4. Дисковід компакт-дисків cd-rom

Опносторонний одношаровий диск із полікарбонату

У період 1994-1995 роках у базову конфігурацію персональних комп'ютерів перестали включати дисководи гнучких дисків діаметром 5,25 дюйма, але замість них стандартної стала вважатися установка дисководу CD-ROM, що має такі ж зовнішні розміри.

Абревіатура CD-ROM (Compact Disc Read-Only Memory) переводиться на російську мову як постійний запам'ятовувальний пристрій на основі компакт-диску. Принцип дії цього устрою складається в зчитуванні числових даних за допомогою лазерного променя, що відображається від поверхні диска (мал. 3.3). Цифровий запис на компакт-диску відрізняється від запису на магнітних дисках дуже високою щільністю, і стандартний компакт-диск може зберігати приблизно 650 Мбайт даних

Більші обсяги даних характерні для мультимедийной інформації (графіка, музика, відео), тому дисководи CD-ROM відносять до апаратних коштів мультимедиа. Програмні продукти, розповсюджувані на лазерних дисках, називають мультимедийными виданнями. Сьогодні мультимедийные видання завойовують усе більше міцне місце серед інших традиційних видів видань. Так, наприклад, існують книги, альбоми, енциклопедії й навіть періодичні видання (електронні журнали), що випускають на CD-ROM.

Основним недоліком стандартних дисководів CD-ROM є неможливість запису даних, але паралельно з ними існують і устрою однократного запису CD-R (Compact Disk Recorder), і устрою багаторазового запису CD-RW.

Основним параметром дисководів CD-ROM є швидкість читання даних. Вона виміряється в кратні долях. за одиницю виміру прийнята швидкість читання в перших серійних зразках, що становив 150 Кбайт/с. Таким чином, дисковід з уд військовою швидкістю читання забезпечує продуктивність 300 Кбайт/з, з учетверенной швидкістю - 600 Кбайт/с и т. буд. У цей час найбільше поширення мають устрою читання CD-ROM із продуктивністю 32х-48х. Сучасні зразки устроїв однократного запису мають продуктивність 4х-8х, а устроїв багаторазового запису - до 4х.

5. Відеокарта (відеоадаптер)

Разом з монітором відеокарта утворить відеопідсистему персонального комп'ютера. Відеокарта не завжди була компонентом ПК. На зорі розвитку персональної обчислювальної техніки в загальній області оперативної пам'яті існувала невелика виділена екранна область пам'яті, у яку процесор заносив дані про зображення. Спеціальний контролер екрана зчитував дані про яскравість окремих крапок екрана з комірок пам'яті цієї області й відповідно до них: управляв розгорненням горизонтального променя електронної гармати монітора.

С переходом від чорно-білих моніторів до кольорового й зі збільшенням дозволу екрана (кількості крапок по вертикалі й горизонталі) області відеопам'яті стало недостатньо для зберігання графічних даних, а процесор перестав справлятися з побудовою й відновленням зображення. Тоді й відбулося виділення всіх операцій, пов'язаних з керуванням екраном, в окремий блок, що одержав назву відеоадаптер. Фізично відеоадаптер виконаний у вигляді окремої дочірньої плати, що уставляється в один зі слотов материнської плати й називається відеокартою. Відеоадаптер взяв на себе функції відеоконтролера, відеопроцесора й відеопам'яті.

За час існування персональних комп'ютерів змінилося кілька стандартів відеоадаптерів: MDA (монохромний), CGA (4 кольори), EGA (16 квітів), VGA (256 квітів). У цей час застосовуються відеоадаптери SVGA, що забезпечують на вибір відтворення до 16,7 мільйонів квітів з можливістю довільного вибору дозволу екрана зі стандартного ряду значень (640x480 800x600,1024x768, 1152x864; 1280x1024 крапок і далі).

Дозвіл екрана є одним з найважливіших параметрів відеопідсистеми. Чим воно вище, тим більше інформації можна відобразити на екрані, але тем менше розмір кожної окремої крапки й, тим самим, тим менше видимий розмір елементів зображення. Використання завищеного дозволу на моніторі малого розміру приводить до того, що елементи зображення стають нерозбірливими й робота з документами й програмами викликає стомлення органів зору. Використання заниженого дозволу приводить до того, що елементи зображення стають великими, але на екрані їх розташовується дуже мало. Якщо програма має складну систему керування й велика кількість екранних елементів, вони не повністю містяться на екрані. Це приводить до зниження продуктивності праці й неефективній роботі.

Таким чином, для кожного розміру монітора існує свій оптимальний дозвіл екрана, що повинен забезпечувати відеоадаптер

Таблиця Дозвіл екрана монітора

Розмір монітора	Оптимальний дозвіл екрана
14 дюймів	640x480
15 дюймів	800x600
17 дюймів	1024x768
19 дюймів	1280x1024

Більшість сучасних прикладних і розважальних програм розраховані на роботу з дозволом екрана 800x600 і більше. Саме тому сьогодні найбільш популярний розмір моніторів становить 15 дюймів.

Колірний дозвіл (глибина кольорів) визначає кількість різних відтінків, які може приймати окрема крапка екрана. Максимально можливий колірний дозвіл залежить від властивостей відеоадаптера й, у першу чергу, від кількості встановленої на ньому відеопам'яті. Крім того, воно залежить і від установленого дозволу екрана. При високому дозволі екрана на кожну крапку зображення доводиться відводити менше місця у відеопам'яті, так що інформація про квіти вимушено виявляється більше обмеженою.

Залежно від заданого екранного дозволу й глибини кольорів необхідний обсяг відеопам'яті можна визначити по наступній формулі:

_{P =} (т-п)-Ь ,де

Р — необхідний обсяг пам'яті відеоадаптера;

т — горизонтальний дозвіл екрана (крапок);

п — вертикальний дозвіл екрана (крапок);

b — розрядність кодування кольори (біт).

Мінімальна вимога по глибині кольорів на сьогоднішній день — 256 кольорів, хоча більшість програм вимагають не менш 65 тис. квітів (режим High Color). Найбільш комфортна робота досягається при глибині кольорів 16,7 млн квітів (режим True Color).

Робота в полноцветном режимі True Color з високим екранним дозволом вимагає значних розмірів відеопам'яті. Сучасні відеоадаптери здатні також виконувати функції обробки зображення, знижуючи навантаження на центральний процесор ціною додаткових витрат відеопам'яті. Ще недавно типовими вважалися відеоадаптери з обсягом пам'яті 2-4 Мбайт, але вже сьогодні звичайним уважається обсяг 16 Мбайт.

Відеоприскорення — одне із властивостей відеоадаптера, що укладається в тім, що частина операцій по побудові зображень може відбуватися без виконання математичних обчислень в основному процесорі комп'ютера, а чисто апаратним шляхом — перетворенням даних у мікросхемах відеоприскорювача. Відеоприскорювачі можуть входити до складу відеоадаптера (у таких випадках говорять про те, що відеокарта має функції апаратного прискорення), але можуть поставлятися у вигляді окремої плати, установлюваної на материнській платі й підключа до відеоадаптера.

Розрізняють два типи відеоприскорювачів — прискорювачі плоскої (2D) і тривимірної (3D) графіки. Перші найбільш ефективні для роботи із прикладними програмами (звичайно офісного застосування) і оптимизированы для операційної системи Windows, а другі орієнтовані на роботу мультимедийных розважальних програм, у першу чергу комп'ютерних ігор і професійних програм обробки тривимірної графіки. Звичайно в цих випадках використають різні математичні принципи автоматизації графічних операцій, але існують прискорювачі, що володіють функціями й двовимірного, і тривимірного прискорення.