2.4. Підприємництво у сфері надання фінансових послуг

Особливе місце у структурі підприємництва займають фінансові інститути, які надають послуги фінансово-кредитного характеру з тим, щоб забезпечити фінансове оздоровлення підприємств, підвищити їхню конкурентоспроможність на товарному ринку, провести реконструк­цію та модернізацію, переоснащення існуючих виробництв, реалізува­ти перспективний інвестиційний проект (бізнес-план), купити сиро­вину, матеріали, обладнання, техніку.

Підприємництво у сфері надання фінансових послуг — це діяльність, яка пов'язана з грошовим обігом, обміном вартостей, торгівлею цінни­ми паперами з метою одержання прибутку.

Об'єктами виступають гроші, іноземна валюта, цінні папери, кредити. Активними суб' єктами підприємництва у фінансовій сфері є комерційні та інвестиційні банки, інвестиційні фонди і компанії, фондові біржі.

Розглянемо типові схеми фінансового і кредитного підприємництва (рис. 2.15,2.16).

Власники грошей, валюти, цінних паперів	Г		Г	Покущі грошей валюти, цінних патерів
	п,	Підйриємець

Умовні позначення:

Г — гроші, валюта або цінні папери;

П₁ — плата за одержані гроші, валюту або цінні папери за ціною купівлі; П₂ — плата за реалізовані іроші, валюту або цінні папери за умовою продажу.

Рис. 2.15. Загальна схема фінансового підприємництва

Сутність фінансової підприємницької операції полягає у тому, що підприємець одержує основний фактор підприємництва у формі різних грошових надходжень (грошей, іноземної валюти, цінних паперів) за грошову суму П₁ у власників грошей. Одержані гроші надаються по­купцям за плату П₂, яка перевищує П,, в результаті формується прибу­ток.

Умовні позначення:

' Г_в — грошовий вклад;

П_д - депозитний процент;

Г_к — грошовий вклад, який передається в борг у формі кредиту;

П_к - кредитний процент.

Рис. 2.16. Загальна схема кредитного підприємництва

Для проведення кредитної підприємницької операції підприємець залучає грошові вклади Г_в, сплачуючи власникові вкладів винагороди у вигляді депозитного проценту П_д поряд з подальшим поверненням вкладу Г_в через певний строк. Залучені кошти у формі кредиту переда­ються покупцям кредитів. Покупець повинен повернути вартість кре­диту Г_к та кредитний процент П_к. Різниця між кредитним і депозитним процентом є джерелом прибутку підприємців-кредиторів.

Фінансові посередники — це спеціалізовані професійні оператори ринку, інвестиційно-кредитні установи, що перерозподіляють ресур­си між постачальниками і споживачами фінансового капіталу.

Найголовніше завдання — спрямувати рух капіталу (заощаджень) до найефективніших споживачів. Базовою основою функціонування є реалізація кредитно-інвестиційних угод, тобто безпосереднє фінан­сування.

Фінансові посередники виконують такі функції:

1. Консолідація (акумуляція) заощаджень індивідуальних інвесторів У єдиний пул і подальше диверсифіковане укладення накопиченого капіталу в різні проекти. Індивідуальні заощадження з інвестиційними намірами є особливим видом заощаджень, і для багатьох непрофесій­них учасників ринку звернення до інституційних фінансових консуль­тантів - переважна форма участі у масштабних проектах.

2. Забезпечення рівноваги на ринку капіталів через погодження про­позицій і попиту на фінансові ресурси. За рахунок масштабів діяльності й портфельного управління активами посередники гармонізують відно­сини між постачальниками і споживачами капіталу, ліквідують дисба­ланс між пропозицією і попитом на вільні кошти, забезпечуючи при цьому ефективний розподіл і перерозподіл ресурсів на ринку. Мож­ливість задоволення потреб клієнтів щодо гарантованого розміщення їхніх активів є винятковою прерогативою інституційної форми посе­редництва.

3. Перерозподіл і зниження фінансових ризиків. Професійні посе­редники при купівлі чи продажу фінансових активів можуть управля­ти бізнес-операціями, перерозподіляючи ризик між учасниками рин­ку.

4. Забезпечення підвищеної ліквідності фінансових вкладів шляхом професійного портфельного управління активами. Можливості інди­відуального інвестування вужчі, ніж колективного інституційного. При цьому ліквідність і ризики вкладів також відрізняються. У довгостро­ковому плані посередники універсально забезпечують ліквідність вкладів, регулюють інтереси інвесторів і компаній, що діють на відкри­тому ринку. Отже, фінансові посередники, окрім власного комерцій­ного спрямування, розв'язують загальні макроекономічні проблеми.

Фінансових посередників умовно можна поділити на такі групи:

1. депозитні установи (комерційні, інвестиційні, ощадні банки, кредитні спілки);

2. установи контрактного типу (пенсійні фонди, страхові компанії, довірчі товариства);

3. інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.

Банки проводять такі операції і послуги: емісійні, депозитні, кре­дитні, інвестиційні, посередницькі, заставні, лізингові, консалтингові. Елітна група банківських структур обслуговує іноземні кредитні лінії, рух коштів і зв'язки з міжнародними фінансовими організаціями. Без банківської системи практично не може нормально розвиватись підприємництво, у тому числі малий і середній бізнес. Банк — це на­дійний партнер підприємця у ділових справах.

Майже в усіх країнах світу склалась дворівнева банківська систе­ма. Перший рівень — центральний (емісійний) національний банк. Другий рівень — комерційні банки, до яких відносять:

• власне комерційні (депозитні) банки, основна функція яких — приймання депозитів та надання короткострокових кредитів;

• інвестиційні банки, які займаються розміщенням власних і запо­зичених коштів у цінні папери, виступають посередниками між підприємцями та вкладниками коштів на тривалий строк;

• іпотечні банки, що надають довгострокові кредити під заставу нерухомого майна;

• ощадні банки, що обслуговують населення.

Національний банк України є центральним банком, органом дер­жавного управління, юридичний статус, функції, повноваження і прин­ципи організації якого визначаються законодавчими актами.

Особливості Національного банку:

• має статутний капітал, що є державною власністю;

• є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, державного бюджету;

• є юридичною особою, має відокремлене майно;

• не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, інших банків, а у свою чергу органи державної влади, інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку;

• може відкривати свої установи, філії та представництва на території нашої країни, а також представництва за її межами.

Одержання прибутку не є метою діяльності Національного банку. Основна функція — забезпечення стабільності національної грошової одиниці, стабілізація банківської системи в цілому.

Поряд з цим Національний банк виконує й такі функції:

• відповідно до розроблених Радою Національного банку Украї­ни Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

• монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

• виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

• встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

• організовує створення та методологічно забезпечує систему гро­шово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

• визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками та фінансово-кредитними установами;

• визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автомати­зації банківської діяльності та засобів захисту банківської інфор­мації;

• здійснює банківське регулювання та нагляд;

• веде реєстр банків, їхніх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ, здійснює ліцензування банків­ської діяльності та операцій у передбачених законами випад­ках;

• складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозу­вання;

• представляє інтереси України в центральних банках інших дер­жав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

• здійснює відповідно до визначених повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іно­земній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення опе­рацій з валютними цінностями;

• забезпечує накопичення, зберігання золотовалютних резервів, проведення операцій з ними та банківськими металами;

• аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

• організовує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення бан­кнот і монет та інших цінностей;

• реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

• бере участь у підготовці кадрів для банківської системи.

Вищий орган управління — Рада Національного банку, а керівний

орган — Правління. На відміну від комерційних банків Національному банку належить виключне право емісії гривні і розмінної монети, регу­лювання грошового обігу.

Комерційний банк — це спеціалізована фінансова установа, яка аку­мулює фінансові ресурси — тимчасово вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб, надає їх у тимчасове користування у вигляді кредитів (позик), здійснює посередництво у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами і окремими особами з метою отримання прибутку.

Джерелом доходів є різниця між процентними ставками депозитних (залучених) та кредитних (позичкових) коштів. Комерційні банки є юридичними особами, створюються на акціонерних або пайових заса­дах. їх засновниками, акціонерами (учасниками) можуть бути юридичні та фізичні особи.

Реєстрація такої фінансової установи здійснюється на підставі: за­яви про реєстрацію, установчих документів (установчого договору, ста­туту банку, протоколу про прийняття статуту та призначення керівних органів банку); економічного обгрунтування, висновку аудиторської організації про фінансовий стан засновників, відомостей про профе­сійну придатність керівників (голови та головного бухгалтера) банку, рекомендованих засновниками. Реєстрацію здійснює Національний банк України та видає ліцензію на право провадження діяльності у фінансовій сфері.

Статут комерційного банку повинен відповідати вимогам зако­нодавства України "Про господарські товариства", "Про банки і бан­ківську діяльність", нормативним актам Національного банку. У ста­туті комерційного банку зазначається: назва установи, його місцезна­ходження (поштова адреса); перелік операцій, що здійснюються; розмір статутного фонду та перелік інших фондів, утворених банком; поло­ження про органи управління, їх структуру, порядок утворення та функції, порядок ліквідації установи.

Статутний фонд комерційного банку формується за рахунок коштів акціонерів або пайових внесків засновників (учасників) банку. Забо­роняється використовувати для формування статутного фонду бюд­жетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Розмір статутного фонду визначається засновниками (акціонерами) банку, але не може бути меншим за розмір, встановлений Національним банком.

Комерційні банки утворюють також резервний, страховий фонди, які призначені для покриття можливих збитків, розширення матеріаль­но-технічного забезпечення діяльності банків, вирішення соціальних питань. Порядок і розміри формування цих фондів визначаються за­гальними зборами акціонерів (учасників).

Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитно-роз­рахункове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, ус­танов, організацій і громадян шляхом виконання відповідних операцій і надання послуг. Вони мають право відкривати на території України та за її межами філії і представництва за погодженням з Національним банком, створювати асоціації, інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту власних інтересів.

Операції комерційних банків можна поділити на такі три групи: пасивні (залучення коштів); активні (розміщення фінансових ресурсів через кредити); комісійно-посередницькі (виконання різних операцій за дорученнями клієнтів із сплатою комісії).

Кредитні операції здійснюються комерційними банками в межах кредитних ресурсів, які утворюються в процесі своєї діяльності. При необхідності вони можуть на договірних засадах позичати один в одно­го, залучати і розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійсню­вати взаємні операції, передбачені їх статутами. При нестачі коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов'язань комерційні банки можуть одержувати позички у Національному бан­ку.

Характерними особливостями комерційних банків є також: само­стійне встановлення процентних ставок по своїх операціях; надання права клієнтам відкривати розрахункові (поточні, валютні) рахунки; проведення розрахунків за встановленими формами звітності та з ура­хуванням міжнародної банківської практики, проведення перевірки діяльності банків уповноваженими аудиторськими організаціями.

Комерційні банки публікують річний баланс і рахунки прибутків та збитків за формою і в строки, встановлені Національним банком, у спеціальному виданні після підтвердження достовірності поданих в них відомостей аудиторською службою.

У сучасних умовах комерційні банки в нашій країні орієнтуються переважно не на довгострокове кредитування у значних обсягах, а на­дають кредити (позики) на відносно короткий термін. Одна із причин — наявність ризику фінансово-комерційного характеру. Це пов'язано з необхідністю сплати банком коштів своїм кредиторам у заздалегідь вста­новлений строк з обумовленими відсотками. Враховуючи, що надані фінансовою установою кредити можуть бути за тими чи іншими при­чинами не повернуті своєчасно, банк повинен мати певні резерви.

З метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової на­дійності спеціалізованих установ даної сфери бізнесу Національний банк встановлює для комерційних банків такі економічні нормативи: мінімальний розмір статутного фонду; граничне співвідношення між розміром власних коштів банку та сумою його активів; показники ліквідності балансу; розмір обов'язкових резервів, що розміщуються у

Національному банку; максимальний розмір ризику на одного пози­чальника.

Банки та їхній персонал гарантують таємницю щодо операцій, ра­хунків та вкладів своїх клієнтів. Довідки стосовно операцій та рахунків юридичних осіб можуть видаватися самим організаціям, державним податковим службам з питань оподаткування, а також на письмову ви­могу судів, слідчих органів, аудиторських організацій у випадках, пе­редбачених законодавством. Банкам забороняється укладати письмові та усні угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, встановлення процентних ставок і розміру комісійної винагороди. Вони не мають права зменшувати розмір статутного фонду і розподіляти ре­зерви серед акціонерів без згоди Національного банку.

У розвинутих країнах успішно діють інвестиційні банки — фінан­сові інститути, що спеціалізуються на операціях із цінними паперами, реалізації інвестиційних проектів, довгостроковому кредитуванні і фінансуванні підприємств різних сфер бізнесу.

Основними їх функціями є: участь у фінансових програмах емі­тентів, емісія та розміщення цінних паперів, портфельне управління фінансовими активами, інвестиційне проектування, моніторинг реа­лізації планів розвитку, довгострокове кредитування інвесторів — по­купців цінних паперів, консалтингові послуги. Займаючись фінан­суванням довгострокових інвестицій, такі банки забезпечують концен- траціїо фінансових ресурсів на нове будівництво і реконструкцію діючих підприємств, розвиток споживчого ринку, прискорення наукових роз­робок і проектів. Це призводить до стабілізації діяльності та активізації економічних процесів суб'єктів господарювання, що обслуговуються як клієнти.

В Україні не розвинутий ринок інвестиційних банків (за захід­ними стандартами). Тому при виході на міжнародні ринки капіталу вітчизняні підприємства вибирають іноземних партнерів. Серед міжнародних інвестиційних банків особливе місце займають Міжна­родний банк реконструкції і розвитку, Європейський інвестиційний банк. Сфера діяльності таких міжнародних інвестиційних банків як Меггуїі Ьупсії, Заіотоп Вгоііїегз, Мог§ап Біапіеу, ВNУ поширюється на сферу корпоративних фінансів і фондові запозичення надійних емітентів.

З метою зміцнення банківської системи України, підвищення її ролі у процесах економічних перетворень, поліпшення правових та органі­заційних умов функціонування банків слід забезпечити:

• зростання рівня концентрації банківських ресурсів шляхом за­лучення додаткового капіталу, капіталізації прибутку, злиття та приєднання окремих комерційних банків, утворення банківсь­ких холдингів;

• стимулювання притоку іноземного капіталу у банківську сфе­ру, збільшення обсягів кредитування комерційними банками виробничого підприємництва;

• створення умов для розвитку спеціалізованих комерційних структур, зокрема, банків для іпотечного та житлового кре­дитування, мікрокредитування малого підприємництва;

• розвиток конкуренції на ринку банківських послуг, врегулю­вання процедур банкрутства банків;

• удосконалення системи бухгалтерського обліку та звітності в ко­мерційних банках з урахуванням міжнародної практики.

Для забезпечення сприятливих умов кредитування комерційними банками України суб'єктів підприємницької діяльності, цільового ви­користання одержаних кредитів та своєчасного їх повернення доціль­но:

• чітко відпрацювати законодавчий механізм кредитування, передбачивши вирішення питань захисту прав та інтересів кре­диторів, посилення відповідальності учасників договірних відносин за неналежне виконання своїх зобов'язань;

• удосконалити порядок реалізації заставленого майна з метою захисту інтересів кредиторів;

• розробити фіскальні та монетарні стимули для банків, що збіль­шують обсяги довгострокового кредитування виробництва;

• сприяти розвитку та зміцненню конкурентних позицій інвестиційних компаній, довірчих товариств, кредитних спілок, страхових компаній, брокерських контор тощо;

• забезпечити стимулювання зростання обсягів грошових вкладів населення через створення умов економічної зацікавленості та розширення гарантій збереження таких вкладів;

• вжити заходів щодо розвитку іпотечного кредитування, лізин­гу; пожвавлення інвестиційної діяльності комерційних банків шляхом придбання цшних паперів суб'єктами підприємницт­ва;

• посилити захист інтересів комерційних банків у процесах прива­тизації державного майна та реорганізації підприємств, передбачивши участь банку-кредитора у перерозподілі забор-

гованості за банківськими кредитами між правонаступниками приватизаційного або реорганізованого підприємства; • забезпечити розвиток інформаційних систем у банківській сфері.

На фондовому ринку діють інвестиційні фонди та інвестиційні ком­панії — фінансові установи, які залучають і концентрують як власні, так і чужі (позичкові) капітали, інвестують їх у функціонуючі і нові вироб­ництва з метою отримання прибутку.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії можна поділити на два види.

1. Підприємства, що створюються для концентрації капіталів вклад­ників у діючі виробництва з подальшою сплатою вкладникам певної частки доходу з отриманого прибутку. Для цього потрібна всеохоплю- юча, об'єктивна інформація про фінансовий стан компанії, у яку пла­нується спрямувати інвестиції. За таким варіантом значно знижується ступінь ризику.

2. Підприємства, що створюються та концентрують капітали для реалізації нових проектів.

Інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у формі зак­ритого акціонерного товариства, проводить діяльність виключно у га­лузі спільного інвестування.

Спільне інвестування — діяльність, що здійснюється в інтересах і за рахунок засновників та учасників інвестиційного фонду шляхом ви­пуску інвестиційних сертифікатів та проведення комерційної діяльності з цінними паперами.

Інвестиційний сертифікат — цінний папір, який випускається вик­лючно інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає пра­во його власникові на отримання доходу у вигляді дивідендів.

Інвестиційні фонди поділяються на відкриті та закриті.

Відкритий інвестиційний фонд — це фонд, який випускає ін­вестиційні сертифікати із зобов'язанням перед учасниками щодо їхньо­го викупу. Він створюється на невизначений строк і здійснює викуп своїх інвестиційних сертифікатів у певні строки.

Закритий інвестиційний фонд—це фонд, який здійснює випуск інве­стиційних сертифікатів без взяття зобов'язань про їхній викуп. Створюєть­ся на визначений строк і проводить розрахунки щодо інвестиційних сер­тифікатів після закінчення строку діяльності інвестиційного фонду.

Для створення інвестиційного фонду засновники (юридичні та фізичні особи) укладають установчий договір, затверджують статут і проводять реєстрацію інвестиційного фонду у порядку, встановленому для реєстрації акціонерних товариств.

Установчий договір визначає порядок організації засновниками спільної діяльності, пов'язаної із створенням інвестиційного фонду, а також відповідальність перед учасниками і перед третіми особами. У статуті зазначаються найменування, місцезнаходження та вид ін­вестиційного фонду, розмір і порядок зміни статутного фонду, склад засновників, порядок створення органів управління, їхня компетенція й порядок прийняття ними рішень, порядок отримання засновниками дивідендів. Розмір статутного капіталу інвестиційного фонду повинен бути не нижче встановленого граничного (мінімально допустимого) рівня і формується за рахунок внесків засновників у вигляді коштів, цінних паперів, нерухомого майна.

Учасниками інвестиційного фонду є фізичні та юридичні особи, які придбали інвестиційні сертифікати (можуть бути іменними і на пред'явника). Інвестиційний сертифікат містить такі реквізити: фірмове найменування інвестиційного фонду, його місцезнаходження; вид інве­стиційного сертифікату, порядковий номер, дата випуску, номінальна вартість; ім'я власника (для іменного інвестиційного сертифікату); строк виплати дивідендів; підпис посадової особи — інвестиційного керуючого чи іншої уповноваженої особи, печатка.

Вищим органом управління інвестиційного фонду є загальні збо­ри засновників. У структурі управління фондом обов'язкова наявність інвестиційного керуючого, спостережної ради.

Інвестиційний керуючий — це торговець цінними паперами, з яким укладено угоду про управління інвестиційним фондом. Він здійснює управління активами, організує продаж інвестиційних сертифікатів, залучаючи при необхідності агентів по розповсюдженню цінних па­перів, готує проекти інформаційних матеріалів.

Спостережна рада створюється з метою контролю за діяльністю інвестиційного керуючого та захисту інтересів учасників. Активи інве­стиційного фонду зберігаються у депозитарій.

Депозитарій інвестиційного фонду — це юридична особа, яка здійснює відповідальне зберігання активів, обслуговування операцій з активами інвестиційного фонду та облік руху активів на підставі депо­зитного договору.

Депозитарій не може бути засновником, інвестиційним керуючим, кредитором інвестиційного фонду. Він зобов'язаний подавати спосте­режній раді звіти щодо операцій з активами інвестиційного фонду в порядку, встановленому депозитним договором. Депозитний договір з депозитарієм укладає інвестиційний керуючий. У ньому зазначаються предмет домовленості між сторонами, права і обов'язки сторін, поло­ження про взаємну відповідальність, розмір винагороди депозитарієві за надання послуг інвестиційному фонду та ін.

Інвестиційний фонд не має права випускати облігації та векселі, купувати інвестиційні сертифікати іншого інвестиційного фонду чи інвестиційної компанії, займатися представницькою діяльністю з при­ватизаційними паперами, укладати договори застави, видавати майнові гарантії, забезпечені майном фонду, для третіх осіб.

Таким чином, головне завдання інвестиційних фондів та ін­вестиційних компаній — акумуляція вільних коштів населення і юри­дичних осіб для провадження спільного інвестування через випуск інве­стиційних сертифікатів та ведення комерційної діяльності.

Інвестиційна компанія — це торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їхнього розміщення.

Організаційними формами функціонування таких компаній є ак­ціонерне товариство (відкрите чи закрите) або товариство з обмеженою відповідальністю. Основними напрямками діяльності класичної інве­стиційної компанії є, окрім операцій спільного інвестування, управлі­ння активами, приватизаційне супроводження, участь у фінансових проектах емітентів, інвестиційне корпоративне консультування та фінансування.

Для здійснення діяльності щодо спільного інвестування компанія засновує як філію власний взаємний фонд. Взаємний фонд має окремий баланс та поточний рахунок і підлягає реєстрації в порядку, передбаче­ному для реєстрації філій суб'єктів підприємницької діяльності. На ба­ланс взаємного фонду інвестиційна компанія може передавати майно у вигляді цінних паперів та об'єктів нерухомості. Кошти такого фонду не можуть використовуватися для покриття збитків інвестиційної компанії.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії мають суттєві про­фесійні особливості та обмеження у своїй діяльності на фінансовому ринку, що виділяють їх серед інших посередників.

Порівнюючи інвестиційні фонди та компанії із банківськими кре­дитними установами, перші мають такі переваги:

а) інвестиційні фонди та компанії через володіння акціями підприє­мства мають значно більший вплив на нього, ніж банк на це ж підприє­мство через кредитування; акціонерна співвласність дає право голосу в корпоративному управлінні, а кредитні відносини — ні (цей момент завжди враховують довгострокові інвестори);

б) банк отримує фіксований прибуток — відсотки за надані позики; інвестиційні фонди та компанії орієнтуються на нефіксований і нега- рантований прибуток, що залежить від позицій підприємства на рин­ку, капіталізації його акцій та рішень річних зборів акціонерів щодо розподілу прибутку.

Банки, у свою чергу, мають такі переваги: диверсифікація діяль­ності (операції з цінними паперами не є винятковими); більші можли­вості в гарантіях щодо розміщення цінних паперів; кредитне фінансу­вання емітентів та інвесторів (інші посередники не виконують таких операцій); комплексне розрахунково-касове та депозитарне обслуго­вування.

Фондова біржа — це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

Фондова біржа як елемент фінансового підприємництва сприяє підвищенню мобільності капіталу, виявляє реальну вартість активів, зосереджує попит і пропозицію цінних паперів та забезпечує їхнє опе­ративне регулювання, здійснює довготермінові вкладення коштів у різні галузі економіки. На такій біржі власники цінних паперів мають мож­ливість проводити операції з купівлі-продажу через посередників.

Основна роль фондової біржі полягає у забезпеченні руху грошових капіталів, що забезпечує розподіл і перерозподіл доходів між суб'єкта­ми (операторами) ринку, галузями економіки. Фондова біржа виконує такі функції:

• мобілізує та концентрує тимчасово віїїьні грошові накопичення і заощадження шляхом продажу цінних паперів біржовими по­середниками на первинному і вторинному фондових ринках;

• кредитує і фінансує приватний сектор шляхом купівлі їхніх цінних паперів на первинному ринку і перепродажу на вторин­ному, а також створює умови для здійснення угод біржовими посередниками (брокерами);

• концентрує операції з цінними паперами, встановлює на них ціни, що відображають рівень та співвідношення між попитом і пропозицією.

Первинний ринок цінних паперів — це ринок, на якому здійсню­ється продаж уперше випущених паперів (при емісії), а вторинний ри­нок — це вже угоди купівлі-продажу раніше випущених паперів.

\

Фондова біржа є юридичною особою. Діяльність біржі фінансується за,рахунок внесків учасників, які придбали "місце", зборів від біржо­вих операцій, плати за реєстрацію біржових угод, надання структурни­ми; підрозділами біржі консультаційної інформації і посередницького, юридичного, довідкового характеру. Членами фондової біржі є броке­ри, дилери.

Брокери - посередники при укладанні угод між покупцями і про­давцями цінних паперів, валют та інших фінансових активів, які отри­мують за посередництво певний комісійний відсоток. Ставка комісій­ної винагороди біржовиків базується за регресивною шкалою залежно від обсягу угоди. Здійснюючи посередницькі угоди з цінними папера­ми, брокери діють за дорученнями і за рахунок клієнтів.

Дилери — окремі особи або фірми, що займаються купівлею-прода- жем цінних паперів. Вони можуть укладати угоди між собою, а також з брокерами. Прибуток дилерів формується за рахунок різниці між кур­сом продавця і курсом покупця, зміни курсів валют, тобто у кінцевому підсумку завдяки різниці у цінах, за якими вони купують та продають цінні папери.

На рух курсів цінних паперів та попит на них впливають такі фак­тори:

• доходність (поточний і очікуваний відсоток за облігаціями, очі­кувані розміри дивідендів і зростання курсів за акціями);

• величина грошових накопичень і заощаджень в країні, регіоні; рівень ділової активності;

• ступінь ризику вкладень, стабільність, збалансованість і перс­пективи розвитку економіки, надійність банківської системи, стан політичної ситуації, кон'юнктура товарних ринків;

• ліквідність цінних паперів (можливість швидкої реалізації, тоб­то перетворення у гроші).

Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим орга­ном. У статуті вказуються: найменування, місцезнаходження фондової біржі і засновників; розмір статутного фонду; умови і порядок прий­няття в члени біржі, їхні права, обов'язки та умови виключення учас­ників; організаційна структура; компетенція і порядок створення кері­вних органів; порядок і умови відвідування біржі; механізм застосуван­ня санкцій та порядок припинення цього фінансового інституту.

У правилах фондової біржі передбачаються: види угод, що уклада­ються; порядок торгівлі; умови допуску цінних паперів на біржі; поря­док формування біржових цін; обов'язки членів біржі; система інфор­маційного забезпечення, види пропонованих послуг; правила ведення розрахунків та інші положення, що стосуються діяльності даної фінан­сової структури. На фондовій біржі здійснюється переважно обіг акцій.

Акція — це вид цінних паперів, що засвідчує пайову частину у ста­тутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство та пра­во на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації суб'єкта господарювання.

Акції можуть бути іменними та на пред'явника, простими та при­вілейованими. Якщо акція виписана конкретній особі (громадянину), мова йде про іменну. Власник тільки такої акції має всі права на воло­діння нею. Якщо не зазначається прізвище власника, то це акція на пред'явника. Одержати дивіденди може той, хто на цей момент пред­'являє та володіє такою акцією. Вона може передаватись іншим осо­бам. Власник простої акції отримує дивіденди, розмір яких залежить від прибутку підприємства, має право на участь в управлінні справами акціонерного товариства. Власник привілейованої акції має дивіденди заздалегідь обумовленого розміру, що не залежить від прибутку підприємства. Крім того, така акція дає власникові право на пріоритет­ну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, однак не дає права брати участь в управлінні справами.