23. Концепція “нейтралітету” та “позаблоковості” в зовнішній політиці України

Нейтралите́т (нем. Neutralität, от лат. neuter — ни тот, ни другой), в международном праве — неучастие в войне, а в мирное время отказ от участия в военных блоках.

Международное право нейтралитета содержит три ограничения на действия нейтральной страны на время войны между другими государствами:

- не предоставлять собственные вооруженные силы воюющим сторонам;

- не предоставлять свою территорию для использования воюющим сторонам (базирование, транзит, перелёт и т. д.);

- не дискриминировать ни одну из сторон в поставках оружия и товаров военного назначения (то есть ограничения либо одинаковые, либо вообще отсутствуют).

Загальна інформ. про “нейтралітет” і “позаблоковість.”

Визначення місця та ролі держави в структурі міжнародних відносин потребує детального дослідження еволюції нейтралітету й позаблокової політики. Як відомо, традиційно нейтралітет і позаблоковість виконують функцію адаптації держави до її зовнішнього середовища. Теорія і практика міжнародних відносин переконливо доводять, що  нейтралітет обмежує державу у взаємодії з іншими суб’єктами міжнародних відносин через заборону на участь у воєнних конфліктах і дотримання норм гуманітарного права під час війни та у структурах колективної безпеки. Порівняно з нейтралітетом позаблоковість дає державі ширше поле для маневру, обмежуючи її діяльність на міжнародній арені лише забороною на участь у військових блоках.

Слід підкреслити: сучасний нейтралітет і позаблоковість тотожні в мирний час і  відрізняються тільки щодо участі у війні та військових контингентах, миротворчих операціях міжнародних організацій. І нейтралітет, і позаблоковість накладають заборону лише на участь у військово-політичних блоках, але не обмежують пріоритетного розвитку економічного та зовнішньополітичного співробітництва, які найбільше відповідають національним інтересам будь-якої країни. Сучасне тлумачення нейтралітету й позаблоковості зводиться до того, що участь у безпекових інституціях не суперечить нейтралітету/позаблоковому статусу, доки не тягне за собою участі в колективних діях, пов’язаних із забезпеченням колективної оборони.

Нині навряд чи слід очікувати прямої відмови від нейтралітету як міжнародно-правового інституту, хоча спостерігається «повзуче» послаблення нейтралітету через процеси інтеграції і глобалізації. Нейтралітет у його класичній інтерпретації відмирає. На зміну йому приходить новий, адаптований нейтралітет, сутність якого можна звести до позаблоковості. Але нейтралітет має право на існування в сучасному світі, бо лишається ефективним засобом ведення політики в умовах нестабільності міжнародної системи та може використовуватися новоствореними державами, яким потрібен час, аби визначитися з власними орієнтирами в зовнішній політиці, владнати внутрішні справи.

А. Зленко

Дуже часто можна зустріти тезу про те, що У є нейтральною державою. Але нейтральний статус нашої держави не закріплений в жодному нормативно-правовому акті національного законодавства, зокрема в Конституції. В Декларації про державний суверенітет від 16.07.1991(Ст..10) лише йшла мова про намір(!) стати нейтральною і позаблоковою державою. Більше того, для того, щоб набути статус нейтральної держави, необхідний не лише відповідний національний документ, а й визнання цього статусу багатьма країнами світу. Варто зазначити, що нейтралітет передбачає також неучасть у військових діях, а також ненадання територій для їх ведення.

У військовій доктрині від 19.10.1993р. зазначається про намір України стати нейтральною, однак в цьому документі крім положень, що фіксують оборонний характер військової доктрини, можна зустріти тезу про те, що У дотримується свого позаблокового статусу. Слід додати, що позаблоковість визначають як „позитивний” нейтралітет. Однак в законі „Про основи національної безпеки” від 19.06.2003 зазначається про прагнення України стати членом ЄС і НАТО, що суперечить раніше задекларованим прагненням бути позаблоковою державою. В постанові верховної ради про “ОСНОВНІ НАПРЯМИ внутрішньої та зОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ” від 01.07.2010 зазначається щодо нейтрального та позаблокового статусу зазначено наступне: “ З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки.” Також даний документ вносить наступні уточнення щодо позаблоковості та нейтралітету України:  основним принципом зовнішньої політики є дотримання Україною політики позаблоковості, що означає неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного співробітництва з НАТО та іншими військово-політичними блоками з усіх питань , що становлять взаємний інтерес». Прийнятий нормативний акт передбачає внесення змін до закону України «Про основи національної безпеки». Зокрема, зі статті, яка визначає пріоритети національних інтересів, виключається норма щодо інтеграції України в євроатлантичний простір безпеки. Окрім того, зі статті про основні напрямки державної політики у питаннях національної безпеки виключено норму про набуття Україною членства «в Організації Північноатлантичного договору». При цьому збережено завдання членства в Європейському Союзі «при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами СНД, а також з іншими країнами світу».

Позиція, яка викликає стурбованість у голови Комітету ВР з питань нацбезпеки і оборони, – законодавча фіксація позаблокового статусу України.

«Він і зараз по факту є позаблоковим – ми нікуди не вступаємо, ніхто нікуди нас не запрошує. Але коли ми зафіксували це як закон, це означає, що відтепер наша армія повинна своїми власними зусиллями забезпечувати обороноздатність. Ми вже не можемо покладатися на жодного партнера», - підкреслив народний депутат.

На його думку, прийняття рішення про позаблоковий статус України повинно призвести до збільшення бюджету армії у 4 рази.

«Якщо, наприклад, Бельгія, Польща чи Литва розвивають якийсь один компонент: розвідку, інженерні війська, авіацію, логістику, а в решті покладаються на своїх партнерів по блоку, то ми повинні мати повнофункціональну армію, серйозний темп бойової підготовки і забезпечувати оборону на всіх азимутах, - пояснив Гриценко. – На жаль, 3 червня президент Янукович скасував указ, який визначав фінансування армії на рівні не менше 2% ВВП. Тобто сьогодні Збройні Сили фінансуватимуть менше, а це означає, що позаблоковий статус насправді перетворюється у загрозу обороноздатності України».

А. Гриценко

Додатково: http://zn.ua/articles/60029

24. Концепції “стратегічного партнерства” та “багатовекторності” у зовнішній політиці України

На сьогодні єдиним доктринальним документом, де згадується стратегічного партнерства, є Основні напрями зовнішньої політики Укрвїни (2 липня 1993р.). В цьому документі відзначається, що кожна прикордонна держава є стратегічного партнерства Укрвїни . Водночас, практична реалізація зовнішньополітичного курсу не підтверджує цього положення. Більше того, відносини з Росією і США, віднесені в Основних напрямах... до категорії особливого стратегічного партнерства , на практиці стали відносинами стратегічного партнерства. Не вписуються в критерії Основних напрямів... щодо стратегічного партнерства відносини з Азербайджаном і Узбекистаном. Спробуємо дати відповідь на питання про основні мотиви та принципи відносин стратегічного партнерства. По-перше, це наявність у партнерів подібних інтересів, а в ідеалі-їх збіг. На сьогодні можна говорити про інтерес з нашого боку до розвитку стосунків зі стратегічними партнерами в наступних сферах:

- безпеки (національної, міжнародної);

- економіки (торговельно-економічні, науково-технічні зв'язки, фінанси, технологія, енергетика, транспорт і т.ін.);

- культурно-гуманітарній (наявність історичних, культурних зв'язків, діаспори, інтенсивність контактів між людьми, неурядовими організаціями).

По-друге, ступінь збігу, поглядів і підходів до ключових питань європейської та світової політики, до регіональних і субрегіональних об'єднань (демократичні цінності, СНД, ЄС, НАТО).

По-третє, готовність до узгодження своїх інтересів з інтересами стратегічного партнера нера або до прийняття рішень на його підтримку на зовнішній арені, навіть якщо такі дії не є однозначно доцільними з погляду власної вигоди.

По-четверте, наявність спільних викликів і небезпек (організована злочинність, нелегальна міграція, контрабанда зброєю і наркотиками, агресивний сепаратизм, тероризм) та прагнення співпрацювати в їх подоланні.

По-п'яте, повага до прав осіб, що належать до національних меншин, співпраця в цій галузі. По-шосте, наявність механізму реалізації відносин стратегічного партнерства (маємо розвинені механізми різного формату лише з трьома страт. партнерами . США, Польщею і Росією). Таким чином, наведене вище свідчить про те, що відносини стратегічного партнерства розвиваються з різною мотивацією, з наголосом на різні групи інтересів і мають різні механізми реалізації.