Запитання до самоконтролю

1. Назвіть стадії розробки стратегії соціально-економічного розвитку країни.

2. Поясніть, що таке дерево цілей стратегічного розвитку економічної системи.

3. Поясніть сутність процесу прогнозування розвитку економічної системи.

4. Дайте пояснення особливостей різних видів макроекономічного планування.

5. Назвіть і дайте пояснення принципів макроекономічного планування.

6. Назвіть і дайте пояснення показникам макроекономічного планування.

7. Розкрийте призначення, механізм розробки та реалізації цільових комплексних програм.

Лекція 8. Фінансово-бюджетна та грошово- кредитна політика

Фінанси прийнято розглядати як систему відносин, що склалася в суспільстві в процесі розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) через централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів. Через розподільчу й контрольну функції фінанси активно впливають на процес суспільного виробництва, опосередковуючи, по-перше, створення фондів нагромадження і споживання; по-друге, додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів та їх раціональне використання.

В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок.

Державні фінанси є основною ланкою фінансової системи і найдієвішим комплексом засобів державного регулювання економіки. До складу державних фінансів України входять:

- зведений бюджет (державний бюджет України, бюджет АР Крим і місцеві бюджети);

- фінанси підприємств та організацій державної та комунальної форми власності, які складаються з прибутку після сплати податку, амортизаційних та інших відрахувань, наприклад, на шляхові роботи;

- централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення (Пенсійний фонд, фонди соціального страхування (з тимчасової втрати непрацездатності, на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань), Фонд конверсії, Валютний фонд, Фонд охорони навколишнього природного середовища), які формуються за рахунок спеціальних внесків або відрахувань. Доповнюючи державний бюджет у сфері регулювання економіки вони мають певні особливості, зокрема: не залежать від стану державного бюджету і виконують свою цільову функцію навіть у разі його дефіциту

- державний кредит, що являє собою заборгованість держави перед своїми громадянами і господарськими структурами;

- резервні та страхові фонди, які формуються за рахунок внесків на обов'язкове державне майнове та особисте страхування.

Основним призначенням зведеного балансу фінансових ресурсів та видатків держави, який входить до складу ДПЕСР, є забезпечення інформацією процесу розробки зведеного, державного і місцевих бюджетів.

Основна частка доходів і витрат акумулюється та перерозподіляється через бюджетну систему, яка відповідає існуючій моделі адміністративно-територіального устрою України і складається з державного бюджету та місцевих бюджетів (бюджети АР Крим, областей, районів, міст, районів у містах, селищ та сіл). Взаємовідносини між ними щодо розподілу доходів за видами надходжень і перерозподільні функції центрального бюджету регулюються Бюджетним кодексом України.

Формування дієвого механізму ДРЕ здійснюється за активного використання бюджетної системи. Державний бюджет є основним методом державного фінансового регулювання. Він забезпечує акумулювання коштів, необхідних для фінансування державних заходів, поділ і перерозподіл ВВП між регіонами держави, галузями економіки, підприємствами, окремими соціальними групами населення і ланками бюджетної системи виходячи із стратегії соціально-економічного розвитку країни. В Україні через зведений бюджет перерозподіляється близько 30 % ВВП (у більшості розвинених країн світу – до 50%). Методами бюджетного впливу є: бюджетні норми і нормативи, бюджетні стимули та санкції, податкові стимули, бюджетне планування та прогнозування і бюджетні резерви.

Державний бюджет – це річний план державних видатків на виконання завдань і функцій органів державної влади і місцевого самоврядування та джерел їх фінансового покриття, тобто він складається із дохідної та видаткової частин

Державний бюджет поділено на дві частини: загальний та спеціальний фонди. Доходи загального фонду призначені для фінансування загальних видатків, у той час як доходи спеціального фонду – для конкретно визначених видатків, які визначаються виключно Законом про Державний бюджет України.

Доходи Державного бюджету України формуються за рахунок:

- податкових надходжень, тобто передбачених законодавством загальнодержавних та місцевих податків, зборів та інших обов’язкових платежів;

- неподаткових надходжень, що складаються з доходів від власності та підприємницької діяльності, плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок державного бюджету, адміністративних зборів та платежів, штрафів і фінансових санкцій тощо;

- доходів від операцій з капіталом, що перебуває в загальнодержавній власності, які включають надходження від приватизації та реалізації державного майна, від продажу землі та нематеріальних активів, державних запасів товарів; плати за оренду майна цілісних майнових комплексів; надходжень від внутрішніх позик; повернених державних позик, процентів за наданими державою позиками та кредитами; дивідендів, одержаних на акції та інші цінні папери, що належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств загальнодержавної власності;

- державних цільових фондів, доходи яких включаються до спеціального фонду державного бюджету (Фонд охорони навколишнього природного середовища, Фонд соціального захисту інвалідів тощо);

- трансфертів, тобто коштів, одержаних від інших органів державної влади, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Видатки Державного бюджету, включаючи чисте кредитування, – це витрати, пов’язані з виконанням державою своїх функцій. Видатки – платежі, що не підлягають поверненню, вони складаються в основному із закупівель товарів, послуг, оплати праці державних службовців, соціальних виплат і обслуговування державного боргу. До чистого кредитування відносять надання позик і придбання акцій з вирахуванням сум погашених кредитів і доходів від продажу акцій.

Через видатки державний бюджет виконує функції політичного, соціального та господарського регулювання. Змінюючи структуру видатків державного бюджету можна регулювати обсяг попиту і капіталовкладень, а також впливати на галузеву і регіональну структуру економіки.

Планування державних видатків є складовою бюджетного регулювання. Бюджетна класифікація державних видатків має чотири рівні.

Функціональна класифікація здійснюється групуванням видатків за напрямами використання бюджетних коштів: державне управління, утримання державних органів усіх гілок влади, національна оборона та громадська безпека, міжнародна діяльність, а також надання змішаних суспільних послуг (фундаментальна наука, житлово-комунальне господарство, охорона здоров'я, освіта, культура, мистецтво, соціальний захист, охорона довкілля тощо).

Економічна класифікація передбачає поділ видатків бюджету на поточні, капітальні та чисте кредитування. Поточні видатки – витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств (органів, установ та організацій), яка існує на початок бюджетного року, а також фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів. Видатки розвитку (капітальні видатки) – витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень, структурної перебудови економіки; субвенції та інші витрати, пов’язані з розширеним виробництвом.

Відомча класифікація визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів – бюджетних установ в особі їх керівників, які уповноважені отримувати та витрачати бюджетні кошти.

Програмна класифікація застосовується при формуванні видатків бюджету для реалізації цільових програм.

Видатки державного бюджету на потреби суспільного сектора економіки здійснюються у вигляді державних замовлень і закупок. До сектору загального державного управління (СЗДУ) відносять державні установи та організації загального управління, фінансів, регулювання економіки, науково-дослідницької діяльності, охорони навколишнього природного середовища, оборони, підтримування внутрішнього порядку, безкоштовного або пільгового обслуговування населення у сферах освіти, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, культури і мистецтва, соціального забезпечення.

Основним плановим документом, що визначає розмір, цільову спрямованість і щоквартальний розподіл коштів, направлених із бюджету на утримання установ СЗДУ є кошторис видатків. Він складається всіма установами на календарний рік і згідно до сучасної бюджетної класифікації включає такі основні статті видатків: 1) заробітна плата; 2) нарахування на заробітну плату; 3) канцелярські і господарські витрати; 4) службові відрядження та роз’їзди; 5) витрати на навчання персоналу, науково-дослідницькі роботи; 6) стипендії (для навчальних і спортивних закладів); 7) витрати на харчування (згідно існуючих норм для учнів, курсантів); 8) витрати на придбання ліків установами охорони здоров’я; 9) витрати на придбання інвентарю, спецвзуття, спецодягу, обмундирування, що визначаються, виходячи з існуючих норм і нормативів; 10) витрати на придбання устаткування й механізмів; 11) витрати на капітальний ремонт будинків і споруд; 12) інші витрати.

Державне замовлення – це засіб державного регулювання економіки, який передбачає, по-перше, формування на контрактній (договірній) основі складу і обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для задоволення державних потреб, і, по-друге, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) продукції серед підприємств (організацій, установ). Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб. Державні потреби – потреби країни в продукції, необхідній для розв’язання соціально-економічних потреб, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення й підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних ЦКП, забезпечення функціонування установ сектору загального державного управління.

Державними замовниками є центральні та місцеві органи державної виконавчої влади України та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Стосунки між замовником і виконавцем регламентуються державним контрактом, що укладається державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення і в якому визначаються економічні та правові зобов’язання сторін і регулюються взаємовідносини між замовником і виконавцем.

З метою ефективного використання державних фінансових ресурсів, створення конкурентного середовища на ринку і запобігання необґрунтованому завищенню цін державний замовник зобов’язаний здійснювати конкурсний відбір виконавців через проведення торгів (тендер). Проведення торгів є обов’язковим, коли вартість закупівель становить 10 тис. грн. і більше. Конкурс – форма розміщення замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг), яка передбачає вибір потенційного виконавця державного замовлення (суб’єкта господарської діяльності будь-якої форми власності).

Крім прямого державного фінансування та прямих державних інвестицій, витрати бюджету здійснюються через трансферти (дотації, субвенції та субсидії). При цьому, дотації (лат. dotatio – дар) – особливий вид асигнувань з державного бюджету, який використовується для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств. В Україні Бюджетним кодексом передбачені дотації вирівнювання, що призначені для вирівнювання дохідної спроможності місцевого бюджету, який їх отримує. Субвенції (лат. subvenire – приходити на допомогу) – кошти, що передаються з державного до місцевих бюджетів для використання на конкретні цілі. Субвенції використовуються також для санації підприємств, яким загрожує банкрутство. Субсидії (лат. subsidium – допомога) – це допомоги, які виплачуються з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, розвиток яких має велике значення для економіки.

У Державному бюджеті передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі двох процентів від обсягу видатків загального фонду бюджету для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету.

У Державному бюджеті понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка в розмірі двох процентів загального обсягу видатків бюджету. Вона може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і має бути відновлена того ж самого року.

Збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи держави, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики. Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету. Надлишок бюджету уряд може використовувати за непередбачених обставин для довгострокових виплат, погашення державного боргу, кредитування або переведення його в дохід наступного бюджетного року.

Перевищення видатків на доходами становить дефіцит бюджету, який не може перевищувати розмір видатків на бюджет розвитку. Припустимим або відносно безпечним вважається бюджетний дефіцит у межах 2-3% від ВВП. Покриття дефіциту державного бюджету здійснюється в основному за рахунок внутрішніх та зовнішніх запозичень.

Покриття бюджетного дефіциту може здійснюватись також способом додаткової емісії грошей. Негативними наслідками грошової емісії є ризик неконтрольованої інфляції, руйнування стимулів довгострокових інвестицій, розкручення цінової спіралі, знецінення заробітної плати та грошових заощаджень населення, відтворення нового бюджетного дефіциту. В останній раз ми переживали таку ситуацію у першому півріччі 2005 р., коли у 2004 р. під час передвиборної президентської кампанії в Україні Центральний банк увів в обіг мільярди додатково надрукованих готівкових грошей.

Державні внутрішні та зовнішні запозичення можуть відбуватися через залучення кредитів або через емісію державних цінних паперів. Останній шлях вважається неінфляційним засобом подолання бюджетного дефіциту. Держава в особі своїх органів може випускати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів. Тим самим держава як емітент стає суб’єктом ринку цінних паперів. Ринок цінних паперів – частка фінансового ринку, яка забезпечує можливість мобілізації фінансових коштів та інвестицій, переміщення капіталу в різні галузі економіки з можливо найвищою нормою прибутку, а також виконання посередницької ролі в процесі збирання коштів у їхніх власників та ефективного розміщення цих коштів як у державному, так і у приватному секторах економіки.

Цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів. Особливістю українського фондового ринку є домінування державних цінних паперів: облігацій внутрішніх (ОВДП) і зовнішніх (ОЗДП) державних позик, облігацій місцевих позик (ОМП) і казначейських зобов’язань (КЗ).

Облігація (лат. obligatio - зобов’язання) – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому строк із виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачене умовами випуску). ОВДП і ОМП випускаються на пред’явника, можуть бути придбані як громадянами, так і підприємствами за національну валюту. ОЗДП розміщуються на міжнародних фондових ринках, номінуються в конвертованій іноземній валюті, можуть бути іменними або на пред’явника.

Казначейські зобов’язання України – вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються тільки на добровільних засадах серед населення. Вони засвідчують внесення їхніми власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. КЗ поділяються на: довгострокові (від 5 д 10 років); середньострокові (від 1 до 5 років); короткострокові (до одного року). Кошти від їх реалізації спрямовуються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Бюджетний процес – це регламентований законодавством порядок складання, розгляду та затвердження бюджетів, їх виконання і контроль за виконанням. Етапами бюджетного процесу в Україні є:

- складання проекту бюджету. Його розробляє КМ України на основі прогнозу макропоказників соціально-економічного розвитку та бюджетної резолюції, схваленої ВР України;

- розгляд і затвердження державного бюджету здійснюється ВР за поданням КМ України;

- виконання бюджету за доходами і видатками забезпечує КМ України. В разі недоотримання доходів загального фонду бюджету можливий секвестр витрат, тобто їх пропорційне зменшення (крім спеціально захищених статей видатків). Перелік захищених статей встановлюється Законом України про бюджет на певний рік і включає в основному соціальні видатки;

- складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету. Звітність про виконання державного бюджету перед ВР України поділяється на оперативну, місячну, квартальну та річну.

Особлива роль у державному регулюванні належить податковій політиці. Податки є одним із найважливіших видів державних доходів, що їх одержує держава відповідно до своїх владних повноважень. Економічна історія свідчить, що саме податки завжди використовувались державою як найдієвіший важіль регулювання економічних процесів через державний бюджет.

Податок – це обов’язковий платіж, який стягується до бюджету з юридичних осіб і громадян. Основними функціями податків є: фіскальна, соціальна та регулююча.

Сутність фіскальної функції податків полягає в тому, що вони забезпечують фінансування державних витрат. Сутність соціальної функції податків полягає у підтримуванні соціальної рівноваги через зменшення надто великої розбіжності реальних доходів окремих соціальних груп населення. Сутність регулюючої функції податків – у тому, що з їх допомогою здійснюється регулювання економічної кон’юнктури, галузевої та регіональної структури економіки, інвестиційної та інноваційної активності, зовнішньоекономічних зв’язків, інфляції, зайнятості населення, стану конкурентного середовища тощо.

Сукупність податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджетів, а також сукупність державних податкових органів та їх компетенція складають податкову систему. Вона має ґрунтуватись на таких засадних принципах: стимулювання науково-технічного прогресу, підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності (введення пільг по оподаткуванню прибутку, спрямованого на розвиток виробництва); обов’язковість сплати податків; рівність суб’єктів оподаткування; соціальна справедливість (організація соціальної підтримки через низькі податки малозабезпечених верств населення); стабільність (на протязі бюджетного року); економічна обґрунтованість; рівномірність сплати податків (встановлення строків оплати, виходячи з необхідності своєчасного надходження коштів до бюджету); компетенція (встановлення і скасування податків, а також пільг щодо оподаткування виключно ВР); єдиний підхід (забезпечення однакового підходу до розробки законів про оподаткування з обов’язковим визначенням платника податку, об’єкта оподаткування, податкової бази, строків і порядку сплати податку та підстав для надання податкових пільг); доступність (відкритість норм податкового законодавства для платників податків).

У податкову систему входять:

- система оподаткування – платники податків, їхні права та обов’язки; об’єкти, база, норми (ставки) оподаткування; види податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджетів, внесків до державних цільових фондів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків);

- система податкових органів – Головна державна податкова адміністрація (ГДПА); ДПА у АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі; державні податкові інспекції в районах, у містах, районах у містах, а також податкова міліція України.

У практиці державного регулювання застосовуються різні форми оподаткування. Пропорційне оподаткування передбачає встановлення постійної ставки, яка не залежить від розміру оподатковуваного доходу. Прогресивне оподаткування означає, що податкова ставка збільшується із зростанням розміру доходу. За змішаного оподаткування – якщо дохід менше зафіксованого рівня, то оподаткування взагалі немає; якщо він відповідає певному рівню – оподаткування здійснюється за мінімальною податковою ставкою; із збільшенням доходу податкова ставка зростає.

Класифікація податків здійснюється за кількома ознаками: за рівнем бюджетної системи (загальнодержавні та місцеві); за суб’єктом оподаткування (юридичні та фізичні особи); за формою оподаткування; за способом стягнення (прямі та непрямі); за економічним змістом об’єкта оподаткування (на доходи, на споживання, на майно); за системою ціноутворення (податки, які відшкодовуються із собівартості, та податки, які сплачують з прибутку).

Основним джерелом наповнення державного бюджету (до 2/3 доходів) є загальнодержавні податки і збори, до яких належать: прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, мито, плата за землю, плата за спеціальне використання природних ресурсів, плата за користування надрами (рентні збори), збір за забруднення навколишнього середовища, гербовий збір тощо. Основними джерелами доходів бюджету є прибутковий податок з громадян (~ 5%), податок на прибуток підприємств(~ 32%), податок на додану вартість (~ 41%) і акцизний збір (~ 13%).

З точки зору ефективності виконання податками регулюючої функції найбільш досконалим є поділ податків на прямі та непрямі.

Непрямі податки (на додану вартість (ПДВ), акцизний збір (АЗ), мито тощо) за своєю суттю є податками на споживання. Вони відіграють незначну регулюючу роль, проте надійно формують дохідну частину бюджету. Спосіб їх стягнення (через ціну товару) зменшує приховування доходів від оподаткування, але надає можливості шахрайства (особливо це торкається ПДВ, який через можливість незаконного відшкодування внаслідок недосконалого механізму його визначення та адміністрування, називають не тільки інфляційним, але й "найкорумпованішим" податком). У разі зростання ролі державного регулювання економіки непрямі податки менш придатні для цієї мети. Суттєвим недоліком структури податкових надходжень є велика частка непрямих податків (передусім ПДВ і АЗ), що свідчить про фіскальний характер податкової системи, її недосконалість.

Прямі податки (на прибуток підприємств, прибутковий податок з громадян, податок на майно тощо) ефективніше виконують регулюючі функції щодо розвитку підприємництва, бо в них об’єктивно закладені стимулюючі можливості. Проте низький рівень законослухняності громадян, а також механізм визначення і сплати прямих податків, дає можливість активного приховування доходів, ухиляння від сплати податків, експансії тіньової економіки. Підсилення регулюючої функції системи оподаткування з метою зростання ролі державного регулювання вимагає збільшення частки прямих податків.

Найважливіший інструмент впливу податкової системи на економіку – податкові пільги. У США їх налічується більш як 100, у Великій Британії – біля 80. Податкові пільги – інструменти податкового регулювання, що закріплені в нормативних актах як винятки із загальної схеми обчислення конкретного виду податку, і стосуються об’єкта, ставки або інших складових оподаткування. Податкові пільги є альтернативою субсидій, дотацій та інших інструментів пільгового кредитування і використовуються для стимулювання певних видів економічної діяльності;

Основними видами податкових пільг є: повне звільнення конкретних юридичних або фізичних від сплати певних видів податку; вилучення окремих видів доходів із величини доходу, що підлягає оподаткуванню; знижки до ставки оподаткування за певних умов діяльності; податковий кредит, тобто зменшення всієї нарахованої суми податку через зменшення ставки податку, відстрочки платежу, зменшення податкової ставки для частини доходів і т.д. Різновидом податкових пільг можна вважати прискорену амортизацію основних фондів та нематеріальних активів, тому що збільшення амортизаційних відрахувань через підвищені норми амортизації призводить до виведення частини прибутку з під оподаткування.

Підвищення ефективності державного регулювання через податкову політику потребує оптимізації складу і структури податків, гнучкого маніпулювання їх ставками, впорядкування системи податкових пільг згідно з цілями соціально-економічного розвитку країни.

Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність державного регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.

Грошово-кредитна політика – комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості населення та рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватись відповідно до ситуації ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива: політика „дорогих грошей” – політика „дешевих грошей”. Політика „дорогих грошей” (рестриктивна політика) здійснюється зменшенням грошової пропозиції і направлена на стримування інфляції через підвищення відсоткових ставок по кредитах і зменшення сукупного попиту. Політика „дешевих грошей” (експансіоністська політика) здійснюється збільшенням грошової пропозиції і направлена на стимулювання виробництва і зайнятості через зниження відсоткових ставок по кредитах і зростання сукупного попиту.

Державна економічна політика, зорієнтована переважно на використання грошово-кредитних засобів, називається монетаристською. Вона є найрезультативнішою за умов розвинутої ринкової економіки та юридичної інфраструктури, домінування у суспільстві підприємницької психології, високого ступеня залежності економічних суб’єктів від банківських кредитів та низьких або передбачуваних параметрів інфляції.

Коли ж у державній економічній політиці переважають методи адміністративного регулювання, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому разі виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.

Суб’єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку і відповідних урядових структур – Міністерства фінансів, Казначейства.

Кредитно-фінансове обслуговування суб’єктів економіки здійснюється через банківську систему. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) й інших банків, у тому числі державних (Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України) та комерційних банків різних видів і форм власності. Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами.

Банки – це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучених коштів підприємств, установ, організацій, населення, а також інших кредитних ресурсів; касове та розрахункове обслуговування економіки; виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених законодавством. Доходи банків формуються, головним чином, за рахунок традиційних процентних надходжень за кредити.

Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон’юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. У період економічної кризи й політичної нестабільності банки скорочують довгострокові інвестиції у виробництво, зменшують терміни кредитування, збільшують доходи не за рахунок основної, а переважно за рахунок побічної діяльності. Навпаки, за умов стабільності та економічного піднесення банки активізують свою роботу як з обслуговування діяльності підприємств, так і з довгострокового кредитування господарства.

В Україні, як і у більшості країн світу, центральний банк (НБУ) функціонує незалежно від уряду, тобто є економічно самостійним органом, основною функцією якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці, а також всієї банківської системи країни. НБУ не відповідає за зобов’язаннями органів державної влади і не надає прямих кредитів на фінансування видатків державного бюджету.

Цілі грошово-кредитної політики забезпечуються двома групами інструментів регулювання: прямого та опосередкованого впливу. До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків; визначення маржі (різниці між продажем і купівлею валюти); вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки; обмеження споживчого кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.

Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів ДРЕ. Основними економічними засобами та методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ; процентна політика; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу.

Норма обов’язкових резервів комерційних банків встановлюється НБУ і являє собою обов’язковий резерв платіжних засобів, які повинні мати комерційні банки (у відсотках до суми прийнятих вкладів), не використовуючи їх для кредитування. Збільшення резервної норми обмежує грошову пропозицію через зменшення спроможності банків видавати кредити, збільшення – розширює грошову пропозицію та вказану спроможність.

Важливим інструментом грошово-кредитної політики є регулювання ставок рефінансування, тобто вираженої в процентах плати за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється НБУ з метою впливу на грошовий обіг та кредитування. Такий кредит надається банкам, що зазнали тимчасових фінансових труднощів.

Облікова процентна ставка являє собою вартість отриманих комерційними банками кредитів центрального банку. Збільшення НБУ облікової ставки стимулюватиме скорочення позик, зниження інфляції, і навпаки, її зниження збільшує грошову пропозицію, стимулює ділову активність. Ломбардна процента ставка – процент, що стягується з комерційних банків за надання їм кредитів під заставу цінних паперів. Її зміна справляє подібну дію на кшталт облікової ставки.

Здійснюючи операції купівлі-продажу своїх цінних паперів (в основному державних облігацій) на відкритому ринку, держава впливає на грошову пропозицію, збільшуючи можливості комерційних банків щодо кредитування у разі купівлі ЦП і зменшуючи – у разі їх продажу.

Грошово-кредитна політика держави тісно пов’язана з її валютною політикою. Основним об’єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Офіційний курс гривні визначається на підставі торгів на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). Курсова політика базується на застосуванні плаваючого валютного курсу.

Для регулювання валютного курсу залежно від моделі валютної політики використовуються методи девальвації та ревальвації національної грошової одиниці. Девальвація – це дії відповідних державних органів, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, а, з другого, на підвищення конкурентоспроможності та покращення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов’язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валют. Ревальвацією стимулюється товарний імпорт, приплив іноземних інвестицій.

Регулювання курсу гривні здійснюється проведенням дисконтної та девізної валютної політики. Дисконтна валютна політика – це непрямий метод валютного регулювання, що полягає у зміні Національним банком процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Девізна валютна політика являє собою прямий вплив на курс національної валюти до іноземних валют через валютну інтервенцію (купівлю-продаж іноземної валюти на фінансових ринках). Такі операції впливають на зміну попиту і пропозиції на валютному ринку певної грошової одиниці і є санкціонованою Міжнародним валютним фондом (МВФ) нормою міждержавних валютних відносин.

Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок використання золотовалютних резервів НБУ (банківське золото, іноземна валюта, цінні папери, що оплачуються в іноземній валюті).

Адміністративним засобом механізму формування обмінних курсів є запровадження валютних обмежень, тобто системи правил, які регламентують права фізичних та юридичних осіб стосовно обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій. Валютні обмеження можуть застосовуватись для здійснення контролю за рухом капіталу, блокування валютної виручки, регламентації вивозу валюти громадянами, що здійснюють туристичні подорожі, тощо. Так, 50% надходжень підприємств-резидентів у іноземній валюті підлягають продажу на УМВБ.

Головна мета банківського регулювання та нагляду – гарантування безпеки й фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.