38. Політико-правовий статус Галичини, Північної Буковини та Закарпаття у хіх р. Систематизація права в Україні в першій половині хіх ст.

У XIX ст. Галичина, Буковина і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, являли собою один з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів.

Панівну верхівку становили магнати, шляхта, вище духовенство. Поміщики й церква володіли майже половиною всіх земельних угідь.

Селянство, що становило близько 90 відсотків західноукраїнського населення, перебувало в кріпосній, а після 1848 р.— в напівкріпосній і економічній залежності. У 40-х роках численні повинності поглинали до 85 відсотків прибутку селянських господарств. Хоча особисту залежність кріпаків на Буковині відмінили ще в 1785 р. (селяни отримали право вільного переходу), за ними залишались усі феодальні повинності. На Закарпатті у 40-х роках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій виконували близько 20 видів панських робіт і мали віддавати поміщикові дев’яту частину врожаю.

Унаслідок революційних подій 1848 р. в Австрії було скасовано кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. Але, як і в Росії після 1861р., це не полегшило економічного становища селянства, до них перейшло менше половини земель краю. Селяни мали компенсувати поміщикам двадцятикратну вартість усіх річних повинностей. Вони підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, мали утримувати школи, шляхи тощо.

Землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), селянин мав оплачувати заготівлю дров, будівельних матеріалів, випас худоби. Унаслідок поглиблення капіталістичних відносин на селі поширюється система вільного найму, з’являються сільськогосподарські робітники. Наприкінці століття вкрай зубожілі селяни змушені були емігрувати до СІНА, Бразилії, Канади, інших західних країн.

Прикметою капіталізації міст став розвій промисловості. Розорювалися дрібні місцеві підприємства внаслідок зовнішньої конкуренції, яка значно посилилась з появою залізниці. Великі підприємства переважно зосереджувалися на лісообробці, розвитку якої сприяла гостра потреба в будівельних матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю. В 1870-80 pp. швидкими темпами розвивалися нафтові промисли в районі Дрогобича й Борислава, які давали близько 5 відсотків світового видобутку нафти. В 1901 р. в Галичині була створена спілка фабрикантів.

Внаслідок реформи адміністративно-територіальної системи 1846 р. територію Галичини поділили на 74 повіти (у деяких районах — староства) на чолі із старостами, яких призначав імператор. Численні німецькомовні канцелярії, в яких налічувалося близько 40 тис. чиновників, фактично володарювали над 2,5 млн. населенням Галичини.

У сільських місцевостях політичну владу здійснювали власники землеволодінь — через війтів і мандаторів. Мандатори мали статус державних чиновників, але фактично слугували поміщикам, оскільки ними матеріально забезпечувалися. Це були “всесильні сільські сатрапи” із широкими адміністративно-поліцейськими повноваженнями і навіть правом застосовувати тілесні покарання. Війти призначалися землевласниками з трьох обраних селянами кандидатів. Вони розглядали суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами.

В післяреволюційний період замість губернського правління на Галичині встановлювалось одноособове правління намісника, а на Буковині, що з 1849 р. стала окремою адміністративно-територіальною одиницею, — правління президента краю. В 1861 р. імператор створив у Галичині й Буковині підпорядковані центральній владі крайові сейми, які здійснювали нагляд за управлінням у сфері місцевого самоврядування. Положення про вибори забезпечувало повну перевагу поміщиків і буржуазії у галицькому сеймі польської, а у буковинському румунської національності. Представництво українців у крайових сеймах становило біля 10 відсотків депутатів. Відповідно до галичанського крайового закону про громади (1866 р.) затверджувалися повітові громади (гміни), в яких створювалися керівні органи— повітові ради і виконавчі органи — повітові комітети на чолі з повітовими старостами, які обіймали посади лише після затвердження імператором. Старости мали дуже широкі адміністративно-господарські повноваження. Для підтримання громадського спокою, придушення будь-якого невдоволення правлінням Габсбургів вони могли використовувати жандармерію та військові частини.

У містах і селах обиралися ради, які формували міські й сільські управи (у великих містах магістрати) на чолі з бургомістрами в містах і війтами в селах. За реформою міського самоврядування 33 містам імперії, зокрема Львову й Чернівцям, було надано статути. Згідно зі статутом Львова від 14 жовтня 1870 р. міську владу здійснювали міська рада й магістрат на чолі з президентом.

У першій половині XIX ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, доменіальні й комітатські.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних існували й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, він розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі — третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генеральний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада старшого прокурора, а при окружних судах— державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій державних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова прокуратура — для захисту фінансових інтересів держави.

Адвокатура в Галичині була заснована ще 1781 р. й діяла під загальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала президія адвокатської палати, яка обиралась адвокатами для координації їхньої діяльності. Вимоги до кандидатів в адвокатуру були дуже високими: їм необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семирічне стажування і скласти кваліфікаційні іспити.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських землях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього процесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрійського законодавства.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Західній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивільно-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому продовжувалася робота над його вдосконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що ре­гулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний кодекс (1895 р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності й порівняно з попереднім при­скорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 p.) також наприкінці XVIII ст. попередньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні провини), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ процесуального права. На старих засадах римського права було розроблено широку класифікацію покарань за злочини та “порушення громадського спокою”. Переважним способом покарання стає ув’язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув’язнення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув’язнення з кайданами на ногах; 3) звичайне тюремне ув’язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалася смертна кара, але в більшості випадків імператор, щоб підняти популярність абсолютизму, своїм помилуванням замінював смертні вироки на позбавлення волі.

Новий кримінальний кодекс 1852 р. поділявся на дві частини про злочини й провини. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні терміни, за провини — грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 p.), заборону проживати в даній місцевості тощо. В подальшому до кодексу неодноразово вносилися доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права. Прогресивні правознавці вимагали підвищити з 10 до 16 років вік кримінальної відповідальності, скасувати смертну кару, яку вважали середньовічним варварством, виступали проти застосування статей кодексу за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив демократичним нормам судочинства, і в 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який з незначними змінами діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності й гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Посилювалися буржуазні тенденції в розвиткові правової системи. Нові кодифікації поповнили джерельну базу чинного в Україні права. Розвиток капіталістичних відносин зумовив появу фабрично-заводського й адміністративно-поліцейського законодавства. Аналогічно в Австро-Угорщині було створено нові кодекси, апробація яких відбувалася на західноукраїнських землях.

Наприкінці XVIII ст. з упровадженням на території України губернського поділу й утворенням міських дум фактично призупинялася дія Магдебурзького права. У 1831 р. було остаточно скасовано Магдебурзьке право в усіх магістратських і ратушних містах України, за винятком Києва. Там це право скасовано 23 грудня 1834 р.

Систематизація і кодифікація права. У XVIII ст., як уже зазначалося, здійснювалися неодноразові спроби систематизувати російське і, в тому числі українське, законодавство. На початку XIX ст. ця робота стає особливо інтенсивною, бо відсутність систематизації норм було однією з причин безладдя та зловживань у судах.

У 1801 р. Олександр І заснував чергову, десяту комісію на чолі з П. В. Завадовським (вихідцем з української козацької старшини Чернігівщини). її метою було систематизувати всі чинні нормативні акти, в тому числі і на території України.

У цілому робота систематизаційної комісії першого десятиріччя XIX ст. була дуже продуктивною. Під керівництвом видного державного діяча М. М. Сперанського були підготовлені проекти цивільного, кримінального і торговельного уложень. Однак реакційне дворянство угледіло в них вплив законодавства французької революції, передусім французького цивільного кодексу 1804 р. Як наслідок, систематизаційні роботи були призупинені, Сперанський потрапив у немилість.

У 1826 р. в умовах нової політичної ситуації була поновлена робота щодо систематизації права з метою зібрати всі закони Російської імперії й уніфікувати російську правову систему в масштабах усієї країни, звісно, включаючи й Україну.

Першим завданням щодо систематизації права стала підготовка Повного зібрання законів Російської імперії (ПЗЗ) — найповнішого збірника законодавчих актів, розміщених у хронологічному порядку за номерами і датами затвердження кожного акта царем. Перше видання ПЗЗ було здійснене в 1830 р. Воно складалося з 46 томів, до яких увійшло понад 50 тис. нормативних актів, у тому числі усі договірні статті між Україною і Росією, а також найважливіші акти, що стосувалися державно-правового життя України. У ПЗЗ були об'єднані нормативні акти, починаючи із Соборного Уложення (1649 р.) до нормативних актів, прийнятих на початку царювання Миколи І (1825 p.). Услід за першим виданням ПЗЗ почали готувати і друге, яке вже включало нормативні акти, прийняті після 1825 р.

ПЗЗ насправді було не зовсім повним зібранням законів. Деякі акти кодифікаторам не вдалося розшукати. Пояснювалося це тим, що державні архіви Росії перебували в поганому стані. Не було повного реєстру законодавчого матеріалу, що зберігався в архівах. У деяких випадках окремі акти умисне не вносилися до ПЗЗ. Передусім це стосувалося документів зовнішньополітичного характеру, що зберігали оперативну секретність, а також законів й інших нормативних актів, прийнятих за обставин надзвичайної важливості, або таких, що містили правила внутрішнього розпорядку державних органів. Серед не внесених до ПЗЗ виявилися й деякі нормативні акти першої половини XIX ст., що регулювали правове становище закріпачених селян на Правобережній Україні. Водночас до ПЗЗ увійшли акти, які не мали характеру законів, оскільки саме поняття «закон» у філософсько-правовій теорії початку XIX ст. Не було розроблене. Тут можна знайти акти неюридичного характеру, а також судові прецеденти.

Другим етапом роботи стала підготовка Зводу законів Російської імперії — зібрання чинних на час його видання законодавчих актів, розміщених у тематичному порядку. Акти подавалися в орфографії XIX ст., виключалися нечинні норми, усувалися суперечності, здійснювалося редакційне опрацювання текстів, відкидалися частини норм, які кодифікатори вважали несуттєвими.

Система Зводу була обговорена й затверджена Державною Радою 10 січня 1832 р. Основу структури Зводу становив поділ права на публічне і приватне, що грунтувався на передових західних концепціях, які йшли від римського права.

Після видання Зводу передбачалося приступити до третього етапу систематизації права — створення галузевих уложень, які б містили не тільки старі норми, а й нові, які б відбивали розвиток права. ПЗЗ і Звід були лише інкорпорацією. Створення уложень передбачало кодифікацію, тобто не тільки упорядкування старих норм, а й доповнення, зміну їх за сутністю. Проте саме цього й не хотів імператор Микола І.

Спробою перейти до третього етапу стала кодифікація кримінального права, розпочата відразу ж після видання Зводу. У процесі роботи вивчалася й аналізувалася законодавча, судова й адміністративна практика не тільки Росії, а й більшості європейських держав.

У 1835 р. на території України, яка входила до складу Російської імперії, набув чинності Звід законів у частині регулювання державних і адміністративно-правових відносин. У 1839 р. Микола І підписав постанову про поширення на Київську губернію дії усіх загальнодержавних законів і ліквідацію її виняткового становища. Це стало сигналом до поширення загально-імперської правової системи на територію України. У 1840 р. на Лівобережну, а в 1842 й на Правобережну Україну було поширено дію Зводу законів у частині цивільного і кримінального права. У 1842 р. офіційно скасовано дію Литовського статуту.

Криза кріпосницької системи, зародження буржуазних відносин, розвиток промисловості зумовили необхідність правового регулювання відносин між робітниками, з одного боку, і державою та підприємцями, з іншого. У другій половині XIX ст. держава робить несміливі спроби законодавчого визначення робочого часу, обмеження використання праці малолітніх та ін.

Цивільне право. У першій половині XIX ст. цивільне право почало розвиватися інтенсивніше, що певною мірою пояснювалося зростанням темпів розвитку промисловості й торгівлі.

Головним об'єктом права власності залишалася земля. Тому поміщики, українські і російські, продовжували жадібно концентрувати її у своїх руках. У цей період багато земельних наділів державних селян і козаків перейшли до поміщиків. Це явище було закріплене державним межуванням: на Катеринославщині та Херсонщині — в 1828 p., в Таврії — в 1843 р.

З 1837 р. дворяни в Україні і в Росії дістали право орендувати вільні державні землі строком на 12 років. Але в умовах розкладу феодалізму неминуче відбувається звільнення, відмова від станової зв'язаності, обмежень у правовому регулюванні користування і розпорядження землею. Ряд указів (1801, 1803, 1827 pp.) надали право придбавати землю у власність усім станам, крім закріпаче-них селян. А за указом 1848 р. землю у власність могли придбати і кріпаки, але за згодою поміщика.

Упродовж першої половини XIX ст. утверджується в економіці роль і цінність таких об'єктів власності, як фабрики, заводи, гірничі промисли, їх обладнання. Розширюється коло суб'єктів права на ці об'єкти. У 1848 р. з'явився указ, який дозволяв усім підданим Російської імперії, в тому числі і закріпаченим селянам (знову-таки за згодою поміщиків) придбавати у власність фабрики й заводи.

Своєрідним було регулювання цивільних відносин на Правобережжі. Царський уряд ураховував опозиційні настрої польського населення, особливо польських поміщиків. Так, право дворян розпоряджатися нерухомістю не мало обмежень. Право власності на кріпака можна було підтвердити не тільки відповідними нормами Зводу, а й сеймовими постановами й судовими рішеннями.

Водночас, прагнучи послабити польський національно-визвольний рух, розколоти його національну єдність, царат здійснив господарський опис поміщицьких володінь, а також селянських господарств. Інвентарні правила регулювали також взаємовідносини поміщиків і кріпаків.

На Правобережжі захищалося право власності дворян-татар на землю, а також на кріпаків, яких вони придбали до впровадження тут загальноросійського законодавства.

Серед особливостей регулювання договірних відносин в Україні до введення Зводу можна назвати такі: встановлений російсь­ким законодавством десятирічний строк давності за деякими угодами купівлі-продажу та позовами у зв'язку із заподіянням шкоди тут був скорочений до трьох років; власник мав право продавати свою вотчину (нерухоме майне) навіть тоді, коли вона перебувала за договором або судовим рішенням у тимчасовому володінні третіх осіб; на Лівобережжя не поширювалося право викупу нерухомості; дочки за наявності синів не були спадкоємицями батьківської власності, вони одержували лише чверть спадщини, але материнське майно усі діти спадкодавця — і сини, і дочки успадковували порівну. Багато які з цих положень зберігалися і після введення Зводу.

На початку 40-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювалися так само, як і до XVIII ст.

Знаменною подією у розвитку цивільного права України першої половини XIX ст. було введення в 1840—1842 pp. Зводу законів, у X т. якого вперше в Росії систематизовано цивільне законодавство. З цього моменту російське цивільне законодавство розвивається як самостійна галузь права, а X т. стає своєрідним цивільним кодексом.

У Зводі значне місце було відведене зобов'язальному праву, що викликалося розвитком товарно-грошових відносин. Договори укладалися за взаємною згодою сторін, які домовлялися. Предметом договору могли бути майно або «дії осіб». Договори можна було укладати як письмово, так і усно, але для деяких договорів (позики, дарування, застави нерухомого майна, покладу тощо) вимагалася тільки письмова форма. Будь-який договір, «правильно складений», підлягав виконанню. Закон передбачав такі засоби забезпечення договорів: 1) поручительство; 2) неустойка; 3) застава нерухомого майна; 4) застава рухомого майна.

Договір купівлі-продажу міг укладатися як самим власником, так і іншими особами «за дорученням». Продавати можна було ли­ше те майно, яке належало продавцю на праві власності, в тому числі кріпаків.

Продаж нерухомого майна відбувався через оформлення «купчих крепостей», складання яких детально регламентувалося зако­ном.

Договір найму нерухомого майна оформлювався письмово, рухомого — міг укладатися і «словесно». Нерухоме майно заборонялося здавати в найом на строк понад 12 років.

Договір позики міг укладатися під проценти, але не більш як 6% річних.

У 1-й частині Х-го тому Зводу «О правах и обязанностях семейственных» регулювалися шлюбно-сімейні стосунки. Установлювався шлюбний вік для чоловіків — 18 років, для жінок — 16 років. Особам віком понад 80 років брати шлюб заборонялося. Для шлюбу вимагалася згода не тільки осіб, що мали одружитися, а й їхніх батьків, опікунів або піклувальників (ст. 6). Особи, які перебували на військовій або цивільній службі, мусили мати письмову згоду начальства на їхній шлюб. Поміщицькі селяни не могли брати шлюб без дозволу господаря. Заборонялися шлюби християн з нехристиянами. Крім того, заборонялося брати четвертий шлюб, а також брати новий шлюб без розірвання попереднього.

Законним вважався лише церковний шлюб. Розірвання шлюбу дозволялося рідко і здійснювалося тільки церквою.

Відповідно до законодавства про спадкове право майно переходило до спадкоємців за заповітом або ж за законом. Духовний заповіт могли укладати особи не молодші 21 року «в здравом уме и твердой памяти», які мали право відчужувати своє майно. Для заповіту обов'язковою була письмова форма.

У разі відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Згідно із загальним правилом право успадкування мали родичі чоловічої статі за спадною лінією споріднення, тобто сини померлого. Якщо не було синів, спадкоємцями ставали онуки, у разі відсутності онуків — правнуки тощо. Дочка за життя братів одержувала чотирнадцяту частину нерухомого майна і восьму — рухомого. За відсутності спадкоємців чоловічої статі до успадковування закликалися спадкоємці жіночої статі: доньки, онуки тощо. Якщо не було прямих спадкоємців за спадною лінією споріднення спадок переходив до побічних родичів. За відсутності останніх спадкоємцями ставали батьки. Один з подружжя, який пережив, одержував з нерухомого майна сьому частину, а з рухомого — четверту.

Незважаючи на поширення на Україну чинності цивільного законодавства Росії, цивільно-правові відносини українського сус­пільства ще довго зберігали чимало відмінностей. Це пояснювалося соціально-економічними і національно-політичними особливостями України в цілому, а також окремих її регіонів, приєднаних до Росії в різні часи.

Кримінальне право. Основним джерелом кримінального права в Україні на початку XIX ст. стає російське законодавство. Але з моменту введення в дію Зводу законів норми кримінального права, викладені в книзі першій XV т. Зводу, стають єдиним джерелом кримінального права як в Росії, так і в Україні. Книга складалася з 11 розділів, розділи — з глав, глави поділялися на статті (всього було 765 ст.).

Судочинство. Загальноросійське законодавство про судоустрій і судочинство було поширене на територію Лівобережної України в 1783 р. З прийняттям маніфесту від 27 березня 1793 p., що проголосив приєднання Правобережної України до Росії, Катерина II розпорядилася підготувати «все законы и указы к управлению и судопроизводству по правилам учреждений наших», а також дала вказівки про ліквідацію польських судів і впровадження російського судочинства. Відкриття нових судів відбулося лише в 1796 р. Всупереч покійній імператриці Павло І 3 листопада 1796 р. підписав Указ «О встановлений в Малороссии правления и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам». Як наслідок, на Лівобережжі було частково поновлено колишнє українське судочинство, на Правобережжі — польське судочинство, що грунтувалося на польсько-литовському законодавстві. Микола І указом від ЗО жовтня 1831 р. увів на Правобережжі російську судову систему із збереженням чинності процесуальних норм Литовського статуту. 25 червня 1870 р. своїм указом Микола І поширив дію Зводу законів Російської імперії 1832 р. на Правобережну Україну. З цього моменту впроваджувалося російське судочинство, чинність Литовського статуту була припинена.