22.2 Головні кроки України на шляху до європейської інтеграції.

Одним, із провідних напрямків зовнішньої по­літики України є участь у загальноєвропейсько­му процесі і, зокрема, в процесі європейської інтег­рації.

З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ — Гельсін­ський Заключний акт. Це стало свідченням ви­знання рівноправності України у творенні демок­ратичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ в Будапешті лідери чотирьох країн — України, СІПА, Великої Британії та Росії — підписали Меморан­дум про гарантії безпеки України. У ньому три ядерні держави підтвердили свої зобов’язання поважати незалежність, суверенітет і територіальну ціліс­ність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили щодо України. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією — ОБСЄ, важливим елементом загальноєвропейського дому.

• листопада 1995 р. Україна — першою з країн СНД — офіційно всту­пила до Ради Європи. (РЄ). Це надало їй можливість брати участь у виробленні спільної політики європейських держав щодо прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропей­ських вимог.

Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певні зобов’язання, що стосують­ся насамперед приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, вико­нання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, набли­жає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконан­ням взятих Україною зобов’язань запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ щодо прав людини. За період з 1995 до 2004 р. Україна неодно­разово опинялась у ситуації, коли їй загрожувало виключення з РЄ за неви­конання зобов’язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж

України та на її відносини з європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євр.оінтеграційних прагненнях України.

Важливе значення для європейської інтеграції України, має співробітни­цтво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась /\о співро­бітництва з європейськими фінансовими організаціями, ставши, зокрема, членом Європейського банку реконструкції і розвитку, створеного для допо­моги країнам Східної Європи у подоланні комуністичного минулого. Украї­нське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до ЄС. У 1994 р, була підписана, а в 1998 р. набула чинності Угода про партнерство і спів робітництво між Україною і СС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгів­лі й інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України щодо зміцнення демократії та розвит­ку її економічного потенціалу, завершення переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджене у 1999 р.

У липні 2002 р. відбувся саміт «Україна — ЄС». Основними пищання ми, що обговорювалися, були надання Україні статусу країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС, За підсумками роботи самі- ту було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрап­ляє до хвилі її розширення у 2004 і 2007 рр. У 2003 р. Україні було надано статус «країни — сусіда ЄС>>. Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними було укладено угоди про спрощення візового режиму.

У 2005 р. почався новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В. Ющенком спрямувало всі зусилля на досягнення стратегічної мети — вступ до ЄС. Основними кроками на цьо­му шляху є такі: подання заявки на вступ до ЄС; надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (СОТ); початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації.

Проголошення без’ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відно­син України з НАТО. У 1994 р. вона стала учасником програми НАТО <<Парт­нерство заради миру». У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма парт­нерства України з НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозділів (Яворівський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і НАТО було підписано «Хартію про особливе партнерство», у якій проголошувалося, що НАТО є відкритим для вступу нових членів і підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканність її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО у Юго­славії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс військового представництва НАТО. На Празькому саміті НАТО у листопаді 2002 р. було затверджено план дій, що містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Україна бере на себе зобов’язання за­безпечити свободу слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав

і свобод громадян, розв’язання важливих економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.

Висновок. Ступивши на шлях незалежного розвитку, українська держава заде­кларувала свій європейський вибір, проте шлях досягнення інтеграції в європей­ські структури є складним і потребує наполегливої праці й політичної волі.

Дати: 1992 р., 1994 р., 1995 р., 2002 р.

Білет 23

Білрт 23.1. Громадсько-політичне життя в Україні в 30-х рр.

До середини 1930-х рр. ціною неймовірних зу­силь народу були досягнуті успіхи в розвитку на­родного господарства. Водночас у політичному житті суспільства ставав більш помітним відхід від демо­кратичних принципів. Проголошена Й. Сталіним теорія «загострення класової боротьби» у ході пода­льших перемог соціалістичного будівництва призве­ла до поширення репресій. Прийняті в цих умовах Конституція. СРСР (1936) і Конституція УРСР (1937) не забезпечували фактичного втілення в жит­тя своїх демократичних положень (скасування обмежень прав деяких категорій населення, недоторканність особи і житла, таємниця листування тощо). На початку 1930-х рр. українізація стала розглядатися як прояя націоналізму; активізувався процес русифікації; відбувалося встановлення жорсткого конт­ролю тоталітарного режиму над громадсько-політичним життям.

Необґрунтовані репресії на рубежі 1920—1930-х рр. були початком тоталь­ного знищення народу в 1935—1937 рр. Жертвами репресій стали всі про­шарки населення: партійні й державні діячі, революціонери, вчені, військо­ві, діячі мистецтва, вчителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, дореволюційна інтелігенція і фахівці радянської генерації, робітники, селяни.

Першим кроком до масового терору стала кампанія по боротьбі з «саботаж­никами» і «шкідниками». Навесні 1928 р. розпочався сфабрикований про­цес із так званої «шахтинської справи». На лаві підсудних опинилися пред­ставники технічної інтелігенції, а також керівники промисловості, що нібито створили «Харківський центр» для проведення різних «шкідницьких» ак­цій на шахтах, заводах, фабриках. Почалася відкрита боротьба проти націо­нальної української інтелігенції.

Далі було сфальсифіковано процес над українською елітою (так звана справа «Спілки визволення україни»). Репресіям було піддано 45 учених, письмен­ників та інших відомих діячів України: С. Єфремова, В. Чехівського, О. Ніковського, Г. Ґолоскевича та інших.

Сталінському режиму необхідно було цілком підкорити собі українську інтелігенцію.

У республіці «розкрили» безліч «контрреволюційних» організацій (Укра­їнський національний центр, Українська військова організація, Білогвар­дійський терористичний центр), а також різні «шпигунсько-троцькістські» у 1930-ті рр. в Україні.

організації. Були репресовані видатні представник!! українського національ­ного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Лесь Курбас.

За абсурдним звинуваченням у 1933 р. був репресований Остап Вишня. Наступного року розстріляли Г. Косинку, О. Близька. У цілому жертвами ста­лінських репресій стали близько 500 письменників, що мешкали і працюва­ли в Україні. Подібних репресій зазнали також діячі театрального мистецтва, музики, кіно, живопису, графіки, скульптури тощо. Були репресовані й роз­стріляні академіки АН УРСР М. Свитальський, М. Яворський. Пересліду­ванням піддавалися Л. Ландау, М. Грушевський, М. Слабчєнко та інші.

. Був нанесений катастрофічний за своїми наслідками удар по армії. За півтора року в Київському і Харківському округах було репресовано близь­ко 45 командирів стрілецьких з’єднань, у тому числі 17 комдивів, 18 ком­бригів. У 1937—1938 рр. були знищені коменданти всіх Укріплених райо­нів (особливі з’єднання на території України). Були репресовані й розстріляні маршал Іона Якір, воєначальник Б. Думенко. Таким чином, перед початком Другої світової війни армія лишилася без провідних воєначальників.

Компартія України, керівні діячі республіки також були піддані репресі­ям (X. Раковський, С. Косіор, В. Затонський, В. Чубар та інші). У 1933— 1938 рр. внаслідок партійних «чисток» кількісний склад КП(б)У зменшив­ся більш ніж на 260 тис. осіб. У 1937 р. з 11 членів Політбюро ЦК КП(б)У було знищено 10 осіб.

Атмосфера в суспільстві була гнітючою. За виразом відомого історика Р. Конквеста «республіка стала вотчиною НКВС».

Норми моралі поступилися місцем боротьбі за виживання. Тоталітарна система заохочувала доноси і наклепи.

Пік репресій припав на лютий—березень 1937 р. Для швидкого розгляду політичних справ і позасудового розгляду створювалися особливі трійки, що виносили вироки без участі обвинувачуваного.

Висновок. Сталінський терор позбавив волі та життя сотні тисяч людей. Гинула віра людей у добро, руйнувалися авторитети та світлі ідеали. І на­впаки, заохочувалися низькі вчинки — доноси, наклепи. У країні сформував­ся тоталітарний режим, що підкорив собі усі сфери життя суспільства. И Дати: 1936 р., 1937 р.

Поняття, терміни, назви: репресії, Спілка визволення України, Україн­ський національний центр.