Основні моделі соціального партнерства

За механізмом правового регулювання договірного процесу у світі склалися три основні моделі соціального партнерства (діалогу).

Перша модель характеризується високим рівнем централізації договірного процесу. Ця модель застосовується у країнах північної Європи, Бельгії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Австрії. Цими країнами було втілено міжнародно-правовий принцип „трипартизму МОП”, за яким всі рішення щодо соціально-трудових відносин, приймаються за активної ролі владних структур та за участю всіх соціальних партнерів. Стратегічний трикутник соціального партнерства перебуває на найвищому організаційному рівні. Укази що тут виробляються, стають основою для галузей та підприємств. Об’єднання працівників у професійні спілки в скандинавських країнах досягає 90%.

Друга модель найбільш типова для країн Центральної Європи (Італії Німеччини, Франції, Швейцарії, Англії, Ірландії). У цих країнах, як правило, не створюються на національному рівні постійно діючі органи соціального партнерства. Уряди країн періодично проводять консультації з національними об'єднаннями профспілок і роботодавців. Спільні рішення на цьому рівні майже не приймаються, іноді укладаються загальнонаціональні угоди з окремих питань соціальної політики. Головний трикутник переговорів проходить переважно на регіональному та галузевому рівнях. Членство у профспілках в цих країнах дещо менше, ніж у країнах першої моделі і досягає від 30 до 60 %.

Третя модель характерна для країн, в яких переговорний процес відбувається на рівні підприємств і установ. Модель властива для країн: Іспанії, Португалії, Греції а також США та Японії. Це означає, що організація власників (роботодавців) не втручається у соціально-трудові відносини, наприклад, як у США та Японії. У цих країнах спостерігається тенденція спрямована на приниження ролі профспілкового руху, прагнення усунути профспілки від впливу на процес активної соціальної політики. Наприклад, в деяких країнах (особливо в Італії) вважається, що в постіндустріальному суспільстві відмирає захисна функція профспілок. У практику трудових відносин широко втілюється система індивідуальних трудових контрактів, у разі порушення яких найманий працівник може сам звернутися до суду і захистити себе. Кількість працівників об'єднаних у профспілки складає в цих країнах близько 30%.

Згідно з дослідженнями ОЕРС (Організація економічного співробітницт­ва та розвитку) перевагу не можна надати жодній з цих моделей, кожна з них має свої недоліки та переваги. При формуванні моделі соціального діалогу необхідно враховувати специфіку соціально-трудових відносин даної країни. Необхідно, щоб моделі були гнучкими, могли швидко пристосовуватися до необхідних змін міжнародної та національної економіки та політичної ситуації.

Контрольні запитання

1. Що таке „соціальне партнерство”?

2. Охарактеризуйте основні сторони соціального партнерства та їх функції?

3. Дайте визначення поняттю „найманий працівник”.

4. Роль і місце профспілок у сфері соціально-трудових відносин.

5. Дайте визначення поняттю „роботодавець”.

6. З якою метою роботодавці створюють свої організації та обєднання?

7. Розкрийте основи соціального партнерства в Україні.

8. Які основні підсистеми соціального страхування?

9. Які міжнародні організації втілюють досвід соціального партнерства?

10. Назвіть основні моделі соціального партнерства.

ТЕМА 5. РИНОК ПРАЦІ ТА ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ

5.1. Соціально-економічна категорія „ринок праці”.

5.2. Умови виникнення та ефективного функціонування ринку праці.

5.3. Елементи ринку праці.

5.4. Механізм функціонування сучасного ринку праці.

5.5. Функції та сегментація ринку праці.

Основні категорії та поняття

Праця, робоча сила, ринок робочої сили, попит на робочу силу, про­позиція робочої сили, ціна робочої сили, суб'єкти і об’єкти господарсь­ко-трудових відносин, носії, виразники і виконавці господарсько-трудо­вих інтересів, функції ринку праці, сегменти ринку праці.

5.1. Соціально-економічна категорія „ринок праці”

Ринок праці є важливою складовою всієї ринкової системи. Пе­ред тим як визначити його соціально-економічну сутність, необ­хідно розглянути економічну категорію „ринок”. Класична полі­тична економія виділяє чотири напрями у визначенні ринку.

Перший напрям представлений науковцями, які під ринком ро­зуміють простір, місце, сферу збуту товарів. Представники друго­го напряму визначають ринок як сукупність продавців і покупців, третього — як сукупність товарно-грошових відносин, спосіб коор­динації дій учасників, або як форму зв’язку товаровиробників. Вчені четвертого напряму вбачають у ринку механізм, технологію здійснення обміну і розподілу товарів.

Отже, з наведеного вище можна зробити висновок, що ринок — це сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу товарів, яким властива економічна незалежність, свобода у ви­борі суб'єктів ринку (продавців і покупців), вільне ціноутворення в умовах конкурентного середовища.

Переходячи від вивчення поняття ринку до сутності ринку ро­бочої сили, слід відзначити, що сьогодні визначення ринку праці здебільшого залишається дискусійним, через недостатню його вивченість. Дослідники проблем праці розглядають головним чи­ном окремі аспекти ринку праці та висловлюють часто діамет­ральні за змістом думки. Значною мірою це пояснюється різним тлумаченням самого поняття ринку праці.

Нині виділяють чотири напрями підходів до визначення ринку праці (робочої сили):

Представники першої групи ринок робочої сили розглядають як сферу обігу специфічного товару „робоча сила” і як особливий, властивий товарно-грошовим відносинам спосіб її включення до економічної системи.

Друга група вчених дає визначення ринку праці через його складові елементи — попит і пропозицію. Наприклад, визначення: „Пропозиція і попит на робочу силу означають ринок праці”. Про­сті, короткі визначення не розкривають суті економічної категорії.

Представники третьої, найчисленнішої групи науковців роз­глядають ринок робочої сили крізь призму суспільних відносин. Вони вважають, що ринок праці — це сукупність економічних від­носин, форм і методів узгодження й регулювання інтересів безпо­середніх виробників і роботодавців, пов’язаних з організацією, використанням та оплатою найманої праці.

Проте було б невірно зводити ринок праці лише до сфери об­міну. Ринок праці відіграє важливу роль у забезпеченні безперерв­ності процесу відтворення такого важливого для суспільства товару, як робоча сила. Саме в цьому полягає економічна сутність ринко­вих процесів. Тому оптимальним вважається визначення ринку праці, яке дають представники четвертого напряму.

Останні під ринком праці розуміють складну систему економіч­них відносин з приводу обміну індивідуальної здатності до праці на фонд життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили та розміщення працівника в системі суспільного поділу праці за законами товарного виробництва та обігу.

Робоча сила — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, які використовуються нею під час виробництва будь-якої споживчої вартості.

Робоча сила виступає в ролі товару за таких умов:

1) людина незалежна і може вільно розпоряджатися своєю ро­бочою силою;

2) власник робочої сили відділений від засобів виробництва і не має засобів для існування.

Праця — цілеспрямована діяльність людей зі створення матері­альних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожно­го індивіда і суспільства в цілому.

Категорії „праця” і „робоча сила” не тотожні. Але на підставі того, що на ринку праці купується лише здатність людини до праці (робоча сила), робітник „авансує” її роботодавцеві за умови опла­ти її через певний період, а розрахунок відбувається за виконану конкретну роботу певної якості (працю), поняття „ринок праці” і „ринок робочої сили” можна використовувати паралельно.

Ринок праці формується як органічна ланка ринкової системи. Ринкова система — це система ринків, з-поміж яких виділяють ринок засобів виробництва, ринок предметів споживання, ринок фінансів, ринок послуг, ринок технологій, ринок інформації тощо. Вказані типи ринків не є однаковими за значимістю. Існує думка, що на чолі ринкової системи стоїть ринок капіталів, оскільки остан­ній є грошовим еквівалентом усіх ресурсів і визначає кон'юнктуру всіх товарних ринків.

Відповідно до іншої думки, різні типи ринків, що входять до ринкової системи, слід ранжирувати в такому порядку:

1. Ринок праці;

2. Ринок засобів виробництва;

3. Ринок предметів споживання;

4. Фінансовий ринок;

5. Ринок послуг;

6. Ринок технологій та ін.

Такий порядок обумовлений тим, що ринок починається з при­дбання робочої сили і засобів виробництва. Без поєднання цих елементів за допомоги капіталу не може функціонувати вироб­ництво. Ринок праці є однією з найважливіших ланок ринкової системи. Він функціонує лише у взаємозв’язку з іншими типами ринків, забезпечує рух товарів і послуг, спрямовуючи та вилучаю­чи ресурси з галузей народного господарства відповідно до руху капіталів і товарів. На відміну від інших типів ринків, він має не тільки ресурсний, товарний характер, а й породжує велику кіль­кість економічних і соціальних проблем.

Отже, ринок праці є самостійною, комплексною системою в ринковій економіці, яка, з одного боку, залежить, від інших рин­ків, а з іншого — сама впливає на них.