1.3. Студент вищого навчального закладу як об'єкт і суб'єкт навчання і виховання

Студентський колектив вищого навчального закладу щорічно оновлюється. З перших днів навчання з юнаків і дівчат формують фахівців певного профілю і громадян Ук­раїни. Ефективність такої підготовки передовсім залежить від того, наскільки успішно молода людина адаптується до нового статусу студента, до нової системи навчально-ви­ховної діяльності вищого навчального закладу. Дуже важ­ливо ентузіазм студентів, пов'язаний з очікуванням чогось нового, спрямувати на оволодіння професійними знання­ми, уміннями та навичками.

Загальна характеристика і класифікація студентів вищого навчального закладу

Студентський вік припадає на час фізичного розквіту особистості. Організм молодої людини має високу праце­здатність, високий рівень функціональної активності та витривалості. До 18—20 років завершується формування вегетативних функцій. У цей період спостерігається най­більша пластичність і переключення у формуванні склад­них психомоторних та інших навичок. Динаміка збуджен­ня і гальмування зростає. Оптимального рівня розвитку досягають зір, слух, моторні реакції.

Цей вік найсприятливіший для формування багатьох психічних функцій і розвитку інтелектуальних можливос­тей людини. Саме в студентські роки формуються харак­тер, світогляд молодих людей. Тому важливо, як зауважив російський педагог К. Ушинський, щоб матеріал, який у цей період вливається в душу молодої людини, був якісний.

Перехід від старшого шкільного віку до студентського супроводжується суперечностями і переорієнтацією звич­них життєвих уявлень. Суперечності мають соціально-психологічний характер: з одного боку, розквіт інтелекту­альних, фізичних сил студента, а з іншого — обмеженість часу, економічних можливостей для задоволення потреб тощо. На відміну від школярів інтереси студентів перехо­дять у площину майбутньої професії. Самостійність дій у студентському віці набирає практичного характеру. Це

Студент вищого навчального закладу як об'єкт і суб'єкт навчання... 33

пов'язано з проживанням у гуртожитку, розподілом влас­ного бюджету, раціональним використанням вільного ча-' су. Навчання, побут, відпочинок студентів великою мірою залежать від кола спілкування, тобто студентських колек­тивів, їх організованість, ціннісні орієнтації, моральні норми, неформальні лідери помітно впливають на ефек­тивність всієї системи виховної роботи у вищому навчаль­ному закладі.

Молоді люди, вступивши до вищого навчального за­кладу, стикаються з багатьма труднощами: дидактичними (новизна у процесі навчання, нові методи і організація на­вчання, відсутність навичок самостійної роботи тощо); со­ціально-психологічними (зумовлені входженням індивіда в нове середовище (умови життя, оточення, норми поведін­ки, незвичний режим діяльності, неналагодженість сто­сунків у групі, на курсі, на факультеті, незнайоме місто); особливості самостійного життя, ведення власного бюдже­ту і подолання можливих матеріальних труднощів тощо; професійними (невміння зорієнтуватися у професійній спрямованості процесу навчання; необхідність вчитися працювати з людьми; складність у формуванні організа­торських вмінь і навичок тощо). Ці труднощі студенти до­лають протягом місяців, поступово пристосовуються до но­вих умов і спрямовують свої сили на здобуття знань.

Подоланню означених труднощів сприяє спеціально організована робота вищого навчального закладу з адап­тації, тобто активного і творчого пристосування студентів нового набору до умов вищої школи, в процесі якого фор­мується колектив, особисті навички і вміння раціональної організації розумової діяльності, а також покликання до обраної професії, вибудовується система професійної само­освіти і самовиховання професійно значущих якостей осо­бистості тощо.

В адаптації студента виокремлюють три фази:

1. психічна реакція організму на нові умови вищого навчального закладу у студентів має різну тривалість, але переважно закінчується в середині першого семестру;

2. включає перебудову пристосовницьких механізмів, динамічного стереотипу, психічних процесів і завершуєть­ся приблизно до середини другого семестру;

3. період усталеної адаптації, коли завершується фор­мування динамічного стереотипу і пристосовницьких ре­акцій. У 70% студентів він завершується до кінця першо­го курсу.

34

Загальні засади педагогіки вищої школи

Студент вищого навчального закладу як об'єкт і суб'єкт навчання... 35

Вищий навчальний заклад має докласти усіх зусиль для створення оптимальних умов для адаптації першо­курсників. Йдеться про кваліфіковану допомогу в органі­зації й плануванні самостійної навчальної роботи; озбро­єння студентів першого курсу знаннями про інноваційну культуру навчальної праці, освоєння сучасних освітніх технологій; ознайомлення їх з особливостями методики самостійної роботи з кожної наукової дисципліни; активі­зація розумової діяльності студентів на заняттях; забезпе­чення розуміння змісту навчальних занять як умови ло­гічного аналізу отриманої інформації; консультації (гру­пові й індивідуальні) з інноваційної культури сучасної навчальної праці; формування потреби до самовдоскона­лення; забезпечення контактності викладачів і студентів.

Важливою рисою юнацького віку є прагнення до само­стійності, що сприятливо впливає на організацію самоосві­ти і самовиховання. Максималізм і категоричність в оці­нюванні може породжувати негативне ставлення до думок дорослих, несприйняття їх порад, а це, у свою чергу, при­зводить до конфліктів.

У старшому юнацькому віці формується морально-психологічний ідеал людини, який регулює навчання і поведінку. Лише незначна частина студентів першого курсу має чітке уявлення про ідеал і прагне до самовдо­сконалення відповідно до цього ідеалу. Переважна біль­шість студентів не замислювалась над своїм ідеалом і конкретного уявлення про нього не має або він ще не­стійкий.

Особам цього віку притаманне почуття любові, яке по­значається на всьому їхньому житті і діяльності. Захопле­ність робить людину благороднішою, мрійливою, чуйною, спонукає до самовдосконалення. У цей період певна части­на молоді створює сім'ї, що зумовлює появу різних побуто­вих проблем. Однак розпорядок дня таких студентів стає організованішим і впорядкованішим.

Активізації пізнавальної діяльності студентів, їх вдо­сконаленню сприяє властивий старшому юнацькому віку оптимізм, який виявляється в почутті бадьорості і життє­радісному настрої, упевненості в собі, своїх можливостях, у переконаності в тому, що мрії збудуться.

Студенти є повноправними громадянами країни, мо­жуть обирати і бути обраними в органи управління. Це ак­тивізує їхню участь у молодіжних організаціях, впливає на формування політичної свідомості, вироблення полі-

тичної культури, ставлення до релігії і стимулює до само­вдосконалення.

У цьому віці важливе значення має формування полі­тичної культури. За його рівнем студентів (майбутніх пе­дагогів) відносять до кількох груп (І. Козубовська):

1. Студенти, які володіють певними політичними знан­нями, але недостатніми для формування стійких переко­нань і успішної практичної суспільно корисної діяльності.

2. Студенти, які мають політичні знання, що не стали ще стійкими переконаннями.

3. Студенти, що мають певні політичні знання, переко­нання, але пасивні в суспільно корисній діяльності.

4. Активні у суспільно-політичній діяльності студенти з недостатніми політичними знаннями, помилковими по­глядами і переконаннями, внаслідок чого їхня діяльність часто набуває антисоціальної спрямованості.

5. Студенти, які володіють глибокими суспільно-по­літичними знаннями, переконаннями і активні в полі­тично-громадській діяльності (ця група найменш чи­сельна).

Організатори виховного процесу, знаючи до якої з означених груп належать конкретні студенти, можуть ди­ференціювати виховний вплив залежно від рівня політич­ної культури майбутніх педагогів, спонукаючи їх до фор­мування певних політичних якостей.

Внаслідок набуття нового соціального статусу (студент вищого навчального закладу) формується почуття відпові­дальності за свою поведінку, навчання і громадську робо­ту. Вступивши до вищого навчального закладу, обравши шлях самостійного життя, молоді люди переймаються пи­таннями майбутнього. Надії переважно оптимістичні, але багато залежить від того, чи вдало обрана професія. Це значною мірою впливає на ставлення майбутніх фахівців до здобуття нових знань.

З огляду на ставлення до навчання виокремлюють три групи студентів:

1. Серйозні студенти, які прагнуть до всього нового, незалежно від галузі знань. Вони успішно вивчають усі передбачені навчальним планом предмети, відвідують різноманітні гуртки, виховні заходи, читають художню і науково-популярну літературу, переглядають телепере­дачі, відвідують музеї, театри, виставки тощо, а також беруть активну участь у громадському житті закладу і за його межами.

36

Загальні засади педагогіки вищої школи

Студент вищого навчального закладу як об'єкт і суб'єкт навчання...

37

2. Студенти, які захоплюються однією галуззю знань, мають глибокі знання в цій галузі, багато читають, сте­жать за новинками, усвідомлюючи водночас, що необхідно знати й інші предмети, оволодівати професією, намагають­ся старанно вивчати всі навчальні дисципліни, передбаче­ні навчальним планом.

3. Студенти, які, надавши перевагу певній дисциплі­ні і маючи з цієї дисципліни глибокі і ґрунтовні знання, нехтують усіма іншими. Нерідко вони належать до посе­редніх або навіть невстигаючих студентів. Саме вони по­требують спеціального виховного впливу щодо самоосві­ти та самовиховання.

Залежно від ставлення до навчальних дисциплін сту­дентів умовно поділяють на три групи (С. Солодухо). Інте­реси студентів першої групи мають пасивний споглядаль­ний характер. Перехід на вищу стадію розвитку інтересів цих студентів гальмує рівень розвитку морально-вольових якостей особистості: почуття обов'язку і відповідальності, працелюбства, дисциплінованості. Друга група студентів не є однорідною за своїм складом. Студенти першої підгру­пи захоплюються не тільки теоретичною основою дисцип­ліни, а й її практичною спрямованістю. Вони особливо уважні на лекціях, коли йдеться про застосування теорії та законів на практиці. Друга підгрупа студентів виявляє глибоку зацікавленість теорією навчальної дисципліни, проблемами цієї науки. Важливим елементом структури пізнавального інтересу студентів цієї групи є творче став­лення до предмета. У студентів першої підгрупи необхідно формувати інтерес до теорії предмета, а другої — до прак­тики. Третя група студентів виявляє однаковий інтерес до теорії і практики.

У процесі професійної підготовки майбутніх фахівців важливо враховувати їх професійні плани, які засвідчу­ють здатність до самовдосконалення. Показниками харак­теру і дієвості життєвої програми особистості є система ін­тересів, бажань і устремлінь; комплекс ділових якостей: єдність слова і діла, самостійність, ініціативність, відпові­дальність, працездатність, уміння доводити почату справу до кінця тощо.

Для майбутнього фахівця важливим є рівень самооцін­ки, яка стосується фізичних можливостей, розумових здібностей, вчинків, мотивів поведінки, моральних якос­тей тощо. За рівнем самооцінка може бути високою, серед­ньою і низькою. З погляду адекватності (відповідності фактичним даним особистості), вона буває неадекватно ви-

сокою (завищеною), неадекватно низькою (заниженою). Така невідповідність часто призводить до психологічних зривів, внутрішніх і зовнішніх конфліктів особистості. Особистість із завищеною самооцінкою часто недооцінює інших людей, а із заниженою т- переоцінює їх.

З огляду на ставлення студентів до обраної професії ви­окремлюють такі типи студентів (В. Лисовський):

1. «Гармонійний». Обирає свою спеціальність усвідом­лено. Сумлінно навчається, бере активну участь у науковій і суспільній роботі. Розкутий, вихований, товариський. Сфера інтересів охоплює літературу, живопис, спорт. Чес­ний, порядний. Має авторитет у колективі як надійний то­вариш, завжди готовий допомогти іншим і робить це з не­прихованим задоволенням.

2. «Професіонал». Обирає спеціальність за покли­канням, наполегливий у навчанні. Однак не цікавиться науково-дослідною роботою. Бере активну участь у всіх студентських заходах, сумлінно виконує доручення. У колективі його поважають, але знають, що головним для нього є успішне навчання (навряд чи погодиться втекти з лекції «за компанію»).

3. «Академік». Обрав спеціальність усвідомлено. Вчиться тільки на «відмінно». Орієнтований на навчан­ня в аспірантурі, тому багато часу віддає науково-до­слідній роботі, часом на шкоду іншим заняттям. До прохань про допомогу чи пропозицій «а чи не втекти нам усім разом з наступної пари» швидше за все зали­шиться байдужим.

4. «Громадський працівник». Йому властива яскраво виражена схильність до суспільної діяльності, що, як пра­вило, негативно позначається на навчальній і науковій діяльності. Впевнений, що професію обрав правильно. Ці­кавиться літературою і мистецтвом, організатор у сфері дозвілля. Схильний підкорятися інстинктам натовпу, од­нак істотну допомогу надати не здатний.

5. «Аматор мистецтв». Вчиться, як правило, добре, од­нак науковою роботою не цікавиться. Його інтереси спря­мовані переважно у сферу літератури і мистецтва. Має ес­тетичний смак, широкий кругозір, ерудований. За кілька нових романів модних іноземних авторів готовий піти не з однієї, а з усіх пар одразу.

6. «Старанний». Обрав спеціальність не цілком усві­домлено. Вчиться сумлінно, докладаючи максимум зусиль, хоча не має особливих здібностей. Нетовариський, не ціка-

38

Загальні засади педагогіки вищої школи

виться мистецтвом, але любить бувати в кіно, на естрадних концертах і дискотеках. Може пропустити пару.

7. «Середняк». Вчиться «як вийде», не докладаючи жодних зусиль, пишається цим. Його принцип: «Одержу диплом і буду працювати не гірше за інших». Обрав профе­сію, не замислюючись. Однак переконаний, що раз всту­пив, то потрібно закінчити навчання. Намагається вчити­ся добре, але не отримує від цього задоволення. Завжди ра­дий утекти із занять. Що стосується взаємодопомоги, то сподівається на неї сам.

8. «Розчарований». Студент, як правило, здібний, але не має інтересу до обраної спеціальності. Однак знає, що мусить закінчити навчальний заклад. Пропускає заняття. Прагне утвердитися у хоббі, мистецтві, спорті.

9. «Ледар». Вчиться слабко, не докладаючи жодних зусиль. Цілком задоволений собою. Про своє професійне покликання всерйоз не замислюється, у науково-дослід­ній і суспільній роботі участі не бере. Однокурсники ставляться до нього, як до «баласту». Іноді норовить схитрувати, пристосуватися. Коло інтересів зосереджене переважно у сфері дозвілля. Часто є ініціатором «масо­вих втеч» з пар.

10. «Творчий». Такому студентові притаманний твор­чий підхід до будь-якої справи: навчання, суспільна робо­та, дозвілля. Однак заняття, які потребують посидючості, акуратності, виконавської дисципліни, його не захоплю­ють. Тому, як правило, вчиться «нерівно», поділяючи предмети на «цікаві» й «нудні». З легкістю втікає із за­нять, навряд чи здатний допомогти іншим.

11. «Богемний». Як правило, успішно вчиться на т. зв. престижних факультетах. Прагне до лідерства в товари­стві таких, як він. До інших студентів ставиться зневажли­во. «Про все» чув, хоча знання його вибіркові. У сфері мис­тецтва цікавиться тільки «модними» течіями. Його думка завжди відмінна від думки «сірої маси». Тому на підбурен­ня піти із занять, як правило, не піддається. Оскільки є членом невеликої соціальної групи, то поводиться, як нале­жить у цій групі, а не так, як усі інші.

Типологію сучасного студентства за ставленням до навчання, за наукової і громадської активністю, загаль­ною культурою і відчуттям колективізму розробив росій­ський педагог Б. Ананьев. Він виокремлює шість типів студентів:

1. Відмінно навчається з профілюючих, загально-тео­ретичних, суспільних дисциплін. Займається науково-до-

Студент вищого навчального закладу як об'єкт і суб'єкт навчання... 39

слідною роботою. Має високу культуру. Бере активну участь в громадській роботі. З колективом пов'язаний різ­нобічними інтересами.

2. Добре навчається. Здобуття спеціальності вважає єдиною метою навчання у вищому навчальному закладі. Суспільними дисциплінами цікавиться у межах програ­ми. Пов'язаний з колективом навчальними і професій­ними інтересами. Бере активну участь у громадській ро­боті. Викладачі та товариші вважають його хорошим студентом.

3. Відмінно встигає у навчанні, розглядає науку як основну сферу інтересів і діяльності. Виявляє інтерес до суспільних наук як засобу пояснення дійсності і власної поведінки. Має високу загальну культуру. Активний в громадській діяльності, з колективом пов'язаний широ­кими науковими інтересами. Студент цього типу — май­бутній учений. Деякі студенти цього типу займаються ли­ше наукою, всі інші заняття вважають марною тратою ча­су. Саме про них кажуть «раціональність XXI століття».

4. Добре навчається, цікавиться суспільними наука­ми; науково-дослідною роботою, як правило, не займаєть­ся. Загальна культура обмежена професійними інтереса­ми. Активний у громадській роботі і в житті колективу, ін­тереси якого розглядає як власні. Активний громадський діяч. Його поважають за чесність, принциповість, єдність слова і справи.

5. Встигає у навчанні з усіх дисциплін. Науково-до­слідною роботою не займається. Розглядає спеціальність і культуру як основну сферу своїх інтересів і діяльності. У суспільному, громадському житті не бере активної участі. З колективом його поєднують культурні та розважальні інтереси. Серед студентів він — визнаний ерудит, знавець сучасного мистецтва.

6. Має низьку успішність. Науково-дослідною роботою не займається. Пасивний у громадському житті. Відпочи­нок і розваги розглядає як головну сферу своєї діяльності. З колективом пов'язаний головним чином інтересами від­починку. Вважає себе «оригіналом», іноді морально нестійкий. До вищого навчального закладу вступив тому, що це «модно». До своєї професії байдужий і вважає її ли­ше джерелом існування. Навчається з мінімальним зусил­лям; де є можливість, використовує шпаргалку.

До якої б класифікаційної групи не належав студент, за час навчання у вищому навчальному закладі він має

40

Загальні засади педагогіки вищої школи

навчитися поведінки, яка відповідає загальноприйнятим нормам і правилам моралі і права, а також виховати в собі за час навчання здатність учитися. Освоїти сам процес на­вчання важливіше, ніж засвоїти конкретну сукупність знань, які швидко застарівають. Ще важливішим є вмін­ня самостійно здобувати знання, засновані на творчому мисленні.

Навчально-виховний процес у вищому навчальному закладі, а отже, розвиток особистості студента на різних курсах має певні особливості.

На першому курсі відбувається адаптація колишньо­го абітурієнта до студентських форм колективного жит­тя. Поведінка студентів характеризується високим сту­пенем конформізму (пасивне, пристосовницьке прий­няття наявних порядків, правил, норм у поведінці). У першокурсників відсутній диференційований підхід до власних ролей.

Другий курс є періодом найнапруженішої навчальної діяльності студентів. У життя другокурсників інтенсивно включені всі форми навчання і виховання. Студенти отри­мують загальну підготовку, формуються їх широкі запити і потреби. Процес адаптації до середовища здебільшого за­вершений.

На третьому курсі починається спеціалізація, поглиб­люється інтерес до наукової роботи. У цей період звужу­ється сфера інтересів особистості, становлення особистості визначається фактором спеціалізації.

На четвертому курсі студенти ознайомлюються зі спеціальністю в період навчальної практики. їх поведінці властивий інтенсивний пошук раціональних шляхів і форм спеціальної підготовки; відбувається переоцінка цінностей.

П'ятий курс — перспектива швидкого закінчення нав­чального закладу — формує чіткі практичні установки на майбутній вид діяльності. З'являються нові цінності, пов'язані з матеріальним і сімейним становищем, місцем роботи тощо. Студенти поступово відходять від колектив­них форм життя.

Постійне вивчення рівня розвитку і вихованості кож­ного студента та колективу академічної групи дає змогу ефективно вибудовувати навчально-виховний процес у вищому навчальному закладі з урахуванням тих змін, яких зазнає студентський колектив загалом і кожен його член зокрема, коригувати зміст і методику цього процесу.

Студент вищого навчального закладу як об'єкт і суб'єкт навчання... 41

Професійне самовдосконалення майбутніх фахівців

Досвід навчально-виховної діяльності вищих навчальних закладів переконує, що ефективно вирішувати питання під­готовки майбутніх фахівців можна лише за активної участі у цьому процесі самих студентів, тобто самовдосконалення.

Професійне самовдосконалення — свідомий, цілеспрямований процес підвищення рівня власної професійної компетенції і роз­витку професійно значущих якостей відповідно до соціальних ви­мог, умов професійної діяльності і власної програми розвитку.

Цей процес ґрунтується на психологічному механізмі постійного подолання внутрішніх суперечностей між на­явним рівнем професіоналізму («Я — реальне професій­не») і уявним його станом («Я — ідеальне професійне»).

Професійне самовдосконалення майбутнього фахівця відбувається у двох взаємопов'язаних формах — самоосві­та і самовиховання. Основним змістом самоосвіти є вдо­сконалення наявних у студента знань, умінь і навичок з метою досягнення бажаного рівня професійної компетен­ції. Самовиховання виступає як активна, цілеспрямована діяльність студента із систематичного формування і роз­витку в собі позитивних якостей та усунення негативних.

Людина самовдосконалюється інколи підсвідомо. Не-усвідомлене самовиховання зазвичай має епізодичний ха­рактер, здійснюється без чіткого плану і розгорнутої про­грами, що знижує його результативність.

Значно вищою ефективністю характеризується усві­домлене самовиховання. Щоб самовиховання стало усвідом­леним і професійно спрямованим, майбутній фахівець має відчути, оцінити свою придатність до обраної професії. Важлива роль у цьому належить і навчальному закладу. Основними його завданнями щодо організації самовихо­вання майбутніх фахівців є: пояснення значення, актуаль­ності процесу самовиховання для всебічного розвитку осо­бистості; виховання вміння адекватно оцінювати себе; ви­ховання готовності до співпраці з дорослими, які можуть дати поради, рекомендації з питань самовиховання.

Самовиховання є тривалим процесом, який проходить кілька етапів: самопізнання, планування, реалізація пла­ну (програми), контроль і регуляція.

Самопізнання. На цьому етапі студент виявляє свої здібності і можливості, рівень розвитку. Самопізнання здійснюється в таких напрямах:

42

Загальні засади педагогіки вищої школи

• самопізнання себе в системі соціально-психологіч-них стосунків за умов навчальної діяльності і тих вимог, які передбачає ця діяльність;

• самопізнання рівня компетентності і особистих якостей, яке здійснюється шляхом самоспостереження, самоаналізу вчинків, поведінки, результатів діяльності;

• критичний аналіз висловлювань на свою адресу, са­моперевірка в різних умовах діяльності;

• самооцінка, яка виробляється на основі зіставлення наявних знань, умінь, якостей особистості з поставленими вимогами, яка забезпечує критичне ставлення майбутньо­го фахівця до своїх досягнень і недоліків.

На основі самопізнання і самооцінки формується рі­шення про необхідність самовиховання, створюється мо­дель майбутньої роботи над собою.

На етапі самопізнання доцільно використовувати са­моспостереження, самоаналіз, самооцінку.

Самоспостереження полягає у спостереженні за своїми діями, вчинками, думками, почуттями. Воно є необхідною передумовою контролю особистості за власною поведінкою та діяльністю.

Самоаналіз передбачає роздуми над своєю поведінкою, окремими вчинками. Його використання допомагає роз­крити причини успіхів чи невдач, розвиває самосвідомість і сприяє самопізнанню.

Самооцінка є судженням людини про міру наявності у неї певних якостей, властивостей і зіставлення їх з певним еталоном, зразком.

Планування самовиховання. Воно передбачає:

• визначення мети і основних завдань на перспективу і на певні етапи життя і діяльності студента;

• розроблення програми (плану) особистого розвитку;

• визначення умов діяльності із самовиховання (ви­роблення власних правил поведінки, вибір форм, засобів, методів і прийомів вирішення завдань у роботі над собою).

Добре спланована робота над вдосконаленням своєї осо­бистості є запорукою результативності самовиховання. План має бути конкретним за змістом, з чіткою послідов­ністю виконання завдань.

На цьому етапі роботи над собою використовують само­зобов'язання (письмово оформлені зобов'язання перед со­бою за певний період досягти певних результатів: вихован­ня у собі конкретних позитивних якостей, викорінення не­доліків тощо; можуть бути оформлені і як власні правила поведінки); особистий план роботи над собою (передбачає систему заходів, спрямованих на формування у собі пев-

Студент вищого навчального закладу як об'єкт і суб'єкт навчання... 43

них особистісних якостей, необхідних майбутньому фахів­цю); програму самовиховання (передбачає розкриття зміс­ту роботи студента над вдосконаленням своєї особистості на тривалий період); девіз життя (влучно сформульована життєва ціль, життєве кредо, яке визначає повсякденну поведінку особистості).

Реалізація програми самовиховання. Вона передбачає використання таких прийомів самовиховання, як самопе-реконування, самонавіювання, самозаохочення, самоосуд, самонаказ та ін.

Самопереконування полягає в тому, що студент у кон­кретній ситуації відшукує аргументи, щоб переконатися в правильності чи неправильності своїх дій. До самопереко-нання вдаються у тих випадках, коли прийнявши якусь пропозицію, вказівку, наказ, людині бракує рішучості дія­ти відповідно до них.

Самонавіювання є психічним впливом людини на себе шляхом повторення подумки чи вголос певних суджень до повного оволодіння собою («Я зможу спокійно вислухати зауваження»).

До самозаохочення вдаються за необхідності подолати негативні риси характеру.

Самоосуд є проявом незадоволення своїми діями, вчинка­ми, поведінкою. Докори сумління пробуджують свідомість, викликають внутрішнє хвилювання і почуття провини. Са­моосуд зумовлює бажання позбутися недоліків у поведінці.

Самонаказ полягає у прийнятті особистістю рішення ніколи не відступати від існуючих принципів.

Сутність діяльності студента на етапі реалізації прог­рами самовиховання полягає в тому, що він контролює ро­боту над собою, цілком тримає її в полі своєї свідомості (рефлексії) і на цій основі своєчасно виявляє відхилення реалізованої програми від заданої, запобігає їм, вносить відповідні корективи до плану подальшої роботи.

Контроль і регуляція самовиховання. На цьому ета­пі застосовують прийоми самоконтролю, самозвіту, само­оцінки.

Самоконтроль є одним із видів усвідомленої регуляції людиною власної поведінки та діяльності з метою забезпе­чення відповідності їх результатів поставленим цілям, ви­могам, правилам, зразкам.

Самозвіт полягає у звітуванні особистості перед собою у різних формах (подумки, щоденник тощо) про виконан­ня взятих зобов'язань, реалізацію плану та програми само­виховання.

44

Загальні засади педагогіки вищої школи

Викладач вищого навчального закладу

45

Ефективність самовиховання майбутнього фахівця значною мірою залежить від педагогічного керівництва цим процесом. Під педагогічним керівництвом самовихо­ванням студентів розуміють оптимальну організацію їх життєдіяльності, акцентування їх уваги на питаннях са­морозвитку, відповідальності за себе, своє сьогоднішнє та майбутнє, а також стимулювання самовиховної діяльності під час навчально-виховного процесу. Педагогічне керів­ництво слід здійснювати в таких напрямах:

• постійне вивчення індивідуальних особливостей сту­дентів, поширення кращого досвіду їхньої роботи над собою;

• роз'яснення студентам сучасних вимог до особис­тості фахівця вищої кваліфікації; значення професійного самовдосконалення та визначення конкретних завдань із самоосвіти і самовиховання;

• ознайомлення студентів з ефективними прийомами роботи над собою;

• формування позитивної громадської думки, стиму­лювання процесу самовиховання;

• контроль і допомога студентам в роботі над само­вдосконаленням;

• залучення студентів до різноманітних видів діяль­ності, які сприяють інтенсифікації процесу самовиховання;

• створення необхідних умов для систематичної ці­леспрямованої роботи студентів над собою.

Орієнтиром у плануванні студентами процесу профе­сійного самовиховання є кваліфікаційна характеристика спеціаліста, на основі якої слід вибудовувати програму ін­дивідуальної самопідготовки до майбутньої професійної діяльності. Вимоги до сучасного фахівця повинні відпові­дати потребам сьогодення. Вони передбачають: високий професіоналізм в обраній сфері; інноваційний характер мислення і готовність до змін; навички управлінської діяльності; особисту творчу спрямованість, готовність за­безпечувати умови не лише для свого творчого потенціалу, а за потреби — для потенціалу підлеглих; здатність розу­міти інших людей, їх прагнення, мотиви, інтереси тощо; високі духовні й моральні ідеали та переконання; високу політичну, правову та економічну культуру; системне мис­лення, яке передбачає психологічну готовність, здатність та навички системного підходу до проблемних ситуацій; готовність брати на себе відповідальність; комунікатив-ність, діловитість, здатність до міжособистісного і управ­лінського спілкування; володіння однією із найпоширені­ших іноземних мов; знання комп'ютерної техніки та ін.

Отже, ефективне самовдосконалення майбутніх фахів­ців можливе лише за тісної співпраці студентів і педагогіч­ного колективу вищого навчального закладу, пройнятої взаємною повагою і вірою в людину.

Запитання. Завдання

1. Дайте психолого-педагогічну характеристику сучасного студен­та вищого навчального закладу.

2. Який підхід до класифікацій сучасних студентів вищих навчаль­них закладів Вам найбільше імпонує? Чому саме?

3. Проаналізуйте свою особистість і знайдіть своє місце в кожній класифікації.

4. Розкрийте роль самовиховання у підготовці майбутнього фахівця.

5. Охарактеризуйте зміст процесу самовиховання на різних його етапах.

6. Розкрийте сутність основних прийомів самовиховання. Якими з них переважно користуєтесь Ви?

7. Складіть план власного самовиховання на семестр і обговоріть його з однокурсниками, куратором академічної групи.

1.4. Викладач вищого навчального закладу

Педагогічна праця викладача вищого навчального закладу є особливою формою висококваліфікованої розу­мової діяльності творчого характеру. Вона спрямована на навчання, виховання і розвиток студентів, формування у них професійних знань, умінь та навичок, виховання ак­тивної життєвої позиції.

Нині в Україні навчально-виховний процес у вищих навчальних закладах забезпечують понад 90,5 тисяч ви­кладачів, які мають наукові ступені доктора наук (темпи приросту — 38,9%), кандидата наук (темпи приросту — 10,2%), вчені звання професора (темпи приросту — 18,4%), доцента (темпи приросту — 6,8%).

Педагогічна діяльність викладача вищого навчального закладу

Особливим видом суспільно корисної діяльності людей є праця, спрямована на підготовку до життя підростаючого покоління відповідно до економічних, політичних, мораль-

46

Загальні засади педагогіки вищої школи

Викладач вищого навчального закладу

47

них, естетичних цілей суспільства. Педагогічна діяльність у вищому навчальному закладі має надзвичайно важливе соціальне значення, оскільки йдеться про формування майбутнього фахівця, від рівня підготовленості якого знач­ною мірою залежить економічний, політичний, соціаль­ний, культурний розвиток суспільства.

Педагогічна діяльність у вищому навчальному закладі — діяль­ність, спрямована на підготовку висококваліфікованого спеціаліс­та, здатного знайти своє місце на ринку праці, активно включитися у політичну, суспільну, культурну та інші сфери життя суспільства.

Об'єктом педагогічного впливу у вищому навчальному закладі є юнаки та дівчата із певними задатками, потреба­ми, нахилами, інтересами, інтелектом, волею, почуттями. Цей цінний «матеріал» педагогічної праці робить її особ­ливо відповідальною. Український педагог Василь Сухо-млинський (1918—1970) застерігав, що в жодній справі по­милки і невдачі не призводять до таких тяжких наслідків, як у педагогічній.

Особливості педагогічної діяльності. Однією з особли­востей педагогічної діяльності є її динамічність, яка зу­мовлена тим, що об'єкт педагогічного впливу (студент) постійно розвивається, змінюється. Завдання викладача полягає насамперед у вчасному виявленні цих змін і відпо­відному реагуванні на них.

Педагогічна діяльність передбачає безпосередні кон­такти зі студентами. У процесі такого спілкування викла­дач впливає на них не лише своїми знаннями, а й емоційно-вольовими якостями, світоглядом тощо. З огляду на сто­сунки зі студентами виокремлюють такі типи спілкування викладачів зі студентами:

1. Примітивний. Ставлення до студента ґрунтується на примітивних правилах і реакціях поведінки — амбі­ціях, самовдоволенні тощо. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для нього є засобом досягнення мети.

2. Маніпулятивний. Взаємини викладача зі студен­том ґрунтуються на грі, зумовленій бажанням будь-що взяти гору. Він застосовує похвалу, лестощі та ін. Сту­дент при цьому є об'єктом маніпуляції, він заляканий, інфантильний.

3. Стандартизований. У стосунках домінує формальна структура спілкування. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотримується стандартів етике­ту, але така поведінка є поверховою і, не торкаючись осо-бистісного рівня, реалізується на рівні «масок». Студент

відчуває байдужість викладача поза «маскою» і залиша­ється об'єктом маніпуляцій.

4. Діловий. Орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги особистісні характеристики студента лише в кон­тексті ефективності діяльності. Він дотримується стан­дартів етикету, визнає за студентом право на самостій­ність. Значущість студента для викладача залежить від внеску в спільну діяльність. В особистісному житті сту­дент залишається самотнім.

5. Особистісний. Спілкування ґрунтується на глибо­кій зацікавленості студентом, визнанні самостійності його особистості. Викладач любить студентів, вся його діяльність спрямована на розвиток їхньої духовності; особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Студент довіряє викладачеві, викладач є для нього авто­ритетом.

Ставлення до студентів детермінує організаторську діяльність викладача, визначає загальний стиль його спіл­кування, який може бути авторитарним, демократичним, ліберальним.

Авторитарному стилеві властивий диктат, який пе­ретворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця. Авторитарний викладач само­чинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує студентів. Основними формами взаємодії за такого стилю спілкування є наказ, вказівка, інструкція, догана. Викладач нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологіч­ний клімат. Протидії владному тиску викладача призво­дять до конфронтації.

Демократичний стиль ґрунтується на глибокій пова­зі, довірі й орієнтації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу, покликаний донести мету діяль­ності до свідомості кожного студента і залучити всіх до ак­тивної участі у спільній справі. Основними засобами взає­модії є заохочення, порада, інформування.

За ліберального стилю у викладача немає стійкої педа­гогічної позиції, вона виявляється у невтручанні, низько­му рівні вимог до виховання. Такий викладач обмежуєть­ся виконанням лише викладацької функції. Наслідком такої позиції є втрата поваги, погіршення успішності і дис­ципліни (І. Зязюн).

У педагогічній діяльності студент є суб'єктом не лише виховання, а й навчання, оскільки виховний вплив ефек­тивний лише за умови, що студент сам буде активним

48

Загальні засади педагогіки вищої школи

Викладач вищого навчального закладу

49

учасником навчально-виховного процесу, тобто викорис­товуватиме засвоєне знання як засіб для самовдосконален­ня. Така активність об'єкта праці (студента) наявна лише в педагогічній діяльності, а це потребує від викладача справжньої майстерності для спрямування навчально-пізнавальної активності у потрібне русло.

Ще однією особливістю педагогічної діяльності є те, що викладач працює не лише з окремими студентами, а й з ко­лективами академічних груп, курсів, які теж є об'єктами і суб'єктами навчання й виховання. Це вимагає від викла­дача володіння методикою використання виховного впли­ву на колектив.

Викладач у своїй діяльності повинен досконало володіти основним інструментом — мовою і мовленням. Адже, як вказував К. Ушинський, рідна мова — це великий народний педагог, основа усякого розвитку і скарбниця всіх знань: з неї починається розуміння всього, через неї проходить і до неї повертається. Слово рідної мови є могутнім засобом ду­ховного контакту, морального впливу і переконання.

Оскільки в навчально-виховному процесі вищого на­вчального закладу студент піддається виховному впливу викладацького складу, студентського колективу, моло­діжних організацій та інших виховних інституцій, педаго­гічна праця викладача передбачає координацію виховних впливів усіх цих суб'єктів виховання. Організація такої взаємодії суб'єктів навчально-виховного процесу є важли­вим компонентом педагогічної діяльності.

Основні напрями діяльності викладача вищого на­вчального закладу. Викладач вищого навчального закладу свою педагогічну діяльність здійснює у кількох напрямах: навчальна, методична, дослідницька, виховна.

Визначальною функцією праці викладача є навчаль­на діяльність, яка спрямована на організацію процесу навчання відповідно до нормативних документів. Вона поєднує теоретичну складову, пов'язану з розкриттям сутності науки, нових закономірностей, і практичну, яка спрямована на розв'язання педагогічних завдань. Викладач визначає мету і завдання навчання з конкрет­ного предмета у взаємозв'язку з іншими дисциплінами; обмірковує зміст навчання, сучасні форми і методи, що сприяють активізації навчально-пізнавальної діяльності студента, форми контролю. Основними видами цієї ді­яльності є лекції, лабораторні, практичні, семінарські заняття, консультації, заліки, екзамени, рецензування, організування захисту курсових робіт і проектів, керів-

ництво практикою та навчально-дослідною роботою сту­дентів, керівництво дипломними роботами тощо.

З навчальною роботою тісно пов'язана методична ді­яльність щодо підготовки навчального процесу, його за­безпечення та удосконалення. До неї відносять: підго­товку до лекційних, лабораторних, практичних, семі­нарських занять, навчальної практики; розроблення і підготовку до видання конспектів лекцій, збірників вправ і задач, лабораторних практикумів, методичних матеріалів з курсових і дипломних робіт; поточну роботу щодо підвищення педагогічної кваліфікації (читання методичної і навчальної, науково-методичної літерату­ри); вивчення передового досвіду з представленням звіт­ності і рецензування конспектів лекцій, збірників задач і лабораторних практикумів; складання методичних роз­робок, завдань, екзаменаційних білетів, тематики курсо­вих робіт; розроблення графіків самостійної роботи сту­дентів тощо.

У процесі методичної роботи підвищується рівень май­стерності самого викладача: він засвоює зміст нових на­вчальних програм, технологій і реалізовує їх; постійно ознайомлюється з досягненнями психолого-педагогічних наук і методик викладання навчальних дисциплін; вивчає і впроваджує передовий педагогічний досвід; удосконалює власні навички самоосвіти тощо.

Важливе місце в діяльності викладача навчального закладу належить організаційно-методичній роботі: робо­та на підготовчому відділенні, у приймальній комісії, організація педагогічних практик, підготовка матеріалів на засідання кафедри, ради факультету, ради вищого на­вчального закладу, робота з підготовки науково-методич­них семінарів та ін.

Педагогічна діяльність викладача має поєднуватись з дослідницькою, яка збагачує внутрішній світ, розвиває творчий потенціал, підвищує науковий рівень знань. У свою чергу педагогічна діяльність спонукає до глибоких узагальнень і систематизації матеріалу, до досконалішого формулювання ідей, висновків і нових гіпотез.

Педагогічна наука може розвиватися лише за умови збагачення її новими фактами, здобутими у процесі нау­ково-дослідної роботи. Хороший викладач, щоб краще й глибше оволодіти своїм навчальним предметом, ознайом­люється з новою науковою літературою, стежить за роз­витком цієї науки за кордоном, аналізує основну методич­ну літературу, уважно опрацьовує науково-методичні

50

Загальні засади педагогіки вищої школи

Викладач вищого навчального закладу

51

журнали зі свого предмета, вивчає досвід навчально-ви­ховної роботи своїх колег за фахом, експериментально пе­ревіряє доцільність запровадження у власну практику пе­дагогічних новацій. Працюючи над науковим матеріалом, викладачеві слід його переосмислити, виявити те, що до­цільно застосувати у своїй навчально-виховній діяльності.

Виховну діяльність викладач здійснює передусім у про­цесі навчання, використовуючи потенційні можливості навчальних дисциплін, а також під час спілкування у поза-лекційний час. Важливо, щоб кожен викладач усвідомив важливість свого виховного впливу на майбутніх фахівців і реалізував цю функцію не лише через співбесіди, куратор­ську роботу, керівника клубів, роботу в гуртожитках, про­ведення вечорів, екскурсій тощо, а й на власному прикладі.

Усі розглянуті функції викладача виявляються в єднос­ті, хоча у різних викладачів може одна превалювати над іншими: у деяких переважає педагогічна спрямованість, в інших — дослідницька, у третіх — однаково виражена пе­дагогічна і дослідницька.

Професіоналізм викладача вищого навчального закла­ду виявляється в умінні на основі аналізу педагогічних си­туацій бачити і формулювати педагогічні завдання та зна­ходити оптимальні способи їх розв'язаня. А це вимагає творчого підходу до педагогічної діяльності.

Психолого-педагогічна структура діяльності викла­дача. Для ефективного виконання педагогічних функцій сучасному педагогу важливо усвідомлювати основні компоненти психолого-педагогічної структури своєї діяльності, а також педагогічні дії і професійно важли­ві вміння та психологічні якості, необхідні для її реа­лізації.

Психолого-педагогічна структура діяльності — система дій педа­гога, спрямованих на досягнення поставлених цілей через розв'язання педагогічних завдань.

У цій системі виокремлюють такі функціональні ком­поненти (Н. Кузьміна): гносеологічний, конструктивний, організаційний, комунікативний.

Гносеологічний (грец. gnostikos — пізнавальний) ком­понент охоплює вивчення кожного студента і колективу; визначення сфери застосування усіх методів навчання й виховання; вивчення методичних вказівок та інструкцій, розмежування в них об'єктивного і суб'єктивного; ана­лізування власного досвіду і досвіду інших викладачів, узагальнення його і перенесення ефективних форм, мето-

дів і прийомів у практику своєї роботи; самоосвіта і само­виховання.

Конструктивний компонент передбачає добір і ком­позицію навчальної інформації, яку слід донести до сту­дентів; планування діяльності студентів щодо цієї інфор­мації; проектування власної діяльності і поведінки для взаємодії зі студентами.

Молодим педагогам слід передусім навчитися констру­ювати навчальний матеріал, виділяти в ньому головне і правильно розподіляти за часом, щоб цей матеріал легко сприймався аудиторією.

Організаційний компонент охоплює: структурування інформації в процесі її повідомлення студентам; організа­цію різних видів діяльності студентів таким чином, щоб результати відповідали цілям системи; організацію влас­ної діяльності і поведінки в процесі безпосередньої взаємо­дії зі студентами.

Комунікативний компонент передбачає налагоджен­ня педагогічно доцільних стосунків з тими, на кого спря­мований вплив (визнання моральної, інтелектуальної і по­літичної вищості як керівника і організатора — «взаємини по горизонталі»); встановлення правильних відносин з ти­ми, хто виступає в ролі керівників даної системи (дисциплі­нованість, принциповість, творчість — «взаємини по верти­калі») і партнерів; співвіднесення своєї діяльності з держав­ним завданням, доведеним до керівника як громадянина.

Психологічна структура діяльності викладача є ди­намічною і з оволодінням майстерністю змінюється. Пе­дагогам необхідно серйозно продумувати стратегію заво­ювання аудиторії, оскільки від цього залежать стосунки зі студентським колективом. Адже якщо не здобудеш ав­торитету одразу, то виправити ситуацію буде важко.

Структуру діяльності викладача розглядають у двох аспектах. Перший її аспект передбачає взаємозв'язок знань і умінь:

• спеціальних (знання теорії своєї науки та практич­ні вміння застосовувати їх в педагогічній діяльності);

• педагогічних (знання дидактики вищої школи, тео­рії виховання, усвідомлення основної мети навчання і ви­ховання у вищому навчальному закладі, діагностика про­фесійних даних майбутнього спеціаліста, прогнозування його фахового зростання);

• психологічних (знання психологічних основ викла­дання обраного предмета, психічних станів студентів і сво­го власного, закономірностей вікових та індивідуальних особливостей сприймання студентами змісту навчання);

52

Загальні засади педагогіки вищої школи

Викладач вищого навчального закладу

53

— методичних (знання шляхів, методів, прийомів і за­собів донесення наукової інформації до студентів).

Другий аспект структури педагогічної праці виклада­ча — це його конструктивна, організаційно-мобілізуюча, комунікативно-розвивальна, інформаційно-орієнтуюча, дослідницька і гносеологічна діяльність, що передбачає високу кваліфікацію.

Підготовка висококваліфікованого спеціаліста у вищій школі передбачає не лише запам'ятовування масивів ін­формації, а й розвиток навичок самостійного творчого мис­лення, здатності продукувати нові знання, уміння застосо­вувати їх на практиці. Продуктивне мислення формується тільки у проблемних ситуаціях, які сприймаються як про­тиріччя між наявними і новими знаннями. Ефективним навчання може бути лише в процесі дослідження. Тому у вищій школі у навчальний процес впроваджують методи науково-дослідної діяльності, прищеплюють студентам уміння володіти методологією наук як інструментом здо­бування нових знань. З огляду на це викладач вищого на­вчального закладу перетворюється на вченого-дослідника, теоретика і практика, керівника дослідницького студент­ського колективу, психолога-вихователя, управлінця на­вчально-пізнавальною діяльністю студентів.

Рівні готовності викладача до педагогічної діяльності. Ефективність викладацької роботи залежить від професій­ності викладача. За результатами роботи педагогів відно­сять до кількох рівнів (Н. Кузьміна):

1. репродуктивний (недостатній) полягає в умінні роз­повісти те, що знає сам;

2. адаптивний (низький) — передбачає уміння присто­сувати своє повідомлення до особливостей аудиторії;

3. локально-моделюючий (середній) — полягає у воло­дінні педагогом стратегіями передавання знань з окремих розділів та тем;

4. системно-моделюючий (високий) — полягає в умін­ні формувати систему знань, умінь, навичок з предмета загалом;

5. системно-моделюючий діяльність і поведінку (ви­щий) — передбачає здатність педагога перетворювати свій предмет на засіб формування особистості вихованців.

Педагоги першого і другого рівня не володіють свідо­мими стратегіями педагогічної діяльності та здійснюють її здебільшого завдяки інтелектуальним якостям. Власне пе­дагогічні здібності виявляються на третьому рівні, коли домінанта зміщується із себе на вихованців. На четверто-

му і п'ятому рівнях уже очевидна педагогічна обдарова­ність, що виявляється у спроможності підпорядковувати власні інтереси педагогічній меті, створювати оригінальні системи навчально-виховної роботи. На високих рівнях педагогічної діяльності виявляються спеціальні здібності (художні, артистичні), які також спрямовуються на досяг­нення педагогічних цілей.

Вимоги до особистості викладача вищого навчального закладу

Особливості педагогічної діяльності у вищому навчаль­ному закладі передбачають певні вимоги до особистості викладача.

1. Усвідомлення свого громадянського обов'язку — ви­ховання гідних громадян країни, висококваліфікованих спе­ціалістів для народного господарства.

2. Досконале володіння своїм предметом. Як свідчить досвід, успішно навчає і виховує той викладач, який знає свій предмет. Згідно з опитуванням студентів найавтори­тетнішими вони вважають тих викладачів, які мають гли­бокі знання. Однак знання викладача можуть стати могут­нім засобом навчання й виховання лише за умови, що він не просто викладає їх, а використовує матеріал науки для розумового розвитку студентів, їх фахової підготовки, мо­рального виховання. Крім того, викладач повинен добре орієнтуватися в суміжних дисциплінах, що сприятиме глибшому розкриттю закономірних зв'язків між предме­тами, явищами і процесами реального світу, формуванню всебічно розвиненого спеціаліста.

3. Майстерне володіння методикою викладання, уп­равління навчально-пізнавальною діяльністю студентів, що допомагає викладачеві складне завдання подати до­ступно, врахувати особливості особистості студента, заці­кавити інформацією, викликати захоплення нею і бажання поповнювати свої знання.

4. Педагогічна вираженість. Це своєрідна установка на педагогічну діяльність і психологічна готовність до неї. Вона виявляється у спрямованості думок і прагнень щодо навчання й виховання студентів, у манері розмовляти, в поведінці тощо. Завдяки цій рисі викладач стає здатним інтуїтивно виділяти з навколишнього середовища на­вчально-виховні факти і відповідно педагогічно їх інтер­претувати.

54

Загальні засади педагогіки вищої школи

Викладач вищого навчального закладу

55

5. Розумна любов до студентів. Проте, як зауважив А. Макаренко, така любов виключає безпринципне і по­блажливе ставлення до молодої людини, потурання її слаб-костям. На його думку, вимогливість не суперечить любо­ві і повазі до людини: саме у вимогливості до людини і по­лягає повага до неї.

6. Ерудованість. Окрім глибоких знань свого предмета, викладач повинен володіти ґрунтовними знаннями з пи­тань філософії, політики, мистецтва, сучасних досягнень науки і техніки. Це допоможе йому спілкуватися зі сту­дентами на різноманітні теми. Широта його інтересів дає змогу спрямувати студентів на цікаві справи, допомагати їм в організації змістовного дозвілля.

7. Творчий підхід до справи. Викладач, який є творчою особистістю, перевіряє та аналізує власний досвід, вивчає і використовує все краще з чужого, шукає і знаходить нові, досконаліші, раціональніші педагогічні технології.

Психологічними передумовами педагогічної творчості є професійно-специфічні здібності, тобто сукупність інди­відуально-психологічних якостей особистості, які сприя­ють успішній педагогічній діяльності:

• організаторсько-педагогічні здібності (організуван­ня навчально-пізнавальної діяльності студентів і власної діяльності, загальне та професійне самовдосконалення);

• дидактичні здібності (підготовка навчальних матеріа­лів, доступність, виразність, переконливість при поясненні навчального матеріалу; здійснення мотивації діяльності);

• перцептивні (лат. perceptio — сприймання) здібнос­ті (об'єктивне оцінювання емоційного стану студентів і йо­го врахування у навчальній діяльності);

• комунікативні здібності (налагодження педагогіч­но доцільних стосунків зі студентами та колегами з на­вчально-виховної діяльності);

• сугестивні (лат. suggestio — навіювання) здібності (здібності емоційно-вольового впливу на людину;

• гносеологічно-дослідницькі здібності (виявляються в умінні пізнати і об'єктивно оцінити педагогічні явища та процеси; їх рівень залежить від рівня дослідницької куль­тури викладача, його методологічних знань і дослідниць­ких умінь);

• науково-пізнавальні здібності (володіння наукови­ми знаннями, розуміння взаємозв'язків між науками).

Творчий викладач виступає і як дослідник, який, спи­раючись на основні положення теорії навчання і вихован­ня, досліджує навчально-виховний процес, робить виснов-

ки, експериментує. Здійснення педагогічної діяльності на дослідницькому рівні, творчий підхід до неї вимагає від викладача постійної роботи над собою. З цього приводу К. Ушинський зауважив, що вчитель в учителеві живе ли­ше доти, поки він вчиться.

8. Високі моральні якості. У моральному аспекті педа­гог повинен бути таким, якими прагне зробити вихован­ців, тобто живим взірцем чеснот.

9. Уміння володіти власною емоційно-вольовою сфе­рою. Це виявляється передусім у продуманій поведінці, відповідних емоціях «мажорного» чи «мінорного» харак­теру. Таке перевтілення викладача необхідне, щоб вплину­ти на студента, змусивши його пережити певну ситуацію. Окрім того, педагогу необхідно виявляти емоції і волю у несподіваних ситуаціях педагогічного процесу, що потре­бує розвинутого педагогічного самовладання, витримки, вміння швидко вибирати шляхи адекватного реагування на ситуацію, правильно її розв'язувати.

Для успішної роботи зі студентами викладач має бути цілеспрямованим, ініціативним, дисциплінованим, ви­могливим до себе та інших. Особливо важливі для нього витримка, здатність до гальмування у поєднанні зі швид­кою реакцією і винахідливістю, емоційною рівновагою, умінням володіти своїми почуттями.

10. Педагогічна спостережливість і уважність. Спосте­ рігаючи за студентами, викладач отримує інформацію про їхні індивідуальні особливості, розуміння ними навчаль­ ного матеріалу, ставлення до навчання і викладачів, сто­ сунки між ними, настрої і психічні стани, їх реагування на зауваження та оцінку успіхів у навчанні й поведінці.

Під час навчальних занять викладачеві необхідно три­мати в полі зору усіх студентів групи; концентрувати свою увагу на розгортанні теми, зміні різних видів навчальних завдань і засобів, зосереджувати свою увагу на написано­му, щоб не припуститися помилок у словах, формулах, об­численнях тощо.

11. Натхнення та інтуїція. Натхнення приходить до людини внаслідок її значних зусиль над своєю психікою, націленості на предмет дослідження, постійного обмірко­ вування і переживання його. Це такий психічний стан, ко­ ли одночасно задіяні усі сфери психіки — розум, почуття, сприймання, інтуїція тощо.

Інтуїція виявляється в особливому відчутті правильно­го напряму діяльності, у бажанні її результатів, неусвідом-леному переконанні, що саме так, а не інакше слід діяти.

56

Загальні засади педагогіки вищої школи

Викладач вищого навчального закладу

57

12. Досконале володіння мовою і мисленням. Мова і мислення викладача повинні бути педагогічними. Йдеться про конкретність, чіткість думок, їх логічність, дохідли­ вість, переконливість, впливовість, здатність викликати у студентів відповідні почуття. Крім того, мова педагога має бути позбавлена дефектів (шепелявість, затинання, неви- мовляння окремих звуків, надмірно швидкий або сповіль­ нений темп). Важливою вимогою до викладача вищого навчального закладу є володіння ним державною україн­ ською мовою.

Педагогічне мислення викладача полягає у здатності застосовувати теоретичні положення філософії, психоло­гії, педагогіки, методики у конкретних педагогічних ситу­аціях навчально-виховної роботи.

13. Оптимізм. Він має бути невід'ємною рисою сучас­ного викладача. Його наявність впливає на ефективність навчання і виховання студентів, викликає у них позитивні емоції, добрий настрій і захопленість справою, активність, рішучість, упевненість у своїх силах.

14. Педагогічний такт. Це професійна психолого-педа-гогічна особливість поведінки викладача у стосунках зі студентами, яка відповідає цілям і завданням виховання і виявляється у творчій педагогічно виправданій його діяль­ності. Педагогічний такт передбачає відповідне ставлення до студентів, уміння в кожному конкретному випадку зна­ходити правильну лінію поведінки. Він потрібен виклада­чеві у системі його виховного впливу як на студентський колектив, так і на кожного студента зокрема.

15. Здоров'я і зовнішній вигляд. Професія викладача вимагає значного нервового і фізичного напруження, тому він має турбуватися про своє здоров'я.

Важливе значення у педагогічній діяльності має зов­нішній вигляд викладача. Неприваблива зовнішність ви­кликає негативне ставлення до нього, а відтак і до навчаль­ної дисципліни, яку він викладає, до моральних настанов, які він пропагує.

Сукупність особистих якостей викладача формує його авторитет, тобто загальновизнану студентами значущість його достоїнств і основану на цьому силу його виховного впливу. Авторитетним є той викладач, який глибоко знає свій предмет і майстерно його викладає, любить молодь, відчуває її наміри і прагнення, доброзичливо відгукується на них. Без авторитетної, незламної, непохитної в очах ви­хованців особистості педагога, зазначав В. Сухомлин-ський, ідеал перетворюється на покинутий прапороносцем

прапор. Багато проблем виховання криється саме в тому, що часто вихованця закликають іти за прапором, якого ніхто не несе. Бути прапороносцем ідеалу, нести на своєму прапорі вогонь ідеального — саме в цьому секрети педаго­гічного авторитету.

Педагогічна майстерність

викладача вищого навчального закладу

Викладач вищого навчального закладу повинен постій­но працювати над вдосконаленням своєї педагогічної май­стерності, від чого значною мірою залежать результати йо­го роботи.

Педагогічна майстерність — сукупність якостей особистості, які забезпечують високий рівень самоорганізації професійної діяль­ності педагога.

Складовими професійної майстерності є професійні знання, педагогічна техніка, педагогічні здібності, педаго­гічна моральність, професійно значущі якості, зовнішня культура.

Професійні знання є фундаментальною основою педа­гогічної майстерності і охоплюють три блоки навчальних дисциплін: психолого-педагогічні, фахові, соціально-гума­нітарні.

Педагогічна техніка передбачає наявність трьох груп умінь: здійснювати навчально-виховний процес, виховну роботу; взаємодіяти зі студентами, управляти ними в про­цесі різноманітної діяльності; управляти собою, своїм емоційним станом, мовленням, тілом, що виявляється у поведінці. Педагогічні вміння допомагають формуванню професійної позиції викладача, дають змогу отримати ре­зультат, адекватний цілям, задумам.

До педагогічних здібностей належать комунікатив-ність, креативність (творчість), рефлексія (аналіз власного психічного стану); перцептивні (здібності до сприйняття нового), інтелектуальні, організаторські.

Педагогічна моральність передбачає гуманістичну спрямованість особистості викладача і охоплює його цін­нісні орієнтації, ідеали, інтереси. Втілюється вона в педа­гогічній позиції викладача, у виборі конкретних завдань навчально-виховного процесу, впливає на стосунки із студентами, визначає гуманістичну стратегію педагогіч­ної діяльності.

58

Загальні засади педагогіки вищоТ школи

Система вищої освіти в Україні

59

До професійно значущих якостей відносять добро­зичливість, об'єктивність, вимогливість, самостійність, самоконтроль, порядність, оптимізм, наявність педаго­гічних здібностей. Ці якості підвищують продуктивність та ефективність педагогічної діяльності.

Зовнішню культуру викладача формують одяг, зачіс­ка, макіяж, осанка, мова, форми невербального спілкуван­ня тощо.

Усі ці компоненти-характеристики створюють перед­умови для перетворення педагогічної діяльності на мистец­тво. Досягнення цього є тривалим і складним процесом. У цьому процесі виокремлюють кілька етапів (Р. Піонова).

1. Професіоналізм. Ним володіє випускник вищого пе­дагогічного закладу. У процесі самостійної роботи в на­вчальному закладі триває його професійне зростання, вдосконалення, але інтенсивніше й цілеспрямованіше. Ефективність цього процесу залежить від установки на самоосвіту і самовиховання, від наявності відповідної програми. Крім того, викладач може вчитися в педагогів-майстрів, аналізувати роботу досвідчених колег, відвіду­вати семінари, курси, брати участь в наукових і практич­них конференціях.

2. Педагогічна майстерність. У процесі діяльності пси-холого-педагогічна культура викладача зростає. Окрім репродуктивної діяльності, він займається педагогічним моделюванням, пошуком нових елементів в навчально-ви­ховному процесі, його вдосконаленням. Одночасно розви­ваються педагогічні здібності, якості, збагачується мето­дичний арсенал. Однак розвиток структурних компонен­тів педагогічної майстерності відбувається нерівномірно. До педагога-майстра звертаються за порадою та досвідом менш досвідчені колеги.

3. Педагогічне новаторство. Викладач-новатор вно­сить принципово нові ідеї у навчально-виховний процес, розробляє нові методичні системи, створює нові педаго­гічні технології. Внаслідок цього не лише підвищується продуктивність професійної підготовки студентів, а й змі­нюється її якість. Стати педагогом-новатором допомага­ють високий рівень теоретичної і практичної підготовки, інтелектуальні здібності, творчий склад розуму.

Особистісні якості викладача вищого навчального за­кладу відіграють важливу роль у вихованні і навчанні студентів, оскільки він постійно перебуває у сфері уваги молодих людей. Викладач є для студента і взірцем, і за­собом виховного впливу на нього. Студент, наслідуючи

викладача, переймає його знання, вміння, манери тощо. Знання педагога, його кращі моральні й вольові якості є потужним засобом переконання і впливу на студента.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні функції викладача вищого навчаль­ного закладу.

1. Розкрийте зміст структури діяльності викладача.

2. Опишіть етапність роботи викладача.

2. Охарактеризуйте рівні професійної підготовки викладача ви­щого навчального закладу.

3. Назвіть напрями підготовки до викладацької діяльності. У чому їх сутність?

4. Розкрийте сутність ступенів розвитку професійної майстернос­ті викладача вищого навчального закладу.

3. Яка роль педагогічних здібностей у педагогічній майстерності.

5. У чому сутність професіоналізму викладача вищого навчально­го закладу?