§ 2. Особливості середньовічної державно-правової ідеології в країнах арабського Сходу

До кінця першого тисячоліття арабська культура за­знала впливу з боку культур народів, які були завойовані. В IX ст. в арабському халіфаті виникли кілька центрів науки, арабською мовою були перекладені твори філософів та мис­лителів античності, досліджувалися досягнення народів з ас­трономії, математики, медицини.

-76-

Проте взаємопроникнення культур відбувалося під впливом і постійним контролем з боку ісламу, що й при­вело до виникнення в X ст. теоретичного мусульманського богослов'я — каламу, особливого типу ісламської філософії, яка пояснювала фізичні явища і проблеми суспільно-полі­тичної сфери, виходячи з догматів мусульманської релігії.

«Першим філософом арабів», вважався аль-Фарабі (870 — 950), який свої державницькі і правові погляди вик­лав у трактатах «Про погляди жителів доброчесного міста», «Афоризми державного діяча» тощо. В зазначених працях «Арістотель Сходу», як його назвали сучасники, значну ува­гу приділяв дослідженню сутності влади, завданням і метою якої є створення умов для щастя і злагоди.

Піддаючи аналізу державні утворення, аль-Фарабі поді­ляв їх на доброчесні, неосвічені та колективні.

У доброчесних містах-державах панує моральність, усі його жителі намагаються досягти щастя, основою якого є знання та благо. В такій державі правителі дбають про своїх підданих. У неосвіченій державі як люди, так і їх керівники намагаються задовольнити лише особисті інтереси.

Колективні держави займають проміжне місце між пер­шими двома типами держав.

Виходячи з цього, мислитель робив спробу викласти про­екти ідеальної держави.

У такій державі всі повинні бути високоморальними, дбати один про одного і разом досягти щастя. Населення ідеальної держави мислитель поділяв на кілька верств, се­ред яких виділяв мудрих та інших достойних осіб; «людей релігії»; людей мистецтва, писарів; лікарів, астрологів та ін­ших фахівців, військових; багатих людей, землеробів, ско­тарів, купців та ін. Відносини всіх верств суспільства буду­ються, виходячи з принципів моралі, справедливості, а також загальносуспільного інтересу.

Ідеалом правителя такого міста-держави у аль-Фарабі постає філософ, здатний пізнати закони, згідно з якими функціонує природа і суспільство, передати свої знання на­селенню.

Близькими до нього були погляди ібн-Рошда (Аверроеса) (1226 — 1198). Він був переконаний, що умовою покращення життя людей є знання та відсторонення від влади «людей релігії».

-77-

Одночасно релігію мислитель вважавполітичним мистец­твом, і нею люди повинні керуватись у житті, оскільки не всі можуть досягти філософської істини. Філософія, яка дає від­повіді на всі питання буття людини, природи і суспільства, є доступною лише вченим. Тому мають місце дві істини: фі­лософії та релігії.

Філософія Арістотеля та інших античних 'мислителів вплинула на формування державі Іо-І Іравових поглядів арабського історика ібн-Хальдуна {1332—1406), які він систе­матизував у своїй праці «Велика історія».

Мислитель розрізняв категорії «суспільство» і «держа­ва», з'ясовував закономірності їх взаємозв'язку та розвитку. Суспільство у його вченні — результат розвитку і усклад­нення людського життя. Воно створене людьми для задово­лення своїх потреб і досягнення інтересів, серед яких: забез­печення життєдіяльності, безпеки, усунення загроз із боку природи та інших суспільств. На стан суспільства, його ор­ганізацію та структуру певним чином випливають природні фактори, форми господарювання та способи виробництва. В своєму розвитку суспільства проходять два етапи: примі­тивний та цивілізований. Для першого етапу характерним є землеробство і скотарство; для другого — розвиток ремесел, торгівлі, мистецтва і науки. Перший етап він називає «сіль­ським», другий «міським» етапом розвитку суспільства.

Рушійною силою розвитку суспільства, переходу йото від нижчого до вищого, більш якісного рівня, є вдосконалення обмінних відносин. На першому етапі люди займаються на­туральним господарством, забезпечуючи лише мінімальні потреби. З виникненням надлишкового продукту, повно­го достатку створюються умови для переходу до якіснішого стану суспільства — міського.

Основою суспільства на нижчому його етапі розвитку є родові зв'язки і загальна рівність. Питання легітимносгі вла­ди там не виникає, її уособлює особа, визнана всіма. Причому такий атрибут влади, як примус, на цьому етапі розвитку фактично відсутній. Примус і нерівність з'являються за умов накопичення і надлишкового продукту.

За цих умов відбувається поєднання двох атрибутів цьо­го суспільства: власності і влади. Влада здійснюється безпосе­редньо правителем за участі певної групи осіб, яку він формує відповідно до своєї мети. Ця група виконує певні функції, які доручає їй правитель за гроші, що виплачують-

-78-

ся завдяки встановленню податків і зборів. Збагачення пра­вителя, обожнювання його оточенням та близькими сприяє відокремленню його і влади в цілому від народу.

Згодом держава починає більше втручатись у життя сус­пільства, виробничі та обмінні процеси, що призводить до занепаду економіки і шкодить стабільності держави. Виходячи з цього, мислитель робить висновок про немину­чу загибель держави, вік якої визначає ста двадцятьма рока­ми, (правлінням династії з трьох поколінь). Протягом жит­тя держава, на думку ібн-Хальдуна, проходить кілька етапів розвитку від виникнення до загибелі, а саме: виникнення певної примусової влади замість попередньої; розправа правителя з оточенням, яке допомогло йому прийти до вла­ди; узурпація влади правителем; розквіт держави; розвиток насилля, поява деспотичних форм правління; занепад та за­гибель держави.

Сучасні мислителю держави він поділяє на три типи за­лежно від природи правління. Серед них природна монар­хія, політична монархія, халіфат.

Природна монархія в уяві ібн-Хальдуна посгає деспотич­ною державою, правителі якої задля задоволення сроїх інте­ресів застосовують силові методи управління.

Наступна форма держави — політична монархія -є більш поміркованою, такою, що проводить виваженішу політику, але вона не зовсім відповідає інтересам населен­ня, оскільки це здійснюється з відривом від релігії, яку воно сповідує.

Найбільш вдалою державою, на думку мислителя, є халі­фат, коли земний порядок забезпечується на основі віри, стабільність мусульманської общини підтримує «свій» пра­витель, який стоїть на чолі її.