1.2 Правове регулювання працевлаштування осіб, які не досягли 14 років

 

Ст.43 Конституції України зазначає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується[15].Тобто, Конституцією встановлені правові гарантії забезпечення права на працю незалежно від статі, віку, належності до громадянства тощо. Звичайно позитивність цього моменту беззаперечна, хоча існує певне «але». Мова йде про передбачене в ст.6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права «право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується». Тобто, порівнюючи визначення права на працю в Конституції України та в Міжнародному пакті 1966 року, можна помітити різницю в одне слово «дістати», але смислове наповнення цього поняття змінюється докорінно. Тому необхідно привести чинне законодавство у відповідність з міжнародними стандартами.

Працевлаштування неповнолітніх громадян є однією з актуальних соціально-економічних проблем.

Відповідно до статті 187 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) неповнолітні, тобто особи, які не досягли 18-ти років, у трудових правовідносинах прирівнюються в правах до повнолітніх, а в частині охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються законодавчо встановленими пільгами.[16] Внесення цього визначення до ст. 187 КЗпП України вміщує проблему субсидіарного застосування до трудових правовідносин визначення поняття неповнолітніх, яке подано у Цивільному кодексі, свідчить про прагнення законодавця наголосити на самостійному характері трудового права як галузі права, незалежної від цивільного права.

27 лютого 1991 року Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про права дитини, згідно з ст.32 встановлення мінімального віку для прийняття на роботу є необхідністю. Прийнята 6 червня 1973 року Генеральною конференцією МОП Конвенція про мінімальний вік для прийняття на роботу № 138 проголошує, що мінімальний вік не повинен бути нижчим за вік закінчення обов’язкової шкільної освіти і у всякому разі не повинен бути нижчим за 15 років. Член організації економіка і система освіти якого недостатньо розвинуті може первинно встановити вік 14 років як мінімальний. Мінімальний вік для прийняття на будь-який вид роботи не повинен бути нижчим 18. Наше законодавство імпліментувало ці положення.

За статистичними даними, сьогодні з 10 млн. українських дітей 456 тис. працюють і 4,9% з них – це хлопчики й дівчатка від семи до дев’яти років. Законодавством України праця дітей віком до 14 років заборонена. Очевидною є неможливість за допомогою лише імперативних правових норм, що забороняють працю дітей, уникнути появи та розвитку цього негативного суспільного явища. Тому одним з основних завдань держави є розробка й реалізація додаткових заходів по захисту прав осіб, що не досягли 14 років, у трудових відносинах.

Згідно з чинним законодавством можна виділити три групи неповнолітніх –1 група – особи у віці від 14 до 15 років, 2 група – особи у віці від 15 до 16 років, 3 група – особи у віці від 16 до 18 років.[17]

Залежно від вікової групи законодавством встановлюються відповідні умови реалізації права на працю. Що стосується осіб, які досягли 14-річного віку, то для их встановлено найбільшу кількість додаткових умов, дотримання яких є обов’язковим для прийняття на роботу [18].

У цьому випадку встановлено, принаймні, п’ять, а саме:

1) мета праці – підготовка неповнолітнього до майбутньої продуктивної праці, яка виступає водночас як мета і як умова прийняття 14-річної особи на роботу. Але не можна ставити питання про незаконність укладання трудового договору з неповнолітнім на тій підставі, що такої мети ніхто із сторін безпосередньо не висловлює, хоч і має на увазі. Така мета завжди присутня у трудових правовідносинах, хоча зазвичай не зовсім наочно;

2) статус працівника – учень загальноосвітньої школи, професійно-технічного і середнього спеціального навчального закладу. Така вказівка є недоречною, оскільки на практиці трапляються випадки, коли в 14 років особи стають студентами або вже взагалі закінчують обов’язкову базову освіту. Така можливість передбачена чинним законодавством, зокрема ЗУ «Про освіту» та ЗУ «Про загальну середню освіту»;

3) робота неповнолітнього повинна бути легкою, не завдавати шкоди здоров’ю і не порушувати процес навчання. Це положення закріплюється в ч.5 ст. 43 КУ, де зазначено, що використання праці жінок та неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється;

4) робота повинна проводитися у вільний від навчання час, а також не порушувати навчального процесу. Деякі вчені вважають, що ці поняття ідентичні, і їх зазначення є повторністю законодавця. Але я хочу виступити на стороні останнього. Тут йде мова про те, що робота повинна проходити після відвідувань занять, відповідно у тому випадку, коли особа ще навчається – щодо першого положення. А у другому випадку мова йде про те, що неповнолітній повинен не лише відвідувати заняття (уроки), а й виконувати домашні завдання, відвідувати позашкільні заклади та відповідно відпочивати;

5) надання згоди на прийняття неповнолітнього на роботу одного з батьків (особи, що їх замінює). Ця умова обумовлюється тим, що останні до досягнення особи (їхньої дитини) повноліття зобов’язані піклуватися про неї. Отже, вони можуть визначити, чи доцільним буде працевлаштування їхньої дитини, виходячи з її розвитку, знань, навичок та об’єктивних обставин. Чинним законодавством України не встановлена форма, в якій повинна бути надана згода батьків. Але, вмабуть, необхідно встановити письмову форму. Оскільки вона є більш доцільною і буде запобігати виникненню потенційних спорів щодо існування факту згоди взагалі. Вказівка на те, що необхідна згода лише одного з батьків має місце лише в тому випадку, коли безпосереднім вихованням неповнолітнього займається хтось один, наприклад, якщо інший помер чи позбавлений батьківських прав. Але у тому випадку, коли цим займаються обоє з батьків, і якщо вони не дійшли згоди між собою, тобто один дав згоду на працевлаштування неповнолітнього, а інший проти, то взагалі втрачається сама мета цієї умови, про яку зазначалося раніше.

Коментована стаття визнає рівність прав неповнолітніх у трудових правовідносинах порівняно з правами повнолітніх. Вона адресується правотворчим органам, сторонам угод, колективних договорів. Закріплення у законі принципу рівності трудових прав неповнолітніх здійснює регулятивний вплив і безпосередньо на трудові відносини.

Стаття 187 КЗпП України на рівні закону легалізує пільги для неповнолітніх у сфері охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праціі (пільги можуть бути встановлені не лише законами, а й підзаконними акта)[19] .

   Так, не допускається прийняття на роботу осіб молодше 16 років. Однак за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, які досягли 15 років.

  Також для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно - технічних і середніх спеціальних навчальних закладів у вільний від навчання час по досягненні ними 14-річного віку за згодою одного з батьків чи особи, яка його замінює (ст.188 КЗпП), для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання.

  На кожному підприємстві, в установі чи організації має вестися спеціальний облік працівників, які не досягли 18 років, із зазначенням дати їх народження (ст. 189 КЗпП). Згідно зі ст. 190 КЗпП, забороняється застосування праці осіб молодше 18-ти на важких роботах і роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також під землею.

  Законодавством також заборонено залучати осіб, молодших 18-ти років, до підіймання та переміщення вантажів, маса яких перевищує встановлені для цієї категорії громадян граничні норми.

  Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також граничні норми підіймання вантажів молодшими 18-ти особами затверджуються Міністерством охорони здоров'я за погодженням із Державним комітетом з нагляду за охороною праці.

  Забороняється також залучати таких працівників до нічних та надурочних робіт у вихідні дні (ст. 192 КЗпП).

Слід зазначити, що для додаткового захисту трудових прав неповнолітніх законодавством передбачаються обмеження звільнення таких працівників. Так, ст. 198 КЗпП України передбачає, що звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою районної (міської) комісії в справах неповнолітніх.

До того ж звільнення на підставах, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 ст. 40 КЗпП України, проводиться лише в окремих випадках і не допускається без працевлаштування.

Цими підставами є:

зміни в організації виробництва і праці, зокрема ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (п. 1 ст. 40);

виявлена невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню цієї роботи (п. 2 ст. 40);

поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу (п. 6 ст. 40).

Порушення передбаченого порядку звільнення неповнолітніх працівників є підставою для визнання звільнення незаконним і поновлення такого працівника на роботі відповідно до ст. 235 КЗпП України[20] .

Справді, окремі проблеми, зокрема щодо праці дітей інших вікових груп, потребують істотного доопрацювання з урахуванням сучасних потреб ринку праці. На сьогодні робота дітей до 14 років, до того ж без офіційного оформлення трудових відносин, як це часто буває на практиці, повністю перебуває поза законом і ніяк не контролюється. Останнім часом в Україні поширюються нові форми організації виробництва і трудової діяльності, а також деякі види робіт, через специфіку яких складно контролювати дотримання санітарно-гігієнічних норм і вимог щодо охорони праці. Крім того, з боку роботодавців широко застосовується практика неофіційного наймання, що є прямим порушенням законодавства. Таким чином, у приватному секторі формується неконтрольоване тіньове працевлаштування [21].

У цій ситуації ранній початок трудової діяльності, особливо коли йдеться про роботу, що перевищує фізіологічні можливості підлітка, може негативно позначатися на здоров’ї дитини, її подальшому фізичному, психічному та соціальному розвиткові. Є ряд невирішених проблем, а саме:

недостатньо чітко регламентовано види діяльності, де дозволяється використовувати працю дітей;

не встановлено порядку, відповідно до якого має оформлятися згода батьків (опікунів) на працевлаштування дитини;

немає ефективного нормативно-правового механізму використання системи покарань роботодавців, особливо в неформальному секторі економіки, які порушують законодавство;

криміналізованість «тіньового працевлаштування»;

відсутність державної статистики про порушення законодавства з питань залучення дітей і підлітків до праці[22] .

Таким чином, чинним законодавством України встановлено право на працю кожного, але гарантованість цього права викликає безліч заперечень, що наводить на необхідність приведення нашого законодавства у відповідність з міжнародними стандартами та поняттями. Конституційне право на працю поширюється на кожного, зокрема також на неповнолітніх, для яких законодавством встановлений ряд необхідних вимог при прийнятті на роботу. Їхнє більш вигідне становище обумовлюється тим, що вони через свій вік, а відповідно знання та загальний розвиток, не здатні конкурувати на ринку праці. Тому ці сприятливі чинники не можна назвати ні перевагами, ні привілеями, останні згідно з ст.24 Конституції України заборонені. Також встановлення мінімального віку для укладення трудового договору обумовлюється необхідністю захисту неповнолітнього від примусової праці відповідно до міжнародних стандартів.

Роботодавець зобов’язаний створити на робочому місці належні умови праці, а також забезпечити дотримання прав неповнолітніх працівників, гарантованих чинним законодавством.