Література

Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч.пос.-К.:КНЕУ,1998.

Гелейс Є., Рутар С. Політологія: Навч. пос. -К. :3нання, 1999.

Мадіссон В.В.,Шахов 3.А. Політологія міжнародних відносин: Навч.пос.-К.: Либідь,1997.

Тодоров И.Я. Международное право й международные отношения в вопросах та ответах. - Донецк: Центр подготовки абитуриентов. 1998.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч.пос. для студентів вищ. навч. закладів. - К.: Генеза, 1997.

Розділ хvii. Політичне прогнозування та проблеми футурології План

1. Політичне прогнозування: суть, методи, об’єктивні умови і суб’єктивні фактори.

2. Сучасні футурологічні концепції.

3. Перспективи і тенденції політичного розвитку людства.

В наш час різко підвищилось значення соціального прогнозування. Соціальне прогнозування – один з основних напрямків конкретно соціологічних досліджень, спеціальний об’єкт якого складають перспективи розвитку визначених соціальних процесів.

Соціальне прогнозування – це процес, який містить в собі відповідь на питання про те, що може реально статися у майбутньому, також відповіді на питання, коли цього треба очікувати, які форми набуде майбутнє, яка його модель, яка степінь ймовірності прогнозу.

Політичне прогнозування є частиною соціального прогнозування. Щоб керувати людьми, треба вміти передбачати. Розробка стратегії і тактики політичної дії неможлива без прогнозування.

Політичне прогнозування обумовлене особливостями сучасної епохи, яка насичена тривожними передчуттями у зв’язку з різким загостренням глобальних проблем.

Підвищена тривога відчувається в країнах СНД, де непередбаченість політичних процесів, яка посилюється, дестабілізує суспільство і створює перешкоди конструктивним заходам довгострокового рівня: процесам накопичення та інвестування в економіці, стратегічному партнерству у зовнішній політиці і т.д.

Політичне передбачення, прогнозування неможливе без наукового пізнання соціальної реальності, перш за все закономірностей політики. Союз науки і політики тут особливо важливий. На “як-небудь” покладатися не можна. Передбачення здійснюється на основі законів науки і являє собою одну з форм реалізації останніх.

Прогнозування в політиці (від грець. prognộsis – передбачення, віщування) – це пояснення можливих станів, змін політичної системи, її інститутів, інших політичних явищ у визначених межах соціального часу і простору.

Політичний прогноз – результат прогностичної діяльності, її зміст – імовірне судження про майбутній стан даної політичної системи, її елементів з зазначенням визначених строків їх зміни. Прогнозування нерозривно пов’язане з плануванням, проектуванням і управлінням, являє собою спосіб підготовки і вироблення політичних рішень. Політичний прогноз – це проект курсу, який розробляється, стратегії і тактики політичної дії.

Будь-яка політична програма містить в собі сукупність прогнозів, які належать до різних сторін запланованої діяльності державних інститутів, партій та ін. громадсько-політичних організацій. Наукова і практична цінність програм визначається рівнем обгрунтування й достовірності прогнозів, які в них містяться. Насиченість програм утопічними передбаченнями зумовлює неможливість їх виконання. Подібні програми перетворюються в знаряддя ідеологічних маніпуляцій або, що набагато гірше, в засіб обгрунтування насильницьких політичних експериментів над суспільством.

Звичайно, будь-які політичні проекти, які розраховані на перспективу, не вичерпуються інтерпретацією дійсності, а містять опис моделей якихось нових форм політичного життя, які ті чи інші політичні сили прагнуть втілити в реальність. І в цьому аспекті вони не обходяться без елементів утопії як форми зображення ідеальних відносин, структур і т.д. Наявність їх ще не дає обгрунтування для негативної оцінки проекту. Адже політика – мистецтво можливого. Інша справа, якщо в політичному проекті домінує не реалістичне мислення, а цілком так звані абсолютні утопії, нездійснені в принципі, які протистоять об’єктивним можливостям соціуму.

Потреба в передбаченні політичних подій і політичної долі окремих груп населення, класів і цілих громад супроводжує людство на протязі всієї його політичної історії. Особливо ця потреба загострюється в нестабільні, перехідні епохи, коли руйнуються попередній порядок та уклад життя, і люди із здивуванням з’ясовують слабкість та проблематичність того, що здавалось непорушним або вирішеним “цілком і повністю”.

Непередбаченість майбутнього все більш зростає. В традиційному суспільстві майбутнє в цілому було більш передбачуване, для більшості людей.

Соціальний статус був становим (спадковим), тобто гарантованим. І лише тоді, коли на місці традиційного станового суспільства виникло сучасне масове суспільство, в якому соціальний статус втратив спадковий характер і став проблематичним і суперечливим, люди дійсно зіткнулися з феноменом негативного буття відкритого майбутнього.

Тому людина і має визначення “єство розумне”(Homo sapiens), що не виносить хаосу в оточуючому світі, (як і у власній душі), шукає основи логіки та порядку. Вся людська культура (і наука як її найбільш раціоналізований компонент) може бути визначена як засіб боротьби з хаосом.

Передбачення громадських процесів і явищ базується на даних історії, соціології, статистики, демографії та ін. наук. Пропонуємо наступні критерії і умови різниці між науковим прогнозуванням і утопічним політичним прожектуванням.

Перше – принцип незалежної експертизи. Якщо експерти дійсно незалежні, то тиск наукової раціональності (творчої мотивації, етики і традиції наукової співдружності), як правило, підвищує тиск позанаукових факторів. Чим послідовніше здійснюється принцип розподілу політичної і духовної сфери, вище автономія наукового співтовариства (поряд з автономією мистецькою, релігійною та інших галузевих еліт), тим легше задовільняються вимоги незалежної експертизи. Сама по собі незалежна експертиза, звісно, не гарантує позитивного результату і не страхує вченого від тих чи інших “захоплень”.

Друге – операційний характер інформації, яка генерується в ході процесу прогнозування.

Операційність інформації – означає здатність її переводу на мову точних цифр та інших показників, які обчислюються, а також на мову організаційно-управлінських рішень.

Утопія може бути продуктом вельми обдарованої творчої фантазії і збуджувати уми сучасників, але при цьому вона зостається абстракцією, яка літає над світом фактів і рішень. Там, де в політику впроваджується утопія, неодмінно виникає стара (відома з часів Відродження) ситуація “двох істин”: ідеологічної “істини”, яка вимірюється відповідністю букви того або іншого “вчення”, і істини “практичної”, статус якої демонстративно принижується завдяки посиленням на “не типовість”, “приземленність”, “повзучий емпіризм” і т.д.

Орієнтація на операційність є безпомилковою ознакою, яка дозволяє відрізняти наукове співтовариство прогнозистів від людей, які одержимі утопією.

Отже, ще одним критерієм наукового прогнозування є принцип веріфіцирування.

Веріфіцирування (можливість перевірки) прогнозу розкривається через такі ознаки, як достовірність (оцінка імовірності прогнозу для заданого довірчого інтервалу часу), точність (оцінка довірчого інтервалу прогнозу для заданої імовірності його здійснення) та обгрунтування (оцінка зіставлення альтернативних сценаріїв за імовірностним критерієм).

Прогнозування – багатоплановий процес дослідницької діяльності, який будується на базі визначеної методології та використання комплексу наукових методів. В їх числі аналогія, системний аналіз, статистичні методи, соціологічне дослідження, матричний метод, аналіз за схемою дія – результат та інші. В якості основних способів розробки прогнозів визнаються: екстраполяція, моделювання, опитування експертів, історична аналогія, сценарій майбутнього, комп’ютерне моделювання.

Кожний з цих методів має свої переваги і недоліки. Але які б методи не використовувались для одержання найбільш достовірної інформації про майбутнє, необхідно виходити з аналізу конкретної ситуації, дійсних причинно-наслідкових зв’язків минулого, сучасного і майбутнього, об’єктивних процесів, генезису протиріч. Тільки тоді прогноз буде дійсно науковим, коли весь хід мислення логічно бездоганний, доказовий і послідовний.

Висновки по аналогії бувають вірними тільки тоді, коли враховують притаманні кожному з порівнюваних об’єктів або явищ якісні характеристики, які визначають специфіку їх взаємодії. Аналогія, основою якої є схожість деяких зовнішніх несуттєвих сторін об’єктів або явищ, не є науковою і веде до помилки.

Застосування методу історичних аналогій вельми обмежене, тому що майбутнє розвитку людського суспільства не зводиться до повторення минулого і по можливості не повторює небажаних наслідків діяльності людей.

Невисока точність прогнозу і при використанні методу екстраполяції, особливо тоді, коли ми робимо спробу зазирнути у віддалене майбутнє на основі будь-яких якісних показників. Не завжди ефективним є і метод експертних оцінок.

Найбільш надійним у визначенні майбутнього є застосування комплексних методів прогнозування. Експертні оцінки отриманих даних за допомогою комп’ютерного моделювання можуть дати найбільш надійну інформацію про майбутнє.

Процес прогнозування характеризується низкою етапів: визначення об’єкту, методів, цілі, робочих гіпотез (прогнозна орієнтація); збір даних, які впливають на зміну об’єкту (прогнозний фон); розробка похідної моделі (структура об’єкту); складання пошукового прогнозу в межах вирішення цього завдання. Визначення можливих сценарних подій; виведення нормативного прогнозу; оцінка достовірності та уточнення прогностичних моделей, формування рекомендацій для прийняття рішень.

Розроблений політичний прогноз багатофункціональний.

Прогноз виконує розвідувальну функцію, оскільки служить відправним пунктом для виявлення ще невідомих тенденцій, можливостей, резервів, та й небезпечностей у розвитку політичної системи. Має місце також системно – аналітична функція прогнозу: на його основі формулюються знання системних взаємозв’язків та взаємодій політичних інститутів. Прогноз спрямований на вирішення проблем управління політичною системою в цілому. Отже, прогноз – це засіб інтенсифікації діяльності суб’єктів політики, підвищення її результативності.

Політичне прогнозування характеризується своєю специфікою, яка виявляється перш за все при аналізі методології. Теоретико-методологічна база – найважливіша умова достовірності прогнозування. Мається на увазі в першу чергу теоретичне пояснення факторів детермінації політичного прогнозу, що зумовлює орієнтацію прогностичного мислення. Такими виступають:

а) об’єктивні закономірності тенденції зміни політичної системи;

б) принципи та норми функціонування даної політичної системи;

в) фактор часу;

г) геополітичний та демографічний фактори;

д) цілі прогностичної діяльності.

Зупинимося на окремих моментах. Дослідження об’єктивних тенденцій складають серцевину розробки прогнозної орієнтації, та можливо, й прогнозного фону. Об’єктивні тенденції акумулюють собою суттєво значущі потреби, які складаються, виражають їх характер і спрямованість впливу на поведінку суспільства. Вивчення потреб дає можливість судити про майбутні зміни в діяльності суб’єктів і структур, тому що потреби характеризують необхідність у визначених, інших, ніж існуючі, політичних умовах життєдіяльності.

Об’єкти прогнозування в політичній науці мають яскраво виражену специфіку у порівнянні з природно-науковими об’єктами.

В політиці, на стан об’єкту впливає воля політичних суб’єктів, в тому числі воля об’єкту, який прогнозується. Одна справа передбачити стан не залежних від іншої волі об’єктів, майбутній стан яких є цінностно-нейтральним. Інша справа – прогнозувати підсумки подій, в які ми так чи інакше залучені в якості зацікавлених суб’єктів. Тут з’являються головні методологічні труднощі: як визначити міру “підкореності” тих чи інших громадсько-політичних феноменів нашій волі, нашим проектним зусиллям? У зв’язку з цим можна порівняти дві методологічні презумпції. Перша: об’єкти політичного прогнозування характеризуються визначеним інваріантним змістом (“внутрішня суть”, “природний стан”) і, прогнозуючи їх стан у майбутньому, треба мати на увазі “об’єктивну тенденцію”, яка задана цим змістом.

Наприклад, прогнозуючи тоталітарний режим, ми можемо виходити з тієї презумпції, що існують “природні” критерії людського буття, яким цей режим не відповідає, і отже ми вправі вважати, що рано чи пізно він неодмінно розвалиться як “ненормальний”, девіантний, “нав’язаний” і т.п. При цьому під природними, або субстанціональними, основами методології різних орієнтацій можуть припускати різні речі. Це можуть бути “природні”, “не відчужені” права людини, які тоталітарний режим порушує і тим самим закладає міну під своє майбутнє – природа людини повинна взяти реванш. Але статусом субстанціонального початку в інших системах відрахування можуть мати місце такі поняття, як потреби економічного і соціального розвитку, закони розвитку виробничих сил, вимоги даної історичної фази, дух сучасної епохи та ін.

Якщо ми припускаємо, що той чи інший режим кидає виклик цим субстанціям, в яких втілені “історичні закономірності”, “імперативи прогресу” і т.п., то з’являються основи для відповідного прогнозу відносно історичних наслідків даного режиму. Ми навели приклади субстанціонального підходу в прогностиці на рівні дуже узагальнених і тому важко веріфікованих понять. Але субстанціональний підхід може бути представлений на більш конкретному рівні, де він веріфікується фактами та цифрами. Наприклад, якщо в Конституції країни закладені положення, які урізають права та прерогативи парламенту на користь виконавчої влади, ми можемо зробити висновок, що “закони парламентаризму” (мається на увазі принцип розподілу влад та інші норми політичної демократії) порушені, і з достатньою достовірністю прогнозувати зростаючу напругу між виконавчою і законодавчою владою, що повинна нарешті вирішитися або на користь режиму особової влади (диктатури), або на користь представницької демократії. Вводячи в наш прогноз додаткові фактори – характеристику соціальної бази режиму, економічні і соціальні інтереси найбільш згуртованих та впливових груп суспільства, традиції участі або неучасті армії в політиці, ми можемо з більшою достовірністю прогнозувати наслідки зростаючого протиборства між виконавчою та законодавчою владою.

Однак субстанціональні презумпції не завжди “працюють” в про­гностиці. В перехідні епохи, коли інституційний каркас, який підтримує суспільство у стабільному стані, дуже розхитаній, підвищуються евристи­чні можливості іншого, “акціоністського” підходу.

В такі епохи різко зростає податливість соціальної тканини тиску зацікавлених суб’єктів. Отже і в політичному прогнозуванні доцільно ро­бити акцент не на субстанціональні основи, а на порівняльний аналіз мож­ливостей тих або інших політичних суб’єктів. Як показує, наприклад, до­свід більшовицького перевороту в Росії, організована меншість в умовах заздалегідь розхитаного громадського порядку може завести суспільство дуже далеко і від його особистої традиції, і від того, що у всьому світі ви­знається “нормою”.

В політиці суспільств перехідного періоду для політичних суб’єктів визначається не стільки внутрішньою та зовнішньою нормою (яка означає економічні, культурні або політично правові імперативи), а скільки мож­ливостями протидії з боку інших організованих суб’єктів. Якщо тканина суспільства досить квола, соціальні групи не сконструйовані і разом явля­ють образ “мовчазної більшості”, то група, що отримала владу може до­зволити собі нечуванні експерименти. В цих умовах більш достовірні ре­зультати дасть не субстанціональний прогноз, який орієнтується на безо­собові імперативи економічної та іншої “доцільності”, яка “сама собою” проб’є собі шлях, а на аналіз соціального і культурного генезису, який мо­нополізував поле дії соціальної групи.

Над політичною прогностикою досить довго літав дух попере­днього лапласівського детермінізму, який з’явився у суспільстві в формі вчення про “непорушні закони зростаючого розвитку”.

Серед набору короткострокових рішень найбільш ймовірним буде не те яке об’єктивно веде до успіху, а те, яке буде відповідати інтересам найбільш могутнього відомства. Якщо у дискусії двох міністерств з даного питання одне впливовіше за інше, то переможе саме його точка зору, а не та, що забезпечує більш перспективне рішення.

Таким чином, структурна пастка полягає в тому, що в процесі при­йняття колективних рішень на їх характер більш впливають статус і взає­мовідносини учасників, ніж зміст проблемної ситуації. Багато прикладів такого роду пасток приводить один з твор­ців тео­рії організації М. Кроз’є, який аналізує адміністративно державну систему Франції. Між реальною дійсністю і суб’єктом рі­шення знаходиться екран, один прошарок якого створює сама орга­нізаційна структура, інші – мен­тальна структура. Перша вже назива­лась у нашому прикладі, до другої від­носяться відповідні стереотипи мислення.

По-перше, це прошарок національних стереотипів, який створює підсвідомий тиск на свідомість всіх учасників процесу прийняття рішень. На нашому прикладі негативний стереотип “осіб південної національно­сті”, який має розповсюдження в культурі країни, буде мати тиск на користь військово-поліцейського рішення піднятої проблеми.

По-друге, відомчі стереотипи, які відображають традиції уста­нов.

По трете, тиск різних професійних субкультур, в яких пере­плітаю­ться старі традиції і найновіша мода.

Лінійно-поступове бачення з часів епохи Просвіти твердо в коріни­лось в політичній свідомості як на рівні теорії, так і на рівні масових че­кань. Сам прогрес сприймається, як “лінійно-кумулятив­ний” процес без­преривних покращань і соціального удосконалення.

Насправді, лінійно-комулятивні процеси: по-перше, в прин­ципі не можуть бути безпреривними – безпреривна експансія в од­ному напрямку виключає різноманітність та спустошує довкілля, і, по-друге, вони, як пра­вило, охоплюють лише деякі сфери соціаль­ного життя, співіснуючі з ін­шими, циклічними процесами.

В цілому політика є область циклічної, а не лінійної дина­міки. Цик­лічно розвивається сама політична історія. Артур М. Шле­зингер визначає цикл американської політичної історії, “як безпре­ривний рух точки при­кладання зусиль нації між цілями суспільства і інтересами приватних осіб… Кожна нова фаза повинна зростати із попередньої і притаманних їй протиріч в них, знаходячи і підготов­ляючи умови для чергового пово­роту”.

При цьому можна розрізняти великий і малий цикли. Перший цикл Артур М. Шлезингер пов’язує з поколінними зрушеннями, які створюють фази завдяки приблизно в тридцять років: “… концепція тридцятилітнього циклу пояснює наступ як епох загостреної цілес­прямованості – Теодор Ру­звельт в 1901 р., Франклін Делано Руз­вельт у 1933 р., Джон Фіцджеральд Кеннеді у 1961 р., – так і виникнення підйомів консервативної реставрації – 20-ті, 50-ті, 80-ті роки”.

Відносно малих циклів, то в тій же Америці вони пов’язані з чергу­ванням правління республіканської і демократичної партій. При цьому, як правило, демократична партія уособляє домінанту “суспільного цілеспря­мування”, республіканська – консервативну домінанту.

В цілому електоральні процеси у Європі та Північній Америці у ХХ ст. характеризуються чергуваннями лівої, соціал-демократич­ної фази (вона ж кейнсіанська, пов’язана з прерогативами соціальної держави), і правої, консервативної (вона ж – монетаристська).

Мистецтво прогнозування полягає в тому, щоб розпізнати пульса­цію циклічної динаміки і розкрити її механізми. Кожному по­колінню, соці­алізація якого припадає на визначену фазу великого циклу, уявляється, що ця фаза знаменується “кінцевим” поворотом національної та світової істо­рії. Так, поколінню “шестидесятників” і в нас, і в США уявлялись безпово­ротними процеси, пов’язані із лібе­ралізацією моралі і відступом патріаль­хальної моралі, з реформатор­ським курсом у внутрішній політиці (в США реформи Кеннеді-Джон­сона, в нас – “косигінська” реформа), з процесами розпорядку у зовнішній політиці.

Дух відповідної епохи, вся система громадських очікувань, які піді­гріваються засобами масової інформації, справляють виключно сильний психологічний тиск на політичного аналітика. Отже, як показує досвід, не­помірною вразливістю відрізняється не тільки журналістика, яка наслідує модним віянням, а й серйозна академічна наука. В університетах та акаде­мічних центрах часто проводяться конференції за тематикою прогресу (на­уково-технічного, соціально-політичного), захищаються дисертації, які розкривають закономірності його переможної ходи в тій або іншій обраній галузі. Як встояти аналітику, який прогнозує, перед цим тиском?

Становище погіршується тим, що в періоди панування прогресист­ських очікувань, безумовно, домінують і відповідні замовлення прогнози­сту: від нього чекають підтвердження викладок. Спроби осудити ейфорію, вказавши на можливість альтернативних тенденцій, на реванш економіки, яка перевантажена програмами реформа­торів, або реванш культури, традиції якої ігнорувались в ході сміливих мо­дернізацій, як правило, зустрічаються в штики.

Політичний прогнозист повинен володіти загостреною гуманітар­ною інтуїцією, щоб вловити ранні симптоми майбутнього бунту культури проти системи. Гедоністичні крайнощі сучасної субкультури “нових росіян”, як і палка довіреність до Заходу значної частини нашої правлячої еліти, могла б наперед передбачити тільки гуманітарна аналітична, яка наділена здатні­стю відчути неминучу реакцію культури і на тотальну заборону комунізму та його шизофренічну “пильність”, і на нестримні плітки на адресу “гнилого” та “зло підступного” Заходу.

Цікаво, що “реактивний” характер взаємовідносин різних фаз дов­гострокового політичного циклу проявляється не тільки там, де це прямо торкається свідомості і психології учасників політичної драми, але й, здає­ться б, культурно нейтральних сферах, наприклад, в економіці. Так, інфля­ціонистська “економіка попиту”, яка пов’язана з політикою “дешевих гро­шей” на межі 70-80 рр. на Заході, змінилась “економікою пропозиції”, яка здатна породити зворотні крайнощі, пов’язаної з рішучим скороченням со­ціальних програм. Характерно, що в країнах, де “економіка попиту” в свій час не досягла крайніх форм, наступна “реактивна” фаза, яка пов’язана з “економікою пропозиції”, також уникала своїх специфічних крайнощів. Так, це сталося в країнах тихоокеанського регіону. Нації, які зберегли стійкі традиції, менше піддаються крайнощам політичної моди, і отже їх політична історія характеризується більшою спадкоємністю.

Схоже, що в основі циклічної динаміки різних сфер сучасного життя лежить динаміка культури, а отже “культурологічний детермінізм” здатний послужити кращою підмогою довгостроковому політичному про­гнозуванню, ніж недавно пануючий у нас базісно-набудовний детермінізм.

Соціальне прогнозування набуло великого розвитку у другій поло­вині ХХ століття. Бум соціального прогнозування припадає на 50-60ті роки. Саме в цей час йде активне формування різних інститутів, які дослі­джують майбутнє, розробляють перспективи розвитку громадських явищ, відбувають наукові конференції, симпозіуми як міжнародні, так і націо­нальні. Різні дослідження майбутнього на Заході набули загальної назви футурологія.

Футурологія (від лат. “футурум” – майбутнє і “логія” – думка) – за­гальна концепція майбутнього Землі і людей, які її населяють.

Німецький політолог О. Флехтейм, який визнаний на Заході “батьком футурології”, вже в 1943 р. писав про те, що можливість вижити залежить від вирішення деяких існуючих проблем, які хвилюють нас із 1914 р. Він вважав за необ­хідне розробити особливу науку, яка має прогностичну функцію, і назвав її футурологією. Головною її метою була розробка основ практичної боро­тьби за стабілізацію капіталізму, бо епоха криз не дає можливості розгля­дати футурологію як “мистецтво для мистецтва”.

Розробка політичної стратегії виживання стала першочерговим за­вданням політологів в умовах зростання складних глобальних проблем. Поступово політична футурологія перетворилась в моделюючу течію полі­тичної думки на Заході.

Були видані книги політичних футурологів: “ Рік 2000: основи для роздумів про наступні 33 роки” Г. Кана та А. Вінера; “Історія та футуро­логія” О. Флехтхейма; “Третя хвиля” О. Тоффлера та ін.

Футурологи починають приймати безпосередню участь у розробці політичних акцій: співпрацюють з прогресивними політичними партіями, урядами. Так, З. Бжезинський обіймав посаду помічника президента США Дж. Картера з національної безпеки у 1977 – 1981 рр. З 1981 р. провідну роль в адміністрації Р. Рейгана відігравав Ф. Икле, який досліджував осно­вні орієнтації стратегії і тактики на 70 – 90-і роки.

Для визначення оптимального шляху досягнення бажаної стабіль­ності суспільства, політичні футурологи вважали найбільш ефективним спосіб тісного переплетіння прийомів політичної та ідеологічної боротьби.

Політична футурологія претендує дати концепції суспільства май­бутнього соціально-політичного устрою – на зразок моделі постіндустрі­ального суспільства Д. Белла.

Рекомендації, які розробляються футурологами, з удосконалення соціальної політики зводяться до пропозицій поширити сферу політичного маневрування, підвищити ефективність методів соціального лавірування, щоб уникнути гострих соціальних конфліктів.

Політична футурологія переконує правлячі кола проводити тактику складного маневрування, яка доповнюється масовою ідеологічною оброб­кою масової свідомості.

О. Флехтхейм пропонував вступити на шлях мир­ного удосконалення суспільства шляхом реконструкції цивілізації, яка може бути досягнута без війн.

Політична футурологія виступає як теорія і практика соціального маневру, як програма компромісних заходів.

В середині 80-х років серед футурологічних концепцій виділяється низка важливих напрямків: прогностика великого капіталу, включаючи як ліберальний реформізм, так і консерватизм; сучасний правовий екстремізм, який висловлює інтереси монополістичних сил, особливо військово-про­мислового комплексу, який представлений профашистськими тенденціями в західній прогностичній літературі; неомарксизм і всілякого роду “ліві” – і право радикальні футурологічні переконання соціально неоднорідних не­пролетарських прошарків; клерикальна футурологія, а також отримуючи все більше розповсюдження спіритуалізм, астрологія та ін.

Прогнози західної футурології вкрай неоднозначні. Висунуті деся­тки всіляких версій майбутнього – від рожевооптимістичних до настільки похмурих і катастрофічних, що перед ними картини Апокаліпсу – дріб­ниця. З цього приводу президент Римського клубу Печчеи – неурядової міжнарод­ної організації, яка займається прогнозами майбутнього, – писав: “В свій час спостерігалась тенденція розглядати Римський клуб як якогось “передвісника Страшного суду” або навіть “творця Страшного суду”. Щоб не розумілось під цим, ми-то завжди вважали себе скоріш “визволителями від Страшного суду…” ми просто вважаємо необхідним подати сигнал тривоги”.

До дослідження майбутнього звертаються не тільки вчені, але й провідні політичні та громадські діячі, урядові та громадські організації, як в національному, так і в міжнародному масштабі, в тому числі ООН. Створені Міжнародний науковий центр “Людство у 2000 році”, Римський клуб, доповіді якого користуються широкою популярністю у всьому світі.

В наш час, коли, як висловився Генеральний директор ЮНЕСКО Фредеріко Майор Сарагос: “Завтра завжди пізно”, люди не можуть закрити очі на майбутнє, що швидко наближається. Зволікати не можна, треба втримати надію. З легкої руки Ольвіна Тоффлера стало часто вживаним поняття “футурошок”. Це влучне і чітке поняття. Ритміка історії динамічно змінює­ться, зміна поколінь машин випереджує зміну поколінь людей. Зміщую­ться і модифікуються звичні сьогоденні уявлення.

Поряд з новаціями типу постмодернізму, з минулого спливають і гальванізуються кондові, глибинні ідеї традиціоналізму. Радикальна дина­міка життя зустрічає опір з боку консервативних глибинних токів життє­вого процесу. Все це породжує тривогу, страх перед майбутнім. Ми, які живемо в Україні останніх місяців ХХ ст., з пронизливою гостротою стикаємося з колізіями історії, протиріччями буття. На загальний стан людського світу покладається наша вітчизняна конкретно-історична ситуація. Це не додає ейфорії, не помножує радості.

Треба вважати, що мудрість не покинула людства, і нашому народові тверезої якості не займати. Потрібна спокійна витримка, холодний розум та душевний запал для того, щоб поставити діа­гноз сучасності і обгрунтований прогноз оглядному завтра. Не має сум­ніву, що легше за все пророкувати промахи та зриви. Кажуть, що добрий прогноз – це похмурий прогноз. Пророкуй мор, град та розбрат і не буде помилки.

Справа футурологів – це наука і мистецтво, результат роздумів та інтуїтивних спалахів, вивчення досвіду мільйонів та індивідуальний підхід в те, що ще не відбулось. Отже, не будемо дуже суворі до того, що не все виправдалось, що пророкувалось і помічалося. Головна мета прогнозистів зараз складається в тому, щоб дати ана­ліз альтернатив діяльності, ходу та кінця глобальних процесів.

Мудреці і поети, політики та економісти, правителі та рядові – пе­ред усіма стоїть необхідність розумного вибору, визначення шляху. Треба передбачати можливі конфлікти, протиріччя які назрівають, перепони, які з’являються. Необхідна солідарність всіх країн та соціальних сил. Вибір за нами. І особливо за новими поколіннями, які вступають зараз в життя, зем­ляками ХХІ століття. І в цей важкий час наша Вітчизна – Україна, напру­жено вирішуючи особисті складні життєві завдання, разом з усіма несе відповідальність за сьогодення та майбутнє людського роду.