4. Литовсько-московські взаємовідносини!

У першому параграфі "Московсько-литовські відносини в 70-х - першій половині 80-х років XV ст."  нашими спостереженнями аргументується той факт, що військово-політична боротьба між МД та ВКЛ в кінці XV ст., фактично, є продовженням боротьби між Москвою та Вільно за патронаж у руських землях, що проходила упродовж XIV – першої половини XV ст. Особливістю даного періоду було те, що Литва вже не мала необхідного військово-політичного потенціалу для утримання власної державної території.

Протягом 70-х - початку 80-х років докорінно змінилась зовнішньополітична ситуація в країнах Східної Європи та склалась принципово нова розстановка сил. Великому князю московському Івану ІІІ удалося на середину 80-х років завершити об’єднання північно-східних руських земель та звільнитись від золотоординської залежності. Певна річ, що МД поставила на  порядок денний завдання об’єднання всіх давньоруських земель. Це неминуче призводило до військового зіткнення з ВКЛ, у складі якого перебувала більшість  територій Давньоруської держави. Крім політичних інтересів зростала економічна зацікавленість Москви у литовських володіннях.

Показано, що польсько-литовський уряд недооцінював небезпеку з боку новоутвореної МД. Процес об’єднання руських земель навколо Москви так і не призвів до збройного втручання Литви. Великий князь литовський і польський король Казимир IV через власну недалекоглядність, а часом  відверту зраду удільних князів, не використав сприятливу зовнішньополітичну ситуацію в 1471, 1480, 1485 рр. для нанесення  превентивного удару по противнику, обмежившись створенням  антимосковської коаліції.

Джерела свідчать, що з 70-х років XV ст. важливу роль у московсько-литовських відносинах почали відігравати удільні литовсько-руські князі. За своїм походженням і статусом вони являли досить різноманітну картину – від князів-васалів, які визначали свої стосунки з Вільно на договірній основі, до звичайних вотчинників. Частина князів мала значну самостійність у сфері міждержавних відносин і активно проявляла себе на зовнішньополітичній арені, часто змінюючи московське чи литовське підданство ("служили на обе стороны"). Рівновага у князівських від’їздах почала порушуватись саме у 70-х роках, коли на московську службу перейшов князь С.Ю. Одоєвський. На початку 80-х  років, після викриття "змови князів", до Москви утік Ф.І. Бельський, а згодом І. Глинський. Причини князівських "отъездов" варто, на нашу думку, убачати в заходах литовського уряду по зміцненню центральної влади та сподіваннями князів отримати на московській службі більше удільних прав.

Дійсно, великої ваги у московсько-литовських відносинах набуло питання міжконфесійного становища православних і католиків. Проте проведений нами аналіз документальних матеріалів та історичної літератури, переконує,  що говорити про релігійний гніт у ВКЛ кінця XV ст. немає підстав.  Хоч православ’я було там лише терпимою  релігією, ця віротерпимість була широкою. Ніяких репресій  чи насилля проти православних ще не було, їх становище  залишалось сприятливим.

У другому параграфі "Становище на московсько-литовському кордоні та початок військової боротьби 1486-1492 рр." висвітлюються події у прикордонних землях та хід військової боротьби зазначеного періоду. З даних джерел випливає, що упродовж 1486-1492 рр. на всьому протязі московсько-литовського кордону розгорталась прикордонна війна. Жодна з сторін формально ніколи не оголошувала про початок війни і не поривала дипломатичних відносин.

Показано, що ініціатива у розгортанні воєнних дій належала МД. Для даної стадії конфлікту характерне різке загострення напруженості в прикордонних районах. Головною проблемою у московсько-литовських відносинах стає територіальне питання та конфлікти між службовими "украинными" князями.

В параграфі докладно розглянуті всі наявні повідомлення джерел про місця і характер московсько-литовської боротьби, склад її учасників та конкретні результати. Виділяються її особливості: вона велась не регулярними військовими силами обох супротивників, а фактично прикордонною владою – удільними князями та намісниками. Воєнні дії зводилися до взаємних прикордонних "наездов", що мали епізодичний характер. Проте вони не були проявом випадковості, або ж лише власною ініціативою князів чи намісників. В їх основі було здійснення загального плану дій, що спрямовувався і керувався верховною московською владою. Показано, що постійних вторгнень зазнавали литовські володіння  біля Великих Лук, торопецькі і ржевські волості,  "верховські князівства" (землі у верхів’ях Оки і Угри). Це дає нам підстави стверджувати, що МД вдалася до політики військової експансії у відносинах з Литвою.

Завдяки прикордонній війні Москва змогла розладнати литовську систему оборони кордону на значну  глибину. Воєнні дії були також своєрідною "розвідкою боєм", оскільки давали можливість оцінити військовий потенціал противника та його рішучість до продовження боротьби.

Згідно документів, незважаючи на війну, між Москвою і Вільно відбувався інтенсивний дипломатичний обмін, в ході  якого сторони заявляли взаємні звинувачення в "наездах" та розоренні прикордонних володінь.

При розгляді позиції литовсько-руських князів у московсько-литовському конфлікті з’ясовується, що вирішальним був, на нашу думку, 1489 р., коли на московську службу перейшов Д.Ф. Воротинський та князі Белєвські з вотчинами. Це радикальним чином змінило ситуацію на кордоні на користь Москви. Стосовно мотивів, якими керувались князі у виборі між Москвою і Вільно, показано, що, безперечно, на їх рішення вплинув зростаючий  тиск МД, але багато залежало і від стосунків князів з віленським двором. Ми припускаємо, що князівські переходи були зумовлені прагненям князів, наприклад,  новосильських, зберегти свої володіння та удільні права. Тільки одні з них вважали, що їм це гарантує литовський государ, а інші шукали щастя на службі у  московського. Тому, Іван ІІІ, знищуючи удільно-феодальну систему в МД,  демонстративно підтримав її у литовських володіннях, всіляко підкреслюючи самостійність і суверенність князів та виправдовуючи їх дії.

В третьому параграфі "Прикордонна війна 1492-1494 рр. та її наслідки" викладені події та процеси 1492-1494 рр. і з’ясовані їх наслідки. Війна стала фактично продовженням попередніх бойових дій та дипломатичної боротьби.  На середину 1492 р., як з’ясовується з аналізу документів, не відволікаючи військових сил з інших напрямків, Москва поставила під свій контроль значну частину "верховських" князівств. Погодження Івана ІІІ розпочати переговори з Казимиром IV, пояснюється, на нашу думку, задоволеністю досягнутим у прикордонній війні, а не побоюванням погроз з боку короля. Проте  несподівана смерть Казимира IV створила нову зовнішньополітичну ситуацію, за якої МД відмовилась від попередньої готовності розпочати переговори.

Детальний аналіз зовнішньополітичної ситуації свідчить про її досить сприятливий характер для МД. Смерть Казимира IV призвела до  припинення унії між Польщею і ВКЛ. Московський уряд вирішив скористатись цією обставиною для рішучого силового розв’язання спірних питань. Джерела свідчать, що вторгнень московських військ зазнали не лише території у верхів’ях Оки і Угри, але й північно-західні райони, зокрема, Вяземське князівство. Наведені в дисертації дані розповідають про відверто агресивний характер дій МД. Особливо запеклі бої  відбувалися зимою 1492-1493 рр. у районі міст Мезецьк, Серпейськ і Опаков. Втім, литовський уряд був неспроможним організувати оборону прикордонних територій.

З’ясовується, що головним чинником успіхів Москви була підтримка її політики литовсько-руськими князями та їх перехід на московську службу. Проаналізувавши листування сторін з цього питання, ми прийшли висновку, що князі були невдоволені діяльністю віленського двору, зокрема, неможливістю захистити їх вотчини та відшкодувати  завданих Москвою втрат. Тому зміна великого князя литовського стала приводом для рішучих дій. На московську сторону перейшли навіть князі С.Ф. Воротинський, М.Р. Мезецький та Белєвські, які раніше вірно служили королю.

Відмічено, що ні про які релігійні мотиви їх дій не може бути мови. Це повністю узгоджується з проведеним нами аналізом міжконфесійного становища у ВКЛ. Немає підстав говорити і про симпатії "украинных" князів до Москви.

Зясовувались причини мирних переговорів між Іваном ІІІ та Олександром Казимировичем. На нашу думку, в Литві розраховували цим самим припинити війну, а династичний шлюб з московською княгинею повинен був запобігти можливому конфлікту в майбутньому. Підкреслено, що в ході переговорів Іван ІІІ добавив до свого титулу багатозначне "государь всея Руси". При цьому мова іде не про почесне значення нового титулу, а про його новий політичний зміст –  претензію на супрематію над усіма давньоруськими землями, більшість з яких належала ВКЛ. В цілому, як зазначено в тексті роботи, Москва була задоволеною досягнутим під час війни і не прагнула до нових загарбань. Тому, весною 1493 р. воєнні дії на московсько-литовському кордоні припинилися. Проте, укладений, в лютому 1494 р. московсько-литовський, мирний договір не вирішив жодного принципового питання у відносинах між МД і ВКЛ, а династичний шлюб зав’язав новий вузол протиріч.

У висновках до розділу підкреслюється, що упродовж 80-х – на початку 90-х років XV ст. у Східній Європі склалася нова зовнішньополітична ситуація, зумовлена зростаючою агресивністю МД. Поступово у московсько-литовських відносинах виокремилися головні питання та розпочалась військово-політична боротьба за їх вирішення.