Тема 11. Соціологія культури

311

• проникнення ринкових відносин у сферу культури, що призводить до її подальшої комерціалізації та створює стан, коли український культурний простір стає легкою здобиччю ділків від культури і бізнесу. Тому навіть у кількісному вимірі імпортна культурна продукція набагато перевищує вітчизняну, має привабливіші для споживача шати, приносить більшу фінансову вигоду тим, хто впроваджує її на українському ринку. Водночас експорт української культурної про- дукції не має масового характеру; сучасна українська культура мало відома у світі. Багато діячів української культури і дотепер вважають, що основне завдання у культурній сфері — повернення до спадщини минулого, і виявляють дивну апатію та пасивність щодо розвитку її нових форм і напрямів. А малооригінальна культура, за словами І. Дзюби, яка не може запропонувати щось вартісне іншим культурам, приречена на пасивну роль у духовній взаємодії світових культур, на запозичення і наслідування, на репродукцію, а не на творче про- дукування культурних зразків високої якості, конкурентоспроможних і визнаних у всьому культурному світі;

• зростання кількості молодіжних субкультур, в яких йде пошук сенсів комунікації, дії, взаємодії і дедалі більше розмиваються цінності домінуючої в суспільстві суперкультури. Нині часто можна зустріти представників таких субкультур, як толкієністи, уніформісти-рекон- структивісти, мажори, клабери, емо, готи, металісти тощо. Втім, молодіжна субкультура в Україні, підкреслює К. Охотник, не мала раніше і не має тепер характеру жорсткої деформалізації і складання в ізольовані неформалітети, рідко набуває рис контркультури, такої активної на Заході.

«Причини кризового стану української культури» Можна назвати де- кілька причин кризового стану сфери культури в Україні. Це, насамперед, зменшення державної підтримки, а також такі негативні явища, як гео- графічна неоднорідність культурного простору та спадщина радянських часів. На відміну від монокультурних країн-сусідів (наприклад, Польщі) український культурний простір характеризується внутрішньою суперечли- вістю, оскільки в ньому можна вирізнити принаймні три соціокультурні середовища: україномовне українське, російськомовне українське та росій- ськомовне російське. Ще досить помітними лишаються відмінності між першим і третім з них, розташованих на географічних полюсах України (Схід — Захід), що дає підставу деяким авторам наголошувати на існуванні “двох У країн”. Так, наприклад, М. Рябчук пише, що Схід і Захід країни — це досить різні світи, різні цивілізації, від архітектури і до способу мовлення й мислення місцевих жителів. Східняки й західняки, продовжує він, не ли- ше розмовляють різними мовами, а й голосують за цілком інші партії, хо- дять до інших церков, орієнтуються на цілком інші культурні моделі, ци- вілізаційні й геополітичні центри, сповідують інші, принципово непримиренні

Модуль 2. Розділ 3. Сфери життєдіяльності соціальних суб’єктів

й непоєднувані історичні міфи та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше. Відтак маємо ніби дві України та пов’я- зані з ними міфи та пророцтва.

«Дві України?» Однак соціологічні дослідження різних соціологічних інституцій (серед них і Центру дослідження громадської думки Львівського національного університету за участю автора) засвідчують дещо іншу картину. Дедалі помітнішою стає тенденція до поступового стирання низки відмінностей між населеннями Сходу і Заходу та до зближення регіонів, що проявляється у формуванні української політичної нації у значеннях кордонів і громадянства. Я. Грицак із цього приводу зазначає, що на своєму найглибшому рівні — на рівні готовності громадян добровільно й постійно співпрацювати між собою заради спільної вигоди — громадянська культура львів’ян (як представників Заходу країни) принципово не відрізняється від культури донеччан (представників Сходу); обидві мають підставові вади, зумовлені спільним радянським минулим.

«Аномія та її прояви» Перехід від тоталітарного режиму до формування нового соціального ладу, відкритого громадянського суспільства, створив в Україні таку ситуацію, яку соціологи називають станом аномії, притаман- ним власне перехідним суспільствам. Змістом цього процесу є велетенські соціокультурні трансформації, які стосуються також безпосередньо сфери культури. Маються на увазі дві підставові речі: формування нової системи цінностей і норм при збереженні залишків напівзруйнованої старої, а також вироблення нових типів соціокультурних зв’язків між людьми, між людьми і соціальними інститутами, між ними та державою тощо. На мікрорівні (тобто на рівні окремої особистості) цей стан аномії знаходить прояв у фор- муванні особи, за виразом Є. Головахи і Н. Паніної, із свідомістю мозаїчно- амбівалентного (тобто внутрішньосуперечливого) типу. Зрештою такий тип свідомості притаманний в Україні нині не тільки окремій особі, а й широким верствам населення в цілому. У соціології термін “амбівалентність” уперше використав Р. Мертон, який розглядав двоїстість та суперечливість соціаль- ної позиції особи і групи як прямий наслідок соціальної аномії.

«Посттоталітарна амбівалентність» Характеризуючи специфіку пост- тоталітарної амбівалентності, названі українські соціологи розглядають її сутність у трьох аспектах:

• у масовій та індивідуальній свідомості взаємовиключні ціннісно-нор- мативні системи співіснують не як антагоністи, а як узгоджені еле- менти єдиного типу свідомості й емоційного ставлення до соціокуль- турної дійсності;

• суперечливі системи цінностей характерні не для різних соціальних груп і спільнот, конкуренція між якими могла б призвести в кінцевому підсумку до встановлення якоїсь однієї ієрархічної системи, а фактич- но для кожної з соціальних груп і спільнот;