86. . Проблема ядерного роззброєння України, вплив на зовнішню політику.

Україна виявила важливий прецедент у вирішенні складних проблем ядерного нерозповсюдження. У результаті дезінтеграції Радянського Союзу на місці однієї ядерної держави з'явилося чотири. Хоча Росія зберегла оперативний контроль над ядерною зброєю, на території трьох інших країн ця зброя залишилася з невизначеним статусом, незважаючи на це, всі вони підписали Лісабонський протокол від 23 травня 1992 р. (стаття 5: "Республіка Білорусь, Рес-публіка Казахстан і Україна приєд-нуються у можливо найкоротший термін до Договору про нерозпов-сюдження ядерної зброї від 1 червня 1968 року в якості держав - учасниць, що не володіють ядерною зброєю, і негайно приймають всі необхідні дії з цією ціллю у відповідності до їхньої конституційної практики"), визнали Договір СНВ-1 (СТАРТ-1), підписаний 31 липня 1991 р. у Москві між США та СРСР і приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Після певного терміну Казахстан і Білорусь повернули Росії всі ядерні боєголовки, а Україна при-зупинила виконання своїх зобов'язань по Лісабонському протоколу до підтвердження економічної допомоги і гарантій безпеки від США і Росії. Торуючи шлях до без'ядерної держави, яка оголосила про свій намір в майбутньому стати неприєднаною, нейтральною та без’ядерною, Україна викликала шквал захоплених оплесків членів міжнародного спів-товариства і наївно вважала, що її проблеми (в тому числі й ядерне роззброєння) можна розв'язати в рамках існуючих міжнародних домов-леностей. Українські ініціативи в галузі ядерного роззброєння мали виключно негативні наслідки, бо:

1) міжнародне співтовариство розцінило намір України в майбутньому набути статусу без’ядерної держави як одностороннє зобов'язання, і різноманітні спроби обговорити це питання трактувало як відмову від взятих на себе забов'язань. У зв'язку з цим здійснювався дипломатичний та економічний тиск на Україну, який постійно посилювався;

2) Україна стала свідком реакції ядерних держав на факт ядерного роззброєння Білорусі. Всі обіцянки й гарантії, які передували цій події, забулися, допомога залиши-лася лише на словах як з боку США, так і з боку Росії;

3) продовження політики "з позиції сили" з боку ядерних наддержав стосовно України не сприяло створенню принципово нового механізму ядерного роззброєння, який грунтувався б не на біполярному протистоянні й силовому диктаті, а на зацікавленості держав у гарантіях безпеки в інших, неядерних формах;

4) міжнародне співтова-риство впритул не помічало тих проблем, які реально постали у зв'язку з ядерним роззброєнням і не хотіло їх обговорювати. До них відносяться такі:

1) проблема статусу стратегічних ядерних сил, розташованих на території України. Де-факто на території України були розташовані ядерні сили, які перевищували за своїми параметрами ядерні сили Франції та Англії разом. Поставало питання - чиї ядерні ракети були розташовані на території України? Оскільки мова вже йшла про стратегічні сили СНД, то приєднання України до Договору СТАРТ-1, Лісабонського протоколу (ЛП) де-юре позбавляло Україну права яким-небудь чином впливати на ліквідацію ядерних сил на своїй території. У цьому випадку ядерна зброя фактично ставала власністю Росії. А за умов відсутності будь-яких двосторонніх домовленостей між Україною і Росією у цьому питанні - будь-які дії Росії (порядок і терміни ліквідації ядерних ракет, або висадка військового десанту для "забезпечення безпеки і захисту ядерних об'єктів) - були б сприйняті міжнародним співтовариством як законні й справедливі дії держави, яка володіє ядерною зброєю.

2) Економічні труднощі. Знищення ядерної зброї і виконання всіх умов договору СТАРТ-1 та ДНЯЗ вимагало значних коштів, яких в Україні не було. На створення ядерного потенціалу СРСР Україна виділяла від 15 до 17 відсотків валового національного продукту, а кожна розкомплек-тована ядерна боєголовка (за різними оцінками) могла дати державному бюджету від 200 до 400 тис. дол. США.

3) Проблема забезпечення національної безпеки України. Досі і Росія, і США обмежились виключно тими гарантіями, які визначені Договором про нерозпов-сюдження ядерної зброї. А саме - не застосовувати ядерної зброї проти тих держав, які нею не володіють. Однак, національну безпеку в Україні розглядають передусім як забезпечення територіальної цілісності і непорушенні кордонів. За умов загострення взаємин між Україною і Росією з приводу кордонів, Криму, Севастополя і т.п. гарантії безпеки мали передбачати значно ширше коло обов'язків з боку країн-гарантів.

4) Забезпеченням безпеки ядерних боєголовок на території України. У заявах деяких політичних і військо-вих лідерів Росії висловлювались побоювання стосовно безпеки ядер-них боєприпасів, розташованих в Україні (в 1992 р. у семи ядерних боєголовках закінчився термін зберігання, а в кінці 1993 р. в 7-ми полках ракетної армії - термін експлуатації ядерних ракет). Україна ніколи самостійно не експлуатувала стратегічну зброю на своїй території.

18 грудня 1991 року Л. Кравчук запевнив держсекретаря США Бейкера в тому, що Україна зробить все для найшвидшого виводу ядерних ракет зі своєї території і попросив надати їй відповідну допомогу на розв'язання цієї проблеми. Того ж дня було досягнуто домовленості про початок передачі всієї тактичної зброї, розташованої на території України до Росії. До 12 березня 1992 року в Росію було передано близько 57 відсотків ядер-них боєприпасів - перш ніж прези-дент Л. Кравчук призупинив їх вивід.

25 жовтня 1993 р. було підписано Угоду між Україною і США щодо надання допомоги Україні в ліквідації стра­тегічної ядерної зброї, а також про запобігання розповсюдженню зброї масового знищення.

Імперативна форма 5 статті ЛП, свідчила про наполегливе прагнення і Росії, і США не допустити розширення ядерного клубу, більш того, Росія зайняла жорстку позицію і заявила про те, що буде виконувати умови договору СТАРТ-1 тільки після приєднання України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості неядерної держави. Якби Україна в цих умовах піддалася тиску і підписала Договір, вона так і не змогла б вирішити ряд надзвичайно важливих для її безпеки питань, як-от:

1) питання про статус ракетно-ядерних сил, розташованих на її території;

2) про гарантії національної безпеки з боку ядерних держав;

3) про контроль за розукомплектуванням і знищенням ядерної зброї, яка вивозилась з території України;

4) про матеріальну компенсацію за тактичну і стратегічну зброю;

5) про технічну, фінансову, організаційну допомогу з боку ядерних держав у питаннях демонтажу і вивозу ядерної зброї.

18 листопада 1993 року Верховна Рада України, враховуючи ці обставини ратифікувала Договір СТАРТ-1, але у відповідній постанові було висловлено декілька застережень щодо початку виконання Договору:

1) згідно з "Віденською конвенцією про правонаступництво стосовно державної власності, державних архівів та державних боргів" із законом України від 10 вересня 1991 року "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України", а також "Основними напрямками зовнішньої політики України" все майно розташованих на території України стратегічних і тактичних ядерних сил, включали їх ядерні боєзаряди, є державною власністю України;

2) Україна не вважає для себе обов'язковою статтю 5 ЛП;

3) Україна як держава-власник ядерної зброї йтиме до безядерного статусу і поетапно позбуватиметься розташованої на її території ядерної зброї за умови одержання надійних гарантій своєї національної безпеки, в яких ядерні держави візьмуть на себе зобов'язання ніколи не засто-совувати ядерної зброї проти України, не використовувати проти неї звичайні збройні сили і не вдаватися до погрози силою, поважати терито-ріальну цілісність і недоторканість кордонів України, утримуватися від економічного тиску з метою вирі-шення будь-яких спірних питань.;

4) Україна виконає свої зобов'язання за договором у передбачені ним строки, виходячи з фінансових можливостей. Враховуючи нинішній кризовий стан економіки України, виконання цих зобов'язань можливо лише за умови надання достатньої між-народної фінансової і технічної допомоги;

5) Україна здійснює контроль за розукомплектуванням і знищенням ядерних боєзарядів, розташованих на її території, якщо це виконуватиметься поза межами України;

6) Має бути вирішене питання про компенсацію за стратегічну і тактичну зброю, яка була вивезена в Росію з території України у 1992 р.

Згодом США приєдналися і до двосторонніх українсько-російських переговорів. 14 січня 1994 р. було підписано тристоронню угоду, зафіксовану в тристоронній заяві, за якою:

1) Україна зобов'язана впродовж 7-ми років вивести зі своєї території ядерні боєголовки.

2) надання Україні гарантій національної безпеки після на­буття чинності Договору СНО-1 та її приєднання до ДНЯЗ як держави, що не володіє ядерною зброєю;

3) зобов'язання з боку Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватись на її адресу від загрози силою чи використання такої загрози проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, утримуватись від економічного тиску і не використовувати проти України будь-яку зброю;

4) надання технічної та фінансової допомоги Україні для надійного та безпечного демонтажу ядерної зброї;

5) контроль представників Міністерства оборони України за розукомплектуванням і знищенням стратегічних ядерних боє­зарядів на території Росії, який би виключав повторне вико­ристання складових цих боєзарядів за їх первісним призна­ченням. Таким чином, оперативний контроль Москви (який означає дачу команд на використання ядерної зброї, технічне обслуговування й авторське спостереження за боєзаря-дами) доповнювався адміністративним контролем Києва.

6) надання Україні справедливої та своєчасної компенсації за вартість високозбагаченого урану з боку Російської Феде­рації та Сполучених Штатів Америки по мірі того як ядерні боєзаряди вивозитимуться з України до Росії для розукомп­лектування.

7) забезпечення Росією технічного обслуговування та без­печної експлуатації ядерних боєзарядів.

16 травня 1994 р. Україна і Росія підписали угоду про заходи щодо реалізації тристоронньої угоди, яка передбачала:

1) остаточний вивід ядерної зброї не пізніше 1997 року;

2) зобов'язання Росії поставляти паливо для атомних електростанцій України в якості компенсації за ядерні боєголовки;

3) згоду Росії компенсувати вартість тактичної ядерної зброї, виведеної з території України до 22 травня 1992 року.

16 листопада 1994 р. після бурхли-вих дебатів Парламент України переважною більшістю голосів (301 - "за", 8 - "проти", 13 - утрималося) прийняв Закон "Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 червня 1968 року".

Україна хотіла б одержати від ядерних держав відповідний договір про гарантії безпеки, який би пройшов ратифікацію в Парламентах держав-гарантів. Це відразу ж різко підвищило б рівень самих гарантій, наданих Україні. При ратифікації ДНЯЗ Верховна Рада ухвалила, що Україна є єдиним власником усіх ядерних боєзарядів на її території і, що вона не приєднається до ДНЯЗ доти, доки гарантії безпеки не будуть подані в письмовій формі. Ці гарантії були надані Україні США, Росією та Великою Британією на сесії ОБСЄ у Будапешті 5 грудня 1994 року (Будапештський меморандум, БМ), який фіксує зо­бов'язання ядерних держав відносно національної безпеки України у відповідності з загальновизнаними принципами міжнародного права. Цього ж дня відбувся обмін ратифікаційними документами за Договором про СНО-1, який набув чинності і почалася його практична імплементація сторонами, і того ж дня документи про приєднання України до ДНЯЗ були пере­дані керівникам держав-депозитаріїв.

1 червня 1996 р. - завершення вивозу стратегічних ядерних боєприпасів з території України до Російської Федерації - своєчасне і повне вико­нання українською стороною своїх зобов'язань за Тристо­ронньою заявою Президентів України, США та Росії від 14 січня 1994 р. та пов'язаним з нею пакетом документів.

Плюси ядерного роззброєння України:

1) Україна відстояла інтереси своєї безпеки, приєднавшись до ДНЯЗ в якості держави, що зберігає адміністративний контроль і право власності на ядерну зброю, що була розміщена на її території до повного знищення цієї зброї. Цей прецедент - з одного боку викликав оптимізм у західних країнах, а з другого - призвів до негативної реакції Росії.

2) Україна одержала гарантії безпеки від великих ядерних держав, які також погодилися надати економічну допомогу Україні;

3) Ратифікація ДНЯЗ Україною усунула також великі перешкоди на шляху виконання важливих угод в царині контролю над озброєннями. Набрав таки сили Договір СНВ-1, Росія після приєднання України до ДНЯЗ провела його ратифікацію.

4) В обмін на повернення боєзарядів - Росія поставила в Україну паливні елементи для ядерних реакторів і іншу допомогу в роззброюванні на загальну суму біля 1 млрд. дол. Москва погодилася також погасити істотну частину заборгованості України за нафту і газ.

5) Україна за період ядерного роззброювання набула унікального досвіду, якого не має будь-яка держава світу (за деякими винятками ПАР).

Мінуси ядерного роззброєння України:

1) Україна за рядом об'єктивних причин не могла використовувати стратегічні ядерні сили, тому «ядерний стриптиз» (Авт. – Головченко) не стільки виконував функцію "стримування", скільки був предметом торгу і політичної гри.

2) Гарантії, надані Україні за БМ, обмежуються лише консультаціями і не містять конкретних заходів для допомоги Україні. Так, у 2003 р. з Тузлою нам показали ФАК (!) і сказали, що це проблеми стосунків лише України з Росією. Враховуючи цей спір та конфлікт у Грузії, в України є два шляхи вирішення проблеми безпеки: а) замінити БМ більш дієвим договором; б) покладатися на Божу допомогу.

3) Подальші ініціативи України у напрямку роззброєння не мають міжнародної підтримки та не відповідають державній позиції ядерних країн.

4) Натяки вищого військового керівництва РФ про можливість за певних умов її оперативної доставки у Чорноморський регіон (зокрема, таке було в 1998 р.) про те, що зараз "ні Чорно-морський, ні Балтійський флоти не мають у своєму розпорядженні ядерної зброї ... в той же час існують умови і можливості її доставки, одначе всьому свій час, зараз перед цими флотами таких завдань немає", потребують серйозного опрацювання українськими політиками та дипломатами шляхів реагування на потенційні та реальні загрози реалізації РФ подібних кроків.