Кодекс світського спілкування:

1. ввічливість, такт: «пильнуй інтереси іншого»;

2. схвалення, згода: «не критикуй іншого»; «уникай заперечень»;

3. симпатія: «будь доброзичливий, привітний».

Кодекс ділового спілкування інший:

1. принцип кооперації: «твій внесок повинен бути таким, якого вимагає спільно прийнятий напрям розмови»;

2. принцип достатності інформації — «говори не більше і не менше, ніж потрібно в даний момент»;

3. принцип якості інформації — « не говори неправду»;

4. принцип доцільності — «не відхиляйся від теми, зумій знайти рішення»;

5. «передавай думку ясно і переконливо для співрозмовника»;

6. «умій слухати і зрозуміти потрібну думку»;

7. «умій врахувати індивідуальні особливості співрозмовника заради інтересів справи».

Якщо один співрозмовник орієнтується на принцип ввічливості, а інший — на принцип кооперації, вони можуть потрапити в безглузду, неефективну ситуацію. Отже, правила спілкування повинні бути погоджені і дотримуватися обома учасниками.

2. Кожна людина має свій, цілісний стиль спілкування, що накладає цілком пізнаваний, характерний відбиток на її поведінку і спілкування в будь-яких ситуаціях. Цей стиль не може бути виведений з яких-небудь індивідуальних особливостей і особистісних рис людей — запальності чи витриманості, домінант­ності чи пасивності, довірливості чи закритості і т. ін. Він відбиває саме особливості спілкування людини, що характеризують її загальний підхід до побудови взаємодії з іншими людьми.

Існує три базових стилі спілкування, які пов’язані з базовими ситуаціями спілкування: ритуальний, маніпулятивний і гуманістичний.

Ритуальне спілкування — індивідуальний стиль спілкування, притаманний дуже багатьом людям. Цей стиль походить від соціальних міжгрупових ситуацій спілкування, де головною задачею партнерів є підтримка зв’язку із соціумом, підкріплення уявлення про себе як про члена суспільства. При цьому важливо, що партнер у такому спілкуванні є ніби необхідним атрибутом виконання ритуалу. У реальному житті існує величезна кількість ритуалів, часом дуже різних, ситуацій, у яких кожний бере участь тільки як деяка маска зі заздалегідь заданими властивостями, що вимагають від учасників тільки одного — знання правил гри.

У подібному стилі здійснюється багато контактів, розмов, що з боку, а іноді й зсередини, здаються безглуздими, беззмістовними, тому що вони, на перший погляд, зовсім неінформативні, нецілеспрямовані, не мають і не можуть мати ніякого результату.

У ритуальному спілкуванні головним є підкріплення свого зв’язку зі своєю групою, підкріплення своїх настанов, цінностей, думок і т. ін., підвищення самооцінки і самоповаги. Відзначені риси цього спілкування — неспрямованість, неінформативність, беззмістовність, незалученість чи мала залученість партнерів у спілкування — багато в чому є характерними ознаками ритуального спілкування.

У ритуальному спілкуванні для нас істотне виконання ролі — соціальної, професійної чи міжособистісної. Скажімо, на питання «Як справи?» треба відповідати щось близьке до «Нормально», «Прекрасно», «Відмінно» і т. ін., а от відповіді «Не дуже» або «Потихеньку», що припускають надалі питання «А що так?» і наступну бесіду на цю тему, — це вже вихід з ритуалу вітання та перехід до іншого спілкування. Міжособистісні ролі теж істотні в ритуальному спілкуванні. Скажімо, хтось завжди в компанії виконує роль «Веселуна» чи «Зануди». Якщо в такій компанії у ритуальній розмові про спорт чи політику хтось раптом почне висловлювати які-небудь невідповідні його ролі думки, це порушить ри­туал і викличе подив.

У ритуальному спілкуванні партнери звичайно строго виконують свої ролі і тому сприймають один одного, м’яко кажучи, схематично.

Набагато більше значення для ритуальної поведінки має сприй­няття ситуацій спілкування і та сама комунікативна компетентність, про яку ми вже говорили. Дійсно, для ритуального спілкування надзвичайно важливо правильно розпізнати ситуацію спілкування, з одного боку, і уявити собі, як у ній поводитися, — з іншого.

Роль комунікативної компетентності в ритуальному спілкуванні добре видна на багатьох відомих прикладах. Якщо хто-небудь, розмовляючи з Вами, покладе раптом ноги на стіл, то це, швидше за все, буде розцінено як неповага, хоча добре відомо, що, наприклад, у США — це звичайний стиль поведінки. На питання «Як справи?» в англомовних країнах прийнято відповідати «Прекрасно». І якщо, відповідно до наших норм, сказати «Нормально» — це виб’ється з ритуалу і викличе тривогу у співрозмовника. Таких прикладів можна навести величезну кількість. Важливо зрозуміти, що ритуали детермінуються культурними нормами, знання яких є необхідним для їхнього успішного виконання.

Так само, як і перцептивна сторона ритуального спілкування, комунікативна сторона диктується особливостями конкретного ритуалу. Ними визначено і зміст повідомлення, і конкретні прийоми, які використовуються у комунікації. По суті, байдуже, що саме обговорюватиметься — політика чи останні моди, голов­ною характеристикою буде не тема, а її прийнятність у цьому ритуалі даної групи.

Прийоми комунікації також цілком залежатимуть від конкрет­ного ритуалу. Тут важливо відзначити, що в ритуальному спіл­куванні ніколи, або майже ніколи, реально не висувається задача зміни думки чи думки, настанови партнера. Більш того, у цих випадках взагалі не передбачається яка-небудь зміна, все з початку і до кінця задане; незмінним є співвідношення сил і думок, з яким усі знайомі, і якого необхідно дотримуватися. Навіть якщо існує різниця думок — це така сама частина ритуального спілкування, як і єдність думок.

Отже, якщо немає задачі зміни думок, впливу на іншого, тоді немає й задачі переконання, а виходить, і немає потреби використовувати якісь спеціальні прийоми. З’ясувавши, наприклад, різницю в поглядах, її беруть до уваги, і ретельно обходять цей пункт. А якщо все-таки є якісь прийоми, спрямовані на підвищення ефективності впливу, то найчастіше ці прийоми — теж час­тина ритуалу. От, наприклад, міжособистісна роль «Ерудит» припускає посилання на джерела, авторитети; прийнята у компанії роль «Я людина проста» припускає... і т. ін.

З іншого боку, існують складні ритуали, у які в обов’язковому порядку включені певні прийоми впливу. Наприклад, ритуал захисту дисертації. Звичайно все, що відбувається, включаючи те, хто і що скаже, а також результат голосування, відомо заздалегідь. Однак дисертант повинен переконувати, опонент сперечатися і т. ін. Важливим показником необов’язковості переконання і реакції на нього в ритуальному спілкуванні є відсутність, як правило, емоційної реак­ції на такі прийоми, що в іншому випадку її б викликали.

Метою ритуального спілкування є не зміна іншого, не вплив на нього, а підтвердження себе — своїх думок, своїх уявлень. Тому природно, що учасники такого спілкування намагаються уникнути будь-якого зіткнення думок. Якщо людина добре орієн­тується в ситуації, якщо вона компетентна у ритуалах, то ефек- тивність спілкування буде для неї високою — вона зміцнить свою самооцінку і уявлення про світ. Якщо ж відбудеться якийсь збій, наприклад, виникне непередбачений ритуалом спір, то спілкування перестає бути ритуальним, і ефективність його буде оцінюватися по-іншому. Ефективність власне ритуального спілкування у даному випадку буде низькою.

Інтерактивна сторона ритуального спілкування визначається тим, що ситуація сприймається як міжгрупова; це означає, що і дії партнера і свої власні розуміються відповідно до ритуалів, прийнятих в даній групі чи між групами. Такі описані Е. Берном «Розваги» — розгорнуті ритуальні бесіди, прийняті у певних групах. Наприклад, розвага «Що по чому?», «Дженерал Моторс» (про порівняльні переваги різних марок автомобілів) та ін.

Коли будь-яка ситуація спілкування сприймається чи перетворюється людиною в ритуал, можна говорити про ритуальний стиль спілкування. Цей стиль добре пізнаваний — він завжди припускає велику, навіть перебільшену увагу до форми спілкування, до дотримання правил і, загалом, нехтування змістом. Імовірно, у багатьох випадках можна говорити, що корені ритуального стилю лежать у незадоволеності людини своїм положенням серед людей, у реальній незалученості в значимі людські відносини, тобто ритуальний стиль майже завжди свідчить про психологічне неблагополуччя.

Варто підкреслити, що особистісно людина не занурена у ритуальне спілкування, воно проходить ніби стороною, «по дотичній» до найважливіших проблем і інтересів людини. Хоча в багатьох випадках ми з задоволенням беремо участь у такому спілку­ванні, у ще більшій кількості випадків ми беремо участь у ньому просто автоматично, виконуючи вимоги ситуації, практично не усвідомлюючи, не даючи собі звіт в тому, що робимо. Ми багато разів вітаємось і розкланюємося зі знайомими й незнайомими людьми в рідній установі, на сходовій клітці, на вулиці, запитуємо їх «Як справи?», довідуємося, що «Нормально», говоримо про погоду, лаємо громадський транспорт, що «погано ходить», розповідаємо і вислуховуємо анекдоти, сміємося, — і все це відбувається між іншим, зовсім нас не торкаючись. Таке спілкування людині теж необхідне. Якщо б воно було відсутнє цілком, реакція людини була б далеко не оптимістичною, адже позбавлення її багатьох ритуалів безпосередньо свідчить і сприймає­ться як соціальна ізоляція. Звідси зрозумілим є значення для людини ритуального спілкування.

Та все ж рідко ритуальне спілкування переважає в житті. Часто воно буває лише прологом до іншого спілкування. Коли ритуальність порушується, тоді починається інше спілкування. По суті, ритуальне спілкування — це лише крайній полюс великого континуума перехідних один у одного видів спілкування, які іноді важко розділити, континуума між «чисто соціальним» і «чисто психологічним» спілкуванням. Ритуальне спілкування — це суто соціальне спілкування, з якого «за правилами гри» виганяються всі «психологічні», тобто індивідуальні, особистісні риси, де вони не важливі, не потрібні, навіть заважають, де головне — досягнення злиття із соціумом, проявлення себе як члена суспільства і підтримка цієї єдності з ним.

Наступним дуже поширеним стилем спілкування є маніпулятивне спілкування. Розглядаючи його, необхідно мати на увазі, що практично всі характеристики і складові маніпулятивного спілкування безпосередньо залежать чи випливають з основного визначення: маніпулятивне спілкування — це таке спілкування, за якого до партнера ставляться як до засобу досягнення зовнішніх стосовно нього цілей.

Перше, що важливо виділити — це спосіб сприйняття партнера в такому спілкуванні. Він розглядається не як цілісна людина, а скоріше як сукупність функціональних якостей, що можуть стати при нагоді для досягнення своєї мети.

Які механізми соціального сприйняття у такому спілкуванні? Це питання істотне ще тому, що, розуміючи механізм, можна приблизно припускати, як відображається інший, яке враження, уявлення про нього формується. Цей механізм — сте­реотипізація, соціальна чи індивідуальна, й атрибуція. Дійсно, якщо в маніпулятивному спілкуванні найбільш точно і добре сприймаються деякі властивості і якості людини, що можуть являти собою матеріал для досягнення мети, то все інше, ймовірно, мусить якось добудовуватися. Таке добудовування відбувається і може мати, як уже відзначалося, у своїй основі або соціальні стереотипи, або імпліцитні теорії особистості — індивідуальні стереотипи.

Якщо в будь-якій ситуації для людини найважливішою є групова приналежність партнера (професійна, етнічна, вікова і т. ін.) і пов’язані з нею функції (наприклад, професійні), то вступає в дію механізм соціальної стереотипізації. Цікаво, що саме в сфері маніпулятивного спілкування робиться більшість помилок переваги, привабливості, відносин. Спираючись на одну характеристику партнера, людина у маніпулятивному спілкуванні додатково до потрібних їй властивостей добудовує інші за стереотипом (зразком), і надалі спілкується з цим утіленим стереотипом.

Однак може бути ситуація, коли «включається» індивідуальна стереотипізація, коли, знаючи чи припускаючи одну з якостей партнера (наприклад, доброту), людина добудовує решту його якостей у відповідності зі своєю імпліцитною теорією особистості, тобто зі своїми уявленнями про те, які якості з якими повинні сполучатися. Якщо людина добра, то вона, скоріше за все, одночасно і терпляча, з усім погоджується і т. ін.

На основі такого роду розуміння іншого і відбувається спілкування. Цей тип соціального сприйняття, як уже відзначалося, має як свої переваги, так і недоліки. З одного боку, він дуже «економічний», тому що дозволяє мати справу лише з «потрібними» якостями, а саме це є «ідеалом» маніпулятивного спілкування. З іншого боку, таке сприйняття включає помилки, що виявляють себе тут і там у процесі маніпулятивного спілкування.

За такого стилю спілкування існує також як специфічне уявлення про себе, так і самоподача. Дійсно, що важливо продемонструвати співрозмовнику у маніпулятивному спілкуванні? Ймовірно, тільки те, що допоможе досягненню мети. І тут відбуваєть­ся, так би мовити, відлік від партнера: до наявного його образу (а це стереотип!) добудовується свій образ таким чином, аби він, з одного боку, не заперечував передбачуваним очікуванням парт­нера, а з іншого боку, був до нього додатковим.

У маніпулятивному спілкуванні замість свого образу ми «підсуваємо» партнеру стереотип, який вважаємо найбільш вигідним у даний момент. І справа не в тому, має він відношення до реальності чи він помилковий — ви одночасно цілком можете бути і турботливим батьком, і уважним чоловіком, і справжнім мужчиною. Головне, що в уявленні про себе відбувається ніби роз’єдна­ння на складові — ролі, функції, якості, кожна з яких може бути використана як розмінна монета у маніпулятивному спілкуванні. Звідси — у маніпулятивному спілкуванні відбувається маніпуляція не тільки партнером, але й собою.

Отже, можна виділити наступні характеристики самоподачі і самопредставлення у маніпулятивному спілкуванні: фрагментарність, упор на стереотипізацію, висування помилкових мотивів і причин дій. Специфічним образом у цьому типі спілкування виявляється й самосприйняття.

Обговорюваний стиль спілкування накладає свій відбиток не тільки на перцептивну, але і на комунікативну сторону спілкуван­ня. Розглядаючи комунікативну сторону, ми говорили про те, що принциповим, визначальним моментом тут є уявлення про партнера. Він може розглядатися як пасивний одержувач повідомлення або як активний збирач інформації, або як взаємодіючий. У випадку пасивності партнера збільшення ефективності комунікації може відбуватися за рахунок поліпшення техніки, що прямо являє собою маніпулювання реакціями співрозмовника на основі знання самого співрозмовника і його ставлення до дійсності. Саме у маніпулятивному спілкуванні набувають величезного значення всі ті прийоми і методи підвищення ефективності впливу, які нами вже розглядалися.

Навіть якщо в обох партнерів є свої цілі відносно зміни співрозмовника, все одно вони обидва здійснюють односпрямовану маніпуляцію, просто у зворотних напрямах, — і переможе той, хто виявиться більш спритним маніпулятором, тобто той, хто краще знає партнера, краще розуміє свої цілі і краще опанував техніку.

Із цього судження не варто робити висновок про те, що маніпуляція — це завжди погано, і треба проголосити гасло: «Смерть маніпуляторам!». Слід усвідомлювати, що величезна кількість професійних задач, що припускають спілкування, має на увазі саме маніпулятивне спілкування. По суті, будь-яке навчання (суб’єк­ту треба дати нові знання про світ), переконання, управління іноді містить маніпулятивне спілкування. Тому їхня ефективність багато в чому залежить від ступеня знання законів і техніки маніпулятивного спілкування.

Що стосується власне взаємодії в маніпулятивному спілкуванні (його інтерактивної сторони), тут найбільш істотним є те, що маніпулятивний стиль припускає сприйняття будь-якої ситуації як цільової, а відповідне трактування дій партнера — як тактику, стратегію, спосіб досягнення його, партнера, цілей.

Істотною особливістю інтерактивної сторони в маніпулятивному спілкуванні є точний вибір позиції у спілкуванні. Тому що головне — ціль, а інша людина — засіб її досягнення, необхідно знайти до неї підхід. Тому з однією людиною розмова буде з позиції «Батька», з іншою — з позиції «Дитини», оскільки варто обрати саме ту позицію, що є зручною, вигідною в даній ситуації. Мабуть, саме в маніпулятивному спілкуванні інтерактивна сторона найбільш різноманітна і складна.

Маніпулятивне спілкування — надзвичайно поширений вид спілкування, він займає ніби центральну частину континуума соціально-психологічного, включаючи специфіку обох полюсів, і, крім того, він в основному зустрічається там, де є спільна діяльність людей. Саме тому його не можна не враховувати, і успіх спільної діяльності, де б вона не проходила, багато в чому залежить від умілості людини в маніпулятивному спілкуванні. Тому усвідомлення його законів є важливим для кожного.

Тим часом існує ще один істотний момент, про який не можна забувати. Це ставлення людини до маніпулятивного спілкування і зворотного впливу маніпулятивного стилю на людину. Ставлення до такого спілкування залежить від розуміння його особливостей і специфіки. Людина може ставитися до нього, як до необхідного інструмента, яким треба уміти користуватися, щоб досягати власних цілей; може ставитися як до неминучого зла, з яким треба вміти поводитися, чи як до єдиного реального спілкування, що віддзеркалює «природу людей». Від того, як людина ставиться до маніпулятивного типу спілкування, дуже багато чого залежить, і насамперед, ставлення до неї оточуючих.

І нарешті, існує й зворотний вплив маніпулятивного спілкування на особистість, яка його використовує. Ймовірно, має сенс говорити про існування маніпулятивної деформації особистості у тих випадках, коли в силу частого професійного його вживання, гарного опанування і, відповідно, постійних успіхів на цьому терені, людина починає вважати маніпулятивне спілкування за єдино можливе, єдино правильне, а людей спри­ймати виключно як маріонеток, фігур у своїх маніпуляціях. У такому випадку все спілкування людини зводиться до маніпуляції тоді, коли це потрібно, і коли вона зовсім невиправдана. Цілком ритуальне вітання перетворюється в маніпуляцію, і відверта душевна розмова неможлива, оскільки завжди є задана спочатку мета, і партнер — не «душа», а засіб досягнення мети, навіть якщо ця мета — допомогти партнеру. Наприклад, з деякими застереженнями можна вважати професійну деформацію вчителів і викладачів частковим випадком маніпулятивної деформації — у спілкуванні старих учителів майже завжди присут­ня мета пояснити, показати, навчити.

Гуманістичне спілкування за багатьма характеристиками різ­ниться від інших стилів. Це найбільшою мірою особистісне спілкування, що дозволяє задовільнити людську потребу в розумінні, співчутті, співпереживанні. Ні ритуальне, ні маніпулятивне спілкування не дозволяють цілком задовільнити цю життєво важливу потребу. Цілі гуманістичного спілкування пов’язані з партнером, визначаються ним, прояснюються в ході спілкування, вони не закріплені, не заплановані до початку спілкування, до того ж можуть гнучко змінюватися. Важливою особливістю гуманістичного спілкування є те, що очікуваним результатом спілкування є не підтримка соціальних зв’язків, як у ритуальному, не зміна партнера, як у маніпулятивному, а спільні переміни уявлень обох партнерів, зумовлені глибиною спілкування.

Таким чином, гуманістичне спілкування припускає щире, довірче спілкування, яке детерміноване не стільки зовні (метою, умовами, ситуацією, стереотипами), скільки зсередини (індивідуальністю, настроєм, ставленням до партнера). Це не означає, що гуманістичне спілкування не припускає соціальної детермінації. Очевидно, що людина, як би вона не спілкувалася, все одно залишається соціальним суб’єктом. Однак у гуманістичному спілкуванні більше, ніж в інших видах спілкування, простежується залежність від індивідуальності. Саме в цьому розумінні можна говорити, що гуманістичне спілкування — найпсихологічніше з розглянутих стилів спілкування.

Зрозуміло, що гуманістичне спілкування має свої особливості, свої вимоги до характеристик спілкування. І комунікативна сторона спілкування, й інтерактивна та перцептивна повинні мати тут свою специфіку.

Особливості комунікативної сторони спілкування випливають з особливостей взаємин партнерів. Гуманістичне спілкування — це довірче спілкування, а довіра є дуже істотним фактором для ефективної комунікації. Основним механізмом впливу в гуманістичному спілкуванні є механізм навіювання, сугестія — найефективніший з усіх можливих механізмів. Але важливо також і те, що це не просто навіювання, тому що обидва партнери довіряють один одному, — і тому результатом комунікації в гуманістичному спілкуванні є не зміна одного з них, а взаємна, спільна переміна обох.

3.Одним з безлічі актуальних питань, що концентрує в собі проблема психологічного впливу, є розуміння механізмів і способів зміни суб’єктивного світу особистості, її світогляду і поведінки. Під «психологічним впливом» розуміється «зміна психологічних характеристик особистості, групових норм, суспільної думки чи настрою за рахунок використання психологічних, соціально-психологічних закономірностей».

Очевидно, що результат впливу деякою мірою буде залежати від обраних способів чи стратегій. Якщо ми орієнтовані на швидкий результат, то виберемо спосіб, що не вимагає довгих пояснень і міркувань, більш напористий і строгий. Якщо ж ми працюємо на перспективу, й у нас є час для пояснень, то будемо діяти більш м’яким, ласкавим, дружнім способом, що дозволяє іншому суб’єкту включитися в процес взаємодії творчо.

Вітчизняні психологи пропонують кілька типологій стратегій впливу на людину, основним критерієм у яких є ставлення до партнера по спілкуванню як до суб’єкта чи об’єкта. Уявляється цікавим зупинитися на типології основних стратегій психологічного впливу, яку запропонував Г. А. Ковальов. На його думку, у реальній людській життєдіяльності мають місце три основні стратегії — «імперативна», «маніпулятивна» і «розвиваюча».

Імперативна стратегія відповідає «об’єктній», чи «реактивній» парадигмі в психології, відповідно до якої психіка й людина в цілому розглядаються як пасивний об’єкт впливу зовнішніх умов і продукт цих умов. Використання імперативних методів впливу приводить найчастіше лише до зовнішнього короткочасного підпорядкування з боку об’єкта впливу і не торкається глибинних структур його психічної організації. Імперативна стратегія найбільш доречна й ефективна в екстремальних ситуаціях, де потрібним є оперативне прийняття й виконання важливих для збереження системи рішень в умовах дефіциту часу, а також при регламентації ієрархічних відносин у системах «закритого» типу.

Маніпулятивна стратегія відповідає «суб’єктній» парадигмі, що ґрунтується на твердженні про активність та індивідуальну винахідливість психічного відображення зовнішніх впливів, де суб’єкт сам впливає на психологічну інформацію, що надходить ззовні. Маніпулятивна стратегія реалізується головним чином за допомогою прийомів підсвідомого стимулювання, що «діють в обхід» психічного контролю, а також так званих маскувальних і конверсійних технік, що блокують систему психологічних захистів чи руйнують її, вибудовуючи натомість нову суб’єктивну просторово-часову організацію, нову модель світу.

Розвиваюча стратегія ґрунтується на «суб’єкт-об’єктній», чи «діалогічній» парадигмі, де психіка виступає як відкрита система, що знаходиться у постійній взаємодії, яка має внутрішній і зовнішній контури регулювання. Психіка в цьому випадку розглядається як багатомірне і «інтерсуб’єктне» за своєю природою утворення. «Розвиваюча стратегія забезпечує, на від­міну від двох інших стратегій, актуалізацію потенціалів власного розвитку кожної зі взаємодіючих між собою систем. Психологічними умовами реалізації такої стратегії впливу є діалог і обопільна відкритість. Це припускає, що дві системи в стані діалогу починають утворювати деякий спільний простір і часову довжину, створювати єдину «подію», у якій вплив (у традиційному, «суб’єкт-об’єктному» значенні цього поняття) перестає існувати, поступаючись місцем просторово-часовій єдності цих систем». Діалог, як відкритий з обох боків процес, припускає не тільки досить високий рівень психологічної культури суб’єкта, але і той факт, що діалогу треба учитися, й учитися постійно. Повинні бути організовані умови для такої діалогічної взаємодії.

Є. Л. Доценко пропонує п’ять рівнів настанов на взаємодію в міжособистісних відносинах.

1. Домінування. Ставлення до іншого як до речі чи засобу досягнення своїх цілей, ігнорування його інтересів і намірів. Праг­нення володіти, розпоряджатися, здобути необмежену однобічну перевагу. Відкритий, без маскування, імперативний вплив — від насильства, придушення до навіювання, наказу.

2. Маніпуляція. Ставлення до партнера по взаємодії, як до «речі особливого роду» — тенденція до ігнорування його інтересів і намірів. Вплив прихований, з опорою на автоматизми і стереотипи, із залученням більш складного, опосередкованого тиску. Найбільше використовувані способи впливу — провокація, обман, інтрига, натяк.

3. Суперництво. Партнер по взаємодії сприймається як небезпечний і непередбачений, на силу якого треба зважати. Прагнення переграти його, вирвати однобічну перевагу. Інтереси іншого враховуються в тій мірі, у який це диктується задачами боротьби з ним. Засобами ведення боротьби можуть бути окремі види «тонкої» маніпуляції, чергування відкритих і закритих прийомів впливу, «джентльменські» чи тимчасові тактичні угоди.

4. Партнерство. Ставлення до іншого як до рівного, що має право бути таким, який він є, з яким треба рахуватись. Прагнення не допустити втрат для себе, розкриваючи цілі своєї діяльності. Рівноправ­ні, але обережні відносини, узгодження своїх інтересів і намірів, спільна рефлексія. Основні способи впливу будуються на договорі, що служить як засобом об’єднання, так і засобом створення тиску.

5. Співдружність. Ставлення до іншого як до самоцінності. Прагнення до об’єднання, спільної діяльності для досягнення близьких чи збіжних цілей. Основний інструмент взаємодії — вже не договір, а згода (консенсус).

Такі рівні, як домінування і маніпуляція, характеризуються крайньою несиметричністю ставлень, коли один суб’єкт панує над іншим. На іншому «полюсі» знаходяться рівноправні, симетричні відносини співдружності, які дозволяють партнерам об’єднуватися для вирішення проблем, що виникають. Так само сила впливу на іншу людину є більш грубою і примітивною на рівнях домінування і маніпуляції, поступово стаючи усе більш м’якою і непомітною при переході до більш симетричних відносин.

Критерій симетричності використовує й Є. В. Сидоренко (Сидоренко, 1997), розділяючи види впливу на конструктивні і неконструктивні. При неконструктивних видах впливу одна людина прагне уподібнити почуття чи дії іншого своїм планам, задумам, бажанням, почуттям або діям. Особливість конструктивного впливу — у тому, що уподібнення партнерів один одному відбувається з їхньої взаємної згоди.

Серед психологічних засобів впливу Є. В. Сидоренко виділяє переконання, контраргументацію і конфронтацію. Вона також відзначає, що, незалежно від виду і способу впливу, він завжди диктується власними потребами людини. І якщо звернутися, наприклад, до ієрархії потреб А. Маслоу, то чим вище рівень задоволення потреб людини (від фізіологічних і потреб безпеки до потреб самоповаги і самоактуалізації), тим більш творчим буде її вплив на іншу людину. Саме на вищому рівні ієрархії потреб люди найповніше розкривають свій потенціал, стають повноцінними творцями власного життя. Чим більш альтруїстичну і духовну з наших потреб ми задовольняємо, тим більше творчим, емпатичним й розвиваючим буде наш вплив на інших людей.