Коротка історія вирішення проблеми сирітства на українських землях

В історії української держави допомога сиротам – одна із традицій народу.

До ХІ ст. існували общинно-родові форми допомоги й захисту в рамках роду, сім’ї, поселення. Мається на увазі, що допомога надавалась переважно літнім людям, сиротам, вдовам (індивідуальна форма захисту), а також родині, сусідській громаді, цілому роду (колективний захист). Так проводилось усиновлення дітей всередині родової общини, так зване «приймацтво». Приймали в родину сироту зазвичай люди старшого віку, коли їм вже важко було самостійно вести господарство або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім’ю повинен був шанувати своїх нових батьків, справлятися з господарством і т.д. Інша форма підтримки сироти - громадська допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старцям. Дитина переходила з хати до хати на годування. Сироті могли призначити «громадських» батьків, які брали його/її на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалася вихованцями. Таким чином, у найдавніший період слов’янської історії зародилися цікаві форми допомоги і підтримки. Вони мали не тільки внутрішньородовий характер, але і вийшли за його межі, стали основою для християнської моделі допомоги і підтримки вразливих верств населення.

За даними українських дослідників, ще у 911 році київські князі брали під свою опіку людей, які потребували соціальної допомоги, зокрема дітей-сиріт. Пізніше, в 1037 році . Ярослав Мудрий уклав перший український збір законів «Руська правда», який містив правила стосовно опіки на державному рівні. Вперше в європейській правничій практиці «Руська правда» виявила турботу і про жінку, і про матір. Ставлячи перед собою завдання охорони материнства, право, таким чином, безпосередньо сприяло запобіганню сирітству (див.: Бадора С. Теорія і практика опікунства в Польщі. - Івано-Франківськ, 2000).

У XI–XIII ст., у період Київської Русі, турбота про дітей-сиріт покладалась насамперед на приватних осіб (найчастіше - князів) та церкви. Єдиною формою піклування про таких дітей було подання милостині та годування, адже це вважалось ділом «богоугодним».

У «Повчанні» Володимира Мономаха (1117 року) даються настанови, як потрібно виховувати дітей, навчати їх манерам і поведінці, щоб вони могли вести «мову коротку», поважати старших і рівних собі, бути вірним слову, співчувати нещастю інших, вміти приборкувати в собі гнів, не лінуватися, робити людям добро. Актуальним у наш час є його погляд на освіту як засіб виховання. В цьому переконують слова автора, звернені до молоді: «Чого не вмієте, тому вчіться... Якщо починаєте забувати це, то часто перечитуйте». Він закликає вчитись не лише елементарній грамоті, а й здобувати вищу освіту, вивчати іноземні мови. Ідея активності і працелюбства проходить через всі праці Володимира Мономаха. Варто відзначити антропоцентризм, в якому провідне місце посідають заклики до захисту «убогих», допомозі «сироте» та «вдовицу оправдывайте сами», заборони «сильным губить человеку».

У XIV - XV століттях, за часів, коли українські землі входили до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, були створені 3 правові статути, що містили норми цивільного, шлюбно-сімейного, земельного, державного, кримінального права. У литовському праві встановився принцип спільності майна подружжя. Особисті права батьків були великі. Вони могли віддавати дітей для відробітку боргу, мали право всіляко карати дітей за непослух. Із прийняттям статутів визначився принцип особистої відповідальності, що наступала спочатку з семилітнього віку, однак для дітей покарання були пом'якшені. За другим статутом -  з 14, за третім – з 16 років.

При царюванні Івана Грозного, у XVI столітті, при церкві відкривалися училища для навчання грамоти, а для бідних і немічних - богодільні. Це був складний процес становлення державного захисту дітей, що зумовлювався об'єднанням держави і церкви в процесі виховання і навчання дітей. У літературі про становлення державного піклування знаходимо і такий факт: у день свого вінчання на престол Борис Годунов роздав бідним, зокрема вдовам та дітям-сиротам, значну суму грошей та великі запаси їжі [23].

У 1650 році для духовенства було видано так звану Кормчу книгу, в якій містилися догмати православної церкви, а також постулати, що стосувалися піклування про бідних та сиріт. В документі йшла мова про те, що священнослужителі мають опікуватися вдовами та дітьми-сиротами, надавати їм житло, їжу та захист від всіх, хто може заподіяти їм зло.

У 1682 році, за часів царя Федора Олексійовича, було розроблено проект Указу (за іншими відомостями - Доповіді), в якому йшлося про державну систему піклування про бідних та немічних. Окремий пункт цього документу був присвячений дітям. Як зазначає українська дослідниця [40], неможливо встановити точно, чи був цей документ офіційно підписаний царем, а чи мав лише декларативний характер. Проте можна стверджувати, що саме з тих пір державна політика щодо піклування про дітей-сиріт та вирішення їх проблем набуває активної фази.

На початку ХVIII сторіччя за особистої ініціативи новгородського митрополита Іова були створені перші спеціалізовані заклади для дітей-сиріт та незаконнонароджених - так звані «сиропитательницы» (рос.). Незважаючи на те, що ці установи існували лише в одній Новгородській губернії, цей досвід набув великого розголосу в країні. Так, наприклад, подібні сиротинці існували в Києві, а пізніше й в Одесі. З 1715 року розпочалось створення при церквах закладів, до яких би приносили незаконнонароджених дітей та малолітніх сиріт. Їх пропонувалося утримувати за рахунок губернських коштів, але після смерті Петра I ці притулки почали закриватися.

У період, коли правила Катерина II (друга половина XVIII століття), на державному рівні була зроблена спроба виховати «нову породу людей» через створення закритих навчально-виховних закладів. Втіленням ідеї «виховання нової породи людей» займався І.І.Бецький. За його проектами були відкриті Смольний інститут благородних дівиць і Сухопутний кадетський корпус. Він писав: «Тільки в ізольованих від розбещеного суспільства навчальних закладах можна виховати нових людей, які зможуть вільно і належним чином займатися промисловістю, торгівлею і ремеслом». В юнаках треба виховувати моральні якості, вселивши в них «страх Божий», пробудити прагнення працювати, навчити пристойній поведінці та ввічливості. У 1763 році був створений перший у Москві виховний будинок для незаконнонароджених дітей та сиріт. Він був заснований як державний заклад, але будуватися повинен був за громадські кошти. Пізніше подібні будинки відкрилися у інших містах. Але в період всього свого існування система громадського догляду дітей, які залишилися без піклування батьків, зазнавала нестачі коштів, і, як наслідок цього, висока дитяча смертність була саме серед вихованців вказаних закладів. Катерина II, яка заклала підвалини розгорнутої мережі виховних будинків у Росії, вперше законодавчо закріпила принцип передачі дітей-сиріт до сімей - Указ від 7 листопада 1775 р.

Особливостями системи громадського піклування про дітей-сиріт було:

• становий характер піклування: залежно від стану, до якого належала дитина, вона могла була бути поміщена до того чи іншого закладу;

• притулки, виховні будинки та інші подібні заклади існували за рахунок змішаного фінансування. Частіше за все частину коштів на утримання того чи іншого закладу надавала держава, а інша частина надходила від різноманітних благодійників (крім того, ці заклади існували і за рахунок власної комерційної діяльності);

• заклади у більшості були розраховані на утримання дітей з середніх верств населення або дітей, які не мали власного майна, оскільки інші існували саме за рахунок власного майна під піклуванням родичів чи інших людей;

• більшість закладів була розрахована на невелику кількість дітей;

• як самі заклади, так і їх вихованці мали певні пільги.

Для медіасюжету. Питання бідності, злиденності, виживання або зовнішнього благополуччя, яке переважає серед більшості неблагополучних сімей (батьків яких частіше за все позбавляють батьківських прав), може стати основою для хвилюючих оповідей про людські долі, якщо до цього питання підійти делікатно. Подібні ситуації є індикатором ефективності соціальної політики держави, якості роботи місцевої влади та органів самоврядування. Знайдіть таку форму розповіді про дітей, позбавлених батьківського піклування, яка б не наражала на ризик саму дитину. Розкажіть про групи активістів, які намагаються змінити ситуацію на краще.

Роль сільської громади. Основний тягар соціальної допомоги на селах лягав на громад­ськість. Цьому сприяли особливості общинної організації їхнього життя. В Україні довго зберігало своєрідне значення поняття народ­ного віча. Традиція колективно вирішувати широке коло питань господарського й суспільного життя розвинулася в селянській гро­маді, однією з визначальних рис якої стало самоврядування. У XVI-XVIII ст. громада відігравала роль станової організації селянс­тва, що регулювала всі аспекти його життєдіяльності. При цьому вона була, з одного боку, пережитком середньовічного укладу, а з другого, демократичною організацією, яка згуртовувала селян у бо­ротьбі за свої права, за соціальний захист. Про цю велику колективну силу в усній народній творчості українців говориться: «громада - ве­ликий чоловік», «де людей купа, не болить у пупа», «що громада ска­же, то й пан не поможе».

Особливу турботу виявляла громада про сиріт і вдів. Таке став­лення відштовхувалось від християнської моралі: покривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. «Вдовині й сирітські сльози камінь лупають», - казали в народі. До XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дба­ли про долю підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальну роль відігравала родина, але такою ж важливою була і громадська думка. Бралися до уваги не тільки ступінь родинного зв'язку між сиротою та опікуном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було вміння опікуна вести господарство, бо від збереження і примноження спад­ку сиріт залежала їхня подальша доля.

Характер опікунства визначався й конкретними ситуаціями. Наприклад, коли після смерті батька залишався дорослий син, то він міг переймати опікунство над молодшими, бути опорою для матері-вдови. Якщо сироти не мали рідні, а серед чужих не знаходилося опі­куна, то залишене майно громада оцінювала і продавала. За отрима­ні проценти від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до їхнього повноліття. Іноді громадський суд надавав удові для допомоги співопікуна, який мав великі права, але міг боронити сиріт від її нерозважливих вчинків. Кожна громада була зобов'язана мати свій фонд убогих і сиріт (хоча це траплялося рідко). У разі пот­реби громада шукала кошти із внутрішніх резервів (продаж власно­го майна, лісу, штрафи тощо), залучала на допомогу церкву.

Специфічним різновидом громад були церковні братства, які брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх прихильників і тогочасного українського суспільства. До них входили переважно міщани й духовенство, оскільки згадані об'єднання (асоціації) були органічно пов'язані з церквами. Організацій­но вони, як і громади, будувалися на волевиявленні окремих осіб. Іс­нували братства за рахунок внесків, пожертвувань, прибутків від господарсько-торговельної діяльності. Братства приділяли велику увагу найменш захищеним представни­кам суспільства - людям похилого віку, інвалідам, знедоленим, си­ротам, для яких влаштовували шпиталі, де за аналогією з власним устроєм запроваджували самоврядування. Вони мали більше значення, ніж звичайна філантропічна діяльність, і були втіленням гуманістичних поглядів на старість, немічність та, сирітство. Ці явища суспільного життя народ вважав лихом, а не приниженням.

Значну благодійну діяльність здійснювали також монастирі. Крім релігійної і просвітницької діяльності, вони розвивали ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомагали стар­цям, сиротам, потерпілим від лиха.

Для медіасюжету. Чи додали ви позитивні сторони у вашу розповідь про долю дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, для того, аби уникнути ризику відчуження громадськості від набридливих статей про скрутне становище дітей та розвиток негативних стереотипів? Чи не ставитеся ви до дітей зверхньо? Адже таким чином ви робите їх об’єктом громадської неприязні.

Окрім зазначеної форми виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в тогочасній Російській імперії, до складу якої входили й українські землі, існувало ще дві законодавчо затверджені форми : патронат та патронаж. Насамперед допомога надавалась безпритульним дітям, хворим, а також дітям, що скоїли злочин. При цьому відповідальність за надання такої допомоги покладалась на сільські родини та міські громади. Однією з головних цілей патронату було надання дітям, позбавленим батьківської турботи, можливості для набуття професійних навичок. Така форма опіки над дітьми нагадувала нинішні притулки.

Передача ж дитини з притулку в сім'ю «на виховання та вирощування» мала назву патронаж. Як правило, у сім'ї передавались діти молодшого віку. Сім'я, що взяла дитину на виховання, мала певні обов'язки перед притулком та громадою. Зокрема, вона повинна була забезпечити можливість повноцінного розвитку вихованця, дати початкову освіту та прищепити трудові навички. На жаль, в ті часи ці умови не завжди виконувались, адже брали на виховання дітей переважно бідні сім'ї з метою отримання фінансової винагороди та безкоштовного працівника. Справа в тому, що родині, яка виховувала дитину з притулку, виплачувалась відповідно до закону певна сума грошей, розмір якої залежав від віку дитини. Максимальну суму отримували ті сім'ї, що брали маленьких дітей, які ще не здатні допомагати в домашній роботі. Поступово, коли діти дорослішали (12-14 років), виплати скорочувались або припинялись зовсім. В ролі контролера виступали лікарі або інший медичний персонал, до функцій якого входив медичний нагляд за виконанням вихователями своїх обов'язків. За дотриманням інших норм, в тому числі правових, ніхто не слідкував, тому часто прийомні діти часто використовувались як безкоштовна робоча сила. Після досягнення 17-річного віку хлопчики іноді йшли до «казенних селян», отримували пай землі. Дівчатам, у разі якщо вони до цього віку були незаміжніми, видавались спеціальні «вільні» свідоцтва.

Ще одним прикладом сімейної форми, як зазначає дослідниця О.Шипиленко [40], може слугувати наступний культурологічний факт. В українській мові існує словосполучення  «піти у прийми», тобто стати прийомним членом сім'ї. Людина, найчастіше підліток, йшла на заробітки в більш заможну сім'ю. Однак, на відміну від батраків або найманих робітників, до такої людини ставилися як до члена сім'ї: він харчувався разом з іншими членами сім'ї, жив з ними в одному домі. Іноді такий «прийомний член сім'ї» не отримував будь-якої заробітної плати, а працював лише за житло та їжу. Тобто можна казати, що діти виступали суб'єктом економіки. І така ситуація з використанням дитячої праці, і особливо прийомних дітей, існувала аж до ХХ сторіччя, до тих пір, поки Міжнародна організація праці не звернула увагу на цю проблему.

У 1840-1842 рр. було введено в дію звід законів Російської імперії та відповідно виключено застосування норм Литовського статуту. Вихідним положенням регулювання цивільних правовідносин була керівна правоздатність та дієздатність за ознакою станової, національної, релігійної приналежності, за статтю, місцем проживання, приналежністю до законно- або незаконнонароджених тощо. З'явилися нові пункти у зобов'язальному, спадковому і сімейному праві. Так паспорт дружині видавався поліцією за згодою чоловіка. Дорослі діти, які проживали з батьками, не мали права вступати у зобов'язання і видавати векселі без згоди батьків. У XIX столітті після реформи 1861 року просвітницьким рухом було охоплене і духовенство, що виділяло приміщення для шкіл, гроші на підручники і навчальні приладдя.

Наприкінці XIX - початку XX ст. змінилася і сім'я - з складної ієрархічної структури з великою кількістю членів вона перетворилася на нуклеарну сім'ю, а центр життя і освіти перемістився до освітніх закладів. Жінка-мати стає не тільки вихователькою і господинею, але і часто має професію і працює. Починає розвиватися система суспільного виховання дітей з самого раннього віку. Батько й мати починають брати активну участь у соціальному і культурному житті суспільства. Основою життя в середині сім'ї стають дедалі більше почуття любові, взаємоповаги і духовності. І школа, і сім'я, до цього часу відокремлені одна від одної, починають зближуватись. Однією з причин зближення були єдині погляди і підходи до дитинства і дитини.

Паралельно починає розвиватися дитячий та юнацький рух, що створюється під патронатом дорослих. Набували все більшого розвитку різноманітні політичні, професійні (вчительські) і релігійні організації. Вони вносили дитинство в коло своїх інтересів. Залучаючи дітей до свого руху, а іноді й просто опікуючись їх розвитком, об'єднання дорослих створювали клуби, бібліотеки, театри, майданчики для дітей. Це розширило і поглибило як розуміння дитинства, так і саме ставлення до нього.

Розвиток промисловості сприяв прийняттю законодавчих актів, які регулювали питання праці та зарплати. До них належали закони: «Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах» 1882 р., «Про заборону нічної праці малолітніх та жінок на заводах, фабриках і мануфактурах» 1885 р. тощо. Дитина, дитинство почали отримувати власне середовище існування, свої правила життя і поведінки, свій стиль. І суспільство, дорослі почали помічати їх, звикати до думки, що він існує, цей паралельний світ дітей, тісно пов'язаний зі світом дорослих.

До 1917 року дитинство як феномен розвивалося у Російській імперії за загальними тенденціями, тобто сім'я залишалася патріархальною та авторитарною ланкою суспільства, як і школа, яка головним чином мала на меті порядок, дисципліну, сліпе підкорення дорослим. Але наприкінці XIX - початку XX століття формувалися і закріплювалися альтернативні ціннісні орієнтації, нове ставлення до дитинства - вільний розвиток, свободу особистості, творчу працю, самоцінність дитячої індивідуальності, її незалежність від державної політики. Яскравим прикладом такого підходу до дитинства було організоване С.Шацьким об'єднання «Сетлемент», де вперше діяло самоврядування, дорослі були старшими товаришами для дітей, а вільний розвиток дитини виступав основою життєдіяльності. Окрім вже зазначених  форм піклування про дітей-сиріт, в Російській імперії існувало усиновлення. Документів, які б засвідчували існування відповідного законодавства до ХІХ сторіччя, знайти, на жаль, не вдалося. Проте у «Свод законов гражданскихъ», виданому у 1914 році, розділ другий  «О союзе родителей и детей и союз родственниковъ» повністю присвячено різним аспектам усиновлення. Причому кожна стаття, а їх в цьому розділі 18, містить посилання на законодавчі акти, прийняті ще у ХІХ сторіччі [40].

На початку ХХ сторіччя, який знаменувався революціями, повстаннями, війнами, зміною державного устрою, кількість дітей-сиріт, бездоглядних та безпритульних значно збільшилася. Для вирішення цієї проблеми у великих містах почали створюватися безкоштовні школи для дітей-сиріт, жебраків та безпритульних.

Після революції 1917 року радянською владою був проголошений принцип суспільного виховання дітей, які залишилися без піклування батьків. З цього моменту радянська держава взяла на себе обов'язок із утримання та виховання таких дітей. Слід зазначити, що були пропозиції щодо державного виховання не тільки дітей, які залишилися без батьківського піклування, а й взагалі всіх дітей , які народжувалися у країні. Ця ідеологія відбилася і на законодавстві, яке приймала нова радянська держава.

Перший Сімейний кодекс РРФСР 1918 року негативно ставився до усиновлення та практично забороняв його. Це пояснювали тим, що нібито усиновлення тоді використовувалося як замаскована форма експлуатації праці неповнолітніх сиріт та бездоглядних дітей.

В Україні перший Кодекс законів про шлюб та сім'ю, опіку та акти громадянського стану був прийнятий у липні 1919 року. Він містив дві статті про усиновлення, які наголошували, що усиновлені прийомні діти та приймаки щодо усиновителя та усиновителі щодо усиновлених, прийомних дітей та приймаків, якщо усиновлення мало місце до видання цього кодексу, прирівнюються до родичів за походженням, а усиновлення, яке мало місце після набрання ним чинності, не породжує ніяких цивільних обов'язків і прав для усиновителів та усиновлених. Але в силу того, що на Україні почалися воєнні дії (наступ денікінських банд) цей перший сімейно-шлюбний кодекс УРСР фактично ніколи не брав чинності, тому інститут усиновлення продовжував існувати як один з різновидів сімейного влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування.

Після створення у 1924 році СРСР розпочалися великі кодифікаційні роботи стосовно нового сімейного законодавства. У цей період знов з'являється тенденція до передачі бездоглядних дітей на виховання до сімей трудящих та селян. У 1926 році приймаються нові Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану РРФСР та УРСР. Одним з головних їх досягнень було встановлення інституту усиновлення.

Ці процеси не були довготривалими, вони перервалися на початку 30-х років з початком епохи сталінізму. Навчання стало авторитарним, дисциплінарним, а дитина безправним об'єктом виховного процесу. Авторитаризм, дисципліна і повна регламентація шкільного і сімейного життя дитини стали генетичним кодом феномена дитинства.

Певний прорив у ставленні до дитини було здійснено у 60-ті роки В.О.Сухомлинським. Він проголосив дитину найвищою цінністю, підкреслив її унікальність і неповторність, впровадив у виховний процес сім'ї та школи такі поняття, як честь, совість, гідність, відповідальність, свобода і т.д.

Наприкінці існування СРСР була сформована величезна система інтернатних та закритих закладів для дітей-сиріт, дітей-позбавлених батьківського піклування та дітей з малозабезпечених сімей. Тобто, у спадок від радянських часів у вирішенні питань сирітства Україні досталась «величезна» ідеологізована інституційна система державної опіки, яка ще довге десятиріччя буде непохитним опором будь-яких змін.

Для медіасюжету. Чи зробили ви все можливе, аби надати дітям, які перебувають під опікою держави, можливість висловити свою думку у медіа?

Медіапрацівнику на замітку:

20 листопада 1989 року на Генеральній Асамблеї ООН одноголосно було прийнято Конвенцію про права дитини Організації Об’єднаних Націй, що є викладом принципів, яких повинні притримуватися уряди та окремі особи задля сприяння захисту нероздільних прав людини та дитини. Конвенція ООН про права дитини набула чинності в Україні з 27 вересня 1991 року та з цього часу є частиною українського національного законодавства. Ратифікуючи Конвенцію, Україна прийняла в повній мірі зобов’язання забезпечити дитині безпечні та благополучні умови для зростання, доступ до високоякісної освіти та медичного захисту і високий рівень життя, захищати дітей від дискримінації, сексуальної та комерційної експлуатації, жорстокого поводження; приділяти особливу увагу дітям-сиротам та дітям-біженцям.

Зі створенням Української держави (з 1991 року) розпочався процес гуманітаризації та гуманізації ставлення до дитини, але й він на початках носив дещо декларативний характер, бо наштовхнувся на кризовий стан суспільства у всіх його проявах, дитинство і дитина опинилися найбільш вразливими і беззахисними. Питання дітей-сиріт вирішувались традиційно за «старими» радянськими стандартами: усиновлення, опіка в сім'ї рідних та опіка в інтернатних закладах. Об'єктивними причинами поширення проблеми сирітства в Україні в цей час є важке матеріальне становище переважної більшості населення, відсутність дієвої підтримки з боку держави та недержавних організацій дітей, які зростають в неповних родинах, незадовільна матеріально-технічна база системи охорони здоров'я і освіти, опір з боку працівників інтернатних закладів, поширення соціальних проблем залежності, насилля, торгівлі людьми, бездомності та безпритульності , а також необ’єктивне висвітлення проблем сирітства у ЗМІ.

Медіапрацівнику на замітку:

Історія вирішення проблем сирітства на українських землях рясніє різними підходами до долі дитини-сироти. Та об’єднує історичний час традиція українців дбати з повагою та турботою про сиріт. Величезну роль у вирішенні проблем сиріт відігравали громади та братства. Кілька століть поспіль держава намагалась організувати, забезпечити підтримку різним формам вирішення сирітських проблем: притулки та опіка, усиновлення та патронаж. На жаль, радянська ідеологія призупинила чудові історичні приклади «сімейного» вирішення проблем сиріт та стимулювала інший формат: систему інтернатів, «закритих» та «найкращих» для дітей-сиріт. Фактично за роки незалежності в Україні відбулось поновлення історичної традиції та започатковано комплексну діяльність відповідно до вимог Конвенції ООН про права дитини: повернуто до реальності цінності усиновлення, престиж опіки в сім’ї, набувають розвитку альтернативні інтернатам форми сімейного піклування про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Для медіасюжету. Спостерігайте за роботою профільного міністерства, їх територіальних органів або Уповноваженого з прав дитини. Чи вважають діти, що ці інституції належним чином захищають їх інтереси? Зв’яжіться з громадськими та благодійними організаціями, які у свою чергу допоможуть вам зустрітися з тими людьми, котрим є що сказати.