- •§ 1. Предмет і функції історії політичних і правових вчень
- •§ 2. Методи історії політичних і правових вчень
- •§ 1. Виникнення поглядів на державу і право в країнах Стародавнього Сходу
- •§ 2. Державно-правові погляди
- •§ 3. Державно-правові вчення Стародавнього Риму
- •§ 4. Становлення християнських державно-правових ідей
- •§ 1. Економічні та соціально-політичні умови формування середньовічної політико-правової ідеології
- •§ 2. Теократичні державно-правові вчення Західної Європи
- •§ 3. Державно-правові концепції середньовічних мислителів і юристів
- •§ 4. Становлення поглядів на державу і право в ранньофеодальній Київській Русі
- •§ 1. Становлення державно-правових поглядів ісламу
- •§ 2. Особливості середньовічної державно-правової ідеології в країнах арабського Сходу
- •§ 3. Основні напрями розвитку державно-правової думки в арабських країнах
- •§ 1. Політико-правові концепції обґрунтування абсолютизму
- •§ 2. Державно-правові ідеї Реформації
- •§ 3. Держава і право у вченнях мислителів Нового часу
- •§ 1. Погляди на державу і право
- •§ 2. Державно-правові вчення в Росії періоду зміцнення абсолютизму
- •§ 1. Політична і правова думка в Україні періоду входження до складу Литви та Польщі
- •§ 2. Ідеї державності періоду Української гетьманської держави
- •§ 1. Правові та державницькі вчення німецьких просвітників
- •§ 1. Правові та державницькі вчення німецьких просвітників
- •§ 2. Вчення про державу і право представників італійського Просвітництва
- •§ 3. Державно-правові концепції представників французького Просвітництва
- •§ 4. Політичні та правові вчення у сша періоду боротьби за незалежність
- •§ 1. Державно-правова ідеологія консерватизму
- •1 Гегель г. В. Ф. Философия права. — с 89—90.
- •§ 3. Політико-правові вчення представників лібералізму
- •§ 4. Історична школа права
- •§ 5. Становлення державно-правової теорії позитивізму
- •§ 6. Політико-правова ідеологія утопічного соціалізму
- •§ 1. Державно-правова ідеологія «освіченого абсолютизму»
- •§ 2. Проекти державного устрою дворянської аристократії
- •§ 3. Державно-правові вчення Просвіти та раннього лібералізму
- •§ 4. Держава і право у вченнях декабристів
- •§ 5. Державно-правова ідеологія західників і слов'янофілів
- •XVIII—XIX століть
- •§ 1. Політико-правові погляди представників Просвіти
- •§ 2. Державно-правові концепції громадських об'єднань і рухів
- •§ 3. Державно-правова ідеологія ліберального та радикального демократизму
- •§ 1. Державно-правове вчення марксизму
- •§ 2. Політико-правові концепції соціал-демократії
- •§ 3. Держава і право у вченнях анархізму
- •§ 4. Теорії юридичного позитивізму і соціологічної юриспруденції
- •§ 5. Антидемократичні політико-правові теорії
- •§ 1. Державно-правові концепції утопічного соціалізму
- •§ 2. Держава і право у вченнях анархізму
- •§ 3. Становлення державно-правової ідеології лібералізму
- •§ 4. Соціологічні теорії права
- •§ 5. Вчення юридичного позитивізму
- •3 Там само. — с. 8с7.
- •§ 6. Неокантіанська
- •§ 7. Політико-правові вчення російського марксизму і більшовизму
- •2 Там само, — с. 385.
- •2 Там само. — с. 180.
- •§ 1. Становлення плюралізму державно-правових теорій на зламі XIX—XX століть
- •§ 2. Розвиток державно-правових поглядів політичними партіями початку XX століття
- •§ 3. Державно-правові концепції федералізму
- •§ 4. Політико-правові концепції консерватизму
- •§ 5. Державно-правова ідеологія більшовизму і націонал-комунізму
- •§ 6. Державно-правові концепції націоналістичного спрямування
- •§ 7. Академічна державно-правова думка
- •2 Там само. — с. 213.
- •2 Там само. — с 165.
- •§ 1. Державно-правові теорії соціологічного і позитивістського спрямування
- •§ 2. Державно-правові концепції фашизму і націонал-соціалізму
- •§ 3. Теорії природного права
- •§ 4. Державно-правові теорії елітаризму і технократії
- •§ 5. Теорії плюралістичної демократи
- •§ 6. Теорії державності соціального спрямування
- •XIX століть......................................................................
- •XIX століть......................................................................
2 Там само, — с. 385.
-286-
попередників К. Маркса і Ф. Енгельса, погоджуючись із їхньою теорією походження держави і права. Застосовуючи їхню методологію, він аналізував сутність монархічної Російської держави та обстоював ідею про неминучість заміни капіталізму соціалізмом за допомогою збройно-го заколоту. Причому силою, яка візьме на себе обов'язок здійснити революцію, він, як і його попередники, називав пролетаріат (а згодом визначив союзника пролетаріату в революції — незаможне селянство). Ленін повністю' поділяв думку К. Маркса і Ф. Енгельса і про те, що після ре-волюцїї для зламу старого державного апарату і придушення класу власників необхідне встановлення диктатури пролетаріату. Після революційних подій 1905 —1907рр. 15.1. Ленін у своїх теоретичних пошуках робив спроби пристосувати вчення Маркса —Енгельса до подій у Росії. У значній кількості праць із державно-правової проблематики він малював свій соціальний ідеал — соціалістичну демократичну державу, де гарантувалися б свободи і права людей. Способом досягнення цього ідеалу вважав збройне повстання, після якого встановлюється диктатура пролетаріату. У праці «Перемога кадетів і завдання робітничої партії» (1906 р.) Ленін дав визначення цієї диктатури, яке розкриває її справжню сутність.
«Наукове поняття диктаїури, — писав він, — означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснугу, безпосередньо таку, що спирається на насилля, владу»2.
На відміну від своїх попередників, які вважали можливим здійснення збройного заколоту в кількох країнах і з урахуванням досвіду революції 1905—1907 рр., Ленін із 1915 р. (у праці «Про гасло Сполучених штатів Європи») почав пропагувати ідею про можливість соціалістичного заколо-ту в одній країні. Завданням заколоту було руйнування си-ловвих відомств старої держави: збройних сил, поліції, чиновників і залишення органів управління, пристосованих до вимог диктатури пролетаріату. Що ж до законодавчого органу, то тут Ленін, зорієнтувавшись у ситуації, запропонував передати такі повноваження Радам робітничих депутатів, що виникли стихійно під час революції 1905 — 1907 рр. (а в лютому 1917 р. — Ради робітничих і солдатських депу-
Ленин В. Й. Поли. собр. соч. — Т. 12. - С. 320.
-287-
татів). Відхід від своєї ідеї парламентської республіки він потвердив після Лютневої революції 1917 р. у праці «Чи утримають більшовики державну владу?», назвавши Ради єдино можливою формою революційного правління.
Непослідовною можна вважати ідею у вченні Леніна про майбутній державний устрій. До 1917 р. він уважав, що майбутня держава на теренах Російської імперії мусить бути централізованою, побудованою на засадах так званого демократичного централізму.
Після жовтневого перевороту 1917 р. він подейкував про надання автономії національним меншинам, про федеративну Росію, про можливість самовизначення націй, а водночас виступав проти автономії України, відкинув пропозиції М. Грушевського й В. Винниченка та жорстоко придушив військами Муравйова спробу незалежності України.
«Націоналістичнимихитаннями» і «національним міщанством» називав Ленін у своєму вченні намагання народів, зберегти свою національну кульїуру. «Лозунг робітничої демократії, — зазначав він, — не «національна культура», а інтернаціональна культура демократизму і всесвітнього робітничого руху»1. «Національна культура» взагалі, за вченням Леніна, — це культура поміщиків, попів, буржуазії. Він піддавав критиці державно-правові погляди Л. Юркевича, в яких той не погоджувався з ідеєю асиміляторства пролетаріату «...заради моментального успіху української національної справи». «Боротьба проти всякого національного гніту — безумовно так. Боротьба за всілякий національний розвиток, за «національну культуру» взагалі — безумовно ні», стверджував Ленін у роботі «Критичні замітки національного питання»2.
У серпні — вересні 1917 р. свої державно-правові погляди Ленін виклав у праці «Держава і революція», підтримавши ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса про класову сутність держави та її апарату про те, що держава законодавче закріплює нерівність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи примусу — армію, поліцію, тюрми. Ці установи й відомства є головними засобами державної влади.
1 Аеиин В. Й. Критические заметки по національному вопросу // Хреооматия по исгории КПСС. — М., 1989. — С. 170.