засновниками можуть юридичні та фізичні особи. Частка будь-якого із засновників, акціонерів (учасників) не повинна перевищувати 35 відсотків статутного фонду комерційного банку. Акціонерна форма та форма корпорації домінує не тільки у сфері банківської справи і фінансів, але й в інших галузях підприємницької діяльності. Які ж особливості акціонерної форми, її позитивні якості в порівнянні з іншими формами підприємництва? 1. Корпорація – це юридична особа, і всі претензії пред’являються до неї, а не до окремих акціонерів. У разі банкрутства компанії, акціонер відповідає лише в межах суми куплених акцій. Відповідальність акціонерів у керуванні компанією обмежена вибором директорів та голосуванням з питань політики компанії на річних зборах. А в неакціонерних фірмах позов пред’являється як фірмі, так і кожному партнеру, які відповідають усім своїм майном. Крім того, власник неакціонерного підприємства повинен не тільки формувати політику, але й виконувати оперативне керування всіма справами. 2. Акціонер може передавати акції іншій особі. При цьому існування компанії не залежить від смерті, некомпетентності або банкрутства інших акціонерів. У партнерській фірмі учасник не може передати свою долю без згоди інших партнерів, а індивідуальне підприємство припинить своє існування зі смертю власника. 3. У корпорації повноваження чітко розподілені, що суттєво підвищує ефективність управління. 4. Обмежена відповідальність акціонерів підвищує мобільність капіталу, легкість його залучення із зовнішніх джерел. У той же час роздроблення відповідальності дозволяє залучати кошти осіб із середнім та малим доходом. Разом з тим, корпоративна та акціонерна форми організації ділового підприємства має ряд недоліків. Серед них: відносна дорожнеча та складність утворення акціонерної компанії; менша гнучкість та пристосованість до умов, що змінюються в порівнянні з індивідуальними та партнерськими фірмами; відсутність можливості акціонерів (більшості) реально впливати на управління компанією. Але незважаючи на ці недоліки, акціонерна форма є найбільш ефективною при організації комерційного банку. На прикладі зарубіжних країн розглянемо утворення банківських установ. На ранніх стадіях розвитку банківської справи були розповсюджені приватні банкірські дома та партнерські фірми. Так, у Великобританії примітивні банківські функції виконували золотих справ майстри. На зміну їм прийшли пайові кредитні товариства (XVIII ст.), які на початку XIX ст. почали витіснятися акціонерними банками, які мали право банківської емісії. Акт про компанії 1862 року утвердив принцип обмеженої відповідальності акціонерів та дозволив застосовувати його до банків. Це відкрило дорогу швидкому росту великих акціонерних банків. Потрібно зазначити, що в банківських системах різних країн до сьогоднішнього дня збереглися приватні (не акціонерні) банки, капітал яких належить обмеженому колу осіб. Так, у Німеччині в 1988 році було 85 приватних банкірських домів, які належать окремим особам або групі акціонерів. Це, як правило, старі фірми, що мають багаторічну історію, користуються солідною репутацією та виконують спеціалізовані функції для вибраних клієнтів. Аналогічна група приватних банків, організованих у формі товариств з обмеженою відповідальністю, є в Швейцарії. Вони зайняті інвестиційними операціями в наданні позичок вибраній клієнтурі. Ці банки мають право не публікувати свої баланси. В українській фінансово-банківській системі комерційні банки організовані у формі відкритих і закритих акціонерних товариств та компаній з обмеженою відповідальністю. Реєстрація комерційного банку здійснюється на підставі таких документів: – заяви про реєстрацію; – установчих документів: установчого договору, статуту банку, протоколу про прийняття статуту та призначення керівних органів банку; – економічного обґрунтування; – висновку аудиторської організації про фінансовий стан засновників банку; – відомостей про професійну придатність керівників (голови та головного бухгалтера) банку, рекомендованих засновниками. Взагалі, організація банку є досить складною процедурою. Наприклад, у США утворення нового банку строго регламентовано. Щоб розпочати діяльність, банк повинен отримати чартер або зробити запит контролеру грошового обігу про видачу федерального чартеру При отриманні федерального чартеру банк може бути організований групою осіб не менше п’яти чоловік. Капітал банку повинен відповідати мінімальним нормам, які установлені законодавством і залежить від кількості населення місцевості, де організовується банк (мінімальний розмір капіталу для національних банків у дрібних та середніх містах – від 100 до 200 тис. доларів). Далі, в поданій на ім’я контролера грошового обігу заяві зазначаються прізвища та адреси засновників, кількість акцій, на які підписалися засновники, схвальні резолюції трьох офіційних осіб, додається проект уставу банку, сертифікат про структуру капіталу та ряд інших документів. У Німеччині дозвіл на відкриття банку надає Федеральне відомство з контролю над банками, яке встановлює обов’язкові вимоги для банківських установ, та в своїй діяльності незалежне від центрального банку. Для отримання ліцензії засновники повинні мати: – початковий капітал не менш 6 млн. марок; двох «надійних» та «професійно підготовлених» виконавчих директорів; – банк може бути заснований лише у формі акціонерної компанії або партнерської фірми. У Швейцарії засновники звертаються за ліцензією до Федеральної банківської комісії. Основні вимоги комісії: – банк точно визначає характер та сферу своїх ділових операцій та передбачає таку систему організації, яка б забезпечила їх виконання; – банк повинен мати мінімальний повністю сплачений капітал; – особи, що очолюють банк, повинні мати добру репутацію та кваліфікацію, необхідну для керування банком; – більшість керівників повинні бути резидентами Швейцарії. У Японії жодний банк не розпочне діяльність без спеціальної ліцензії, яку видає міністерство фінансів. Для отримання ліцензії засновники повинні забезпечити відповідність капіталу, активів та пасивів банку існуючим розпорядженням та стандартам, мати необхідний досвід та знання і мати певний соціальний статус. Банк повинен бути організований у формі акціонерного товариства та мати капітал не менше як 1 млрд. ієн. У назві банку повинно фігурувати слово «гінка» (банк). Дозвіл міністерства фінансів вимагається і для відкриття відділення банку. Разом із заявою засновники повинні надати: – детальне обгрунтування необхідності заснування банку; – сертифікат про заснування та копію реєстраційного свідоцтва; – протокол засновницьких зборів; – прогноз перспективи отримання прибутку на наступні три роки; – біографії членів ради директорів та аудиторів; – список великих акціонерів із зазначенням адреси, громадянства, роду заняття та кількості придбаних акцій; – баланс банку; – перелік усіх філій банку. Відкриття комерційного банку в Україні потребує його реєстрації в Національному банку України. Національний банк увів інструкцію № 10 «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків», яка встановлює економічні нормативи роботи банків в Україні. Згідно з цією інструкцією фіксується капітал кожного банку, якщо ж він не досягає потрібної кількості, то вмикається спеціальний механізм нагляду за такими банками. При цьому в 3-х місячний термін банк зобов’язаний виробити план розвитку своєї капітальної бази та подати його в Національний банк. Якщо ж банк не в змозі виконати взяті на себе обов’язки то, як сказано в Інструкції, НБУ розгляне питання відклику таких пунктів ліцензії, як: – ведення валютних рахунків клієнтів; – виконання неторгових операцій; – встановлення кореспондентських відносин з іноземними банками; – робота через кореспондентські рахунки Головного управління НБУ або через кореспондентські рахунки уповноваженого банку; – здійснення операцій з міжнародними торговими розрахунками; – операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку; – відкриття філіалів на території та за межами України. Безумовно, що після таких обмежень ліцензії нормальна робота банку буде практично паралізована. Органи керування та організаційна структура банку в деяких рисах співпадають, а в деяких відрізняються від інших ділових установ. Головним органом управління банку вважаються загальні збори акціонерів. Вони приймають найважливіше рішення – затверджують устав, вибирають раду директорів, затверджують баланси та звіти, напрям та цілі політики банку тощо. У той же час збори акціонерів, як правило, недостатньо проінформовані про поточні справи банку і в багатьох випадках просто штампують рішення, які пропонує рада директорів. Основні питання діяльності банку вирішує рада директорів. Вана є представницьким органом власників банку, його акціонерів та повинна відстоювати їх інтереси. Найпершим обов’язком ради директорів є забезпечення необхідного рівня прибутку на вкладений капітал. Разом з тим, рада директорів повинна дбати, безумовно, і про захист інших зацікавлених сторін – клієнтів банку, місцевої общини тощо. Рада директорів формує вищі керівні органи, які ведуть практичну діяльність згідно з рекомендаціями та наказами ради. Основні функції ради директорів зводяться до визначення стратегічних цілей банку та формування політики. Визначення стратегічних цілей банку відноситься до довгострокової стратегії банку. У великому банку цілі задачі установи та програма конкретних дій у їх досягненні викладається у спеціальному меморандумі, який готує рада директорів спільно з керівниками відділів та служб. Меморандум про політику банку повинен визначити наступні важливі моменти: – категорії клієнтів, на обслуговування яких будуть у першу чергу направлятися ресурси банку; – операції, які підлягають першочерговому розвитку в наступний період; – географічні райони банківської експансії; – методи маркетингу та надання споживачам нових банківських продуктів та послуг; – переважні методи забезпечення ліквідності; – заходи щодо зміцнення конкурентних позицій банку на ринку; – політика встановлення тарифів на послуги банку; – розмір та склад банківського персоналу, програми навчання співробітників тощо. Підбір людей на керівні пости – це також функція ради директорів. Справа в тому, що сучасний банк – це надзвичайно складне та ризикове підприємство. Для його успішної роботи необхідні підготовлені та відповідальні люди. Контроль за позичковими та інвестиційними операціями, консультації, періодична перевірка діяльності банку, утворення комітетів – це головні завдання ради директорів. Для керівництва та здійснення практичних операцій рада директорів формує управлінські структури банку. За ступенем самостійності та об’єму повноважень управлінський склад має три рівні: – вищі менеджери; – адміністратори; – особи, наділені наглядацькими та ревізійними функціями.  Вищі менеджери мають найвищу ступінь самостійності при прийнятті рішень, і сфера їх повноважень розповсюджується в усі сторони діяльності банку. Основне їх завдання – координація діяльності окремих служб, визначення конкретних програм, консультації, оцінка результатів роботи діяльності відділів. До категорії адміністраторів відносяться керівники окремих функціональних служб, які несуть відповідальність за свою частину роботи. Головна їх мета – забезпечити нормальну роботу свого відділу, загальні цілі банку для них другорядні. Наглядачі – це найбільш кваліфіковані оперативні працівники, яким доручається керівництво вузькоспеціалізованою групою або відділом, та надають допомогу рядовим працівникам, вирішують спірні та складні питання, дають консультації, займаються навчанням персоналу.  4.5. Небанківські кредитні інститути У країнах з розвиненими ринковими відносинами небанківські фінансово-кредитні інститути представлені лізинговими, факторинговими компаніями, кредитними спілками, касами взаємної допомоги. Росту ролі спеціалізованих небанківських інститутів на ринку фінансових послуг сприяють, як правило, три причини: ріст доходів населення; активний розвиток ринку цінних паперів; надання цими установами спеціальних послуг, яких не можуть надавати банки. Основні форми діяльності цих установ на ринку фінансових послуг зводяться до акумуляції заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям і державі, мобілізації капіталу через усі види акцій, наданню іпотечних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги. Лізингові компанії – фінансово-кредитні формування, що досить поширені в західних країнах. Вони займаються купівлею устаткування, машин, транспортних засобів, споруд виробничого призначення, які дорого коштують, та наданням їх в оренду з правом наступного викупу. У нашій країні лізингові операції здійснюють комерційні банки. Для придбання машин і устаткування лізингові компанії використовують власні та позичкові кошти. Держава, як правило, створює їм пільгові умови одержання банківських позичок, оскільки лізингові операції приносять істотну вигоду підприємницькій діяльності. Лізинг забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, що є неминучими при звичайній купівлі. Оренда машин, устаткування, ЕОМ дозволяє уникнути витрат, пов’язаних з моральним старінням засобів виробництва.  Каса взаємної допомоги – це громадська кредитна установа, яка об’єднує на добровільних засадах громадян для надання взаємної матеріальної допомоги. Вони створюються при профспілкових організаціях для робітників і службовців – членів профспілки, в колгоспах – для колгоспників, у відділах соціального забезпечення місцевих рад – для пенсіонерів. Управління касою взаємної допомоги здійснюється загальними зборами її членів і обраним на ньому управлінням. Члени каси сплачують вступні і щомісячні членські внески у встановлених розмірах. Кошти каси взаємної допомоги формуються за рахунок вступних і членських внесків, пені, за несвоєчасне повернення довгострокових позик, дотацій профспілкових органів та інших грошових надходжень. За рахунок цих коштів надаються довгострокові (до шести, в окремих випадках – до 10 місяців) та короткострокові (до чергового одержання заробітної плати) позички. За рішенням правління каси її членам може бути надана відстрочка повернення довгострокових позичок до трьох місяців. Граничні розміри позичок встановлюються правлінням каси, причому довгострокових позичок – залежно від суми внесків, нагромаджених членом каси. Позички надаються без стягнення процентів. При їх несвоєчасному поверненні стягується пеня в розмірі 1 % від суми залишку боргу за кожний прострочений місяць. Коли один з членів каси вибуває, повертаються йому членські внески, за винятком його заборгованості за позичками. В Україні необхідність у спеціалізованих фінансових установах досить велика, тому необхідно докладніше розглянути даний сектор на прикладі кредитних спілок (союзів). В умовах повільного збільшення доходів населення постійно збільшується попит на предмети довгострокового користування – будинки, автомобілі, меблі, дорогі товари домашнього вжитку. У навколишньому світі такі покупки практично ніколи не виконуються за рахунок збережень, а існуючі механізми нагадують забуту (але ефективну) систему купівлі «у кредит» та видачі позичок, яка існувала в соціалістичному господарстві. Симбіоз кредитних союзів і торгівлі дає двоякий результат як для громадян – негайне надання права користування товаром, так і для торгівлі – збільшення обороту. Подвійний позитивний ефект підсилюється і тим, що кредитні союзи носять суспільно-позитивний характер, тобто участь у них самих споживачів. Основна мета такої форми – взаємне кредитування, а мета діяльності спілки – підвищення добробуту учасників шляхом взаємного кредитування їх фінансових потреб на умовах повернення й платності. Кредитні спілки створюються на кооперативній основі з метою залучення особистих заощаджень громадян для взаємного кредитування. Кредитні спілки спеціалізуються, в основному, на обслуговуванні малозабезпечених верств населення. Пасивні операції їх формуються за рахунок пайових внесків у формі купівлі особистих акцій, за якими виплачуються відсотки, а також кредитів банків. Активні операції – 90 % усіх активів складають короткострокові позики, а інша частина формується за рахунок вкладів у цінні папери як приватні, так і державні.  Безумовно, така форма кредитування не нова на сучасному банківському ринку. Але в політиці, яку проводять банки, існують певні недоліки: нерозвинені механізми кредитування приватних осіб, малого бізнесу тощо. До сьогоднішнього часу ця сфера поповнюється із приватних позичок і заповнюється далеко не на 100 відсотків. Звертаючись до досвіду зарубіжних країн, починаючи від США та післявоєнної Західної Європи і закінчуючи нашими сусідами – Польщею, Чехією, Угорщиною, де малий бізнес відіграє дуже важливу роль у забезпеченні економічного росту, неможливо не звернути увагу на роль кредитних спілок. Становлення малого підприємства майже завжди пов’язане з труднощами в отриманні початкового капіталу. Банки зацікавлені у кредитуванні вже стабільного бізнесу з постійними грошовими потоками. Тому основним інвестором малих проектів виступають такі інститути, як кредитні установи. Переносячи цю схему в наші умови, визначимо відразу – потреба українського малого бізнесу в інвестиціях величезна, особливо якщо врахувати, що розвиток виробничого бізнесу робить тільки перші кроки і вимагає більших капіталовкладень, ніж торгова діяльність. Отже, кредитна спілка – це юридична форма кооперування фізичних осіб з метою більш ефективного використання вільних грошових засобів учасників на основі взаємного кредитування, тобто шляхом видачі споживацьких та комерційних кредитів. Виділяються такі етапи діяльності кредитних союзів: 1) залучення капіталів учасників; 2) аналіз і вибір об’єктів інвестування; 3) надання кредиту; 4) повернення кредиту. В Україні існують досить солідні теоретичні доробки, які потрібно використати для розвитку даного інституту в умовах національної економіки. Головною причиною є невідповідність законодавства та повне протиріччя його загальновизнаним нормам світового права, тобто відсутність достатньої юридичної бази, яка б регулювала діяльність такої юридичної форми (регулюється Указом Президента України «Про тимчасове положення про кредитні союзи» від 20.09.93 № 337/93). Більше того, діяльність кредитних союзів вступає у протиріччя з існуючим законодавством, згідно з яким, кредитування – виключно функція банків. Друга за значимістю причина – загальна нестабільність. Тому довгострокове кредитування вважається надризиковим. Наступна причина – соціально-психологічна. Після краху трастів та інших споріднених їм структур у населення з’явилась стійка неприязнь до всіх організацій, які збирають кошти. Але, незважаючи на велику кількість труднощів, такий інститут, як кредитний союз, неминуче пройде етап становлення та займе своє місце у кредитно-банківській системі. 4.6. Контрактні фінансові інститути Контрактні фінансові інститути, як правило, включають інвестиційні трасти, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, ломбарди, фінансові компанії, позичково-ощадні асоціації, благодійні фонди. Інвестиційні компанії – різновид фінансово-кредитних інститутів, поширених у західних країнах. Їх капітал утворюється на акціонерній (пайовій) основі шляхом акумуляції грошових коштів приватних інвесторів за допомогою емісії власних цінних паперів (зобов’язань). Сформований капітал вкладається в акції та облігації підприємств у своїй країні та за кордоном. Таким чином, інвестиційні компанії виступають посередником та індивідуальним інвестором. Вони купують, зберігають і продають цінні папери з метою одержання прибутку на вкладений капітал. Залежно від методу формування пасивів інвестиційні компанії поділяються на дві основні групи – закритого та відкритого типу. Перші мають фіксований акціонерний капітал, їх акції котируються на ринку і не підлягають погашенню до моменту ліквідації компанії. Другим властивий капітал, що постійно змінюється, тобто їх акції (паї) вільно продаються та купуються учасниками компаній за цінами, які відповідають поточній ринковій вартості активів інвестиційної компанії. У продажну ціну такої акції (паю) включається додаткова надбавка, як правило, у розмірі 6 – 9 %.  Інвестиційні компанії можуть користуватися в обмежених розмірах позичковими коштами. Компанії відкритого типу мають право залучати тільки банківський кредит, а закритого типу – випускати також облігаційні позики. З розвитком ринкових відносин інвестиційні компанії виникли і в нашій країні. Основними операціями інвестиційних компаній є організація емісії власних цінних паперів і видача гарантій у їх розміщенні, здійснення інвестицій безпосередньо в цінні папери, купівля-продаж цінних паперів за свій рахунок і від свого імені і т. д. В Україні поки незначна частина підприємств є акціонерними товариствами, тому інвестиційні компанії здійснюють, в основному, реальні інвестиції, що є менш ефективним, тому що існує складність оперативного управління такими вкладами. Крім того, діяльність інвестиційних компаній значно ускладнюється багатьма труднощами, основними з яких є низька ліквідність ринку цінних паперів України та відсутність досвіду роботи у сфері інвестиційної діяльності. Інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у вигляді акціонерного товариства, виключною діяльністю якого є спільне інвестування. Інвестиційний фонд здійснює випуск акцій та вкладає мобілізовані таким чином засоби дрібних інвесторів у інші цінні папери, що приносять дохід у вигляді відсотка і підвищенні курсової вартості. Відкриті інвестиційні фонди (взаємні) мають право на придбання цінних паперів інших емітентів як будь-яка інша юридична або фізична особа. Закритим інвестиційним фондам дано право працювати з приватизаційними цінними паперами. Інвестиційні фонди класифікуються залежно від форми їх організації. Власне, у світовій практиці склалося дві форми організації інвестиційних фондів: корпорація і довірче товариство (траст). У першому випадку засновники фонду є його учасниками, вони утворюють апарат управління та об’єднують свої засоби в початковому статутному фонді. Корпорація також може бути організована із зовнішнім апаратом управління, що працює за наймом (контрактом). Тоді може бути утворено довірче товариство (траст). Ця форма інвестиційного фонду виникла на початку минулого століття і заснована на повному юридичному розпорядженні прав володіння і використання (управління) майном. Наприклад, вдова або неповнолітні нащадки майна, залишаючись власниками, потрапляли під опіку (управління) старшого сина. Організовуються трасти наступним чином: засновники фонду залучають на контрактній основі ще одного або декількох учасників фонду, які збирають засоби і утворюють траст. Тобто, при інвестиційному фонді (компанії) може бути утворено декілька трастів, які у будь-який момент можуть вийти із фонду, розірвавши угоду і сплативши 2 – 3 % штрафу від суми активів. У вітчизняній практиці основою діяльності інвестиційних фондів і компаній є трастові операції. Але, на відміну від фонду, компанія може працювати також інвестиційним консультантом або фінансовим брокером на фондовій біржі. Не дивлячись на труднощі, інвестиційні фонди та компанії повинні зіграти важливу роль у процесі приватизації, так як за їх допомогою інвестори отримують реальну можливість успішного вкладання своїх грошових засобів і приватизаційних сертифікатів у акції підприємств, що приватизуються.  Пенсійні фонди у західних країнах створюються приватними та державними корпораціями, фірмами та підприємствами для виплати пенсій і допомоги робітникам та службовцям. Кошти цих фондів утворюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій самих пенсійних фондів. У пенсійних фондах західних країн акумулюються значні довгострокові грошові кошти, які інвестуються переважно в акції приватних компаній як на національному, так і на міжнародних ринках позичкових капіталів. Профспілкові фонди є самостійною ланкою західної кредитної системи. Уряд заохочує розвиток пенсійних фондів, тому що частина їх резервів розміщується у короткострокові й довгострокові державні цінні папери. Створений в Україні позабюджетний пенсійний фонд постійно відчуває труднощі з ресурсами через інфляційні процеси. Страхові компанії відіграють надзвичайно велику роль на фінансовому ринку, забезпечуючи інвесторам страховий захист від різного роду ризиків. Угоди страхування, що з ними укладаються, є основою для фінансового забезпечення інвестиційних проектів. Пасивні та активні операції страхових компаній носять специфічний характер і суттєво відрізняються від аналогічних операцій банків та інших кредитно-фінансових установ. Так, активні операції складаються із інвестицій у державні облігації центральних і місцевих органів влади, в облігації та акції приватних корпорацій іпотеку та нерухомість, а також у борг під поліси. Позики під поліси – це, по суті, кредитування осіб, що застрахувалися в даній компанії. Особливістю активних операцій компаній зі страхування життя полягає в тому, що це, в основному, довгострокові вклади на 5, 10 і більше років. Страхові компанії володіють достатніми довгостроковими страховими резервами і є основними постачальниками довгострокового капіталу на національних ринках фінансових послуг провідних західних країн. Ломбарди – це кредитні установи, які надають грошові позички під заставу рухомого майна. У нашій країні вони виникли на початку 20-х років. Ломбарди – це державні госпрозрахункові підприємства. Вони перебувають у розпорядженні місцевих рад у системі установ побутового обслуговування. Ломбарди були створені для надання можливості населенню зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позичку під заставу цих речей. Ломбарди видають позички на строк до трьох місяців у розмірі 75 % від вартості оцінки заставлених речей і до 90 % вартості виробів із дорогоцінних каменів, металів, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позички, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів – за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом. Фінансові компанії – кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного та ін.), проведенні фінансових операцій. Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок строкових депозитів (як правило, 3 – 6 місячних). Вони акумулюють грошові кошти промислових та торговельних фірм, деяких фінансових установ і менше – населення. Фінансові компанії сплачують своїм вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки. Фінансові компанії з кредитування продажу в розстрочку споживчих товарів тривалого користування надають позички не безпосередньо споживачам, а купують їх зобов’язання у роздрібних торговців та дилерів зі знижкою (як правило, 7 – 10 %). Розвиток фінансових компаній можливий при широкій насиченості споживчого ринку товарами та послугами, а також активній конкуренції між ними. Фінансові компанії є важливим інструментом проштовхування товарів тривалого користування на ринки для великих промислових корпорацій, особливо в умовах низького попиту та погіршення економічної кон’юнктури.  Фінансові компанії, які займаються обслуговуванням систем комерційного кредиту, надають аванси фірмам, що відвантажують товар, одержуючи при цьому право вимоги щодо боржника (покупця). Існують фінансові компанії, що спеціалізуються на наданні дрібних позичок індивідуальним позичальникам під високий (лихварський) процент.  Розвиток благодійних фондів пов’язаний з рядом обставин: · благодійність стала частиною підприємництва; · створення благодійних фондів має прагматичну причину – бажання власників великих особистих капіталів уникнути великих податків при передачі нащадку чи даруванні.  Остання обставина – найбільш важлива та визначальна, тому що дозволяє великим власникам приховувати свої капітали від обкладання прибутковим податком та податком на спадок.  Передача засобів до благодійних фондів здійснюється у вигляді великих грошових надходжень або пакетів акцій. За рахунок цього благодійні фонди діють на фінансовому ринку, вкладаючи засоби в різні цінні папери або отримуючи дивіденди з переданих їм цінних паперів, і, таким чином, збільшують свій капітал. Статистична інформація про інвестиції благодійних фондів, як правило, дуже обмежена, а іноді взагалі недоступна. Багато фондів не надають звітів і не повідомляють про структуру своїх активів. Благодійні фонди користуються великими податковими пільгами. Позичково-ощадні асоціації – це кредитні товариства, створені для фінансування житлового будівництва. На Заході вони виникли біля 150 років тому, але істинного розвитку вони набули після другої світової війни. Основою їх діяльності є надання іпотечних кредитів під житлове будівництво в містах і сільській місцевості (90 % активів), а також вклади в державні цінні папери. В останні роки позичково-ощадні асоціації стають серйозними конкурентами комерційних і ощадних банків у боротьбі за залучення заощаджень населення. Це досягається високими відсотками, а також прагненням населення за допомогою цих закладів вирішити житлову проблему. У цілому позичково-ощадні асоціації домінують на ринку іпотечного кредиту для житлового будівництва. Як правило, до його послуг у західних країнах звертаються середні верстви населення.  Питання для контролю 1. Сутність поняття «послуга». Фінансові послуги у системі ринкових відносин. 2. Фінансовий ринок як сфера надання фінансових послуг. 3. Загальне поняття фінансового посередництва.  4. У чому різниця між прямим переміщенням (трансфером) капіталу (від тих, хто має заощадження, до тих, хто їх потребує), непрямим переміщенням через інвестиційні банки та непрямим переміщенням капіталу з використанням фінансового посередника. 5. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг. 6. Роль банківської системи в господарській структурі країни. 7. Комерційні банки (у вузькому та широкому розумінні): їх види та операції.  8. Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків. У чому їх сутність? 9. Які банки прийнято називати універсальними? 10. Які банки називаються спеціалізованими? У чому сутність функціональної та галузевої (чи секторної) спеціалізації? 11. Виходячи з досвіду західних країн, усі універсальні банки можна об’єднати в 3 групи. Назвіть їх.  12. В Україні система кредитних товариств тільки починає розвиватись. Проте цей різновид універсальних банків в Україні розвивається надто повільно, Назвіть причини. 13. Найчастіше спеціалізовані банки виникають у таких секторах ринку:… 14. Конкретні спеціалізовані банки в різних країнах істотно відрізняються за назвою, структурою, характером діяльності. Назвіть найпоширеніші види спеціалізованих банків. 15. У країнах з розвиненими ринковими відносинами небанківські фінансово-кредитні інститути представлені такими видами фінансових установ:… 16. Росту ролі спеціалізованих небанківських інститутів на ринку фінансових послуг сприяють, як правило, три основні причини. Назвіть їх. 17. Основні форми діяльності спеціалізованих небанківських установ на ринку фінансових послуг зводяться до … 18. Лізингові операції приносять істотну вигоду підприємницькій діяльності. Аргументуйте. 19. Механізм формування та функціонування кас взаємної допомоги. Механізм здійснення пасивних та активних операцій кредитних спілок. 20. До категорії контрактних фінансових інститутів прийнято включати…  21. Інвестиційні компанії та інвестиційні фонди як інститути спільного інвестування. Вкажіть особливості механізму їх утворення та функціонування. 22. Інвестиційні фонди класифікуються залежно від форми їх організації. У світовій практиці склалося дві форми організації інвестиційних фондів: корпорація та довірче товариство (траст). Укажіть особливості механізму їх утворення та функціонування. 23. Роль недержавних пенсійних фондів у кредитній системі зарубіжних країн та проблеми їх розвитку в Україні.  24. Специфіка здійснення пасивних та активних операцій страховими компаніями. 25. Фінансові компанії та особливості їх спеціалізації.  26. Назвіть обставини, що стимулюють розвиток благодійних фондів.  27. В останні роки позичково-ощадні асоціації стають серйозними конкурентами комерційних та ощадних банків у боротьбі за залучення заощаджень населення. За рахунок яких переваг це досягається? 28. Чим відрізняються функції комерційних банків та ощадних установ? 29. Які види контрактних установ ви знаєте? 30. Назвіть і порівняйте основні джерела коштів фінансових компаній, страхових компаній, пенсійних фондів. 31. Чим відрізняються функції брокерів і дилерів? 32. Назвіть депозитні та контрактні фінансові установи. 33. Назвіть основні функції фірм, що займаються діяльністю з цінними паперами. 34. Що таке «взаємні фонди»? Чи є вони популярними серед інвесторів? 35. З якою із фінансових установ Ви маєте справи? Ви виступаєте у ролі суб’єкта, що має надлишок заощаджень, чи суб’єкта, що має недостатні заощадження? Поясніть. 36. Використовуючи дані, що публікуються, спробуйте прийняти інвестиційне рішення. Запишіть у зошиті обрані вами цінні папери, торговців, контракти за наведеною формою. Наприкінці семестру підсумуйте дохід, який ви одержали б у разі придбання цінних паперів, що їх обрали.

Торговець або біржа, на якій обертаються цінні папери	Цінні папери
1.	1. Назва акції________________________ 2. Ціна купівлі ______________________ 3. Ціна продажу _____________________ 4. Дивіденд _________________________
2.	1. Назва облігації ____________________ 2. Ціна купівлі _______________________ 3. Ціна продажу ______________________ 4. Процент __________________________
3.	1. Назва опціону _____________________ 2. Ціна _____________________________ 3. Дата виконання ___________________ 4. Премія_____________________________

Рекомендована література: /16, c. 40 – 79; 17, c. 138 – 150; 40, c. 20 – 88; 50, c. 156 – 167; 51, c. 65 – 75, 176 – 219; 52, c. 52 – 76; 54, c. 133 – 265; 61/.

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ ТЕМА 5. ФІНАНСОВІ ПОСЛУГИ НА ГРОШОВОМУ РИНКУ

5.1. Організація та особливості функціонування депозитного ринку  Залучення коштів вкладників та інших кредиторів – це основний вид пасивних операцій банків. Залучені засоби комерційних банків формують переважну частину банківських ресурсів. Вони покривають від 80 до 90 % усієї потреби у грошових коштах для здійснення активних банківських операцій. Складаються із депозитів (вкладів) і кредитів (позик), отриманих банком. Максимальний розмір залучених коштів залежить від власного капіталу банків. У різних країнах існують різні нормативи співвідношення між власним капіталом і залученими коштами. Ці нормативи коливаються від співвідношення 1:10 до 1:100. Наприклад, у Швейцарії це співвідношення 1:12, а в Японії – 1:83. Комерційний банк має можливість залучати кошти підприємств, установ, населення та інших банків. За терміном залучені кошти поділяються на ресурси, що управляються, і поточні пасиви. Ресурси, що управляються, включають термінові депозити, залучені банком, і міжбанківські кредити. Поточні пасиви формуються залишками коштів на розрахункових, поточних і кореспондентських рахунках. Вклад (депозит) – це грошові кошти (у готівковій або безготівковій формі, в національній або іноземній валюті) передані в банк їх власником для зберігання на певних умовах. Операції, пов’язані із залученням грошових коштів на вклади, називаються депозитними. Для банків вклади – головний вид їх пасивних операцій і, відповідно, основний ресурс для проведення активних кредитних операцій. Депозит виникає двома шляхами: банк може прийняти кошти від фізичної особи та фірми і помістити їх на депозитний рахунок, або може «утворити» депозит, надаючи клієнту позичку і право розплачуватися чеками проти цього депозиту. Види депозитних рахунків, які використовуються у практиці сучасних банків, дуже різноманітні, а в результаті фінансових нововведень їх кількість в останні роки зросла. Депозити розрізняються залежно від строку, умов внеску та вилучення коштів, заплачених процентів, можливістю отримання пільг за активними операціями з банком тощо. У більшості країн класифікація депозитних рахунків заснована на двох моментах: строку депозиту до моменту вилучення та категорії вкладника. За строками депозити поділяються на депозити до запитання (тобто депозити, які сплачуються за першою вимогою вкладника без попереднього повідомлення) та депозити на строк (які сплачуються через певний час після внесення коштів на рахунок). Залежно від вкладника виділяють наступні рахунки: рахунок приватної особи, корпорацій (акціонерних компаній) або некорпоративних фірм, центрального уряду, місцевих органів влади, фінансових установ, іноземних вкладників. Депозити до запитання дають можливість вкладнику отримувати готівку за першою вимогою та здійснювати платежі за допомогою чеків. Гроші на такі рахунки зараховуються та знімаються як частково, так і повністю. Головною позитивною якістю цих рахунків є їх висока ліквідність, можливість їх використання в ролі засобу платежу. Основний недолік (для вкладника) – відсутність нарахування процентів за рахунком (або дуже малий процент). Особливості депозитного рахунку до запитання: – вклад та вилучення коштів здійснюється як частинами, так і повністю в будь-який час без обмежень; – гроші можуть вилучатися з рахунку як у вигляді готівки, так і за допомогою чека; – власник рахунку платить банку комісію за використання рахунку у вигляді постійної місячної ставки або за кожний виписаний чек; – за депозитами до запитання банк повинен зберігати мінімальний резерв у центральному банку в більшому відношенні, ніж за строковими вкладами. Внески до запитання (безстрокові депозити) можуть бути вилучені вкладником або переведені іншій особі переказом за вимогою власника. Вкладнику відкривається рахунок, з якого в будь-який час можна отримати готівкові гроші, виписати чек або інший розрахунково-платіжний документ (платіжне доручення, платіжну вимогу-доручення). У країнах з розвиненими ринковими відносинами вклади до запитання вилучаються, головним чином, за допомогою чеків, тому їх називають чековими. Більша частина операцій грошового обороту здійснюється за допомогою вкладів до запитання, що виконують функцію засобів обігу. Кошти на цих рахунках в умовах розвиненого безготівкового обігу складають значну частину грошової маси.  Вклади до запитання у своїй основі нестабільні, що обмежує сферу їх використання комерційними банками. Існують два типи вкладів до запитання – безпроцентні поточні рахунки і рахунки, за якими виплачуються відсотки. Перші переважають у загальній сумі депозитів до запитання. Другі є чековими депозитами, за якими виплачується процентний дохід. Для ефективного управління тимчасово вільною готівкою клієнта банки застосовують методи, що дозволяють мінімізувати розміри грошових коштів, що зберігаються на безпроцентному поточному рахунку. Для цього із вкладу до запитання (у США такі рахунки називаються «рахунками з автоматичною очисткою») банк, здійснюючи поточні операції, перераховує суми, що перевищують узгоджений з клієнтом мінімум, на рахунки, які приносять процентний дохід, або розміщує надлишкові кошти у фінансові інструменти, що приносять дохід. Наприклад, ці кошти клієнта можуть бути вкладені банком в угоду про зворотний викуп – «репо». Ця операція здійснюється банком щоденно в кінці ділового дня. Якщо виникає потреба в коштах для проведення поточних операцій, банк перераховує необхідні кошти на той же вклад до запитання. У комерційних банках України у структурі депозитів переважають вклади до запитання, що пояснюється високим рівнем інфляції, а також недостатнім розвитком інших видів банківських депозитів. Термінові вклади (рахунки) – це грошові кошти, що зараховуються на депозитні рахунки на жорстко обумовлений термін з виплатою процента. Ставка плати за ними залежить від розміру та терміну вкладу. У разі дострокового отримання грошових коштів клієнт втрачає відсоток у формі штрафу. На цих рахунках зберігаються кошти, які приносять власнику процентний дохід та не призначені для розрахунків з третіми особами.  До числа характерних особливостей даних вкладів належать: – рахунки не призначені для розрахунків, на них не виписуються чеки; – кошти на рахунках обертаються повільно; – існує формальна вимога про попереднє повідомлення вкладником банку про вилучення коштів за 7 днів, а в деяких випадках до 30 днів; – за рахунком виплачується процент; при цьому максимальний рівень процентної ставки може регулюватися національним банком; – для вкладів, як правило, встановлюється більш низька норма обов’язкових резервів, ніж за депозитами до запитання. Різновидом термінового вкладу є депозитні сертифікати, розраховані на точно зафіксований час залучення коштів. Уперше їх увів в оборот у 1961 році один із банків США. Власникам рахунків видаються спеціальні іменні свідоцтва (сертифікати), в яких вказано терміни погашення і процентна ставка. Депозитний сертифікат – це письмове свідоцтво про депонування в банку певної досить великої суми грошей, у якому вказуються термін його обов’язкового зворотного викупу банком і розмір виплаченої надбавки. Так, у практиці роботи банків США депозитний сертифікат випускається на суму не менше 100 тис. дол., а Великобританії – від 50 тис. до 250 тис. ф. ст.  Депозитні сертифікати видаються тільки юридичним особам. Вони можуть бути іменними або на пред’явника. Право на отримання вкладу за депозитним сертифікатом може бути передано іншій особі. Для фізичних осіб використовуються ощадні сертифікати, що видаються банками як на фіксований термін, так і до запитання. Певну роль у ресурсах банків відіграють ощадні вклади населення. Особливістю ощадних рахунків є те, що вони не мають фіксованого строку та від власника не вимагається попереднього повідомлення про зняття коштів. Вони вносяться і вилучаються в повній сумі або частково та засвідчуються видачею ощадної книжки.  Ощадні депозити – це нечекові вклади, що приносять відсоток і які можна терміново вилучати. Існують наступні їх типи: рахунки на ощадних книжках; рахунки з випискою стану ощадного вкладу (вкладник має справу з банком через пошту без застосування ощадних книжок); депозитні рахунки грошового ринку. Останні є новим типом ощадних вкладів. За цими депозитними рахунками не використовується ощадна книжка для реєстрації операцій, а ставка відсотка коригується щотижня кожним банком самостійно відповідно до змін ринкових умов. Різновидом ощадного вкладу є цільові вклади. Це можуть бути вклади, виплата за якими присвячена відпустці, дню народження, новорічні вклади тощо. Особливо популярні вказані види вкладів у промислово розвинених країнах. У Франції з 1965 року застосовується цільовий вклад «заощадження-житло», який стимулює вкладників заощаджувати кошти у банках протягом певного терміну, що дає право на отримання вигідного цільового кредиту на купівлю, будівництво або ремонт житла. У сучасних умовах комерційні банки для оперативного залучення додаткових грошових коштів використовують можливості міжбанківського ринку ресурсів, на якому відбувається продаж грошових коштів, мобілізованих іншими кредитними установами. Міжбанківський кредит надається в рамках кореспондентських відносин. Механізм міжбанківських кореспондентських відносин передбачає відкриття кореспондентських рахунків одними банками в інших для здійснення платіжних і розрахункових операцій за дорученням. Залучення міжбанківського кредиту здійснюється або самостійно банком шляхом прямих переговорів, або через фінансових посередників. Пасивною операцією комерційних банків є отримання ними централізованих кредитів. Кредити центральних банків надаються комерційним банкам у порядку рефінансування і на конкурсній основі, а також у формі ломбардних кредитів. Ще одним методом залучення коштів є угода про зворотний викуп (репо). Ця угода укладається між банком і фірмою або з дилерами державних цінних паперів. Коли фірма хоче вкласти велику суму готівкових коштів на дуже короткий термін, вона купує у банку цінні папери на умовах зворотного викупу. Фірма може повернути кошти на наступний день та отримати за ними відсотки дещо нижчі ніж за депозитними сертифікатами.  За останні роки отримали розвиток євровалютні кредити як фінансовий інструмент управління пасивними операціями. Євровалютні кредити – це кредити, отримані від іноземних банків у євровалюті. Провідною валютою у структурі міжнародного ринку позичкових капіталів є євродолари.  Усі фінансові операції побудовані на довірі до документа-зобов’язання. Основний вид діяльності (джерело одержання прибутку) комерційного банку – приймання на зберігання вільних коштів та видача у тимчасове користування тим, хто їх потребує.  Депозит – це вкладання грошових коштiв або цінних паперів у банк на зберігання. Один із способів накопичення грошових збережень, тобто акумуляції капіталу, є тезаврація дорогоцінних металів, перш за все, золота та срібла.  Тезаврація золота – це накопичення золота приватними власниками у вигляді скарбів або страхових фондів. Золото у приватному володінні накопичується у двох основних формах: у вигляді золотих монет та злитків. Злитки золота зберігаються в основному в банках. Ці накопичення банки не трансформують у позичковий капітал, а є грошовим капiталом у чистому виглядi без перспективи бути відданим у кредит.  На сьогодні тезаврація золота особливо розвинена у В’єтнамi. Нестійкість валюти (у т. ч. i доларів США) та інфляція спонукають підприємства та громадян створювати із золота своєрiдний страховий фонд на випадок росту цін, коливання валютних курсів тощо. Тенденція до накопичення золота приватними власниками збільшилась в економiчно розвинених країнах iз середини 70-х років. Цьому сприяв перехід на Ямайську валютну систему 1976 року, яка відмінила офіційну ціну на золото, дозволила продаж i купівлю золота за ринковими цінами, припинила розмін доларів на золото для центральних банків та урядових органів. Золото, як i інший дорогоцінний метал, є товаром, як товаром є i валюта та грошові ресурси. Золото продається на біржах дорогоцінних металiв за ринковими цінами. Для широких мас, дрібних власників характерним є накопичення золота у формі монет, у т. ч. «злиткових», які мають зручний ваговий вміст – тройську унцію (31,1 г чистого золота) або її дрiбні частини. Монети з дорогоцінних металів випускаються масовими тиражами i продаються за цінами, наближеними до ціни злиткового металу.  На сьогодні тезавратори не тримають у себе готівкового металу. Вони обмежуються придбанням відповідних титулів – золотих сертифікатів. Золоті сертифікати є свідоцтвами про депонування золота в банку. Вони підлягають вільному розміну на визначену в них кількість золота або грошовому еквіваленті золота за ринковою ціною. Перевага золотих сертифiкатiв виявляється в їх зручності для користувачів, вони дозволяють уникнути перешкод i додаткових витрат із забезпечення страхування золота, перевірки його проби. Золотi сертифiкати, як правило, випускаються іменними з правом передачі їх шляхом індосаменту.  Іноземні банки випускають також золоті сертифiкати на заміну депонованих монет i золота, які зберігаються в інших країнах, що фактично служить гарантією від його блокування або націоналізації. Різновидністю золотих сертифікатів є ощадні книги, які видаються власнику депонованого золота i дозволяють йому проводити неодноразові операції iз золотом. Операції із золотими сертифікатами є дуже прибутковими та вигідними для банкiв-емiтентiв.  Зарубіжний досвід організації депозитного ринку. У стані гострої конкурентної боротьби за заощадження клієнтів, банківська практика висунула в останні роки деякі нові форми вкладів, які надають клієнтам додаткових зручностей та підвищують ліквідність депонованих коштів. Прикладом можуть бути так звані АТС-рахунки. Це ощадні рахунки, з яких банк автоматично переводить кошти на поточний рахунок клієнта. У наш час все більшого значення набуває конкуренція між банківськими закладами за клієнтів. Кожний банк розробляє свою політику залучення вкладів, і коли вже нібито всі засоби конкурентної боротьби вичерпано, з’являються нові, більш ефективні. Так, в Ізраїлі можливість розпоряджатися своїми грошима наступає в 16 років, то за цих клієнтів розгорнулася справжня міжбанківська війна. Тут не жаліють коштів на проведення опитувань та на рекламу, задля того, щоб перший у житті молодої людини рахунок був відкритий саме в цьому, а не в конкуруючому комерційному банку. Адже досвід показує, що просто так із одного банку в інший не переходять. Це і є та сама, головна причина, через яку банки Ізраїлю пропонують так багато послуг своїм самим молодим клієнтам. Які ж тактичні заходи використовують банки у своїй конкурентній боротьбі за молодь? Розглянемо для прикладу чотири банки, які входять до складу найбільших в Ізраїлі. Керівництво банку «Бейнлеумі» прийняло рішення не будувати свою політику на підлітках. Банк «Бейнлеумі», який дбає про свою репутацію престижного банку для бізнесменів та економічно активного населення, вважає, що значний потенціал знаходиться серед студентів. Саме для студентів тут пропонуються такі пільги, як поточний кредит до 2,5 тис. шекелів (близько 800 доларів США) під низький процент. Така категорія клієнтів отримує також повне звільнення за ведення рахунку на весь період навчання, звільнення від сплати комісійного збору при отриманні позички на оплату навчання, безкоштовну кредитну картку зі звільненням від оплати внесків на весь термін навчання та знижку до 50 відсотків на оплату комісійних при купівлі-продажу цінних паперів. Крім того, банк пропонує своїм клієнтам-студентам три види пільгових позичок на оплату навчання в сумі до 10 тис. шекелів. Банк «Дисконт» також шукає своїх потенціальних клієнтів у вищих навчальних закладах. Два роки тому керівництво банку прийняло стратегічне рішення про подальше збільшення кола клієнтів серед студентської молоді. При цьому банк вирішив розділити студентство на дві групи. Перша – студенти економічного, інженерного, медичного факультетів та друга – студенти всіх інших напрямів. Наступним кроком у залученні клієнтів було відправлення майже 50 тис. листів потенціальним клієнтам першої групи. У листі говорилось, що тим, хто відкриє рахунок у банку «Дисконт», пропонується пільга – кредитна картка «Vіsа», яку можна отримати безкоштовно протягом першого року та з 50-відсотковою знижкою протягом двох наступних років. При цьому від клієнта не вимагається ніяких гарантій платоспроможності, а рамки поточного кредиту за карткою «Vіsа» складає суму в 2 тис. шекелів (більше 600 доларів США) плюс ще 2 тис. шекелів на покупку товарів у розстрочку. За першою групою аналогічні повідомлення отримали і студенти другої групи. У рамках системи пільг для студентів, банк пропонує ряд програм з фінансування навчання, причому розмір довгострокової пільгової позички може досягти 40 тис. шекелів. Крім того, є програми фінансування оплати житла для студентів, та 50-відсоткові знижки на ведення рахунку. А також 200 шекелів та спортивну сумку отримають ті з нових клієнтів банку, хто захоче записатися на курси з віндсерфінгу. Аналогічний набір пільг та подарунків передбачений банком і для молодших клієнтів, які відкривають рахунок у віці від 16 до 18 років. Все це, звісно, не робить молодих клієнтів джерелом доходу. Задача банку – це привчити до використання банківського рахунку та познайомити з різними видами банківської діяльності. Адже всі розуміють, що праця з молодими людьми рано чи пізно окуповується. А що, коли після отримання різноманітних призів та знижок клієнт перейде в інший банк? На це питання спеціалісти банку «Бейнлеумі» відповідають так: «Основне завдання при залученні молоді – познайомити її з банком, впевнити, що банківська система – це дружнє для неї середовище. І ніхто не зобов’язує клієнтів здійснювати операції лише через один банк, право вільного вибору – недоторканне. За допомогою реклами тільки створюємо умови для першого знайомства, а далі кожний вирішує сам за себе». 5.2. Послуги для здійснення грошових платежів та розрахунків Розрахунки є системою організації та регулювання платежів за грошовими вимогами і зобов’язаннями. Методи платежу діляться на готівково-грошові та безготівкові. В оптовому обороті домінують безготівкові платежі та розрахунки, а в сфері роздрібного товарного обміну й досі основна маса угод здійснюється готівкою, незважаючи на те, що в останні десятиріччя там же активно впроваджуються різні форми безготівкових розрахунків. Готівкові розрахунки: готiвково-грошовi розрахунки гривнями (українською валютою); розрахунки за допомогою кредитних та дебетних карток.  Кредитна картка (англ. card of credit) – платiжно-розрахунковий документ, що видається банком своїм вкладникам для оплати ними товарів та послуг. Кредитні картки активно використовуються у США та країнах Західної Європи. Це пластикова картка із вказівкою імені власника, присвоєного йому номеру чи шифру, містять зразок його підпису та строк дії. Сучасні кредитні картки випускаються із запресованим мікропроцесором і мають велику місткість пам’яті (понад 8000 знаків), тому вони реєструють не тільки всі фінансові операції власника, але й оперативно вносять зміни у стан його рахунку в банку, мiстять відомості про стан здоров’я i т. п. При придбанні товару чи бажанні отримати готівку власник картки пред’являє її комп’ютеру, магазину чи банку, даючи команду про термінову оплату.  Кредитно-карточна технологія обслуговування іноземців – власників кредитних карток – була розроблена Держкомтуристом СРСР у 60-тi роки. У теперішній час використовуються кредитнi картки іноземних фірм: «American Express»; «Diners Club international»; «Visa international»; «Eurocard-Macter-Card international»; «Airplus»; «JCB international». Необхідно зазначити, що за кордоном існує багато різновидностей кредитних карток: картки тiльки для банкоматiв; картки, розраховані на різні соціальні групи населення; картки для оплати певних видів послуг (наприклад, на автозаправочних станціях). Розвиток кредитних карток в Україні веде свій початок з вересня 1996 року, коли Приватбанк випустив першу вітчизняну картку міжнародної системи «Visa international». На думку спеціалістів, динаміка цього виду послуг перевершила найсміливіші очікування. Об’єм платежів за пластиковими картками в Україні зростає щомісяця на 20 – 40 відсотків, що дозволяє розглядати програми банків з розвитку карткового бізнесу як один із самих прибуткових та перспективних, незважаючи на дороге технічне забезпечення. За об’ємом емісії платіжних карт в Україні, без сумніву, лідирує система «Visa international». На сьогодні час українськими банками випущено біля 22 тис. карток цієї системи. Порівнювати успіхи кожного банку на цьому полі діяльності складно. Дійсними членами «Visa international» на сьогодні є 8 банків: «Вабанк», Перший Український міжнародний банк, КБ «Приватбанк», АКБ «Аваль», Промінвестбанк, банк «Україна», Укрексімбанк, Ощадбанк. На початковому етапі розвитку карткових програм між банками практично не було конкуренції, а пропонований продукт виявився настільки популярним, що банки могли собі дозволить орієнтуватися на найбільш платоспроможних клієнтів та на прикладі Росії встановлювати високі тарифи з обслуговування. Із розширенням клієнтури та загостренням конкуренції тарифи почали плавно знижуватися. Але незважаючи на успіхи українських банків у цьому бізнесі, існує безліч проблем, які заважають повноцінному розвитку даного виду діяльності комерційних банків.  Дебетна картка – це платiжно-розрахунковий документ, що видається банками своїм вкладникам для оплати товарів, послуг чи для отримання готівки в банківських автоматах. Hа вiдмiну від кредитних карток, дебетнi картки мають закодовану суму рахунку власника картки. Оплата за дебетними картками проводиться шляхом прямого списання з рахунку платника грошей із суми, закодованої на магнітній стрічці картки. Дебетнi картки видаються вкладникам тільки при депонуванні його коштів у банку. Дебетнi картки можна використовувати як спосіб доступу до рахунків вкладників. Організація безготівкового грошового обороту органічно пов’язана із регулюванням готівкового обігу: лімітування залишків у касах зумовлює зберігання основної маси грошей юридичними особами на рахунку у банку. Однак більш дійовий фактор – стимулювання депозитних операцій через виплату банками процентів за вкладами. Ще одна форма прояву органічного зв’язку безготівкового і готівкового обороту – можливість використання розрахункових документів (зокрема перевідних векселів) як для перерахування коштів за рахунками, так і для безпосереднього здійснення платежу. Існує велика різноманітність видів і форм безготівкових розрахунків. Головна особливість безготівкового обороту полягає у використанні спеціальної організаційної форми здійснення самого акту платежу.  Набір видів і форм безготівкових розрахунків у різних країнах визначається як рівнем господарського розвитку, так і традиціями, платіжними звичаями, які історично склалися, та стереотипами. Так у США та Канаді серед методів безготівкових розрахунків переважає чековий обіг: на нього припадає більш ніж 90 відсотків усіх господарських угод. Висока частка цієї форми розрахунків у Великобританії, Італії, Франції. У той же час у ряді країн Європи, Скандинавії та Японії чекова форма недостатньо розвинена, і домінують розрахунки за допомогою дебетових та кредитових доручень (авізо). Оскільки гроші платника знаходяться в банку, він особисто не може здійснити платіж; перерахування (передачу) грошей за його дорученням здійснює банк. Це передбачає створення спеціальної системи безготівкових розрахунків як форми організації руху грошей за рахунками у банку. Вона базується на загальних принципах організації банківської діяльності, яка передбачає відповідальність банку за збереження грошей на рахунках клієнта та обов’язкове виконання його розпоряджень щодо використання цих грошей. Для забезпечення використання грошей при відкритті рахунку клієнт здає в банк картки зі зразками підписів осіб, уповноважених розпоряджатися грішми, й відбитку печатки. Банк списує гроші з рахунку на підставі документів, оформлених самим клієнтом-платником, – чеків, платіжних доручень, простих векселів або акцептованих ним документів, виставлених одержувачем коштів – платіжних вимог, тратт (перевідних векселів). Відповідно до характеру діяльності клієнтів банки відкривають їм різні види рахунків. Юридичним особам, які мають самостійний баланс і діють на основі комерційного розрахунку, відкриваються розрахункові рахунки бюджетним, громадським та іншим організаціям і установам – погашення грошей та здійснення платежів у межах залишку грошей на момент платежу. Організаціям, які фінансуються з державного бюджету, можуть відкриватися бюджетні рахунки, платежі з яких здійснюються не в сумі наявних залишків грошей, які на рахунок не надходять, а в межах так званих бюджетних кредитів, розмір яких визначається при формуванні бюджету. Це було зумовлено порядком виконання державного бюджету, який базується на авансуванні бюджетних витрат за рахунок кредиту Національного банку України та мобілізації доходів бюджету на окремих рахунках. Дохідні та видаткові бюджетні рахунки закриваються в кінці періоду виконання бюджету. Для обліку виданих клієнтам кредитів банки відкривають їм позичкові рахунки. Найбільш надійним (кредитоспроможним) клієнтам відкриваються єдині (контокорентні) рахунки для зберігання грошей клієнта та обліку виданих йому позик. Крім того, банки відкривають рахунки для цільового витрачання коштів – акредитиви, особливі рахунки, рахунки фінансування капітальних вкладень тощо. Перерахування грошей за рахунками базується на двох основних принципах: 1) платежі здійснюються лише за згодою платника, про що він надсилає у банк оформлені або акцептовані ним розрахункові документи; відхід від цього правила допускається у випадках стягнення коштів за рішенням суду чи арбітражу; 2) платежі здійснюються в календарній послідовності надходження розрахункових документів та настання строку платежу.  Виходячи зі специфіки проведення безготівкових розрахунків, виділяються три рівні їх організації. Міждержавні розрахунки. Як окрема організаційна форма вони існують в умовах грошової системи закритого типу. З метою організації розрахунків юридичних і фізичних осіб з іноземними партнерами держава укладає угоди з іншими країнами про порядок здійснення взаємних розрахункових відносин. Вони можуть проводитися шляхом використання вільно конвертованої валюти (у цьому випадку організація міждержавних розрахунків зводиться до регулювання порядку одержання вказаної валюти юридичними і фізичними особами) або проведення заліку взаємних вимог та зобов’язань – клірингу. У грошовій системі відкритого типу організація міждержавних розрахунків збігається з державним регулюванням валютних відносин. Міжбанківські розрахунки. В умовах однорівневої банківської системи колишнього СРСР вони здійснювались у формі міжфіліальних оборотів (МФО) – перерахування між банками проводилися без жодних обмежень, суми перерахованих коштів фіксувалися на окремих рахунках у кожній із філій Держбанку, які в кінці року закривалися – «сквитовувалися». Власне, така організація розрахунків виконує лише контрольну функцію – завдяки подвійному обліку перерахованих коштів у банках платника та одержувача суми на початкових та завершуючих рахунках МФО повинні бути рівними. Але система МФО не відповідає умовам дворівневої банківської системи, оскільки дає можливість автоматично і анонімно (в розрізі кредиторів) залучати кредитні ресурси кожним з комерційних банків.  Дворівнева банківська система передбачає розрахунки комерційних банків за кореспондентськими рахунками, які згідно зі своїми функціями виступають як своєрідні розрахункові рахунки банків. Така ж форма використовується і в міжнародних міжбанківських розрахунках. Розрахунки юридичних та фізичних осіб. За своєю суттю вони поділяються на грошові (здійснюються шляхом перерахувань за рахунками в банках) і безгрошові (шляхом заліку взаємних вимог). У сучасних умовах найпоширеніші грошові безготівкові розрахунки. Заліки взаємних вимог практикуються банками для погашення взаємних неоплачених зобов’язань клієнтів, а також використовуються у сферах, де постійно виникають зустрічні платіжні вимоги сторін. За характером об’єктів розрахункових відносин виділяються розрахунки за товарними і нетоварними операціями. Вимоги до їх організації неоднакові. Якщо при нетоварних операціях головним є забезпечення своєчасності та повноти платежу, то організація розрахунків за товарними операціями включає також підтвердження факту відвантаження та виконання зобов’язань, які передбачені договором сторін. За способом оплати товарів та послуг виділяються такі розрахунки: · оплата за фактичним відвантаженням здійснюється з ініціативи постачальника чи платника одразу ж після відвантаження товарів і надання послуг; · попередня оплата проводиться (згідно з угодою) до відвантаження, як правило, за ініціативою платника; · планові платежі здійснюються, виходячи з передбаченого угодою плану регулярних поставок. Конкретний спосіб платежу визначається угодою сторін. Залежно від кількості учасників розрахунки можуть бути прямими чи транзитними. У прямих розрахунках відвантажувач та одержувач товару одночасно виступають як одержувач коштів і платник. У транзитних розрахунках, крім відвантажувача та одержувача товару, бере участь посередник – постачальник. Його участь у розрахунках ускладнює загальну схему проведення розрахунків. У процесі безготівкових перерахувань клієнти банків України використовують п’ять основних форм розрахунків, які відрізняються за формою розрахункових документів та порядком документообороту : 1) розрахунки платіжними вимогами; 2) розрахунки платіжними дорученнями; 3) розрахунки чеками; 4) акредитивна форма розрахунків; 5) розрахунки вимогами – дорученнями . Розрахунки платіжними вимогами передбачають здійснення платежу за місцезнаходженням рахунку платника на основі розрахункового документа, оформленого постачальником. Вони базуються на операції «інкасо» – дорученні банку одержати від імені постачальника належну йому суму коштів. Комплект оформлених відповідним чином вимог банк постачальника пересилає банку платника, який контролює процес їх оплати. Платіж здійснюється за згодою (акцепту) платника. При попередньому акцепті гроші списуються з рахунку платника лише після закінчення періоду, встановленого для відмови від акцепту (негативний акцепт), чи одержання письмової згоди на оплату (позитивний). При наступному акцепті оплата вимог проводиться протягом операційного дня в міру їх надходження в банк, але за платником залишається право протягом трьох робочих днів відмовитися від оплати товару. У разі відмови гроші поновлюються на рахунок платника. Платіжні вимоги – найпоширеніша форма розрахунків за фактичною поставкою. Вона захищає інтереси постачальника як одержувача коштів, але не гарантує своєчасності платежу і призводить до значного розриву акту відвантаження товару і зарахування коштів на рахунок постачальника. При розрахунках платіжними дорученнями платіж проводиться за місцезнаходженням рахунку платника на основі оформлення ним розрахункових документів Платiжне доручення є дорученням господарчого суб’єкта про перерахування визначеної суми зі свого рахунку на рахунок іншого господарчого суб’єкта. Доручення дійсне протягом 10-ти днів, починаючи з дня виписки (день виписки не включається). Платіжне доручення за домовленістю сторін можуть бути термінові, дострокові та відстрочені. Термінові платежі здійснюються у наступних варіантах: авансовий платіж, тобто платіж до відвантаження товару; платіж після відвантаження товару, тобто шляхом прямого акцепту товару; часткові платежі при великих угодах. Банк списує гроші з рахунку на основі оформленого платником доручення і перераховує їх у банк постачальника для зарахування на рахунок одержувача коштів. Платіжні доручення використовуються в нетоварних операціях, де оплата здійснюється з ініціативи платника, а також у місцевих розрахунках за товарними операціями. Дана форма розрахунків практично забезпечує акцепт товару, а не розрахункового документа, однак не гарантує своєчасності та повного платежу. Тому у відносинах, де необхідно гарантувати платіж, вводиться процедура «акцептування» платіжного доручення, що передбачає зарахування суми, на яку оформлений розрахунковий документ, на окремий рахунок. Вона може бути направлена лише на оплату акцептованого доручення. Аналогічно гарантується платіж при розрахунках чеками з чекових книжок. При видачі чекової книжки платнику відповідна сума коштів депонується на окремому рахунку, який відкривається клієнту в банку платника. Вона дорівнює граничній сумі (ліміту), на яку можуть бути виписані чеки. Чек, виписаний на суму, що перевищує ліміт, є недійсним. За чекової форми розрахунків платіж здійснюється за місцезнаходженням рахунку одержувача коштів на основі розрахункового документа, оформленого платником. Виписаний для оплати товарів чи послуг чек передається одержувачу коштів, який здає його у свій банк. Останній зараховує суму чека на його рахунок, про що банк інформує платника. Одержавши повідомлення, банк платника списує гроші з рахунку, на якому була депонована сума при видачі чекової книжки. Чеки – одна з найбільш вигідних постачальнику форм розрахунків, оскільки вони забезпечують одержання виручки негайно після відвантаження товарів. Однак чеки вимагають попереднього вилучення коштів платників. Цей недолік усувається у випадку видачі чекової книжки без попереднього депонування грошей під гарантію банку. Така ж пільга надається банком платоспроможному клієнту при розрахунках акредитивами. Дана форма розрахунків використовується з метою гарантування платежу в умовах разових товарних поставок. Вона передбачає проведення платежу за місцезнаходженням рахунку постачальника на основі оформлених ним розрахункових документів у межах коштів, депонованих у банку платника. Депонування проводиться за заявою платника на окремому рахунку, про що повідомляються банк постачальника та сам постачальник. Одержавши повідомлення про відкриття акредитиву, постачальник відвантажує товар і для одержання грошей подає у свій банк «реєстр рахунків», оформлений на бланку платіжної вимоги. Банк зараховує відповідну суму на рахунок постачальника і повідомляє про це банк платника, який списує суму платежу з окремого рахунку. Хоча акредитивна форма і гарантує платіж, крім попереднього вилучення коштів платника, вона викликає затримку відвантаження товарів постачальником. В умовах розвитку ринкових відносин в Україні почали впроваджуватися платіжні вимоги-доручення – форма розрахунків, аналогічна перевідним векселям.  Платiжнi вимоги-доручення – розрахункові документи, що містять вимогу продавця до покупця оплатити згідно з направленими йому (поза банком) розрахунковими документами та документами на відвантаження вартість поставленого за договором товару (виконаних робіт, наданих послуг). Платіжна вимога доручення є вимогою продавця до покупця i дорученням покупця своєму банку провести оплату на основі розрахункових та відвантажувальних документів доставленої продукції. Цей документ оформляється постачальником після відвантаження товару і разом з відповідними документами направляється на адресу платника. Покупець акцептує цей розрахунковий документ, оформляючи його підписами осіб, уповноважених розпоряджатися коштами на рахунку, та відбитком печатки, і здає в свій банк. Перерахування грошей відбувається у порядку, прийнятому платіжними дорученнями. Ця форма розрахунків спирається на взаємну довіру сторін, і банк не контролює стан виконання ними платіжних зобов’язань. 5.3. Операції з інструментами грошового ринку Інструментами грошового ринку є грошові сурогати – будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються вiд грошової одиниці України, випущені в обіг не Національним банком України i виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті. На грошовому ринку обертаються, в основному, боргові документи. Казначейські зобов’язання – боргові цінні папери, що емiтуються державою в особі уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету та надають право на отримання фінансового доходу або iншi майнові права відповідно до умов їх випуску. Казначейство випускає свої векселя для покриття касового розриву при виконанні держбюджету.  Депозитні сертифікати – видані банками та іншими депозитними інститутами цінні папери. Євродолари – доларові депозити, розміщені за межами США. Угода про перепродаж – контракт, в якому одна зі сторін зобов’язується продати цінні папери іншій із обов’язковим викупом в обумовлену дату за наперед обумовленою і зафіксованою в контракті ціною (наприклад, «репо»). Комерційні папери – короткостроковий простий вексель, виданий суб’єктом господарювання. Банківський акцепт – форма короткострокового банківського фінансування, при якому банк бере на себе відповідальність за своєчасну оплату переказного векселя, якщо у векселедавця будуть труднощі. Фонди ринку грошей – це продаж інвесторам грошових фондів на короткостроковий період. Інструменти грошового ринку використовуються на основі ставки дисконтування. Комерційні папери та банківські акцепти як інструмент грошового ринку. Вексельний обіг був і є невід’ємною частиною ділового життя суспільства. Розвиток вексельного обігу має багатовікову історію. Винахідниками векселів вважаються середньовікові банкіри-міняли, що займались зберіганням і переказом грошей із країни в країну, із міста в місто. У результаті з’явився перевідний вексель. З розвитком і ускладненням ринкових відносин вексель як засіб переказу грошей поступово втратив своє значення і став універсальним інструментом кредиту, платіжним засобом, абстрактним цінним папером. Вексель виконує дві функції: – є інструментом кредиту, тому що з його допомогою можна оформити різні кредитні зобов’язання (оплатити куплений товар, повернути отриману позику тощо); – служить інструментом грошових розрахунків, будучи різновидом кредитних грошей. Незалежно від того, яку функцію виконує вексель (засіб платежу, інструмент кредиту), взаємовідносини учасників вексельного обороту регулюються особливими нормами вексельного права. Хоча вексель здавна використовувався в міжнародних розрахунках, національні законодавства, що регулюють вексельний обіг у різних країнах, суттєво відрізнялись між собою. У результаті цього було уніфіковано норми вексельного права на Женевській конференції 1930 року, що виробила конвенцію, якою було встановлено Єдиний вексельний закон про переказний і простий вексель. Країни, що підписали або приєднались до конвенції, прийняли на себе зобов’язання ввести в дію на своїх територіях Єдиний вексельний закон. В Україні обіг векселів теж здійснюється відповідно до Єдиного вексельного закону. На відміну від російського законодавства, українське не передбачає випуск векселів в електронній формі. Векселі також не можуть знерухомлюватись і виступати предметом угод на фондовій біржі та організованих фондових ринках. Вексель, відповідно до Закону «Про цінні папери і фондову біржу», – це боргове зобов’язання, що дає її власнику безумовне право вимагати при настанні терміну платежу від векселедавця простого і акцептанта переказного векселя сплати визначеної векселем суми. Тобто, це зобов’язання, в основі якого лежать лише гроші. Предметом векселя не можуть бути інші зобов’язання, скажімо, розрахунок електроенергією, як у випадку з векселями НДЦ (електричні гроші). Розрахунок яким-небудь майном з векселетримачем може бути здійснено, але це виходить за рамки вексельного права і обумовлюється в окремому порядку господарськими угодами. Приклад реалізації механізму вексельного обігу зображено на схемі 5.1. із відповідним поясненням нижче. Пояснення до схеми 5.1: Унаслідок фінансової кризи «Запоріжсталь», не маючи можливості розрахуватись живими грошима за поставлену руду, виписує вексель гірничо-збагачувальному комбінату. Останній, знаючи, що у «Запоріжсталі» гроші навряд чи з’являться, реалізує з дисконтом ці векселі через торговельну площадку підприємцям-споживачам металу. Цей покупець, у свою чергу, пред’являє вексель до оплати «Запоріжсталі», яка, в силу відсутності коштів, розраховується продукцією. У підсумку споживачу метал дістається дешевше, тому що вексель було придбано зі скидкою. Схема 5.1. Взаємозв’язок суб’єктів вексельного обороту Векселі бувають прості (соло-вексель) і перевідні (тратта). У переказному векселедавець призначає платника за векселем і пропонує йому заплатити визначену суму за вимогою того, на кого він виписав вексель. У простому векселі векселедавець призначає платником самого себе і не пропонує, а зобов’язується заплатити. Відмінною особливістю векселя є «вексельна мітка» – слово «вексель», – яка в сукупності з іншими реквізитами характеризує застосування цього боргового інструмента саме з характерними для векселя властивостями. Слово «вексель», як правило, пишеться два рази: перший – у назві документа, другий – у тексті векселя. Пропозиція або зобов’язання заплатити вказану у векселі суму грошей повинна бути простою і нічим не обумовленою. Внесення в текст векселя угоди про те, що платіж (термін платежу) залежить від деякої події, яка може настати або ні, є порушенням вимог до форми векселя і призводить до його недійсності. Особливістю векселів є передача його за індосаментом. Термін «індосамент» походить від лат. in dosso (на спині), так як за древньою традицією він надписується на звороті векселя. Індосамент виконується на звороті векселя або на додатному листі (алонжі). У випадку використання алонжу, останній повинен бути приклеєний до векселя. Це викликано дією загального для векселів правила: чого нема у векселі, того не існує. За формою передачі індосамент може бути двох видів: або іменним, або бланковим. Іменний індосамент повинен містити дві необхідні частини: підпис особи, що передає вексель, і назву нового векселетримача, якому шляхом цього надпису передається право за векселем, що передує цьому підпису. Для передачі векселя за бланковим індосаментом достатньо одного підпису індосанта (того, хто бере на себе абстрактне зобов’язання, подібно до того, як це робить векселедавець при видачі векселя). Кожен пред’явник векселя з бланковим надписом має право вимоги без іншого засвідчення свого права на цей вексель.  Передача векселя за індосаментом веде за собою два юридичних наслідки: права для індосата і відповідальність для індосанта. Перше полягає в тому, що особа, яка отримала вексель за індосаментом, стає векселетримачем. Однак законність його прав настає у випадку неперервного ряду індосаментів, навіть якщо останній індосамент є бланковим. Другий юридичний наслідок, пов’язаний з першим, полягає в тому, що індосант, передаючи вексель, бере на себе зобов’язання перед новим векселетримачем за акцепт і платіж. У цьому полягає доручительська функція індосаменту. Однак індосант може опротестувати новий індосамент, у цьому випадку він не несе відповідальність перед тими особами, на користь яких вексель було потім індосовано.  Банки виконують з векселями наступні операції: – видача кредиту за спеціальним позичковим рахунком, забезпеченим векселями; – інкасування векселів; – доміляція векселя: – авалювання векселів; – акцепт векселів; – облік векселів; – форфетування. Спеціальний позиковий рахунок – це рахунок до запитання. Безтерміновість кредиту дає банку право в будь-який момент вимагати від кредитора повного або часткового його погашення чи надання додаткового забезпечення. Цей кредит має постійний характер. Погашення його може здійснюватись як самим позичальником, так і іншою особою, після чого їм повертається із забезпечення векселя сума погашеного боргу. Якщо ж від самого позичальника кошти не надходять, то на погашення кредиту направляються гроші, які надійшли на оплату векселів. Інкасування векселів банком – це виконання банком доручення векселетримача при отриманні платежу за векселем при настанні терміну оплати. Отримання в банку готівкових грошей за векселем – це інкасація векселя. Банківська черговість, яка полягає в отриманні банком грошей за різними документами (векселями, чеками тощо) від імені та за рахунок своїх клієнтів, називається інкасо. Доміціляція (від лат. domicilium – місцеперебування) векселя – це призначення платником за векселем якої-небудь третьої особи. Вексель, за яким призначено платника, називається доміцільованим векселем. Доміцільований вексель підлягає оплаті третьою особою (доміціліатом) у місці проживання платника або іншому місці. Як правило, платником за векселем призначається банк. У цьому випадку банк у протилежність інкасуванню векселя є не отримувачем платежу, а його платником, тобто він виконує доручення платника за векселем здійснити платіж за даним векселем у встановлений термін.  Як доміціліат банк не несе ніякого ризику, тому що він оплачує вексель, якщо на рахунку боржника за векселем є необхідна сума грошей. У зворотному випадку він відмовить у платежі. Аваль (фр. аval) векселя – це вексельне доручення, що забезпечує платіж за векселем. Таке забезпечення здійснюється третьою особою (авалістом). Авалістами, як правило, виступають банки та кредитні установи. Чим вище імідж аваліста, тим надійнішим вважається вексель. Аваль здійснюється у вигляді надпису на векселі або алонжі «Ввважати за аваль» і підпис у аваліста. За видачу аваля стягується плата в процентах від суми векселя. Цей процент називається надписним процентом. Підписавши вексель, аваліст відповідає за ним так само, як і той, за кого він підписався. Акцепт (лат. аcceptus – прийнятий) векселя – це підтвердження платником згоди на оплату за переказним векселем (тратті). Він висловлюється словами: «Акцептовано», «Прийнято», «Заплачу», що зроблені на лицьовій стороні векселя. Векселя, акцептовані банком, тобто банківський акцепт, широко застосовуються у зовнішньоторговельних операціях. Акцепт банком термінових тратт, що виставляються на нього експортером або імпортером, розглядається як одна із форм кредиту. Це акцептований кредит. Акцептант несе відповідальність за оплату векселя у встановлений термін. 5.4. Державні фінансові інститути на грошовому ринку Важливу роль у формуванні грошового ринку відіграє вся банківська система, що складається із двох рівнів: 1-й рівень – Центральний банк; 2-й рівень – комерційні банки. Центральний банк – емісійний, є агентом уряду при обслуговуванні держбюджету, слугує підтримкою зовнішньої і внутрішньої стабільності національної грошової одиниці. Грошовий ринок передбачає наявність такого товару, як гроші. Цей товар має свою вартість – це витрати на залучення грошей у тимчасове користування або доходи від передачі їх у борг. Вартість грошей буває номінальна та реальна, що визначається купівельною спроможністю грошової одиниці. Особливу роль у системі ціноутворення має облікова ставка НБУ і дії Центрального банку на грошовому ринку взагалі.  Для забезпечення органiзацiї готiвкового грошового обiгу Нацiональний банк здiйснює:  1) виготовлення та зберiгання банкнот i монет;  2) створення резервних фондiв банкнот i монет;  3) встановлення номiналiв, систем захисту, платiжних ознак та дизайну грошових знакiв;  4) встановлення порядку замiни пошкоджених банкнот i монет;  5) встановлення правил випуску в обiг, зберiгання, перевезення, вилучення та iнкасацiї готiвки;  6) визначення порядку ведення касових операцiй для банкiв, iнших фiнансово-кредитних установ, пiдприємств та органiзацiй;  7) визначення вимог стосовно технiчного стану та органiзацiї охорони примiщень банкiвських установ. Здійснюючи емісію грошей, Центральний банк виконує корисну і необхідну для розвитку країни роль. Грошові інструменти обслуговують економічний оборот, і їх можна порівняти із транспортними засобами. Останні дають можливість доставляти товари, продукцію промисловості та сільського господарства до місця їх переробки і споживання; аналогічно грошові інструменти забезпечують обіг різних товарів, їх перехід від одного власника до іншого, полегшуючи їх переробку і споживання. Однак надмірна і безконтрольна емісія грошей може призвести до небезпечних і навіть руйнуючих наслідків. Якщо кількість грошей в обігу перевищує певний ліміт, вони вже не стимулюють виробництво, а породжують збиткову купівельну спроможність, наслідком якої є підвищення цін. Комплекс заходiв у сферi грошового обiгу та кредиту, направлених на регулювання економiчного зростання, стримування iнфляцiї та забезпечення стабiльностi грошової одиницi України, забезпечення зайнятостi населення та вирiвнювання платiжного балансу, називається грошово-кредитною полiтикою. Основними економiчними засобами та методами грошово-кредитної полiтики є регулювання обсягу грошової маси через:  1) визначення й регулювання норм обов’язкових резервiв для комерцiйних банкiв та фiнансово-кредитних установ;  2) процентну полiтику;  3) рефiнансування комерцiйних банкiв;  4) управлiння золотовалютними резервами;  5) операцiї із цiнними паперами на вiдкритому ринку;  6) регулювання iмпорту та експорту капiталу.  Національний банк встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями. Ставка рефінансування Національного банку України – виражена у відсотках плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється Національним банком України з метою впливу на грошовий оборот та кредитування. Національним банком України встановлюються облікова та ломбардна процентні ставки. Облікова ставка Національного банку України – виражена у відсотках плата, що береться Національним банком України за рефiнансування комерцiйних банкiв шляхом купівлі векселів до настання строку платежу за ними та утримується з номінальної суми векселя. Облiкова ставка є найнижчою серед ставок рефінансування i є орiєнтиром цiни на грошi.  Нацiональний банк встановлює банкам та iншим фiнансово-кредитним установам нормативи обов’язкового резервування коштiв. При цьому:  1) розмiр обов’язкових резервiв встановлюється єдиним для банкiв та фiнансово-кредитних установ у процентному вiдношеннi до загальної суми залучених банком коштiв у нацiональнiй та iноземнiй валютi;  2) для рiзних видiв зобов’язань можуть встановлюватися рiзнi норми обов’язкових резервів;  3) рiшення про підвищення норм резерву набирає чинності не ранiше, нiж через 10 днiв пiсля його опублікування. Вiдкритий ринок – ринок, на якому здiйснюються операцiї з купiвлi-продажу цiнних паперiв мiж особами, що не є первинними кредиторами та позичальниками, i коли кошти внаслiдок продажу цiнних паперiв на такому ринку надходять на користь держателя цiнних паперiв, а не їх емiтента. Використовується центральними банками для купiвлi-продажу, як правило, короткострокових державних цiнних паперiв з метою регулювання грошової маси. Унаслiдок купiвлi збiльшується вкладення коштiв в економiку, внаслiдок продажу – зменшується. Операцiями вiдкритого ринку Нацiонального банку є купiвля-продаж казначейських зобов’язань, власних зобов’язань Нацiонального банку (депозитних сертифiкатiв), а також визначених правлiнням Нацiонального банку комерцiйних векселiв, iнших цiнних паперiв та боргових зобов’язань. Кабiнет Мiнiстрiв України зобов’язаний зберiгати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондiв у Нацiональному банку на рахунках Державного казначейства України. Умови та порядок обслуговування коштiв Державного бюджету України визначаються договором мiж Нацiональним банком та Державним казначейством України. 5.5. Критерії вибору банку вкладниками Надійність – гарантія виконання зобов’язань банку щодо вкладників. Фактори надійності. Капітал банку (основний фактор), що за Базельською угодою встановлюється показником: який повинен перевищувати 5 %. Інші фактори – згідно з оцінкою банків за системою СЕМЕL – якість активів, якість менеджменту, прибуток, ліквідність. За цією системою використовуються, крім іншого, окремі показники для оцінювання банків за кожним фактором за 5-бальною шкалою ( «1» – найвища оцінка): Таблиця 5.1

Оцінка	Достатність сукупного капіталу	Достатність первинного капіталу	Оцінка якості активів	Показник прибутковості активів	Показник ліквідності
1	7 %	6 %	< 5 %	> 1 %	>130 %
2	6 %	5,5 %	5 % \ 15 %	1,0 % \ 0,75 %	100 % \ 130 %
3	5,5 %	5 %	15 % \30%	0,75 % \ 0,50 %	100 %
4	5 %	5 %	30 % \50%	0,50 % \ 0,25 %	80 % \ 100 %
5	< 5 %	< 5 %	> 50 %	< 0,25 %	< 80 %

Дохідність – різниця між платою за гроші, надані банку, та платою (в разі необхідності) за кредит, який буде взято у тому ж самому банку. Маржа = % з позичок – % вкладів ( окремого клієнта); Спред = середній % з позичок – середній % з вкладів (банк у цілому). Середня безпечна базова процента ставка – база для встановлення % за конкретними кредитами у певному банку. Вплив інфляції описується за допомогою індексу купівельної спроможності однієї грошової одиниці. Ризик, пов’язаний з непевністю повернення в майбутньому самих грошей, а також плати за них, залежить від соціально-економічної ситуації в країні та конкретного кредитоодержувача. Стан кредитоодержувача визначається шляхом встановлення для кожного з них конкретної плати за кредит (% за кредит). Соціально-економічна ситуація в країні впливає також на ліквідність – можливість швидко реалізувати активи (включаючи зобов’язання боржників) для термінового одержання грошей, через що і вимагається додаткова платня за наданий кредит. Для обчислення цієї платні використовуються коефіцієнти статистичних моделей, за допомогою яких вимірюється вплив окремих факторів на вартість бізнесу. Облікова ставка Нацбанку враховує вплив трьох згаданих факторів на вартість, і її рівень є вихідним при встановленні базової ставки певним банком. Щодо базової, то банк встановлює плату за певним кредитом для певного кредитоодержувача. Це кредитна фіксована ставка. У зв’язку зі змінами економічного становища у світі загальний рівень кредитних ставок змінюється, а тому для відносно довгострокових (чи не досить надійних) кредитів встановлюється плаваюча (змінна) кредитна ставка, рівень якої у західних країнах прив’язується до середньоринкової кредитної ставки LIBOR, яка фіксується Лондонською фондовою біржею. Ціна кредиту залежить від: 1) типу позичальника; 2) виду діяльності позичальника; 3) мети позички; 4) термінів погашення; 5) доступності кредиту; 6) графіка погашення; 7) виду забезпечення; 8) надійності кредитокористувача. Для короткострокового інвестування використовують прості проценти, для довгострокового – складні. 5.6. Математичне забезпечення операцій на грошовому ринку 5.6.1. Основні умовні позначення i (%) – проста річна ставка відсотка; i – відносна проста річна ставка відсотка; iс – відносна величина річної ставки складних відсотків; j – номінальна ставка складних відсотків; Ir – сума відсоткових грошей, виплачених на рік за відсотками; I – загальна сума відсоткових грошей, сплачена за ставкою відсотка за весь період нарахування; D (%) – проста річна облікова ставка; d – відносна величина простої облікової ставки; dс (%) – складна річна облікова ставка; dс – відносна величина складної річної облікової ставки; f – номінальна річна облікова ставка; Dr – сума відсоткових грошей, сплачених на рік за обліковою ставкою; D – загальна сума відсоткових грошей, сплачених за обліковою ставкою за весь період нарахування; Р – величина початкової вкладеної грошової суми; S – нарощена сума; kн – коефіцієнт нарощення у випадку простих відсотків; kн.с – коефіцієнт нарощення у випадку складних відсотків; kн.у – коефіцієнт нарощення у випадку облікових ставок; k – коефіцієнт дисконтування; n – період нарахування в роках; – період нарахування в днях; К – тривалість року в днях; ar – річний темп інфляції; a – темп інфляції; ia – ставка відсотків, яка враховує інфляцію; Sa – сума, покупна спроможність якої з урахуванням інфляції дорівнює покупній спроможності суми S при відсутності інфляції; IH – індекс інфляції; R – величина кожного платежу ануїтету (фінансова рента); A – сучасна величина ануїтету; kH.а – коефіцієнт нарощення ануїтету; a – коефіцієнт приведення ануїтету; N – номінальна вартість акції або облігації; Po – вартість покупки облігації; Pk – курс облігації; I0 – дохід за облігацією; Pa – вартість покупки акції; Q – ціна продажу акцій; Ia – дохід за акціями. 5.6.2. Основні поняття та формули Процентними грошима (відсотками) називають суму доходів від надання грошей у різних формах (відкриття депозитних рахунків, видача кредитів, купівля облігацій і т. д.). Збільшення суми боргу за рахунок нарахованих відсотків називається нарощенням (ростом) початкової суми боргу. Відношення нарощеної суми до початкової суми боргу називають коефіцієнтом нарощення.  Інтервал часу, за який нараховують відсотки, називають періодом нарахування. Концепція тимчасової вартості грошей Стара приказка про те, що краще синиця в руках, аніж журавель у небі, безпосередньо стосується фінансів. Це означає, що сьогодні гроші мають більшу вартість, ніж завтра: з плином часу вартість грошей змінюється. Інвестори, звісна річ, віддають перевагу грошам, які є сьогодні, а не тим, що будуть завтра, бо вони дають їм змогу з тих грошей зробити ще гроші. Це, звичайно, основна мета фінансового менеджера. Окрім того, що гроші сьогодні мають більшу вартість, ніж гроші в майбутньому, слід ще пам’ятати, що вони з часом частково втрачають свою вартість. Основні причини втрати вартості грошей: · інфляція; · ризик; · схильність до ліквідності. Одним з найважливіших інструментів проведення аналізу тимчасової вартості грошей є часова лінія. Графічний вираз тимчасового розподілу потоку готівки відтворює діаграма А: Діаграма А Кожний штрих на лінії відмічає кінець одного періоду і, в той же час, початок наступного. Іншими словами, штрих 1 на часовій лінії відмічає кінець року 1 і початок року 2. Діаграма В У випадку, показаному на діаграмі В, відсоткова ставка для усіх трьох періодів становить 5 відсотків. Під час 0 трапився одноразовий відплив потоку готівки, під час 3 очікується невідомий приплив готівки. Відплив – це витрати, виплати, депозити готівкою. Приплив – прийняття готівки. Діаграма С На діаграмі С відсоткова ставка у перший період становить 5 відсотків, але протягом другого періоду вона виросте до 10 відсотків. Якщо відсоткова ставка постійна протягом усіх періодів, ми вказуємо її тільки для першого періоду, якщо ж вона змінюється, то її вказують для кожного періоду окремо. Часові лінії дуже важливі для початкового розуміння концепцій тимчасової вартості грошей, але навіть досвідчені спеціалісти користуються нею для проведення складного аналізу проблем. Долар, який ми маємо на даний момент, коштує дорожче, ніж долар, отриманий у майбутньому. Це відбувається тому, що якщо ви маєте його зараз, то можете його вкласти у будь-яку справу і одержати відсоток, що однаково дасть суму, більшу ніж долар, який ви отримаєте у майбутньому.  Майбутня вартість – сума, до якої виросте грошовий потік чи серія грошових потоків протягом даного періоду часу при даній процентній ставці. Цей процес продовжується, і внаслідок того, що кожного разу початкова сума вище попередньої, річний відсоток зростає. Процес переходу від теперішньої вартості (Р) до майбутньої вартості (S) називається компаундируванням.  Приклад. Припустимо, що ви поклали у банк 100 доларів під 5 відсотків річних. Яку суму ви будете мати наприкінці першого року? S у такому випадку необхідно розраховувати наступним чином: S = S1 = Р + Рі = Р (1 + і) = $ 100 (1 + 0,05) = $ 100 (1,05) = $ 105. S = Р (1 + nі) . Відповідно до цього рівняння майбутня вартість після закінчення одного року дорівнює початковій ставці, помноженій на 1,0 плюс відсоткова ставка. Яким же буде результат, якщо ви залишите свої 100 доларів на банківському рахунку на 5 років? Для того, щоб краще це зрозуміти, слід накреслити часову лінію: Відмітьте, що вартість наприкінці 2 року, $ 110/25, дорівнює: S2 = S1 (1 + і) = Р (1 + і) (1 + і) = Р (1 + і)2 = $ 100 (1,05)2 = $ 110,25. Кінцевий результат третього року внеску: S3 = S2 (1 + і) = Р(1 + і) (1 + і) (1 + і) = Р(1 + і)3 = $ 100 (1,05)3 = $ 115,76. І, нарешті: S5 = S4 (1+ і) = Р (1 + і) (1 + і) (1 + і) (1 + і) (1 + і) = Р (1 + і)5 = $ 100 (1,05)3 = $ 127,63. Взагалі, майбутня вартість початкової суми на кінець n-ої кількості років може бути визначена за допомогою рівняння: S = P (1 + i)n. Поняття поточної вартості. Припустимо, що у вас з’явились вільні гроші, 100 доларів США, і ви маєте можливість придбати цінні папери з низьким відсотком ризику, за якими через 5 років отримаєте 127,63 долара. Ваш місцевий банк на даний час пропонує 5 відсотків річних за внеском на 5 років, і ви вважаєте, що ці цінні папери такі ж надійні, як і ощадні сертифікати. Ставка 5 відсотків може бути визначена як ставка «ціни шансу» або ставка прибутку, який ви могли б одержати за іншим внеском з таким же ступенем ризику. Отже, запитання: яку суму ви були б згодні заплатити за дані цінні папери? З прикладу майбутньої вартості ми зрозуміли, що первісна сума в 100 доларів США, покладена в банк під 5 % річних, після закінчення 5 років матиме вартість у 127,63 долара США. 100 доларів США у даному випадку визначаються як поточна вартість (Р) суми в 127,63 долара США у майбутньому, через 5 років. Поточна вартість потоку готівки, очікувана через n-у кількість років у майбутньому – це сума, яка (якщо є в наявності на сьогодні), виросте до рівня суми, що дорівнює майбутній. Через те, що $ 100 при 5-процентній річній ставці виросте за 5 років до суми $ 127,63, то $ 100 є поточною вартістю суми $ 127,63 при 5-процентній ставці та за 5 років. Дія визначення поточної вартості називається дисконтуванням і є прямою протилежністю компаундируванню. Поточна вартість 1 долара США ( або будь-якої іншої суми), яку вкладник очікує отримати у майбутньому, графічно зменшуватиметься із плином часу відповідно до того, як збільшуються показники років. При відносно високій відсотковій ставці сума, яку вкладник розраховує одержати в майбутньому, коштує в поточний момент небагато. Навіть якщо відсоткова ставка низька, поточна вартість суми, що повинна виплатитись через досить довгий час, досить мала. Наприклад, при 20-відсотковій дисконтній ставці 1млн. доларів через 100 років буде мати вартість усього 1 цента сьогоднішнього дня (проте 1 цент при 20-відсотковій ставці за 100 років виросте до 1млн. доларів). Розрахунки тимчасової вартості грошей майже завжди виконуються за допомогою рівнянь із чотирма невідомими. Тому, якщо вам відомо три з них, ви (або ваш калькулятор) можете легко розрахувати четверту. Так, якщо вам відомі суми окремих потоків готівки і Р (або S) всього потоку готівки, ви можете розрахувати відсоткову ставку.  На практиці значно частіше, ніж раз на рік, проводяться виплати та нараховуються відсотки, тому кількість років необхідно замінити в таких випадках на кількість періодів. Поняттями, розглянутими вище, ми будемо користуватись при обміркуванні проблем прийняття фінансових рішень у різних фінансових ситуаціях з використанням рівнянь із чотирма невідомими. Декурсивний та антисипативний способи нарахування відсотків  Існує дві концепції і, відповідно, два способи визначення і нарахування процентів. Антисипативний (попередній) спосіб. Відсотки нараховуються на початку кожного інтервалу нарахування. Сума процентних грошей визначається виходячи із нарощеної суми:  S = P/(1 – i)n.  Відсотковою ставкою буде виражене у відсотках відношення суми прибутку, що сплачується за певний інтервал, до величини нарощеної суми, яка отримується в кінці цього інтервалу. Ставка, що визначається таким способом, називається (в широкому розумінні) обліковою ставкою або антисипативним відсотком. Декурсивний спосіб. Відсотки нараховуються в кінці кожного інтервалу нарахування. Декурсивна відсоткова ставка або позичковий відсоток – це відношення суми нарахованого за певний інтервал доходу до суми, що є на початку даного інтервалу. У світовій практиці декурсивний спосіб найбільш розповсюджений. У нас – антисипативний, особливо в періоди високої інфляції. При рівності позичкового відсотку та облікової ставки, нарощення початкової суми в другому випадку (антисипативний спосіб) йде швидше, тому в літературі часто можна зустріти твердження, що декурсивний спосіб більш вигідний для позичальника, а антисипативний – для кредитора. Але це справедливо лише для невеликих відсоткових ставок. Приклад. Початкова сума боргу складає 3800 грн. Визначити величину нарощеної суми через 4 роки при застосуванні декурсивного і антисипативного способів нарахування відсотків. Річна ставка – 70 %. Декурсивний спосіб: S = 3800 (1 + 0,7)4 = 31738. Антисипативний спосіб:  S = 3800 / (1 – 0,7)4 = 475 000. Даний приклад демонструє різницю у результатах при різних способах нарахування відсотків на фоні великих сум і високих відсоткових ставок.  Прості ставки позичкових відсотків (декурсивних) застосовуються у короткотермінових фінансових операціях, коли інтервал нарахування співпадає з періодом нарахування (і складає, як правило, термін менше одного року). Звичайно, прості ставки позичкових відсотків можуть застосовуватись і в будь-яких інших випадках за домовленістю сторін, що беруть участь в угоді. Залежно від способу визначення тривалості фінансової операції розраховується точний або звичайний (комерційний) відсоток. Точний відсоток отримують, коли за часову базу приймають фактичну кількість днів на рік (365 або 366) і точну кількість днів позички. Дата видачі та дата погашення позички завжди рахуються як один день.  У практиці банків різних країн термін у днях і розрахункова кількість днів на рік при нарахуванні відсотків визначається по-різному. Німецька практика підрахунку кількості днів засновується на тривалості року в 360 днів і місяців у 30 днів. При французькій практиці тривалість року приймається рівною 360 дням, а кількість днів на місяць береться рівною їх фактичній календарній тривалості (28, 29, 30 і 31 день відповідно). В англійській практиці рік береться тривалістю у 365 днів і відповідна точна тривалість місяців. При використанні простих відсотків сума процентних грошей протягом всього терміну боргу визначається виходячи із початкової суми боргу, незалежно від кількості періодів нарахування та їх тривалості. Основні формули: відносна величина ставки позичкового відсотка: i(%) = 100 %; (5.1) коефіцієнт нарощення: kн = ; (5.2)  нарощена сума S (операція компаудингу): S = P (1 + ni) ; (5.3)  S = P (1 + i); (5.4) сучасна величина Р (операція дисконтування): P = ; період нарахування: n = ; (5.5) відсоткова ставка: i = . (5.6) Для випадків простих облікових ставок. При антисипативному способі нарахування відсотків сума отримуваного доходу розраховується виходячи із суми, що отримується після закінчення певного інтервалу нарахування (тобто із нарощеної суми). Ця сума і вважається величиною отримуваного кредиту (або позички). Так як у даному випадку відсотки нараховуються на початку кожного інтервалу нарахування, позичальник, звичайно, отримує цю суму за вирахуванням процентних грошей (S - P). Така операція називається дисконтуванням за обліковою ставкою, а також комерційним або банківськім обліком.  Дисконтом називається дохід, отриманий за обліковою ставкою, тобто різниця між розміром кредиту і сумою, що видається. На практиці облікові ставки застосовуються, в основному, при обліку (купівлі) векселів та інших грошових зобов’язань. Відносна величина простої облікової ставки: d = ; (5.7) нарощена сума S: S = = ; (5.8) сучасна величина Р нарощеної суми: P = S (1 - nd) (5.9) період нарахування: n = ; (5.10) значення облікової ставки: d = . (5.11) Складні ставки позичкових відсотків. Якщо після чергового інтервалу нарахування дохід (нараховані за даний інтервал відсотки) не виплачується, а додається до грошової суми, що є на початку цього інтервалу, то для визначення нарощеної суми застосовують формули складних відсотків, які є досить розповсюдженим сьогодні видом відсоткових ставок, що застосовуються у різних фінансових операціях. Коли виникає можливість вибору між низькою складною відсотковою ставкою і більш високою простою, слід віддавати перевагу першому варіанту. S = P (1 + ic)n ; (5.12) S = P (1 + j/m)mn(1 + Ij/m) (нарахування відсотків m раз на рік); (5.13) S = Pcjn (безперервне нарахування відсотків); (5.14) коефіцієнт нарощення: kн,с = (1 + ic)n (5.15) коефіцієнт нарощення для строку позики, яка не є цілим числом: kн,с = (1 + ic)na(1 + nbic); (5.16) сучасна величина Р нарощеної суми: P = = Sk ; (5.17) відсоткова ставка: і = - 1; (5.18) номінальна відсоткова ставка: j = m ( ; (5.19) період нарахування:  n = ; (5.20) n = ; (5.21) У нашій країні на даний момент найбільш розповсюдженим є нарахування відсотків за півріччями, поквартальне і щомісячне. Такі відсотки, що нараховуються з певною періодичністю, називаються дискретними. У світовій практиці часто застосовується також неперервне нарахування складних відсотків (тривалість інтервалу нарахування прагне до нуля, а m – до нескінченності): e = 2/71828…… S = P ejn  Для випадку складних облікових ставок Нарощена сума S: S = ; (5.22) S = (для нарахування відсотків m раз на рік); коефіцієнт нарощення: kн,у = ; (5.23) коефіцієнт нарощення для періоду нарахування, що не є цілим числом: kн,у = ; (5.24) початкова грошова сума Р: P = S (1-dc)n; (5.25) період нарахування: n = (5.26) n = ; (5.27) складна облікова ставка: dc = 1 - ; (5.28) номінальна облікова ставка: f = m (1 – ). (5.29) Формули еквівалентності облікових ставок. Оскільки умови нарахування відсотків є одним з основних факторів при виборі банку або фінансової компанії для розміщення засобів, необхідно їх порівнювати за деяким загальним показником. У якості такого показника використовується еквівалентна (ефективна) річна ставка простих або складних відсотків. Еквівалентні відсоткові ставки – це такі ставки різного виду, застосування яких при різних початкових умовах дає однакові фінансові результати. i = ; (5.30) d = ; (5.31) i = [(1 + ic)n – 1]/n; (5.32) ic = ; (5.33) i = ; (5.34) J = m ( ). (5.35) Отримана за формулою (5.36) річна ставка складних відсотків, еквівалентна номінальній відсотковій ставці, називається ефективною ставкою складних відсотків. ic = (1 + j/m)m – 1; (5.36) j = m ( ); (5.37) ic = . (5.38) Визначення індексу інфляції. Відношення ^s/s, що виражене у відсотках, називається рівнем інфляції. При розрахунках використовують відносну величину рівня інфляції – темп інфляції – a. Величину (1 + а), що показує, у скільки разів sа більше за s (тобто у скільки разів у середньому виросли ціни), називають індексом інфляції іі. ii= (1 + dr)naЧ(1 + nbdr) (якщо відомо річний темп інфляції); (5.39) ii = (1 + am)m (якщо відомо темп інфляції за короткий інтервал). (5.40) Ін = (1 + dr)na (1 + nadr) ( якщо відомий річний темп інфляції); (5.41) Ін = (1 + am)m (якщо відомий темп інфляції за короткий інтервал). (5.42) Формула Н. Фішера: . (5.43) Для визначення відсоткових ставок, враховуючи інфляцію, використовують формули: i = ; (5.44)  ; (5.45) ica = ; (5.46) ; (5.47) dca = 1 – ; (5.48) . (5.49) Для нарощеної суми ануїтету. При погашенні кредиту частинами поточне значення суми боргу буде після чергової сплати зменшуватись, і відповідно, буде зменшуватись сума відсотків, що нараховується на черговому інтервалі. Розмір сплати в кінці першого року : S1 = D/n + Dg; (5.50) D – сума кредиту; g – річна ставка відсотків за кредитом у відносних одиницях. Залишок боргу в кінці другого року становитиме: D2 = D – D/n = D (1 – 1/n). (5.51) Розмір сплати в кінці другого року становитиме: S2 = D/n + Dg = D/n + Dg (1 – 1/n). (5.52) Залишок боргу на початок третього року становитиме: D3 = D – D/n = D (1 – 2/n) і т. д. (5.53) Сума виплачених відсотків буде дорівнювати: I = Dg + D2g + D3g + ….. + Dng = Dg (1+ 1 – 1/n + 1 – 2/n +….+ 1 – {(n –1)/n}. (5.54) Застосувавши до виразу в дужках формулу для суми членів геометричної прогресії, отримуємо: I = Dg [(n + 1)/2]. (5.55) Загальна сума погашення кредиту буде дорівнювати: S = D + I = D (1 + g (n +1)/2]. (5.56) Якщо внески на погашення кредиту будуть здійснюватись p раз на рік, сума сплачуваних відсотків, визначена аналогічно, буде дорівнювати: I = [(D/p)g] [(np +1) / 2]. (5.57) Якщо умовами кредитної угоди передбачено, що кредит і відсотки за ним погашаються протягом його терміну рядом платежів за вказаною в угоді схемою, суму відсотків і загальну суму, що повинна бути погашена, можна визначити, послідовно використовуючи наведені вище формули.  Кредити можуть погашатись однаковими терміновими сплатами, що включають погашення основної суми боргу і виплату відповідної суми відсотків. Якщо відсотки за кредит нараховуються за простою ставкою, загальна їх сума I буде визначатись наведеною вище формулою (5.57). Загальна сума витрат з погашення кредиту в розмірі D буде дорівнювати:  S = D + I, (5.58) і, відповідно, розмір однакових термінових сплат буде дорівнювати: R = (D + I)/np; (5.59) де n – термін кредиту в роках;  p – кількість сплат на рік. При погашенні рівними терміновими сплатами довгострокових кредитів з нарахуванням відсотків за складною ставкою відсотків розміри термінових сплат можуть бути визначені, якщо перерахувати (перевести) суми сплат до моменту видачі кредиту, або, інакше кажучи, здійснювати їх дисконтування з використанням формули  P = S/(1 + i)n = Skd; (5.60) де kd – коефіцієнт дисконтування (приведення); kd = 1/(1 + i)n . (5.61) Якщо платежі розміром R будуть здійснюватись щорічно в кінці кожного року, то їх значення, дисконтовані за складною ставкою відсотків i на початок першого року виплат, будуть дорівнювати: A1 = R / (1 + i), A2 = R / (1 + i)2, до цих формул …. An = R/(1+i)n. (5.62) Застосувавши до суми цих величин формулу для суми членів геометричної прогресії, отримуємо для сучасної (наведеної) величини суми всіх платежів наступне вираження: t = 1, A = е At = R [1 – (1 + i) –n] / i, (5.63) t = n. Із цієї формули можна визначити розмір платежу: R = Ai / [1 – (1 + i)-n]. (5.64) Оскільки сума всіх платежів з погашення кредиту і нарахованих відсотків повинна бути рівною сумі кредиту D, розмір сплат, що вносяться в кінці кожного року при ставці складних відсотків i за формулою (5.64) буде дорівнювати: R = D i/[1 – (1 + i)-n]. (5.65) Загальна сума погашення кредиту складе: S = nR = nD i/[1 – (1 + i)-n]. (5.66) А сума сплачених відсотків буде дорівнювати: I = S – D . (5.67) Якщо рівнозначні виплати за кредитом у розмірі R будуть вноситись p раз на рік, їх розмір, що визначається аналогічно, складе: R = D [(1 + i)1/p – 1] / [1 – (1 + i)-n]. (5.68) S = R . (5.69) Для сучасної величини ануїтету: A = R . (5.70) Для коефіцієнта нарощення ануїтету: kн,а = . (5.71) Для коефіцієнта приведення ануїтету: . (5.72) Для визначення розміру чергового платежу: R = ; (5.73) R = . (5.74) Для визначення терміну ануїтету: n = ; (5.75) n = . (5.76) Для визначення доходу за акціями: . (5.77) Для визначення дохідності покупки акцій у вигляді складної ставки позичкового відсотка: ic . (5.78) Для визначення дохідності покупки облігацій у вигляді складної ставки позичкового відсотка: (5.79) 5.6.3.Способи розв’язування фінансових задач Розв’язування фінансових задач, як і більшість інших проблем тимчасової вартості грошей, може вирішуватись трьома способами: числовим, табличним (відсоткові таблиці) або із застосуванням фінансового калькулятора. У наш час прогрес досяг рівня, при якому більшість задач, пов’язаних з тимчасовою вартістю грошей, слід вирішувати за допомогою фінансового калькулятора. Проте необхідно розуміти концепції даної проблеми без калькулятора і знати, як будувати часові лінії для того, щоб вміти розробляти комплексні програми. Це може особливо знадобитися для розрахунку вартості цінних паперів і облігацій при проведенні лізингового аналізу, рішення інших важливих фінансових проблем. Формат задачі. Для того, щоб розуміти різні типи задач, які стосуються тимчасової вартості грошей, ми досить часто діємо у певному порядку: спочатку ми визначаємо дану задачу словами, потім подаємо її рішення за допомогою часової лінії, діаграми, далі під часовою лінією ми даємо рівняння, яке необхідно розв’язати. Розв’язати задачу можна трьома альтернативними способами, а саме: Рівняння: Sn = Р (1 + і)n = $ 100 (1,05)5. або при застосуванні звичайного калькулятора піднесіть 1.05 до 5-го ступеня і помножте на $ 100. У результаті ви отримаєте: S5 = $ 127,63. 2. Рішення за допомогою фінансових таблиць: Фактор майбутньої вартості відсотка k in = (1 + i)n

Період (n)	4 %	5 %	6 %
1 2 3 4 5 6	1,0400 1,0816 1,1249 1,1699 1,2167 1,2653	1,0500 1,1025 1,1576 1,2155 1,2763 1,3401	1,0600 1,1236 1,1910 1,2625 1,3382 1,4185

Знайдіть значення k 5 %, 5 у таблиці, потім помножте на 100 доларів: S5 = $ 100 (k 5%, 5) = $ 100 (1,2763) = $ 127,63. 3. Рішення за допомогою фінансового калькулятора: Введені дані: Результат: N 5, I 5, PV-100, PMT 0, FV = 127/63  Зазначимо, що згідно з процедурою розрахунку ви повинні ввести дані тільки у заданій послідовності, а потім натиснути кнопку FV, після чого отримаєте відповідь – 127,63. 

Питання для контролю  1. Організація депозитного ринку як основа проведення активних операцій банків. 2. Операції, пов’язані із залученням грошових коштів на вклади, називаються … 3. Існують різні ознаки класифікації вкладів. Назвіть їх. 4. Чому вклади до запитання (безстрокові депозити) в своїй основі нестабільні, що обмежує сферу їх використання комерційними банками? 5. Які два типи вкладів до запитання ви знаєте? 6. Для ефективного управління тимчасово вільною готівкою клієнта банки застосовують методи, що дозволяють мінімізувати розміри грошових коштів, що зберігаються на безпроцентних поточних рахунках. Назвіть ці методи. 7. Які вклади переважають у структурі депозитів у комерційних банках України? Чим це пояснюється? 8. Термінові вклади та їх різновидності. 9. Депозитні та ощадні сертифікати: особливості випуску та обігу. 10. Яку роль у ресурсах банків відіграють ощадні вклади населення та їх типи? 11. Охарактеризуйте механізм міжбанківських кореспондентських відносин. 12. У якому порядку та формі комерційним банкам надаються кредити центральних банків? 13. Євровалютні кредити як фінансовий інструмент управління пасивними операціями комерційних банків.  14. Тезаврація дорогоцінних металів як спосіб накопичення грошових заощаджень, тобто акумуляції капіталу.  15. Механізм здійснення банками операцій із золотом. 16. Основні види та форми грошових розрахунків. 17. Особливості здійснення готівкових розрахунків. Кредитні та дебетні картки.  18. Із чим пов’язана організація безготівкового грошового обороту? 19. Система безготівкових розрахунків як форма організації руху грошей на рахунках у банку. На яких принципах вона базується? 20. Особливості організації обліку банками виданих клієнтам кредитів (банки відкривають їм позичкові рахунки). Назвіть їх основні види позичкових рахунків.  21. Перерахування грошей на рахунках банку базується на двох основних принципах. Назвіть їх. 22. Виходячи із специфіки проведення безготівкових розрахунків, виділяються три рівні їх організації. Назвіть їх. 23. Міждержавні розрахунки як окрема організаційна форма, що існує в умовах грошової системи закритого типу. Охарактеризуйте механізм.  24. Організація міждержавних розрахунків у грошовій системі відкритого типу. 25. Міжбанківські розрахунки в умовах однорівневої та дворівневої банківської системи. 26. Грошові та безгрошові розрахунки юридичних та фізичних осіб, що здійснюються банками. 27. Особливості розрахунків за товарними і нетоварними операціями.  28. Як розрізняються розрахунки за способом оплати товарів та послуг?  29. Залежно від кількості учасників розрахунки можуть бути прямими чи транзитними. У чому полягає між ними різниця? 30. У процесі безготівкових перерахувань клієнти банків України використовують п’ять основних форм розрахунків, які відрізняються за формою розрахункових документів та порядком документообороту. Назвіть їх.  31. Механізм здійснення розрахунків платіжними вимогами.  32. Механізм здійснення розрахунків платіжними дорученнями. 33. Особливості здійснення платежів при розрахунках чеками із чекових книжок. 34. Механізм здійснення розрахунків акредитивами. 35. В умовах розвитку ринкових відносин в Україні почали впроваджуватися платіжні вимоги-доручення – форма розрахунків, аналогічна перевідним векселям. У чому полягає сутність механізму їх здіснення? 36. Загальна класифікація інструментів грошового ринку. 37. Комерційні папери та банківські акцепти як інструменти грошового ринку. 38. Вексель як універсальний інструмент кредиту, платіжний засіб, абстрактний цінний папір. 39. Функції векселя. 40. Особливості організації вексельного ринку в Україні. 41. Вексель відповідно до Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» – це … 42. Векселі бувають прості (соло-вексель) і перевідні (тратта). У чому полягає різниця між ними? 43. Відмінні особливості оформлення векселя. 44. За формою передачі векселя за індосаментом, останній може бути двох видів: або іменним, або бланковим. У чому їх особливості? 45. Які операції виконують банки з векселями? 46. Спеціальний позиковий рахунок – це … 47. Інкасування векселів банком – це … 48. Доміціляція (від лат. domicilium – місцеперебування) векселя – це … 49. Аваль (фр. аval) векселя – це … 50. Акцепт (лат. Аcceptus – прийнятий) векселя – це… 51. Місце державних фінансових інститутів на грошовому ринку.  52. Для забезпечення органiзацiї готiвкового грошового обiгу Нацiональний банк здiйснює: … 53. Основні економiчні засоби та методи грошово-кредитної полiтики НБУ. 54. Вiдкритий ринок – це ринок, на якому здiйснюються операцiї з купiвлi-продажу цiнних паперiв мiж особами, що … 55. Операцiями на вiдкритому ринку Нацiонального банку є … 56. Назвіть критерії вибору банку вкладниками. 57. Від чого залежить ціна кредиту, який отримує позичальник у банку? 58. Хто є емітентом комерційних паперів? 59. Виходячи із згоди про зворотний викуп, ви очікуватимете від них вищий чи нижчий дохід, ніж від комерційних паперів? Чому? 60. Для чого існують банківські акцепти? 61. Які види процентних ставок ви знаєте? 62. Назвіть основні фактори, які впливають на процентні ставки. 63. Що таке номінальна процентна ставка, і чим вона відрізняється від реальної? 64. Які державні цінні папери обертаються на грошовому ринку? 65. Яким чином казначейство використовує первинний ринок для одержання капіталу? 66. Взаємозв’язок грошово-кредитної та бюджетної політики держави.  67. Концепція тимчасової вартості грошей. 68. Особливості здійснення розрахунків на грошовому ринку в умовах інфляції. 69. Поясніть, що лежить в основі виразу: «Долар, який ви маєте в наявності сьогодні, дорожчий, ніж долар, який ви одержите у наступному році». 70. Що таке компаундирування? 71. Що таке дисконтування? Як цей процес співвідноситься із процесом компаундирування? 72. Як зміниться поточна вартість суми, яку ви очікуєте отримати в майбутньому, з плином часу і при підвищенні відсоткової ставки? 73. Припустимо, що ви знаєте поточну вартість вашого рахунку, суму вашого рахунку наприкінці певного року та процентну ставку. Напишіть рівняння, за допомогою якого знаходимо число періодів. 74. Припустимо, що ви знаєте поточну вартість вашого рахунку, суму вашого рахунку наприкінці певного року та число періодів. Напишіть рівняння, за допомогою якого ми можемо знайти процентну ставку. 75. Теперішня вартість майбутнього потоку готівки або групи потоків готівки: а) ставка «ціни шансу»; б) дисконтування; в) поточна вартість; г) правильної відповіді немає. 76. До відпливу грошової готівки слід віднести: а) витрати та виплати; б) прийняття готівки; в) депозити готівкою;  г) інвестування. 77. До припливу грошової готівки слід віднести: а) витрати та виплати; б) прийняття готівки; в) депозити готівкою;  г) інвестування. 78. Де б ви віддали перевагу зберігати кошти: 1) на ощадному рахунку, за яким виплачуються 5 відсотків при піврічному компаундируванні або: 2) на рахунку, за яким 5 відсотків компаундирується щоденно? Поясніть, чому.  79. Чому з точки зору інвестора піврічне компаундирування краще за річне? Завдання для практичної роботи 1. Припустимо, інвестор придбав 6-місячні казначейські векселі, що мають номінал 10 000 гр. од., за 9 000 гр. од., і продав їх через 90 днів за 9 100 гр. од. Який дохід він одержав? 2. Нові казначейські векселі, що мають номінальну вартість 10 000 гр. од., продано за 9 700 гр. од. Розрахуйте розмір дисконту. 3. Інвестор придбав 6-місячні комерційні папери, що мають номінал 1000000 гр. од., за 893 000 гр. од. Який буде розмір його доходу? 4. Компанія погодилася на зворотний викуп. Вона купляє цінні папери за 49000 гр. од. і перепродає їх за 50000 гр. од. через 40 днів. Який буде дохід компанії? 5. Національний банк України на відкритому ринку здійснює покупку цінних паперів: Ситуація А – у комерційних банках. Ситуація Б – у населення. Як зміниться надлишкові резерви комерційних банків? Чи зросте при цьому здатність комерційних банків до кредитування? 6. Вексель на суму 32000 грн. видано на 230 днів з нарахуванням за ним відсотків за ставкою 25 % річних при розрахунковій кількості днів на рік – 365. Банк облікував вексель за 54 дні до настання терміну оплати за обліковою ставкою 10 % річних при розрахунковій кількості днів на рік – 360. Визначити суму, отриману пред’явником векселя, і суму доходу банку. 7. При обліку векселя на суму 2300 грн., до терміну оплати якого залишилось 80 днів, банк виплатив його пред’явнику 1810 грн. Визначити, яку облікову ставку використовував банк при розрахунковій кількості днів на рік, рівному 360. 8. При оплаті пред’явленого векселя на суму 12000 грн., до терміну погашення якого залишилось 32 дні, дохід банку склав 2125 грн. Визначити ставку відсотків, використану банком при визначенні доходу. 9. Вексель обліковано в банку за обліковою ставкою 25 % річних за сім місяців до терміну його погашення. Визначити значення ефективної річної ставки відсотків. 10. Вексель, до терміну оплати якого залишилось 150 днів, обліковано в банку за обліковою ставкою 35 % річних при розрахунковій кількості днів на рік – 360. Визначити дохідність операції обліку за ефективною ставкою простих відсотків для розрахункової кількості днів на рік – 365. 11. Депозитний сертифікат дисконтного типу номіналом 15000 грн., ціна якого визначається з використанням облікової ставки, було куплено за півроку до його погашення і продано через 3 місяці. Значення ринкових облікових ставок у моменти купівлі та продажу склали 40 % і 35 % річних відповідно. Визначити дохід від операцій купівлі-продажу та її дохідність у вигляді ефективної річної ставки відсотків. 12. Ощадний сертифікат номіналом 50 000 грн. з нарахуванням процентів за ставкою 30 % річних і терміном півроку було куплено за 110 днів до погашення і продано через 15 днів. Значення ставок відсотків за депозитами в моменти купівлі та продажу склали 30 % і 28 % річних відповідно. Визначити дохід від операції купівлі-продажу і її дохідність у вигляді ефективної річної ставки відсотків при розрахунковій кількості днів на рік – 360. 13. Вексель обліковується в банку за півроку до терміну його погашення. Місячний рівень інфляції складає 2 %. Визначити облікову ставку, яка забезпечує реальну дохідність операції обліку, що відповідає реальній дохідності кредитних операцій 6 % річних. 14. При обліку векселів в умовах інфляції повинна бути забезпечена реальна дохідність, що визначається обліковою ставкою, яка дорівнює 8 % річних. Визначити облікову ставку, що компенсує втрати від інфляції при обліку векселя, до терміну погашення якого залишилось 75 днів, якщо очікуваний рівень інфляції складає 3 % в місяць, а розрахункова кількість днів на рік – 360. 15. Вексель на суму 20000 грн. було пред’явлено в банк для оплати за 250 днів до терміну його погашення. Визначити суму, отриману пред’явником векселя, і суму доходу банку, якщо банк для його визначення буде використовувати ставку відсотків і облікову ставку, що дорівнюють 25 % річних (розрахункова кількість днів на рік при використанні ставки відсотків дорівнює 365, при використанні облікової ставки – 360). 16. Банк приймає внески до запитання за ставкою 80 % річних. Визначити суму процентів на внесок 2400 грн., що розміщено на півроку. 17. Банк приймає депозити на 3 місяці за ставкою 40 % річних, на 6 місяців за ставкою 60 % річних і на рік за ставкою 80 % річних. Визначити суму, яку отримає власник депозиту 4400 грн. в усіх трьох випадках. 18. Вклад у розмірі 4000 грн. було покладено в банк 20.01.98 і запитано 7.10.98. Ставка відсотків банку складала 70 % річних. Визначити суму нарахованих відсотків при різних методах визначення терміну нарахування. 19. При відкритті ощадного рахунку за ставкою 60 % річних 20.04.98 на рахунок було покладено суму 4000 грн. Потім на рахунок 21.07.98 була додана сума 400 грн.; 7.10.98 з рахунку було знято суму 770 грн., а 11.11.98 рахунок було закрито. Визначити загальну суму, отриману вкладником при закритті рахунку. 20. Ставка відсотків банку за внесками до запитання, що складає на початку року 60 % річних, через півроку була зменшена до 50 %, а через три місяці – до 30 %. Визначити суму відсотків, яку було нараховано на вклад 4000 грн. за рік. 21. Вклад 4000 грн. було покладено в банк 25.05.98 при ставці 60 % річних. З 1 червня банк знизив ставку за внесками до 25 % річних. 15 липня рахунок було закрито. Визначити суму нарахованих відсотків при англійській практиці їх нарахування. 22. У пенсійний фонд щорічно в кінці року будуть уноситись суми 56 грн., на які будуть нараховуватись складні відсотки за ставкою 20 % річних. Визначити суми, накопичені у фонді протягом: а) 10 років; б) 20 років; в) 30 років. 23. У пенсійний фонд у кінці кожного кварталу будуть вноситись суми 10,40 грн., на які також щоквартально будуть нараховуватись складні відсотки за номінальною річною ставкою 10 % річних. Визначити суми, накопичені у фонді протягом 20 років.  24. На внески в пенсійний фонд, що вносяться щорічно в кінці року, будуть нараховуватись складні відсотки за ставкою 20 % річних. Визначити розмір щорічних внесків, необхідних для накопичення через 26 років суми 22000 грн. 25. У пенсійний фонд на початку кожного кварталу будуть вноситись суми 13,40 грн., на які також щоквартально будуть нараховуватись складні відсотки за номінальною річною ставкою 10 % річних. Визначити суми, накопичені у фонді протягом 25 років. 26. У пенсійний фонд щорічно на початку кожного року будуть вноситись суми, на які будуть нараховуватись складні відсотки за ставкою 20 % річних. Визначити розмір внесків, необхідних для накопичення через 30 років суми 48000 грн. 27. Вексель на суму 32000 грн. видано на 230 днів з нарахуванням відсотків за ставкою 25 % річних при розрахунковій кількості днів на рік – 365. Банк облікував вексель за 54 дні до настання терміну оплати за обліковою ставкою 10 % річних при розрахунковій кількості днів на рік – 360. Визначити суму, отриману пред’явником векселя, і суму доходу банку. 28. При обліку векселя на суму 2300 грн., до терміну оплати якого залишилось 80 днів, банк виплатив його пред’явнику 1810 грн. Визначити, яку облікову ставку використовував банк при розрахунковій кількості днів на рік – 360. 29. При оплаті пред’явленого векселя на суму 12000 грн., до терміну погашення якого залишилось 32 дні, дохід банку склав 2125 грн. Визначити ставку відсотків, використану банком при визначенні доходу. 30. Вексель обліковано в банку за обліковою ставкою 25 % річних за сім місяців до терміну його погашення. Визначити значення ефективної річної ставки відсотків. Рекомендована література: /20, c. 11 – 25; c. 46 – 70; 29, c. 25 – 64; 53, c. 7 – 18; 54, c. 66 – 130; 51; 56; 61/.