Література

Брегеда А.Ю. Основи політології: навч.пос. - К.: КНЕУ, 1998, Розд. ХІV.

Мадіссон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин: навч.пос. - К.: Либідь, 1997, Розд.ІІІ.

Основи політології: навч. пос. - Керівник авт.кол. Ф.М. Кирилюк. М.: Либідь, 1995, розд. ХVІІ.

Основи політології: Курс лекцій: Навч. пос. для вузів/ за ред. М.Г.Сазонова. -Харків: Основа, 1998, глава ХХІV. політологія: Підручник для студ. ун-тів /за ред. О.І.Семківа. - Львів. - Світ, 1994, розд.9.

Розділ XV СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН.

План

1. Визначення основних понять, типології, функцій системи міжнародних політичних відносин.

2. Принципи міжнародних відносин, інституалізація міжнародної політики.

3. Структура, функції, документи головних суб'єктів системи міжнародних відносин.

Система міжнародних політичних відносин - це сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, гуманітарних зв'язків і взаємостосунків між народами, державами і об’єднаннями держав, між основними соціально-економічними і політичними, силами та організаціями, що діють на світовій арені.

Історично система міжнародних відносин зазнала еволюції від перших намагань створення “європоцентристської системи” на основі Вестфальського миру (1648р.) і "концерну європейських держав" періоду Віденського конгресу 1815 р. - до структури Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин між двома світовими війнами і до післявоєнної глобальної системи міжнародних відносин

Осереддям системи міжнародних відносин є міждержавні відносини, проте широкий спектр недержавних міжнародних зв'язків і взаємостосунків, особливо в гуманітарний галузі (охорона навколишнього середовища, громадські рухи і організації, "народна дипломатія" та інші) набувають усе ширших масштабів і значення. На основі системно-історичного підходу можна визначити ключеві фактори розвитку системи міжнародних відносин, з'ясувати механізм функціонування системи, в т.ч. і дію закону динамічної рівноваги системи, вивчити рушійні сили її розвитку.

Головним ключовим фактором існування і розвитку системи міжнародних відносин є співвідношення сил на світовій арені, як сукупний і комплексний критерій, що визначає баланс сил держав, і недержавних рухів і організацій, які існують у світі.

Важливими самостійними факторами, що впливають на життєдіяльність, та стан системи міжнародних відносин є масові рухи інтернаціонального характеру, релігії і церкви різних релігійних напрямків, політичні партії та громадські рухи.

У повоєнний період помітно посилився вплив на світову систему міжнародних відносин численних міжнародних організацій як міжурядових, так і неурядових, яких нараховується понад 500. Зростаючий вплив на систему міжнародних відносин і зовнішню політику держав в сучасних умовах здійснюють засоби масової інформації, які формують громадську думку, настрої світової громадськості з кардинальних питань світового розвитку, найбільш гострих політичних проблем сучасності.

Система міжнародних відносин не має централізованого управління, вона належить до складноорганізованих систем стихійного самоврегулювання. Однак її функціонування підпорядковується дії закону динамічної рівноваги, який через всі "нерівновагові" стани систем орієнтує її на "вирівнювання", на новий рівноваговий стан. Така рівновага має бути досягнута шляхом переплетіння політичних процесів, що відбуваються на світовій арені, зіткнення різних державних, національних інтересів, цілей, намірів, бажань, зовнішньополітичних та інших дій держав, протиборствуючих міждержавних блоків і союзів, інтеграційних і дезінтеграційних процесів у світовій політиці, економіці, культурі, воєнний галузі.

У реальному міжнародному житті закон динамічної рівноваги пробиває собі дорогу як постійно діюча тенденція і знаходить своє відображення в суспільній свідомості у формі відповідних зовнішньополітичних доктрин і принципів міжнародного права, за допомогою яких держави намагаються регулювати свої стосунки.

Знання закону динамічної рівноваги системи міжнародних відносин не звільняє від необхідності проведення цілеспрямованої зовнішньої політики держави. Навпаки, воно дає чітку уяву про тенденції світового розвитку, відчуття історичної перспективи, і страхує державних діячів як від далекосяжних ілюзій у політиці, так і від невиправданої паніки.

Система міжнародних відносин має відповідну структуру як засіб об'єднання підсистеми і елементів, що входять до системи залежно від обраного критерію (географічного, політичного, воєнно-стратегічного, соціально-економічного і та інш.) і загальної типології міжнародних систем можна систематизувати і класифікувати системи і підсистеми міжнародних відносин у глобальному, регіональному, локальному вимірах, а також у різних функціональних значеннях (наприклад, “глобальна система міжнародних воєнно-стратегічних відносин” чи регіональна (близькосхідна) система, міжнародних політичних відносин та інші.

Системи міжнародних відносин можуть бути також “однорідні”, “неоднорідні” і “змішані” залежні від рівня розвитку цивілізації сторін.

Місце України в сучасний системі міжнародних відносин визначається її питомої вагою в світовій економіці й політиці, станом її наукового і культурного потенціалу, рівнем демократизації внутрішньо політичного життя, матеріальним добробутом її населення.

Міжнародні відносини - це сукупність різноманітних стосунків (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними, державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими і регіональними організаціями, у процесі взаємодій яких складається певний світовий або регіональний правовий порядок.

Головними суб‘єктами міждержавних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єднуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та інші). Типи таких організаційних структур мають різну мету, різні межі компетенції і різні правила гри. Вони поділяються: за геополітичним простором - на всесвітні (МВФ, ООН) і регіональні (Рада Європи, європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку - високорозвинені (наприклад, США, Гонконг, Сінгапур, Канада і т.д), середньорозвинуті (наприклад, країни Східної Європи і Латинської Америки) і низькорозвинуті (наприклад країни СОД, Африки та ін.); за ступенем інтегрованості - сильно інтегровані (наприклад, країни європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем згідно з Маастрихтськими угодами) і слабо інтегровані (наприклад, країни СНД).

Сучасні процеси інтеграцій залежать від створення гомогенних (однорідних за складом) політичної, правової, економічної та культурної систем.

Міжнародні відносини за сферами суспільної діяльності поділяються на політичні, дипломатичні, правові культурно-гуманітарні. Нинішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасником багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори і дотримується певних міжнародних принципів і норм у контексті як світових організацій, так і регіональних.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт.

Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах і через двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво. Найперспективнішою є співпраця, що адекватно відповідає геостратегічним інтересам суб'єктів міжнародних відносин називається стратегічним партнерством.

Стратегічне партнерство передбачає найбільш масштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сферах суспільного життя.

Суперництво передбачає мирний характер боротьби мі державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так і у відносинах конфронтації.

Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох або груп держав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, провокування внутрішньої стабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн.

Суб‘єктами міжнародних відносин виступають такі недержавні організації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації та інш.

Міжнародні відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права.

Принцип сили незалежні від зміни співвідношення у його структурі тих чи інших елементів залишається найважливішим чинником геополітики. Термін “геополітика” в його первісному значенні введений засновниками цього напряму досліджень на початку XX століття, трактувався як вчення про державу, що прагне до розширення географічного і територіального простору. В сучасному розумінні цей термін трактується як наука і політика щодо вивчення міжнародних структур і механізмів їх взаємодії, закономірностей і тенденцій світового розвитку, а такі використання її досягнень у практичний політиці національних держав, міжнародних союзів і блоків для забезпечення реалізації своїх геостратегічних і національних інтересів, збереження миру і забезпечення стабільності.

Принцип сили в геополітичному значенні означає, що держава або група держав здатні нав'язати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому свої переваги у військовій силі, дипломатії, економічний могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.

Принцип сили в геополітичних концепціях початку XX ст. і періоду холодної війни мав дещо інше трактування, ніж у сучасному розумінні. Його величина, згідно з цими концепціями залежала від: контролю держави над морськими просторами, контролю над хартлендом (середня земля – Євразія), ядерної зброї, як засобу загрози, і превентивного удару і засобу стримування агресора. На сьогоднішньому етапі світового розвитку провідною є та держава, сила якої переважно вимірюється економічним, технологічним, інформаційним та інтелектуальним потенціалом.

До вимірів сили на міжнародній арені сьогодні відносять:

1. геополітичне становище, яке включає рельєф і клімат, територіальний простір, його сконсолідованість, що виражається у наявності сучасних комунікацій (автомобільних, залізничних, річкових, морських і авіаційних), розташування у певному культурному і геополітичному ареалі (тобто у сфері впливів країн з точки зору їх геополітичної ваги і культурного розвитку),

2. населення, його кількість, вікова структура, природний приріст, освітній рівень, фахова підготовка тощо;

3. природні ресурси - грунти, води, флора і фауна, корисні копалини, а також високотехнологічні й екологічні безпечні засоби природовикористання і природозбереження;

4. економічний розвиток, що передбачає наявність сучасних постіндустріальних галузей, експорт технологій, кількість розміщення своїх підприємств за кордоном, високоосвічені менеджерські кадри,

5. соціально-культурний рівень - передбачає ефективну систему охорони здоров'я та екологічної безпеки, освіти й науки, а також виповнювання соціальної стратифікації;

6. військова могутність, що виявляється в оснащеності високо-технологічними озброєннями і тактичний грамотності збройних сил, високорозвинутому ВПК. Але цей елемент не є вирішальним у силовому вимірі сучасного світу. Німеччина і Японія не є достатньо сильними у військовому відношенні, але вони - члени Великої сімки;

7. політичний режим, який забезпечує сприятливі або несприятливі умови для цивілізованого розвитку суспільства,

8. дипломатія, сутність якої полягає в знаходженні ефективного інструментарію для приведення зовнішньої політики держави, створення сприятливих інформаційних та ідеологічних умов для піднесення престижу держави;

9. національний характер, який виражається у таких ознаках, як ставлення до праці, підприємницька активність, правова і моральна нормативність. Національний характер, як сукупність рис колективної психіки має вирішальне значення в кризових для суспільства ситуаціях;

10. міжнародний імідж держави, що виражається у сприйнятті держави на міжнародний арені, її миролюбивому чи агресивному характеру, внутрішній стабільності, здатності відігравати певну роль у балансі геополітичних інтересів розвинутих держав, спроможності швидко трансформуватися відповідно до модерністських тенденцій світового розвитку.

Отже, сила держави у міжнародних відносинах не є постійною величиною. Вона змінюється у часі, і відповідно змінюються пріоритети щодо трактування і реального значення названих елементів.

Принцип права передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах має спиратися не тільки на свою силу, але дотримуватися норм міжнародного порядку. Так, сильна держава США без згоди Ради Безпеки не могла розпочати військових дій проти агресії Іраку в Кувейті, або наприклад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовані розвиваються завдяки існуючому міжнародному порядку. Україна також не стала жертвою агресії не стільки завдяки силі, скільки завдяки існуючому міжнародному порядкові.

Сьогоднішній міжнародний порядок грунтується на принципах і нормах міжнародного права, зафіксованих в Статуті ООН, документах Гельсінського Заключного акту. Паризької хартії для нової Європи, а також документів Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ).

Сутність цього порядку виражається в таких принципах:

1. повага до державного суверенітету і суверенної рівності;

2. незастосування сили чи погрози силою;

3. непорушності кордонів і територіальної цілісності держави;

4. мирного врегулювання спорів;

5. повага прав і свобод людини;

6. Право націй на самовизначення;

7. сумлінне виконання міжнародних зобов'язань;

8. невтручання у внутрішні справи.

Стабільний міжнародний порядок передбачає: оптимальне поєднання принципу права і принципу сили або балансу сили. Баланс сил забезпечується здатністю держави або союзу держав протистояти своїм противникам, їх агресивним намірам. Скажімо НАТО є силовим інструментом країн Заходу проти Росії та мусульманського світу тощо. Баланс сил забезпечується:

1. наявністю рівносилових блоків;

2. вирівнюванням економічного і військового потенціалу багатьох держав, їх соціального і культурного розвитку;

3. засвоєнням слаборозвинутими країнами цивілізаційних стандартів Заходу, а також інших високорозвинутих країн;

4. поглибленням інтеграційних і екуменічних (рух за об'єднання всіх християнських церков) процесів;

5. цивілізованими механізмами розв'язання права на національне самовизначення.

Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності військових і дипломатичних, економічних і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Поняття “національні інтереси” багатозначне; воно має як об'єктивний, так і суб'єктивний сенс. В об'єктивному сенсі поняття "національні інтереси" - це, сукупність умов (внутрішніх і зовнішніх) які забезпечують певний геополітичний статус держави, національну безпеку суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян. Якщо в недалекому минулому два перших аспекти були домінуючими, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх.

У суб'єктивному значенні поняття “національні інтереси” має ідеа-логічне трактування залежно від політичного режиму, правлячого політичного курсу і міжнародного порядку і т.ін.

Часто за національні інтереси видаються інтереси держави або правлячих клік, міжнародних впливових кіл. Тому в суб'єктивному плані поняття "національні інтереси" часто стає об'єктом політичних спекуляцій з боку різноманітних політичних сил. Поняття “національні інтереси” мають ряд аспектів: геополітичний, внутрішньополітичний та ідеологічний.

Геополітичний аспект національних інтересів передбачає збереження суверенітету територіальній цілісності, а також свого місця і ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом військової, економічної та інформаційної експансій, забезпечення балансу сил через між-народні політичні, правові й економічні інститути.

Геополітичний аспект національних інтересів у різних національних держав буває різний. Наприклад, Росія намагається зберегти свої провідні позиції на всій території СНД, протистояти поширенню впливав НАТО і Заходу на Схід, а Україна - відстояти національний суверенітет та інтегруватися в євроатлантичні структури. Внутрішньополітичний аспект національних інтересів полягає в забезпечення політичної стабільності й утримання влади правлячих сил або крім зазначених цілей - підвищенні життєвого рівня суспільної більшості, ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обгрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів.

Національні інтереси можуть трактуватися через ідеологію ізоляціонізму, планетаризму, солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і вишивання. Незважаючи на різні ідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасному розумінні зводиться до двох важливих моментів: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання і підвищення добробуту громадян.

Міжнародна система виконує свої функції через світові і регіональні політичні, правові економічні й культурні структури. Дуже важливою є тенденція інституалізації міжнародної політики, яка, зокрема, підтверджується успішним розвитком загальноєвропейського процесу. Широковживаним нині є поняття “європейський дім”. Воно означає курс соціально-політичного та економічного розвитку в масштабах усього європейського регіону, який забезпечує становлення надійної системи, безпеки і всебічного співробітництва європейських держав.

Контури цього нового європейського порядку вже почали вимальовуватися у вигляді цілісного політичного, культурного, екологічного і правового європейського простому, заснованого на загальних гуманістичних і демократичних цінностях і нормах співжиття.

Етапним документом на цьому шляху є Паризька Хартія для нової Європи, ухвалена в 1990р., яка проголосила кінець ери конфронтації і розколу й початок нової епохи - епохи демократії, миру і єдності нашого континенту.

Поки що передчасно говорити про те, яким саме буде цей "загальноєвропейський дім" - буде це єдина Європа чи Європейська співдружність з єдиним європейським парламентом та іншими європейськими інституціями або і ці структури будуть доповнень субрегіональними європейськими угрупованнями, скажімо, придунайським, центральноєвропейським, східноєвропейським тощо.

Процес тільки-но розпочався, але він розвивається, хоча й з великими труднощами. Важливим елементом цього процесу є Рада Європи, члени якої визнають принцип верховенства права і принцип, з згідно з яким будь-яка особа, котра перебуває під їхньою юрисдикцією, може користуватися всіма основними правами і свободами. Участь у Раді Європи для держав континенту є своєрідним "свідоцтвом про демократію". Саме Рада Європи ще в 1950р. у Римі прийняли європейську конвенцію з прав людини і протоколи до неї, які встановлюють універсальну наднаціональну судову систему захисту прав і свобод людини. Нею можна скористатися будь-який громадянин країни, що визнала Конвенцію і компетенцію Європейського суду з прав людини, а також Європейської комісії з прав людини.

Європейська конвенція забезпечує гармонізацію законодавства і правової політики шляхом реформ і взаємодії між державами - членами, дає рекомендації національним законодавчим органам через Європейський комітет правового співробітництва (цивільне, комерційне, адміністративне і міжнародне право) і Європейський комітет з питань злочинністю. Але найбільшою мірою тенденція до інституалізації проявляється через зростання ролі Організації Об'єднаних Націй, яку багато політологів розглядає як певний зачаток світового уряду.

ООН є найбільш впливовою міжнародною організацією, яка являє собою стабільний інститут багатосторонніх міжнародних відносин. Створена ще в 1940 р. з ініціативи країн-учасників антигітлеровської коаліції як добровільний союз суверенних держав з метою підтримки міжнародного миру і безпеки, розвитку співробітництва між країнами, що входять до неї, ООН має узгоджений її учасниками Статут, який визначає цілі й завдання організації. Це, передовсім:

1. Підтримка міжнародного миру і безпеки.

2. Усунення загрози миру.

3. Придушення актів агресії.

4. Розв'язання міжнародних конфліктів і суперечок мирними засобами.

5. Розвиток дружніх стосунків між державами на засадах їхнього суверенітету, принципу рівноправності і самовизначення народів.

6. Сприяння міжнародному співробітництву у вирішенні економічних, екологічних, соціальних, культурних і гуманітарних проблем.

7. Забезпечення прав і свобод людини.

8. Здійснення ролі центру координації зусиль світового співтовариства у вирішенні найактуальніших проблем сучасності.

ООН є також втіленням тенденції до створення інституту врегулювання діяльності суб'єктів міжнародної політики в різних масштабах - від субрегіонального до глобального. Всім компонентах механізму світової політики (й ООН в першу чергу) властиві функції управління процесами спілкування у світовому співтоваристві. Свого часу представники школи "функціоналізму" висунули гіпотезу, що ООН має виконувати функцію світового парламенту.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з яких 5 - постійні члени (США, Росія, Китай, Великобританія, Франція) і 10 - непостійні, обрані на два ріки Генеральною Асамблеєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальними у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і застосування військової сили проти країни-агресора. Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються митного врегулювання спорів приймається голосами семи членів Ради, серед яких не мусять бути всі постійні члени. Але якщо Рада Безпеки вирішує питання про приборкання агресії, тоді кожний з постійних членів може застосовувати право вето, внаслідок якого рішення не буде прийнято.

Генеральна Асамблея ООН має тільки давати рекомендації учасниках конфлікту або Раді Безпеки. До прерогатив (виключних прав) Генеральної Асамблеї належать: прийняття в ООН членів організації, а такі їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря.

Генеральний секретар як-головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральний Асамблеї, наділений правом представляти названим органам будь-яке питання, що стосується міжнародної безпеки.

Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо контроль зі сторін Відкидає Рішення Суду, інша сторона або сторони можуть передати цю справу в Раду Безпеки.

У структурі ООН функціонує Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР), яка складається з комісій: з наркотичних засобів, суспільного розвитку, зі становища жінок, із транснаціональних корпорацій, з народонаселення, статистична. ЕКОСОР проводить дослідження і складає доповіді з міжнародних питань в соціально-економічній і культурний сферах і дає рекомендації Генеральний Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам. Крім зовнішньополітичних органів ООН існують спеціалізовані і світові структури, такі як Світовий банк. Міжнародний валютний фонд (МВФ), Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Організацію Об'єднаних Націй з питань освяти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) займається проблемами довготерміновий економічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізації трансформацій. Приоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охорони здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.

Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад, будівництва доріг), і програмні, покликані допомогти Уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи систему зв'язку.

Міжнародний валютний фонд займається проблемами ринкових перетворень тих країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи при цьому увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації - скорочення бюджетного дефіциту і приборкання темпів зростання грошової маси. Якщо Уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ.

Міжнародна торгівля регулюється правилами ГАТТ.

В основу системи ГАТТ закладено чотири принципи:

1. членство в ГАТТ передбачає добровільне визнання країною-учасником організації правил цієї системи;

2. країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприяння у торгівлі;

3. зниження торговельних бар'єрів між країнами-членами ГАТТ шляхом переговорів;

4. між членами ГАТТ, існує принцип "справедливої торгівлі", згідно з якими країни-учасниць, по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобов'язань дотримуватися того податкового режиму, який існував в країні, де вироблялися дані товари, по-третє, використовувати експортні субсидії.

ЮНЕСКО має за мету сприяти співпраці між народами з допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Організація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.

ВООЗ діє у таких напрямках: контроль і боротьба з інфекційними хворобами, допомога національним службам здоров'я, профілактика явищ, пов‘язаних з екологією.

Глобальною і водночас регіональною є Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). В 1994 р. вона була перетворена з Наради (НБСЄ), яка у 1975 р, прийняла важливий документ "Заключний акт наради з безпеки і співробітництва в Європі", підписаний керівниками 33-х європейських держав, а також США і Канади. Ця міжнародна нарада започаткувала Гельсінський процес і правозахисний рух. У 1990 році була надписана. Паризька Хартія для нової Європи, створені постійні інститути НБС6: зустрічі раз у два роки глав держав і глав урядів (останній самміт ОБСЄ з участю України відбувся у листопаді 1999 і. в м.Стамбулі), нарада міністрів західних справ та ін. Згідно з Паризькою Хартією утворені три постійні органи: Секретаріат, Центр запобігання конфліктів, Бюро для демократичних інститутів і прав людини. Однак роль ОБСЄ у міжнародній політиці обмежена, як щодо компетенції, так і засобів впливу.

До організації глобально-регіонального плану можна віднести також Велику сімку, до якої входять найбільш розвинуті держави світу: США, Велика Британія Канада, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена на найвищому рівні головами урядів і міністрами закордонних справ.

Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовою є Європейський .Союз (ЄС), який об'єднує 12 держав: Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію, Ірландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Велику Британію, Іспанію.

ЄС є найбільш інтегральною організацією у світі в політичному, правовому і економічному аспектах. У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи: Європарламент, рада міністрів, Суд, Комісія.

В економічному аспекті ЄС прагне до створення спільного ринку, який передбачатиме скасування всіх митних бар'єрів, вільне переміщення товарів, капіталів і осіб, взаємне визнання наукових - професійних ступенів та дипломів, лібералізацію і вирівнювання фінансових служб - банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промисловості.

Існує єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, вільні умови руху -робітників і туристів всередині Союзу, а такі валютна одиниця - ЕКЮ. У грудні 1991 г. на нараді в Маастріхті досягнуті домовленості щодо здійснення великої інтеграції - введення єдиної спільної європейської валюти. Маастріхтські домовленості ратифікувалися референдумами чи парламентами окремих держав. З 1 січня 1999 ріку введено в обіг спільну європейську валютну одиницю - євро.

Оборонну функцію країн Заходу виконує Організація Північно-атлантичного пакту (НАТО), яка об'єднує такі країни: Бельгію, Велику Британцю, Нідерланди, Грецію, Данію, Іспанію, Ірландію, Ісландію, Канаду, Люксембург, Німеччину, Норвегію, Португалію, Туреччину і США.

Якщо до розпаду СРСР НАТО протистояли як військовий союз Організації Варшавського Договору, то на нинішньому етапі НАТО виконує роль інтегратора країн Центральної та Східної Європи. В 1999 році до Північноатлантичного блоку були прийнять Польща, Чехія, Угорщина. На черзі стоять такі країни, як Румунія, Болгарія, Словенія, Прибалтійські республіки колишнього СРСР, Словаччина.

До впливових регіональних міжнародних структур відносяться також такі організації: Організація країн експортерів нафти (ОПЕК); Організація американських держав (ОАД) - країни Латинської, Центральної Америки і США, Організація африканської єдності – ОАЄ, яка об'єднує 50 держав; Асоціація південні-східних азіатських держав (АСЕАН), до якої входять країни: Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.

Підсумовуючи все вищевказане, варті наголосити, що всі згадані тенденції, нові процеси взаємодії на міжнародній арені існують і виявляються як більш чи менш сталі, довгочасні процеси. Але вони не є необоротними, їх прояв зумовлений складним і манливим комплексом соціально-економічних внутрісуспільних і міжнародних чинників, найважливішим з яких є інтереси учасників міжнародних відносин. Закономірності, які становлять їхню основу, не тільки переплутаються а й нейтралізують одна одну. Вивести якусь рівнодіючу з цих тенденцій дуже важко.

Це потребує чіткого розуміння закономірної основи явищ і процесів, що відбуваються, вміння бачити об'єктивний хід розвитку системи міжнародних відносин, інтереси певних соціальних груп, держав, громадських рухів, що пов'язані з ним.