- •1. Правління Федора Івановича
- •4. Московсько-Литовські відносини за часів Василя і
- •6. «Руська прада»
- •7. Піднесення Володимиро-Суздальського князівства: ю. Довгорукий, а. Боголюбський, Всеволод Велике Гніздо.
- •9. Проблема походження слов’ян у сучасній й історичній науці
- •12. Боротьба східних слов’ян з готами, гунами і аварами
- •15. Концепції походження Київської Русі
- •16. Норманська та анти норманська концепції походження кр
- •17. Соціально-економічний розвиток Київської Русі в іх-хі ст.
- •18. Прийняття християнства та його роль в історії Київської Русі
- •20. Боротьба кр проти кочівників (печеніги, половці)
- •21. Київське кн. В хіі-хііі ст.
- •22. Чернігівське і Сіверське князівства в хіі-хііі ст.
- •23. Галицько-Волинське кн. В хіі-хііі ст.
- •24. Володимиро-Суздальське кн. В хіі-хііі ст.
- •26. Новгородське кн. В хіі-хііі ст.
- •27. Державно-політичний лад та управління у феодально-роздробленій Русі хіі-хііі ст.
- •28. Наступ німецьких рицарів, датських і шведських феодалів на Руські землі
- •29. Завоювання Чінгізхана
23. Галицько-Волинське кн. В хіі-хііі ст.
Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави стало подією великої історичної ваги. На заході Південної Русі виник могутній осередок державності, що за своїми розмірами не поступався Священній Римській імперії. Це докорінно змінило політичну ситуацію в країні: центр політичного та економічного життя Київської Русі фактично перемістився на західноукраїнські землі.
Недаремно літописець називав Романа «великим князем», «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – автократор, засвідчив зміцнення позиції князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.
Із щирою приязню писав автор літопису, що великий князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...»
В 1205 р. під час війни з Польщею Роман потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.
Бояри Галичини, не зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-Волинського князівства, організували заколот. Вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом (4 роки) і Васильком (2 роки) змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання.
Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і «вбито їх було числом 500, а решта розбіглися». В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і «повісили задля помсти». Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі – це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів.
У 1214 р. з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили «королем королівства Галицького» п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю.
Як тільки княжичі Данило і Василько підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, боротьба княжичів проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набрала характеру визвольної війни за державну незалежність. Молоді Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.
Княжичів підтримали міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та ін.). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців – іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення також позиція селян-общинників, що входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії щодо «доброго князя» уже в той час були поширені в народі.
Від чужоземної окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не цьому зятеві, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. князь витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.
Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле.
У тому ж році Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)».
Внутрішня політика князя була скерована на посилення держави. Він намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. Вдосконалення системи керівництва державою відбувалося у напрямку до спеціалізації різних адміністративних ланок, у чому Данило спирався на досвід інших країн. Найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський.
За князювання Данила розбудовувалися міста, поставали нові. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.
Столицею свого князівства Данило обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. З їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував «сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села».
Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Зашкодити їй у князя не було сили. У 1240 р. Батий виступає на Київ, де правив Данилів воєвода – Дмитро, котрий і очолив оборону міста. Після тривалої облоги Київ був захоплений, пограбований і зруйнований ворогами. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Ізяслав, Володимир, Галич.
Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати – все це завдало невиправного удару економіці і культурі краю. Та Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства, що дозволило відразу після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, були зведені могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який отримав назву на честь Данилового старшого сина Лева. Водночас князеві й далі доводилось воювати з непокірними боярами, котрі робили ставку на Ростислава Михайловича, князя чернігівського та його союзників.
Окрім татаро-монголів та лицарів-хрестоносців, Русь продовжували прагнути завоювати ще й польські та угорські феодали. Данилові Романовичу вдалося вгамувати їхні зазіхання, здійснивши успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю.
Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати у 1246 р. на переговори до Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв руського князя з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. «О, гірша будь-якого зла честь татарська!» – написав з цього приводу літописець. Данило дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Однак подальша його діяльність засвідчує, що Данило пішов на підпорядкування ординцям з тим, щоб отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби.
Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувались ханські намісники – баскаки, тут не здійснювалися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Тож головний обов’язок князя полягав лише в наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.
Данило спорудив низку укріплених міст, які мали, за словами літопису, стати опорою «проти безбожних татар». Поступово, спершу дуже обережно, князь почав шукати союзників для боротьби з ординцями і уклав військові угоди зі своїми колишніми ворогами – польськими й литовськими князями та угорським королем.
Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич, молодший брат Олександра Невського. Шлюб дочки Данила та Андрія скріпив союз двох найвпливовіших руських князів.
Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія у 1252 р. величезне військо. Втративши престол, той змушений був втекти до Швеції.
Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, папа римський Інокентій ІV пообіцяв оголосити хрестовий похід проти татар і коронувати князя за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою. Намагаючись використати всі сили у боротьбі проти іга, Данило погодився. У 1253 р. в м. Дорогочині Данило був коронований папським легатом.
Показово, що західноєвропейські хроніки вже задовго до здійснення коронації називали Галицько-Волинське князівство королівством. Тож, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.
Однак плани хрестового походу залишилися не реалізованими. Не отримавши реальної допомоги, Данило розірвав угоду з Ватиканом і виступив сам проти Орди. Наприкінці 1254 р. його військо відвоювало землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Намірам Данила визволити Київ перешкодила зміна позиції литовського князя Міндовга, який розірвав військовий союз з Галицько-Волинським князівством. Протистояння Литві безперервно тривало впродовж 1255–1256 рр.
В 1258 р. татари на чолі з Бурундаєм повели масований наступ на князівство Данила і змусили його зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Лучеськ, Кременець. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму.
У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною – сини Данила Лев, Мстислав і Шварно.
Лев (1264–1301) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив спільні походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом, а також Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
По смерті Лева його син Юрій І (1301–1308 чи 1315) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.
Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він теж прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення у 1303 р. окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій – володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Підпорядковувалась вона безпосередньо Вселенському патріархові в Константинополі (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії – київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об’єднаного князівства.
У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи – монастирі, єпископії, парафії. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Велика книгописна майстерня діяла при дворі князя Володимира Васильковича. Він «був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде». Князь робив щедрі пожертви церквам. В Холмі за Лева Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг.
Літописання в Галицькій землі з’явилось рано. «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла в «Повість временних літ», – винятково талановитий твір.
Яскравий вияв високого рівня культури краю – архітектура. Будівництво велося переважно з дерева, кам’яними спершу зводилися лише храми, рідше князівські палати. Місцевий іконопис розвивався під впливом київського.
У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігалося оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу.