Околиці Києва.

Площа давнього Києва не обмежувалася територією дитинця та торгово-ремісничих посадів. Невід’ємною частиною міста були, розташовані навколо нього приміські слободи, села, князівські та боярські двори, монастирські та прилеглі до них садиби. На півночі, на Кирилівських висотах у 1140 р. князь Всеволод Ольгович заснував Кирилівський монастир і збудував кам’яну церкву. У літопису вона згадується під 1171 р. Церква стояла на високому пагорбі, біля якого сходилися головні шляхи з Чернігова, Вишгорода та Білгорода. Поблизу Кирилівського монастиря знаходилася місцевість Дорогожичі, яка нерідко ставала ареною князівських усобиць. Значне місце в житті Києва посідала р. Либідь, що слугувала ніби умовним кордоном міста. В давнину вона була повноводою, мала ставки та озера, на яких стояли водяні млини. В долині Либіді знаходилося князівське село Предславино, у якому в 980 р., за свідченням літописця, князь Володимир Святовлавич поселив свою дружину Рогніду. Полочанка народила тут дочку Предславу, іменем якої назвали село.

На південь від центральної частини Києва, на Печерській височині розміщувалися Кловський та Печерський монастирі, урочище Аскольдова могила та с. Берестове. Кловський монастир було засновано в останній чверті ХІ ст. Перша літописна згадка про нього відноситься до 1096 р. У 1108 р. тут було завершено будівництво церкви Богородиці – Богоматері Влахернської. Найвірогідніше, Кловський монастир був зруйнований у 1240 р.

В кількох кілометрах від Києва, нижче по Дніпру, стояло село Берестове – заміська князівська резиденція. Тут знаходився князівський замок, неодноразово згадуваний в літописах. В середині ХІ ст. пресвитер церкви Святих апостолів Петра і Павла, що стояла на князівському дворі, Іларіон став першим руським Митрополитом. Храм, збудований ще за Володимира Святославича був спалений у 1096 р. при нападі половецького хана Боняка. Наприкінці ХІ ст. згадується Спаський монастир, що був поряд з князівським двором. У цьому монастирі будується церква Спаса на Берестові, що частково збереглася до наших днів. Про рік її спорудження літописи не сповіщають; перша згадка про неї є у Лаврентіївському літописі під 1138 р. Дослідники відносять заснування храму до часів князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Цей час підтверджує аналіз форм і будівельної техніки храму. Частково зберігся і унікальний фресковий живопис початку ХІІ ст.

Поблизу Берестова, в ХІ ст. виникає Печерський монастир. У «Повісті временних літ» під 1051 р. у подробицях розповідається про його заснування. Першу печеру викопав Іларіон, який пізніше став київським митрополитом. Потім у цій печері оселився Антоній, виходець з м. Любеча, який і заходився збирати братію. Коли монахів стало дванадцятеро, Антоній призначив ігуменом Варлаама, а сам викопав собі нову печеру на сусідній горі. За князя Ізяслава Ярославича (1054-1078 рр.) ченцям було пожалувано надпечерну гору і розпочалося будівництво монастиря з церквою, келіями та іншими спорудами. Таким чином, до ансамблю Києво-Печерського монастиря увійшли комплекси Дальніх, Ближніх печер і Верхнього монастиря. Новозаснований монастир невдовзі перетворюється на значний православний духовний осередок не тільки в київських масштабах, а і всієї Русі. У 1073 р. було закладено фундамент першої мурованої Великої Церкви Печерського монастиря – собору Успіння Божої Матері. У ХІІ ст. Печерський монастир збагатився новими кам’яними спорудами. На південь від Успенського собору, в 1108 р. була зведена трапезна з критим обіднім залом. До цього ж часу відноситься і будівництво «святих воріт» монастиря з Троїцькою надбрамною церквою. У кінці ХІІ ст., за ігумена Василя, навколо Печерського монастиря споруджується кам’яна стіна, що замінила дерев’яне «столпіє» 1051 р. Ширина стіни досягала 2,2 м. Монастир перетворився на добре укріплену фортецю.

В трьох кілометрах на південь від Печерського монастиря знаходилося урочище Видубичі із зручною переправою через Дніпро. Ця місцевість мала ще одну назву – Звіринець. Сюди київські князі їздили на полювання. У другій половині ХІ ст. князь Всеволод Ярославич збудував тут позаміський Красний двір і заснував поруч монастир, а у 1070 р. розпочалося спорудження Михайлівського собору Видубецького монастиря. Храм будували довгих вісімнадцять років і у 1088 р. церкву, нарешті, було освячено. З Видубицьким монастирем слід пов’язати і Звіринецькі печери, виникнення яких відноситься ще до Х ст.

Таким чином, у пору найвищого розквіту, Київ займав Замкову, Старокиївську та Михайлівську гори, місто Ярослава, Копирів кінець, гори Щекавицю і Дитинку, схили Гончарного і Кожум’яцького ярів, Поділ, а також ближні передмістя на Дорогожичах, Клові, Угорському, Берестовому, Печерську, Предславиному, Видубечах. Загальна площа міста досягала 380 га, а кількість населення наближалася до 50 тисяч чоловік.

Зал № 9.

Соціально-економічний розвиток Русі. ІХ – ХІІІ ст.

Міжнародні відносини Київської Русі.

Основу економіки давньоруського суспільства становило сільське господарство, найважливішою галуззю було землеробство. В Київській Русі існувало кілька землеробських систем: перелогова, вирубна та парова з двопільною та трипільною сівозмінами. Поступово відбувається перехід до плужної оранки з обертанням шарів ґрунту. Панівною формою феодальної експлуатації на Русі був збір данини – «полюддя». Данина концентрувалася у спеціальних осередках – погостах, які й відвідувалися князями та чиновниками. Численні повинності включали також повоз, будівництво міст та укріплень, відробітки. Основною категорією сільського населення були смерди.

Найпоширенішим орним знаряддям був колісний плуг (див. наральник, лемех, чересло, спиці від колеса, малюнок з літопису «Оранка плугом»). Широко використовувалися ручні знаряддя: заступи, мотики, серпи, коси. (див. експ.). Вирощували жито, просо, пшеницю, овес, ячмінь. Були відомі садові та городні культури: ріпа, морква, буряк, вишня, яблука, груші, сливи.

Структура сільського господарства Київської Русі, крім землеробства, включала також тваринництво, мисливство, рибальство, бджільництво, городництво та садівництво. У вітрині шипи дереволазні, рибальське приладдя, знаряддя скотарства.

Переважна більшість населення Київської Русі проживала в неукріплених поселеннях – «селах», «селищах», «весях», «погостах», «сельцях», «деревнях» та «дворах». Одним з найбільш досліджених є поселення кінця Х – початку ХІІІ ст. поблизу с. Автуничі на Чернігівщині. Господарська діяльність мешканців була багатопрофільною. Важливе місце посідало гончарне виробництво. Див. комплекс матеріалів з давньоруського поселення поблизу с. Автуничі.

Значними політичними, релігійними та культурними осередками, центрами ремесла і торгівлі на Русі були міста – «гради». Згідно з літописами на Русі нараховувалося близько 300 міст. Найбільшими були Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Білгород, Смоленськ, Псков, Ладога та ін. (див. карту давньоруських міст). Населення міст поділялося на міську аристократію (князі, бояри, вище духівництво, заможне купецтво) та міські низи (ремісники, дрібні торговці, челядь). Великі міста мали населення до 50 тис. чоловік, малі – 1-2 тис.

Адміністративними та господарськими центрами феодальних володінь були городища – укріплені двори-замки. Досить повне уявлення про феодальний двір дає городище на Княжій Горі, літописне місто Родень, згадуване в літописі під 980 р. (див. малюнок-реконструкцію городища). Княжа Гора розташовувалася на правому березі Дніпра, вище річки Рось, біля с. Пекарі Черкаської обл. Площа городища 0,25 га.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства посідало ремесло. За соціальною формою воно поділялося на вотчинне, церковно-монастирське, посадське та державне. Провідною ремісничою галуззю була чорна металургія. Залізо видобувалося з болотяної руди і плавилося в спеціальних сиродутних горнах – «домницях» (див. малюнок-реконструкцію). Виплавка заліза була виключно сільським промислом. Звідси метал поставлявся до ковальських майстерень. В кузнях майстри виготовляли вироби, асортимент яких включав 150 назв. Неабиякою досконалістю відзначається ковальський інструментарій: наковальні, молотки, кліщі, зубила, пробійники (див. інструменти з Княжої Гори). Давньоруські ковалі володіли різними прийомами обробки заліза: куванням, зварюванням, цементацією, обточуванням, інкрустацією кольоровими металами, поліруванням. У вітрині різноманітні ковальські вироби.

Значного розвитку набули ремесла, пов’язані з будівельною справою: обробка дерева, каменю, виготовлення вапна та цегли, причому ремісники цих спеціальностей працювали в кожному місті.

Важливу роль відігравало гончарство. В Києві навіть існувала вулиця «Гончарна» (біля схилів Старокиївської гори), де жили і працювали майстри цієї професії. Керамічне виробництво представлене різноманітним посудом, світильниками, іграшками, цеглою та декоративними полив’яними плитками.

Вишуканістю та оригінальністю вражають кістяні вироби. Серед них ручки ножів, накладки луків та сідел, наконечники стріл, голки, стилі для письма, ґудзики, гребінці, різьблені шахові фігурки, багато інших необхідних речей.

Найвищим досягненням давньоруських ремісників ХІ – ХІІІ ст. було склоробне виробництво. У Києві відкрито і досліджено рештки склоробних майстерень, зокрема, на території Києво-Печерської Лаври. Були розкопані горни, знайдено скляні браслети і персні, уламки посуду, шлаки, скляний сплав, мозаїку та смальту.

До рідкісних знахідок відносяться вироби із шкіри. До домашніх ремесел належали прядіння і ткацтво.

Розбудова давньоруських міст та значне культове будівництво сприяли розвиткові монументального та станкового живопису. У 1938 р. під час розкопок на території Михайлівського Золотоверхого монастиря була досліджена напівземлянка, де знаходилася майстерня київського художника. Житло згоріло під час монголо-татарської навали 1240 р. Зберігся весь інвентар, який знаходився в ньому на момент катастрофи. Це різноманітні побутові вироби, дерев’яний та глиняний посуд, бронзова лампада. Про професію майстра свідчив набір маленьких глиняних горщиків для фарб та понад 600 г бурштину – обов’язкового компоненту домішок до оліфи.

Надзвичайно високої майстерності досягли давньоруські ремісники, які працювали із кольоровими та дорогоцінними металами. Майстри-ювеліри володіли всіма технічними прийомами обробки золота, срібла, міді та бронзи, відомими у середньовіччі: литвом, волочінням дроту, сканню, зерню, емаллю, тисненням, штампуванням тощо. Справжньою перлиною Національного музею історії України є скарб, знайдений 6 серпня 1986 р. в Києві, по вул. Кудрявській, 10. Художньою довершеністю та технічною досконалістю відзначається золотий колт з рясною зі скарбу. Колт змонтований з двох опуклих тиснених пластин, звужених у верхній частині та розширених до низу. Виконаний в техніці перегородчастої емалі. Колти були парадними, навіть весільними прикрасами, в яких жінки носили ароматичну траву. На Русь цей тип прикрас прийшов, ймовірно, з Візантії і був невід’ємною частиною князівсько-боярського головного убору. До складу скарбу входить також чудове золоте намисто ХІІ ст., що складається із 23 намистин, виготовлених у техніці скані та тиснення. Вишуканістю вражають і два срібні браслети – «наручі» ХІІ ст., із Кудрявського скарбу.

Київські майстри у ХІІ ст. винайшли мистецтво відливок в так званих імітаційних формах. В цій техніці виготовляли прикраси, які були схожі на коштовні золоті або срібні вироби й призначались для широкого вжитку. В експозиції представлено 43 формочки ХІІ – ХІІІ ст., більшість з яких походять із тайника Десятинної церкви, відкритого у 1939 р. Усі формочки зроблені з каменю (пірофіліту від світло-сірого до майже чорного кольорів), за винятком семи одиниць грубо зліплених з глини, які призначалися для відливки кістенів.

Важливим фактором соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства стали товарний обмін та торгівля. Вони сприяли підвищенню продуктивності праці в усіх галузях виробництва, подальшій майновій диференціації та зміцненню зв’язків між окремими регіонами Русі. Вже наприкінці Х ст. торгівля має ознаки внутрішньої та зовнішньої. Головною особою торгу виступав «купець».

Загальним грошовим еквівалентом на Русі було срібло. Використовувалися золоті та срібні монети, як іноземного, так і власного карбування. З середини ХІ ст. монети поступово замінюються зливками срібла – гривнями.

В південноруських степах у Х – ХІІІ ст. жили різні кочові племена, які в своєму розвитку сягнули етапу зародження ранньокласових структур. У 915 р. з’явилися печеніги, місце яких, після розгрому 1036 р., зайняли торки. Велику загрозу для Русі становили половці-кумани, що підійшли до її кордонів у 1055 р. Половці здійснили на Руські землі 46 значних грабіжницьких набігів. Неодноразово вони були на Русі і як союзники окремих князів.

В господарстві степовиків, крім скотарства, велике значення мало облавне полювання. Розвивались окремі ремесла. Але більшість товарів отримувалася від сусідів внаслідок обміну, торгівлі чи військового грабунку.

Оборона Русі була найважливішим завданням держави. У Х ст. в Середньому Подніпров’ї починається будівництво унікальної оборонної системи – «Змійових валів», що складалася з 23 багатокілометрових насипів, котрі об’єднувалися у 9 оборонних ліній.

Головну роль у давньоруському війську відігравала легка та важкоозброєна кіннота. Важливими були і піші полки. Флот, як правило, використовувався для перевезення сухопутних сил. Набір бойового спорядження руського воїна включав наступальну та захисну зброю. Особливою міцністю відзначалися кольчуги, а давньоруські мечі, за свідченням хорезмського вченого ХІ ст. аль-Біруні, були речами «дивними і виключними».

Вигідне географічне положення Криму значною мірою визначало долю народів, що його населяли. Протягом V – ХІV ст. Таврика перебувала під сильним культурним впливом спочатку Риму, а потім Візантії, Хозарії, Русі, Золотої Орди. В степовій частині півострова панували кочові племена. Родючі гірські долини та прибережні території займало осіле населення, різне за своїм етнічним складом.

Значним економічним та культурним центром, осередком поширення в Тавриці християнства був Херсонес-Корсунь. З кінця Х – в ХІ ст. східна частина Криму знаходилася під протекторатом Київської Русі.