- •Госп проц право як самостійна галузь права наука та навч дисципліна
- •2) Предмет та метод гпп
- •3) Господарсько процесуальні правовідносини
- •Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж»
- •26)) Стаття 16. Виключна підсудність справ
- •29) Стаття 21. Сторони в судовому процесі
- •30) Стаття 24. Залучення до участі у справі іншого відповідача.
- •31) Стаття 25. Процесуальне правонаступництво
- •32) Стаття 26. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги
- •33) Стаття 28. Представники сторін і третіх осіб
- •34) Стаття 29. Участь прокурора у розгляді справ
- •36)) Стаття 32. Поняття і види доказів
- •37)) Стаття 34. Належність і допустимість доказів
- •40)) Стаття 43. Оцінка доказів
- •47)) Стаття 53. Відновлення та продовження процесуальних строків
- •67. Стаття 89. Роз'яснення і виправлення рішення, ухвали
- •68. 69. Стаття 91. Право апеляційного оскарження
- •71. Стаття 101. Межі перегляду справи в апеляційній інстанції
- •76. Стаття 110. Строк подання касаційної скарги (подання)
- •81. Стаття 111-13. Касаційні скарги на ухвали господарських судів
- •82. Стаття 111-14. Перегляд судових рішень Верховним Судом України
- •99) Виконання рішення третейського суду
Госп проц право як самостійна галузь права наука та навч дисципліна
Предметом господарського процесуального права як навчальної дисципліни є система норм, що регулюють організацію і діяльність господарського суду та інших органів господарської юрисдикції, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах та вирішують господарські спори. Об'єктом вивчення є також концепції, правові погляди, історичні факти з проблем господарського (арбітражного) процесу, які накопичені правовою наукою.
Господарське процесуальне право як галузь права можна визначити насамперед за предметною ознакою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що регулюються нормами господарського процесуального права. Як уже зазначалося, тривалий час ця дисципліна визначалася як «арбітражний процес» або «арбітражне процесуальне право». Тому видається доцільним проаналізувати існуючі в юридичній літературі підходи до предмету, методу та поняття господарського процесуального права (раніше - арбітражного процесуального права).
У юридичній літературі тривалий час дискусійними були питання щодо змісту поняття «арбітражний процес», а також щодо правової природи державного арбітражу. Усе це не могло не позначитися на визначенні представниками юридичної науки галузевої належності правових норм, які регулювали організацію та діяльність арбітражу.
За радянської доби не існувало єдиного погляду стосовно галузевої належності норм, але твердження щодо існування арбітражного процесуального права, яке охоплює норми процедурного характеру у сфері управлінської діяльності, з'явилося в наукових працях у 70-ті роки. Але, незважаючи на це, у юридичній літературі відсутнє загальноприйняте й чітке визначення поняття «господарський (арбітражний) процес».
Одні автори (В.М. Гапєєв, А.О. Добровольський, І.М. Зайцев, П.В. Логінов) визначали арбітражний процес як діяльність арбітражного суду щодо розгляду й вирішення господарських спорів, яка нерозривно пов'язана з арбітражними правовідносинами. Інші автори (наприклад, Т.Є. Абова) визначали арбітражний процес як порядок вирішення арбітражем, третейським судом спорів, що виникають між організаціями при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів чи з інших підстав, а також порядок безпосереднього врегулювання цих розбіжностей учасниками господарських відносин1.
У подальшому існування арбітражного процесуального права як самостійної галузі права підтверджувалося всім ходом перетворення арбітражу в арбітражні суди, а надалі - у господарські суди й розвитком законодавства про господарське судочинство. І сьогодні існування господарського (раніше - арбітражного) процесуального
права як самостійної галузі права об'єктивно підтверджується такими чинниками:
чітко визначеною законодавством правовою природою господарського суду як органу правосуддя;
правовими нормами, що регулюють їх діяльність і мають свій суб'єкт, об'єкт регулювання та зміст;
ці норми закріплюють постадійний розвиток процесу, вони об'єднані в окремі інститути і складають певну систему;
наявністю самостійних джерел права, що містять організаційно-правові (Закон України «Про судоустрій України») та процесуально-правові (Господарський процесуальний кодекс України) норми.