2. Більшість прав та обов’язків залежать від наявності правового звя’зку особи з державою.

До основних прав належать:

• свобода слова, міграції, зборів;

• міграція;

• об’єднання громадян;

• право на підприємництво;

• на освіту;

• на землю.

Обсяг конкретних прав і обов’язків громадян України пов’язані із зміною умов, перебігом часу.

За своїм змістом права громадян поділяються на:

• участь у державному управлінні та соціально-політична активність (право на державну службу, на звернення, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, створення об’єднань громадян);

• на одержання допомоги від відповідальних компетентних організацій (на користування транспортом, одержання оплатних та інших послуг).

• на права, що захищають в адмін. чи судовому порядку;

У процесі взаємодії з органами державної влади громадяни реалізують:

- участь в управлінні;

- обо’єднанні;

- проведенні мітингів, зборів, мирних демонстрацій;

- звернення до органів державної влади;

- недоторканість житла;

- свободу пересування;

- інформації;

- відшкодування шкоди, заподіяної органами державної влади і МС.

Обов’язки в сфері управління:

1. абсолютні – не залежать від конкретних обставин та випливають з КУ та законів України (дотримання КУ та законів України, державної дисципліни, охороняти інтереси держави, сприяти зміцненню її могутності і авторитету, захищати Батьківщину, охороняти природу та її багатства, сплачувати податки, оберігати історичні та культурні пам’ятки);

2. відносні – виникають з правомірних (неправомірних) дій, такі обов’язки не постійні. Деякі обов’язки залежать від конкретного виду діяльності (обов’язки держ. службовців). Органи виконавчої влади здійснюютьсвій вплив через нормотворчу діяльність, застосування правових норм та в межах компетенції, видають НПА, які впливають на права громадян, організовують виконання законів та підзаконних актів, що мають відношення до А-П статусу, допомогають, сприяють громадянам у реалізації їх конкретних прав, охорона і захист прав громадян.

3. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Регламентується:

• КУ, Закон України „Про іноземців”, „Про біженців”

• ЗУ „Про імміграцію”

• Підзаконні акти, правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну та транзитною… затверджений Кабміном від 29 грудня 1995року.

• Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до ВНЗ затвнрджений Кабміном від 5.07.1998 року №1238;

• Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні №2028 від 1 листопада 1999 року постанова КМУ

• Порядок надання юридичної допомоги іноземцям та особам без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, затверджений Постановою №79 від 28.01.1997 року.

Існує: іноземець, особа без громадянства, біженець.

Обсяг прав і обов’язків цих суб’єктів вужчий, але вони користуються загальними правами і свободами, обов’язками, що і громадяни України, відмінності пов’язані з відсутністю громадянства: не можуть займати державні посади, не мають доступу до посад державної служби, не мають виборчого права тощо (КУ).

Обсяг прав і обов’язків залежить від підстав перебування в Україні:

- законні підстави (він може отримати статус біженця, іммігрувати, прибути на тимчасове працевлаштування). Документи: дозвіл на імміграцію, посвідка на постійне чи тимчасове проживання.

Мають такі права:

1. право на інвестиційну та підприємницьку діяльність;

2. право на трудову діяльність (особливості для осіб, які прибули на тимчасове працевлаштування – повинні мати дозвіл на працевлаштування);

3. на охорону здоров’я;

4. право на відпочинок;

5. соціальний захист;

6. на житло (обов’язок дбайливого ставлення);

7. на освіту;

8. на користування досягненнями науки, культури;

9. на участь в об’єднаннях громадян;

10. право на свободу совісті;

11. право на свободу пересування на терниторії України та вибір місця проживання (ст.20 ЗУ „Про порядок встановлення СМУ” – обмеження в пересуванні коли це необхідно для забезпечення безпеки України).

ТЕМА: Органи державної влади.

1. Поняття публічної та державної адміністрації.

2. Поняття органу державної виконавчої влади.

3. Види органів державної виконавчої влади.

4. Система органів виконавчої влади.

5. Кабінет Міністрів України як вищий орган в системі органів виконавчої влади.

6. Правовий статус центральних органів виконавчої влади.

7. Органи виконавчої влади в АРК.

8. Місцеві органи державної виконавчої влади.

1. Публічна адміністрація – це сукупність державних та недержавних суб’єктів публічної влади, ключовими елементами якої є органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевого самоврядування. Публічні функції можуть виконуватися також державними та муніципальними підприємствами, організаціями.

Державна адміністрація – це з одного боку сукупність державних службовців і з іншого боку система органів виконавчої влади. Як органи виконавчої влади так і службовці здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність. Управління є необхідною умовою існування держави. Існує 2 основних принципи поділу адміністративної діяльності:

• Лінійний – полягає у здійсненні безпосереднього управління керуючим суб’єктом щодо керованого об’єкта і в результаті такого типу адміністративної діяльності виникають відносини типу начальник-підлеглий. Основні ознаки: така влада є широкою за об’ємом і охоплює багато функцій адміністративної діяльності (право безпосереднього розпорядження людьми, ресурсами, діяльністю). Така влада пов’язана з відповідальністю за стан підлеглого об’єкта. Лінійний керівник буває один.

• Функціональний – функціональна підпорядкованість означає що суб’єкт здійснює вплив на об’єкта в межах конкретної функції. Виникають відносини типу „інспектор-підконтрольний”. Функціональне керівництво здійснюється по відношенню до функціонально-підпорядкованих об’єктів при відсутності організаційного підпорядкування.

Державна адміністрація має свою організаційну структуру (структура - побудова та внутрішня форма організації системи, що виступає як стійкість чи єдність взаємозв’язків між її елементами; організаційна структура – це поділ цілого на відповідні складові елементи, які являють собою організаційно-відокремлені одиниці та мережу управлінських зв’язків між ними). На структуру апарату впливає велика кількість чинників, основним із них є зміст адм.діяльності, тобто комплекс функцій.

Адміністративні структури маюьб багато ознак, які дохволяють згрупувати адм.структури у певні групи:

1. прості та складі

2. жорсткі та гнучкі

3. типові та індивідуальні

4. формальні та неформальні

5. централізовані та децентралізовані

Адм.структури повинні бути ефективними (надійними, стабільними, здатними до необхідних перебудов, вони повинні бути демократичними та по можливості дешевими).

Державна адміністрація являє собою цілісне утворення і має такі основні структурні одиниці:

1. апарат відомства

2. апарат відомчого підрозділу

3. регіональний апарат

4. орган державної виконавчої влади

5. адміністрація організації

6. структурний підрозділ органу або адміністрації

7. посада.

Кожна структурна одиниця апарату держ.адміністрації є автономною, організаційно-відокремленою, має свою компетенцію і існування такої одиниці передбачене правовим актом.

2. Органам держ.вик.влади притаманні такі риси:

1) орган вик.влади створюється з метою безпосереднього здійснення конкретного виду державної діяльності;

2) цілі, завдання функції, компетенція такого органу чітко визначені державою;

3) орган здійснює свою діяльність з допомогою визначених державою форм та методів;

4) має визначену організаційно-правову форму, внутрішню структур та зовнішні зв’язки.

Особливі риси залежать від особливостей їх діяльності.

Необхідно розмежовувати апарат держ.управління та апарат органу вик.влади. Орган вик.влади є організаційно-самостійним елементом державного апарату або механізму держави, який наділений певними функціями. Необхідно розмежовувати виконавчі орнаи та органи виконавчої влади.

Виконавчі органи є складовою частиною будь-якого публічного управління (наприклад виконавчі органи місцевого самоврядування), вони також здійснюють певну управлінську діяльність, однак виконавчі органи за своєю правовою природою, повноваженнями, юридичними наслідками управлінської діяльності суттєво відрізняються від органів виконавчої влади. Орган держ.вик.влади – це державна організація, частина системи органів держ.влади в Україні, створена самою державою для виконання та забезпечення виконання законів та інших нормативно-правових актів, реалізації функції державного управління в усіх сферах життя держави та суспільства, шляхом використання спеціальних форма та методів здійснення управлінських дій, що має відповідну структуру, компетенцію, державно-владні повноваження та штат. Для органу вик.влади є характерними такі ознаки:

7. державно-правова природа, бумовлена поділом влади на три гілки і як наслідок всторення такої системи органів вик.влади;

8. органи вик.влади є зовнішньою формою виразу виконавчої влади;

9. головне завдання – право-виконавча діяльність, а саме виконання законів, підзаконних норм.актів та забезпечення їх виконання іншими суб’єктами;

10. діяльність органів вик.влади має управлінський, організуючий, виконавчий, контрольний та розпорядчий характер, в результаті реалізовуються відповідні держ.функції та вирішюються завдання;

11. наділені державою особливими державно-владними повноваженнями, які реалізуються у спеціальних правових формах, зокрема в межах своєї компетенції органи вик.влади видають правові акти управління та забезпечуюють їх виконання;

12. до змісту державно владних повноважень включається:

• контрольно-наглядові функції, дії юридичного характеру та прийняття рішень, які мають важливе правове значення;

• нормотворча діяльність

• правоохоронна діяльність.

13. прийняття правових актів управління;

14. пеорядок утворення формування та реорганізації та ліквідації орану виконавчої влади визначається у законах та підзаконних нормативно-правових актах;

15. кожен орган вик.влади має своє найменування, є юридичною особою, має гербову печатку;

16. фінансування органів вик.влади здійснюється за рахунок державного бюджету України.

3. В залежності від території, на яку поширюється діяльність органів вик.влади:

1) вищий орган

2) центральні

3) органи вик.влади АРК

4) міжтериторіальні органи

5) місцеві

За обсягом та характером компетенції:

1. органи загальної компетенції

2. оргин галузевої компетенції

3. органи спеціальної або предметної компетенції

4. органи функціональної компетенції

За способом прийняття владних рішень:

1. єдиноначальні органи

2. колегіальні

За сферою дії:

1. орган управління економікою

2. охороною здоров’я

3. закордонними справами тощо

У КУ класифікація органів вик.влади проведена за критерієм організаційно-правового рівня:

1) вищий орган (Кабмін);

2) центральні органи (міністерства та відомтсва)

3) місцеві органи виконавчої влади (обласні та місцеві держ.адміністрації).

4. Відносини між органами різного рівня будуються на засадах субординації, тоді як відносини між органами виконавчої влади одного рівня на основі координації. У побудові структури органів застосовуюються різні принципи визначення та розподілу компетенції, найбільш поширеними є:

1) функціональний принцип;

2) галузевий – коли орган вик. Влади здійснює упр.однією чи декількома..

3) програмно-цільовий – орган вик.влади ств. для вирішення певної конкретної проблеми (фонд державного майна України).

Управлінські стани або режими:

1. підвідомчість – це найбільш загальне визначення усіх можливих станів управлінських відносин. Може бути вертикальною (у відносинах між органами різного організаціно-правового рівня) або горизонтальною (між органами одного орг.-правового рівня).

2. підпорядкованість – це найвищий ступінь залежності між органами. Розрізняють оргінізаціну та функціональну, а також пряму та опосередковану підпорядкованість.

3. підконтрольність – означає таку залежність органу вик.влади, коли його діяльність підлягає перевірці з боку іншого органу.

4. підзвітність – звітування одного органу перед іншим

5. відповідальність – службова або дисциплінарна відповідальність керівників відповідних органів перед органами або посадовими особами вищого рівня. Специфічне місце займає політична відповідальність або констьитуційно-правова відповідальність Кабміну.

ВРУ має такі повноваження по форсуванню органів вик.влади:

1. приймає закони, які визначають склад органів вик.влади та їх повноваження, їх організація та діяльність (ст.92 КУ);

2. призначає за поданням Президента, Прем’єр міністра та міністрів оборони та зак.справ;

3. призначає інших членів Кабміну за поданням прем’єр-міністра;

4. вирішує питання про вілставку прем’єра і міністрів;

Президент має такі повноваження:

1. подає кандидатуру прем’єра;

2. призначає міністра оборони і закордонних справ;

Кабмін має повноваження, які визначені КУ та в спеціальному законі „Про Кабмін”. Склад Кабміну (ст.114 КУ) – прем’єр, перший віце-прем’єр, віце-прем’єр міністри та міністри. Кабмін відповідно до статті 116 КУ утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Призначає на посади та звільняє з посад за поданням прем’єра керівників центральних органів вик.влади, які не входять до складу Кабміну.

6. Вищим органом в системі органів вик.влади є Кабмін. КМУ відповідає перед Президентом та ВР У, підконтрольний та підзвітний ВР У в межах, передбачених КУ. Відповідно до статті 113 КУ КМУ при діяльності керується КУ, Законами У., а також Указами Президента України та Постановами ВРУ, прийнятими відповідно до КУ та законів України.

Кабмін:

1)Забезпечує державний суверенітет та ек.самостійність;

2)Здійснення внутрішньої та зовн. політики де-ви;

3)Вживають заходів щодо виконання КУ, актів президента України, щодо забезпечення прав та свобод людини та громадянина;

4)Забезпечує проведення фін., ціньової та податкової політики, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування.

Правовий статус центральних органів вик.влади. Система центр.органів вик.влади закріплена Указом Президента від 15 грудня 1999 року. Схема організації органів вик.влади міститься у додатку цього Указу № 15 73/99 в редакції Указу Президента від 19 грудня 2005 року №17 84/2005. Відповідно до Указу Президента до системи центр.органів вик.влади входять:

1. міністерства – це головний (провідний) орган у системі центральних органів вик.влади щодо забезпечення провадження держ.політики у визначеній сфері діяльності. Система міністерства:

• центральний апарат

• територіальні органи, а також установи та оргнаізації, що можуть утворюватися пнри них. Відповідно до п.6 Указу Президента КМУ в межах коштів передбачених на утримання органів вик.влади може утворювати урядові органи держ.управління (департаменти, служби, інспекції);

2. держ.комітети (служби) – відповідно до Указу держ.комітет – це центральний орган вик.влади, діяльність якого спрямовує і координує прем’єр України або одни з віце-прем’єрів чи міністрів. Держ.комітет вносить пропозиції щодо формування держ.політики відповідним членам Кабміну та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління у цій сфері, а також міжгалузеву координацію та фунціональне регулювання питань, віднесене до його відання, держ. Комітет очолює його голова. Приклад: головне контрольне ревізійне управління України. Цю галузь досліджував Макаренко А.В. Міжгалузеве держ.управління – це діяльність по здійсненню надвідомчих спеціальних функцій, особливою системою органів вик.влади щодо самостійних, безпосередньо їм непідпорядковаих структур з метою забезпечення однакового вирішення питань загальнодержавного значення;

3. центральні органи вик.влади із спец.статусом – має визначені КУ та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Очолює голова. Приклад: Державна митна служба України, де-вна податкова адміністрація – в сфері фінансів.

7. Самостійно.

ТЕМА: Адміністативно-правовий статус інших публічних суб’єктів.

1. Інші державні органи як суб’єкти АП.

2. Особливості А-П статусу окремих державних органів.

3. А-П статус апарату державних органів.

4. Органи місцевого самоврядування в сфері А-П відносин.

5. Особливості А-П статусу об’єднань громадян.

6. Основні риси А-П статусу підприємств, установ та організацій.

1. Суб’єктами АП крім органів вик.влади є й інші. Риси суб’єктів, які безпосередньо беруть участь:

1) прийняття рішень, які є обов’язковими для виконання певних органів вик.влади та інших;

2) є носіями прав та обов’язків в сфері держ.управління.

Це:

1. Національний Банки України – правовий статус закріплений в КУ. НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом держ.управління. НБУ є державним органом;

2. Національна Рада з питань телекомунікації, телебачення та радіомовлення;

3. Рада нац.безпеки та оборони України – Закон України „Про Раду Нац.безпеки і оборони”. Є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президенту України;

4. ЦВК та деякі інші органи – порядок формування закріплений у КУ, Закон „Про ЦВК”.

2. Визначається Положенням про апарат ВРУ”, затвердженим Розпорядженням голови ВРУ від 14 березня 2006 року № 217.

4. КУ (Розділ про місцеве самоврядування”, Закон „Про місцеве самоврядування України”. Інститут делегованих повноважень (розглянути).

5. Це конституційне право, але міститься у Законі України „Про об’єднання громадян” – це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав та свобод.

6. Специфіка адміністративної правосуб’єктності підприємств, установ, організацій полягає в тому що в А-П відносинах підприємство бере участь (як правило) в особі свого керівника. Суб’єктом може бути власник майна підприємства, органи управління тощо. Адміністрація підприємства – це специфічна частина трудовго колективу, яка здійснює управління в процесі професійної діяльності. Визначення його місця та ролі в системі підприємства, визначення його компетенції, обов’язок керівника нести відповідальність.

ТЕМА: ДС.

1. Поняття держ.служби.

2. Пнринципи ДС

3. Види ДС

4. Визначення понять посада, посадова особа, державний службовець та їх співвідношення.

5. Класифікація посад та ранги держ.службовців.

6. Права та обов’язки держ.службовців.

1. ДС є одним із основних суспільно корисних явищ. ДС є організаційно- правовим явищем для якого є характерним свій зміст та ознаки. Будь-яка сулжбова діяльність пов’язана з такими елементами: запрговадження служби (встановлення посад, їх кількості); виконання повноважень, здійснення управління відповідними суб’єктами; вирішення внуртішньоорганізаційних питань службової діяльності. В А-П літературі служба аналізується як:

1) організація, налагодження служби;

2) як службова діяльність.

ДС – це публічна служба, тобто служба в органах публічної влади. Коркунов держ.службою вважав будь-яку ді-сть на користь де-ви: „Ді-сть, що складає зміст ДС завжди є юр.обов’язком, хоча і добровільно взятим”. Він писав, що ДС – це особливе публічне правове відношення службовця до держави, що засноване на підпорядкуванні та має своїм змістом обов’язкову діяльність, яка здійснюється від імені держави та спрямована на здійснення певного завдання державної діяльності. Традиційно ДС розглядають у 3 сапектах:

1. соціальному – полягає у призначенні ДС в житті суспільства;

2. політичний – пов’язаний з формуванням держ.влади, її здійсненням відповідними держ.органами;

3. юридичний аспект – обумовлений необхідністю правового регулювання відносин в сфері державної сулжби, закріплення правового статусу державних службовців та ін.елементів державно-службових відносин.

Сукупність взаємопов’язаних правових норм, які регулюють відносини в сфері державної служби становлять комплексний правовий інститут ДС, який об’єднує правові норми, що відносяться до галузі конст.права, фінансового права, трудового, земельного тощо. Значну частину цих норм становлять норми АП, якими регламентуються найважливіші органзаційно-правові елементи ДС (пр.статус посади, держ.службовця, посадової особи, категорії опсад та ранги держ.службовців, управління в сфері ДС, адмін. та дисциплінарна відповідальність дердавних службовців.

Ознаки ДС:

1. ДС – це професійна діяльність осіб, які обіймають опсади в державних органах та їх апараті;

2. ДС здійснюється на основі КУ та законів України;

3. Оплата праці держ.службовців здійснюється за рахунок бюджетних коштів.

Закон „Про ДС”: ДС – це професійна ді-сть осіб, які займають посади в держ.органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави, та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

2. При-пип ДС – це основоположні ідеї, настанови, що виражають об’єктивні закономірності та визначають науково-обгрунтовані напрямки реалізації компетенції, завдань та функцій держ.органів, повноважень держ.службовців, зо діють в системі держ.влади та в системі ДС.

Значення принципів ДС полягає в тому, що:

1) вони повинні об’єктивно відображати сутність ДС, її найважливіші риси, вони розкривають загальний характер управлінської, виконавчо-розпорядчої та іншої адмін.діяльності державних службовців, які закріплюють їх в правових нормах, що складають інститут ДС; 2) при-пи ДС встановлюють найважливіші закономірності у системі організації організації та функціонування ДС, встановлюють значимість, законність та соціальну цінність відносин, які виникають в сфері ДС, а відсутність цих при-пів тягне за собою виникнення елементів неорганізованості, бюрократизму, беззаконня та несправедливості;

3) при-пи є активним динамічним началом, бо обумовлюють модель ДС, визначеної законодавцем, тобто формулювання та визначення при-пів ДС залежить від обраної законодавцем відповідної моделі ДС.

При-пи поділяють на конституційні (випливають з основних положень КУ) та організаційні (стосуються безпосередньо інституту ДС, відображають механізм побудови та функціонування ДС, забезпечення ефективної адмін.ді-сті у держ.органах). Основні при-зпи мають своє нормативне закріплення у статті 3 ЗУ „Про ДС”.

До основних при-пів належать:

1. служіння народу України

2. демократизму та законності (який включає в себе:

• при-п вірності д.службовців де-ві при здійсненні сулжбових обов’язків;

• при-п довіри службовцям з боку де-ви і громадян, громадяни повинні відноситися з розумінням до заходів та рішень, які приймаються де-вою та уповноваженими д.службовцями). Д-сть сучасної д.адміністрації повинна керуватися при-пом добросовісної адміністрації – цей при-п нормативно не закріплюється, проте являють собою високі вимоги, які висуваються до сучасних де-вних та муніципальних службовців;

3. гуманізму та соціальної справедливості;

4. пріоритету прав людини та громадянина;

5. професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

6. персональної відповідальності за виконання службових обов’зків та дисципліни;

7. дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

8. дотримання прав підприємств, установ і організацій та об’єднань громадян.

Можна виділити і інші при-пи:

1. рівного доступу громадян до держ.служби (ч.2 ст.38 КУ);

2. при-п позапартійності держ.служби та відокремлення релігійних об’єднань від держави (ч.8 ст. 6 ЗУ „Про політичні партії”);

3. при-п професіоналізму та компетентності – д.службовець виконує професійні обов’язки на постійних умовах. Посади д.службовців поділяються за спеціалізаціями, тому у д.службовця для виконання обов’зків за посадою передбачається наявність відп.спеціалізації. Професіоналіхм повинен забезпечувати якісне виконання функцій, постійну готовність для складних завдань та інше. Д.службовець має бути компетентним співробітником, тобто якісно виконувати покладені на нього повноваження;

4. при-п гласності державної служби (відкритість ДС та її доступність громадському контролю);

5. при-п персональної відповідальності за виконання службових обов’зків та дисципліни;

6. при-п захисту держ.службовців від неправомірного втручання у їх професійну ді-сть як посадових так і юридичних і фізичних осіб. Забезпеченню цього при-пу слугують гарантії де-ви.

3. За належністю до фінкцій певної гілки влади:

1) служба в законод.органі;

2) вик.влади;

3) судових органів.

В залежності від порядку проходження служби:

1) цивільна;

2) мілітаризована служба.

4. Посада (ЗУ „Про де-вну службу” ст.2) – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця де-вного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативно-правовими актами коло службових повноважень. В організаційному аспекті посада характеризується тим, що вона встановлюється де-вою (відповідним компетентним органом), включається до штатного розпису. У пр.аспекті посада характеризується тими повноваженнями, які закріплюються за цією посадою.

Існують державні та політичні посади.

ЗУ „Про де-вну службу” містить поняття держвного службовця. Д.службовець – це особа, яка займає посаду в держ.органах, їх апараті.

За владними повноваженнями д.службовці поділяються на:

1. допоміжний або технічний персонал;

2. спеціалісти;

3. посадові особи та представники адмін.влади.

Посадова особа (не будь-який де-вний службовець є посадовою особою). У ЗУ „Про де-вну службу” встановлено 7 категорій посад та 15 рангів д.службовців

6. Права та обов’язки державних службовців.

В першу чергу закріплені в ЗУ „Про держ.службу”. Основні обов’язки:

1) дотримуватися КУ та законів України;

2) забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

3) недопущення порушень прав та свобод громадян;

4) безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне та повне виконання рішень держ.органів чи їх посадових осіб, розпоряджень та вказівок своїх керівників;

5) збереження держ.таємниці, інформації про громадян, яка стала їм відома під час виконання обов’язків держ.служби, а також іншої інформації, яка відповідно до законодавства не підлягає розголошенню;

6) постійне вдосконалення організації своєї роботи та підвищення професійної кваліфікації, сумлінне виконання своїх обов’язків, ініціатива та творчість у роботі;

В ст. 10 Закону „Про ДС” зазначено, що держ.службовець зобов’язаний діяти в межах своїх повноважень, у разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству держ.службовець зобов’язаний невідкладно у письмовій формі доповісти про це особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні повідомити вищу за посадою особу. Основні права закріплені в статті 11 Закону „Про ДС”. Права:

1) користуватися правами та свободами, які гарантуються громаднам України КУ та законами;

2) брати участь у розгляді питань та прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

3) одержувати від державних органів підприємств, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, необхідну інформацію з питань, що належать до його компетенції;

4) право на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, сіпвробітників і громадян;

5) право вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень;

6) право на оплату праці, в залежності від посади, яку займає держ.службовець, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

7) право безперешкодно ознайомлюватися з матеріалом, що стосується проходження ним ДС у необхідних випадках давати особисті пояснення;

8) право на прсування у службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, право на участь у конкурсах, на заміщення посад більш високої категорії;

9) право вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, обвинувачень або підозри;

10) право на здоров’я, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

11) право на соціальний та правовий статус;

12) право захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих держ.органах та у судовому порядку.

Етика держ.службовця. Відповідно до ст.5 Закону „Про ДС” держ.службовець повинен:

1. сумлінно виконувати свої службові обов’язки;

2. шанобливо ставитися до громадян, керівників, співробітників та дотримуватися високої культури спілкування

3. недопускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам ДС чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

ТЕМА: Організаційно-правові засади ДС: проходження ДС в державних органах та їх апараті.

1. Основні етапи ДС в органах державної влади та їх апараті:

- прийняття на ДС;

- просування по службі держ.службовця;

- припинення ДС.

Інститут ДС. Змістом інституту ДС є суспільні відносини, які формуються в ході реалізації громадянином право доступу до ДС і подальшого здійснення державно-службової діяльності. Окремі відносно самостійні групи цих відносин виступають як складові елементи інституту ДС. До таких складових елементів відносяться:

1. проходження ДС;

2. соціальне забезпечення держ.службовців;

3. дисциплінарна відповідальність держ.службовців;

У сучасній науковій літературі прийнято розглядати проходження ДС як специфічний вид суспільно корисної діяльності, під час якої службовці різних органів вступають у специфічні відносини, зміст яких залежить як від виду служби, так і від виду органу, в якій вона здійснюється. Держ.службовець завжди діє за дорученням держави та від її імені, що означає, що держ.службовець працює на публічний інтерес і повинен діяти лише в межах повноважень, закріплених за конкретною посадою. З аналіху положень Закону „Про ДС” можна зробити висновок, що особа набуває статусу держ.службовця не в момент прийняття на ДС, а в момент складення присяги державного службовця. Час проходження ДС має такі процедури, які здійснюються у зв’язку із:

1) добором кадрів (конкурс, тестування, співбесіда);

2) з прийняттям на службу (видання наказу про прийняття на службу та про присвоєння відповідного рангу, ознайомленння з детальним описом служб.повноважень, приведення до присяги держ.службовця, облаштування службового місця та видача службового посвідчення);

3) із здійсненням службової кар’єри (атестація, щорічне оцінювання, присвоєння чергового або позачергового рангу);

4) із реалізацією інших прав службовця (оформлення відпустки, направлення у службове відрядження, проведення службового розслідування та інші);

5) із переведенням на іншу посаду (конкурс, співбесіда, видання наказу про завільнення у зв’язку з переведенням);

6) із припиненням ДС ( виданн наказу про звільнення, проведення остаточного розрахунку з держ.службовцем, повернення службового посвідчення та видача трудової книжки).

Проходження ДС – це діяльність держ.службовця щодо виконання завдань та повноважень за посадами, які він обіймає починаючи з моменту набуття ним статусу держ.службовця та завершуючи його припиненням.

Етапи проходження ДС:

На думку професора Бахраха:

1. вступ або прийняття на службу;

2. атестація та підвищення кваліфікації держ.службовця;

3. присвоєння чинів, персональних звань, розрядів, рангів тощо;

4. переведення на іншу посаду в межах служби;

5. заохочення;

6. притягнення до відповідальності;

7. припинення служби.

Прийнято розділяти етапи на обов’зкові та факультативні: обов’язкові, які мають місце в житті кожного держ.службовця, а факультативні – переведення на іншу посаду, заохочення, притягнення до відповідальності.

Основними сатдіями за нашим зак-вом є:

1. прийняття на службу;

2. просування по службі;

3. припинення служби.

Прийняття включає в себе певні процедури (Закон „Про ДС”, „Порядок проведеня конкурсу на заміщення вакантних посад держ.службовців, затверджений постановою Кабміну № 169 від 15 лютого 2002 року)

Необхідно розрізняти проходження служби та просування по службі. Проходження – це загалшьний процес. Просуванн по службі здійснюється щляхом зайняття держ.службовцем більш високої посади або присвоєння йому більш високого рангу. Переважне право на просування по службі мають ті службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявили ініціативність в межах повноважень, постійно підвищували свій професійний рівень, додержувалися етики держ.службовців. Найбільш суттєво впливають на кар’єру держ.службовців результати атестації

Особи, ви нні у порушенні ДС несуть дисциплінарну, цивільну, адмін., кримінальну відповідальність. Пр.інститут дисциплінарної відповідальності держ.службовців

є складовою галузі АП. Кодекс законів „Про працю”. В законі України „Про ДС” визначено 2 види дисциплінарних стягнень:

1) попередження про неповну службову відповідність

2) затримка до одного року в присвоєнні чергового рангу або призначенні на вищу посаду. Кодекс законів про працю: догана та звільнення.

Тема: органи державного управління

1. Поняття та види форм органів державного управління.

2. Поняття та ознаки актів ДУ.

3. Класифікація актів ДУ.

4. Адміністративний договір.

5. Поняття та види методів ДУ.

1. Відповідно до загального визначення форм упправлінської ді-сті як способів зовнішнього вираження її змісту ДУ проявляється у конкретних діях та взаємозв’язках органів та їх посадових осіб, завдяки чому управлінська ді-сть набуває конкретних форм. ДУ здійснюється державними органами і виражається у певних формах. Форми управлінської ді-сті відіграють важливу роль: за їх допомогою забезпечується додержання встановленого порядку, гласність та прозорість ді-сті, зміцнення законності та дисципліни. Саме по формах управл. ді-сті можна зробити висновок що і як робиться у відповідному держ.органі, а правильне розумінння форм управлінської ді-сті сприяє більш поглибленому розумінню її змісту і ефективність управлінської ді-сті багато в чому залежить від того чи застосовується відповідним державним органом та його посадовими особами адекватні форми управлінської ді-сті. Це саме вміле поєднання різних форм управлінської ді-сті сприяє удосконаленню організації управління та його впливу на відповідні суспільні процеси. Взагалі під формами ДУ слід розуміти відмінні за своїм характером та наслідками способи зовнішнього вираження ді-сті органів виконавчої влади. Фрмам управл.ді-сті притаманна певна універсальність, що означає що в різних галузях, сферах управл.ді-сті можуть застосовуватися одні й ті самі форми управл.ді-сті. Застосовуються різні критерії в класифікації форм управл.ді-сті. Необхідно відокремити форми ді-сті органів виконавчої влади, які не мають управлінського характеру. Зокрема, це проведення різних фінансово-господарських операцій, спрямованих на утримання органу, здійснення матеріально-технічних дій (діловодство: розсилання відповідних документів, їх оформлення тощо, ці форми є формами ді-сті органів вик.влади, але не мають управл.характеру) тощо. Говорити про форми управл.ді-сті можна лише щодо такої ді-сті, яка має владно-організуючу спрямованість та відображає зміст основних профільних функцій органів виконавчої влади. Основним критерієм поділу форм управлінської ді-сті на певні види є настання тих чи інших правових наслідків і за цим критерієм форми управл.ді-сті поділ. на:

1) правові форми управл.ді-сті – відносяться ті форми, які спричиняють виникнення конкретного юридичного результату, зокрема, це такі дії як видання юридичних актів, застосування примусових заходів, тобто дії які виступають як юр.факти і можуть породжувати, змінювати А-П відносини;

2) неправові – форми, які безпосереднього юр.значення не мають, тобто не призводять до виникнення конеретного юр.результату. Приклади: організація та проведення нарад, розробка проектів планів, прогнозів, інші аналогічні дії, які проводяться на етапах підготовки та виконання управлінських рішень. Неправові форми можуть як супроводжувати правові форми, так і мати самостійне значення.

В юридичній науці це питання дискусійне, але найчастіше правові форми поділяють на:

1) видання правових актів управління;

2) вчинення інших юридично-значущих дій.

Зокрема ця класифікація не включає такий вид, який останнім часом набуває вже більшого значення як правові договори, укладення адм.договорів, видання актів управління, вчинення інших юридично-значущих дій.

2. Видання актів ДУ розглядається як провідна форма управл.ді-сті. Фахівці по-різному визначають цю форму управл. ді-сті, зокрема використовують такі поняття: адмін.акти, акти державної адміністрації, виконавські рішення.

Не мають однозначного підходу до визначення цього поняття. Деякі вчені визначають правовий акт держ.управління як правовий різновид управлінського рішення, який являє собою юридично-владний, прийнятий шляхом одностороннього волевиявлення акт уповноваженого суб’єкта АП, має встановлену зак-вом форму та спрямований на утвердження А-П норм, виникнення та зміну адмін.правовідносин з метою здійснення та функцій держави в сфері виконавчої влади, шляхом видання такого акту. У спеціальному дослідженні проблематики актів, яке було проведене Василь’євим правові акти управління визначаються як вольові владні дії де-вних органів та органів деяких гр.організацій, які спрямовані на виконання законів, у процесі реалізації функцій державного управління на встановлення, зміну та припинення правових норм або на виникнення, зміну та припинення конкретних правовідносин. Дослідником звертається увага на те, що іноді ці дії виражаються у формі усних настанов, але і вони оформлюються необхідними документами, характерними ознаками правовго акту управління є:

1. підзаконність, що означає що правовий акт управління приймається на підставі та на виконання закону та відповідно до актів вищестоящих органів виконавчої влади;

2. обов’язковість або імперативність, яка означає що акт зобов’язані виконувати всі юридичні та фізичні особи, яким він адресований;

3. акти управління надаються органами виконавчої влади відповідно до законодавтсва та в межах компетенції;

4. офіційність, яка полягає у виданні акту від імені органу де-ви, повноваження якого на видання саме такого акту закріплені в КУ та законах України;

5. односторонність – акт ДУ є результатом юридично-владного одностороннього волевиявлення уповноваженого суб’єкта;

6. належна оформленість, яка означає що акт ДУ є письмовим документом певного виду підготовленим за правилами юридичної техніки та виданим з дотриманням нормативно встановлених процедур.

Правовий статус ДУ – це юридично оформлений результат волевиявлення органів виконавчої влади та інших суб’єктів державного управління, який може здійснюватися в односторонньому порядку з дотриманням встановленої процедури і спрямований на виникнення певних юридичних наслідків.

3. За критерієм юридичної природи розрізняють:

1) нормативно-правові акти ДУ – це правові акти ДУ, які встановлюють, змінюють або скасовують правові норми. Містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання відносин в сфері виконавчої влади, поширюються на невизначене коло адресатів та розраховані на тривале застосування;

2) індивідуальні правові акти ДУ – це правові акти, які стосуються конкретних осіб, їх прав та обов’язків, характерною ознакою індивідуальних актів є їх правозастосовчий характер, різновидом індивідуальних правових актів є:

- правоохоронні, юрисдикційні рішення.

3) комплексні або змішані акти ДУ.

Виділяють такі стадії щодо пр.актів ДУ як підготовка відповідного акту, його прийняття, оприлюдення або доведення до відома виконавців та всіх зацікавлених осіб, виконання правового акту та контроль за його виконанням;

4. Ця категорія адмін.договорів згадується у 20-х роках минулого ст., визначається вона як побічна форма управл.ді-сті. У 60-х роках про адм.договір говорять як про один із факторів демократизації управл.ді-сті. Полський вчений Старостяк. Щодо правових засад застосування: ч.2 ст.143 КУ (обласні та районні ради затверджують …які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів, стан коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм);

Ч.5 ст. 35 ЗУ „Про місеві державні адміністрації” (місцеві адміністарції можуть укладати договори, створювати спільні органи та адмінстрації);

Ч.7 ст.16 ЗУ „Про місцеве самоврядування України”. Згідно із підпунктом 6 пункту А ч. 1 ст. 28 цього ж закону до відання виконавчих комітетів сільських, селищних та міських рад належать зокрема об’єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету та інших місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ та організацій вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад.

Саме поняття адм.договір називається у пункті 14 ст.3 Кодексу адмін.судочинства. Згідно з цією ст. адмін.договір – цк одно- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. Відповідно до ст.17 КАС до компетенції адміністративних судів належать спори, які виникають з приводу укладання, виконання адмін.договорів. Категорія договорів застосовується в галузях приватного права в сфері цивільних і господарських відносин. Виникає проблема визначення саме адмін.договорів, зокрема питання розмежування адмін. та госп. договорів досліджувалася Мегеневич Оленою Анатоліївною. Адмін. договір: виникнення в сфері публічної влади у зв’язку та з приводом реалізації органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування своїх владних повноважень; підставою виникнення є правозастосовчий акт; організуючий характер; метою укладення адмін.договору є задоволення публічних інтересів.

ТЕМА: Способи захисту прав громадян.

1. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності ДУ.

2. Адміністративна юстиція.

1. Ст. 40 КУ – усі мають право направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до ОДВ, МС та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Право на участь в управлінні ДУ, на інформацію та інші пов’язані з правом на звернення. Гарантії реалізації закріплені в ЗУ та підзаконних Н-П актах.

Право на звернення належить не тільки громадянам, але й особам, які знаходяться на законних підставах на території України.

Військовослужбовці, працівники ОВС, державної безпеки мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.

Види звернень:

1. запит;

2. зауваження;

3. заяви – прохання про сприяння реалізації закріплених КУ, іншими актами зак-ва їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного зак-ва чи недоліки в ді-сті, підприємств, установ, організацій незалежно від їх форм власності, народних депутатів або місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання – це письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав та свобод тощо.;

4. скарга – звернення з вимогою про поновлення прав та інтересів громадян, порушених дією або бездіяльністю, рішенням ДО, ОМС, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами;

5. пропозиція – висловлюються поради, рекомендації щодо діяльності ОДВ, МС, посадових осіб цих органів. Висловлюються щодо умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурних та інших сфер діяльності держави ат суспільства.

Вимоги: звернення адресується ОДВ, МС, п., у., о., об’єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненні питань. Має бути зазначено прізвище, ім’я, по-батькові громадянина, місце його проживання, викладена суть порушеного питання.

За формою подання: особисто або через уповноважену особу, або надіслане поштою індивідуальне або колективне. Якщо питання, порушені в одержаному ОДВ чи інші публічні суб’єкти зверненні, не входять до їх повноважень, таке звернення на протязі 5 днів пересилається уповноваженому суб’єкту.

Не підлягають розгляду:

• не зазначено місце проживання

• анонімні

• повторні

Розгляжаються у термін не більше одного місяця з дня їх надходження, а якщо не потребують додаткового вивчення – невідкладно. Якщо у місячний термін вирішити питання неможливо, то керівник, заступник керівника встановлює необхідний термін для його рознляду, про що повідомляється громадянинові. Передбачений особистий прийом громадян.

Передбачено недопущення надання неоднозначних, неповних відповідей, порушення термінів.

Положення: вимоги щодо обов’язкових реквізитів. Суть порушеного питання, обгрунтування незгоди із сумою податкових зобов’язань, про подання чи неподання позовної заяви до суду, перелік документів та відповідних розрахунків.

Скарга подається до ОДПС, який прийняв оскаржуване рішення.

2. Адміністративна юстиція – це система адміністративних судів, порядок їх утворення, принципи адміністративного судочинства.

ТЕМА: Поняття законності та дисципліни. Способи їх забезпечення у ді-сті органів виконавчої влади.

3. Поняття і система способів забезпечення законності в ді-сті органів виконавчої влади.

4. Контроль та його види. Співвідношення контролю та наглядів.

1. Законність є необхідною умовою для забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина, здійснення демократії, утворення та функціонування громадянського суспільства, науково обгрунтованої системи побудови та раціональної ді-сті державного апарату. Законність є обов’язкова для всіх елементів державного апарату, а у найбільш загальному вигляді законність відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв’язок права та влади, права та держави. В юридичній науці існуюють різні підходи, в Україні – Залюбовська визначає законність - це ситема юридичних правил, норм, засобів та гарантій з відповідними їм державними структурами, покликаними забезпечити практичну реалізацію законів та інших правових актів. Вона відмічає що в АП принцип законності скл. з двох взаємопов’язаних обов’язків:

   1. діяти відповідно до закону;

   2. проявляти ініціативу для забезпечення виконання закону.

Законність – неухильне виконання законів та підзаконних нормативно-правових актів усіма суб’єктами. Дотримання законів та інших нормативно-правових актів закріплено в ч.2 ст.19 КУ. Таке розуміння поняття законності (вище згадане) є дещо однобічним, бо необхідно враховувати, що закони та інші Н-П акти мають відповідати об’єктивному рівню розвитку економіки, організаційної зрілості, культурі, морально-етичним нормам. Законність – це наявність і дотримання юридичних норм високої якості. Законність виступає як засіб суті реалізації права (правозаконність). Сама законність розуміється як:

1. режим законності;

2. як принцип;

3. як метод державного управління суспільством.

Дуже важлива сторона законності розкривається у її визначенні саме як режиму взаємовідносин громадян та організацій з суб’єктами влади, який сприяє забезпеченню прав та законних інтересів особи, її всебічному розвитку, формуванню та розвитку громадянського суспільства, успішному функціонуванню державного механізму. Рівень законності у державі залежить передусім від стану виконавчо-розпорядчої діяльності, коли у цій сфері рівень законності є низьким, то навіть у випадку неухильного дотримання законів іншими суб’єктами – загальний рівень законності буде низьким у свій державі. Поняття зак-сті пов’язане з поняття м дисципліни – (у державному управлінні) передбачає певні вимоги до поведінки суб’єктів, які включають дотримання різних видів норм, у тому числі правових. В юр.літературі дисципліна визначається як точне своєчасне та неухильне дотримання встановлених правовими та іншими соціальними нормами правил поведінки у державному та суспільному житті. Дисципліна може бути різних видів:

1. договірна;

2. військова;

3. фінансова;

4. трудова тощо.

Особливе значення має соужбова дисципліна (зокрема в органах виконавчої влади).

Говорять про режим законності та стан дисципліни. Режим законності в сфері ДУ має певні особливості:

1. на державну адміністрацію покладається завдання забезпечити дотримання юридичних норм з великою кількістю суб’єктів;

2. головна вимога законності саме до державної адміністрації полягає в тому що, закони та інші Н-П акти повинні в першу чергу неухильно дотримуватися тими суб’єктами, яким довірено їх застосування та захист;

3. переважна кількість підзаконних нормативно-правових актів видається саме виконавчо-розпорядчими органами – найбільш важливі суспільні відносини повинні регламентуватися законами;

4. враховуючи значний обсяг та різноманіття владної діяльності наявність свободи розсуду та відсутність юридичної освіти у багатьох державних службовців для забезпечення режиму правозаконності потрібна система гарантій:

• обумовлені закономірностями суспільного розвитку умови, засоби та фактори, що забезпечують дртримання законності. Виділяють: політичні, економічні та ідеологічні умови та інше.

2. Спеціальні дослідження з цього приводу проведені Андрійко, вона визначає держ.контроль як об’єктивно функціональну ді-сть, яку держава здійснює з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень та їх правомірності, поняття державного кнонтролю включає аналіз, перевірку та спостереження за дотриманням встановлених правил, норм, стандартів, а сутність державного контролю полягає у проведенні інформаційно-аналітичної роботи стосовно стану чи ситуації, що виникають в перевірці раціональності, економічності, економності, доцільності організації, процесу управління та об’єктивності рішень, коли мається на увазі не лише їх правомірність або законність, але також і їх професійна обгрунтованість. В нових умовах метою державного контролю має стати не каральна мета, а попереджувальна мета.

Основний принцип державного контролю: контроль не повинен здійснюватися заради контролю (проаналізувати).

Види державного контролю:

1. стососвно виконавчої влади виділяють:

• зовнішній – президентський контроль, парламентьский контроль, прокурорський нагляд, судовий контроль;

• внутрішній контроль – 1) надвідомчий – забезпечує комплексні рішення, що стосуються декількох галузей управління чи реалізації окремих функцій управління, різновиди:

фінансовий, митний, податковий, екологічний та інші. Головна ознака: відсутність організаційної підпорядкованості між суб’єктами, які здійснюють контроль та суб’єктами, для яких здійснюється; 2) відомчий (галузевий) контроль

• безпосередній контроль;

• опосередкований контроль, коли держава не може прямо контрлювати суб’єктів, користується статистичними даними, фінансовими звітами.

Виділяють таке поняття як адміністративний нагляд. Конрол здійснюється по відношенню до організаційно підпорядкованих суб’єктів, тоді як нагляд по відношенню до непідпорядкованих суб’єктів.

ТЕМА: Адміністративна відповідальність.

1. А.в. як елемент державного примусу.

2. Поняття а.в.

3. Адмін. проступок як підстава а.в.

1. Метод переконання і метод припису – один із методів управлінської діяльності. Реакція держави на певні негативні явища в суспільстві. Складовими елементами державного примусу є:

1) адмін.-запобіжні заходи або заходи адмін.запобігання.

2) адмін.-припиняючі або засоби адмін.припинення

3) адмін.відповідальність.

Державний примус та адмін.в. це не тотожні поняття і лише у поєднанні а.в. з іншими засобами державного примусу є можливим досягнення мети а.в. Засоби адмін.запобігання, які спрямовані на недопущення вчинення правопорушення, наприклад перевірка документів особи. Засоби адмін.припинення спрямовані на припинення відповідного правопорушення, наприклад адмін.затримання.

В юр.науці існують різні підходи визначення поняття юридичної відповідальності. На думку Герасименка а.в. – це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі їх компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів, передусім адмін.проступків, внаслідок чого особи, які їх вчинили повинні відповідати за свої неправомірні дії і понести за це адмін.стягнення у встановлених законом формах і порядках. Поняття а.в. пов’язне з таким поняттям як підстава а.в. Визначення поняття адмін.проступок визначений в Кодексі про адмін.правопорушення України, в ст.9, відповідно до якої адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна винна(умосна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено а.в.

Відповідно до теорії права всі правопорушення поділ. на злочини та проступки. Проступки адміністративні та дисциплінарні. Термін адмін.правопорушення – це правопорушення в сфері адмін.правовідносин. Такі правопорушення можуть бути злочинами і проступками.В РФ не застосовується термін проступок. Немає єдиного документа, який би визначав а.в. Виходячи з визначення, яке міститься в Кодексі можемо сформулювати такі ознаки:

1. протиправність – відповідно до КУ а.в. може встановлюватися лише законом;

2. винність – форми вини: умисел (прямий та непрямий) та необережність;

3. діяння – дія або бездіяльність;

4. караність;

5. суспільна шкідливість. Відмежування сусп. Шкідливості та небезпечності є проблемним, дискусійним питанням.

Склад адм.проступку:

1. об’єкт (загальний об’єкт – це всі суспільні відносини, які охороняються нормами АП, а безпосередній об’єкт – це конкретні сусп.відносини, яким заподіяна шкода і які охороняються нормами АП). Предмет А.проступку – це предмети матеріального світу з приводу яких виникають адмін.відносини і які охороняються нормами АП. Предмет має важливе значення для більш точної кваліфікації, інколи прямо зазначається в законі ;

2. об’єктивна сторона – це зовнішній прояв проступку, тобто відповідна поведінка особи, наслідки заподіяної шкоди і ОС характеризують такі ознаки:

-діяння

- шкідливі наслідки проступку

- причинний зв’язок між діянням та його наслідками

факультативні ознаки:

• місце

• спосіб

• час

• обставини, за яких вчинено проступок

• засоби;

3. суб’єкт;

4. суб’єктивна сторона

Ваідповідно до ч.2 ст.9 К про адмін.правопорушення передбачено, що а.в. за діяння, передбачені цим К. настає якщо ці праовпорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону к.в. Існує на сьогодні така проблема як декриміналізація правопорушення. Це явище може мати як позитивний так і негативний характер (проблема у визначенні розміру шкоди). Неоподаткований мінімум доходів громадян: тривалий час застосовувалася в податковому зак-ві як обов’язковий елемент механізму справляння прибуткового податку (податок з доходів фізичних осіб). Застосовується податкова соціальна пільга. Відповідно до пункту 22.5 ст. 25 ЗУ „Про податок з доходів фізичних осіб” передбачено, що якщо норми іншихї законів містять посилання на неоподаткований мінімум, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 грн., крім норм адміністративного та кримінального зак-ва в частині кваліфікації злочинів або правопорушень, для яких сума неоподаткованого мінімуму встановлюється на рівні податково-соціальної пільги. Для кваліфікації злочинів та проступків застосовується 50 відсотків від з/п. Є певні діяння, які в залежності вд розміру шкоди можуть бути або адмін.проступками або кримінальними злочинами (ст. 51 К. Про адмін.правопорушення та ст.185 КК).

Види адміністративних стягнень. Метою є передусім не покарання винних осіб, а їх виховання, досвід дотримання закону. Відповідно до ст.2 Кодексу У. про адм.правопорушення. Закон У. „Про адм.правопорушення” до включення їх до Кодексу застосовуються безпосередньо. Згідно з ч.3 ст.2 положення кодексу поширюється на адм.правопорушення, відповідальність за вчинення яких передбачено законом ще не включеним до кодексу. Перелік адм.стягнень – ст. 24 кодексу про адм.п. Можуть застосовуватися такі види адм.стягнень:

1. попередження – згідно ст.26 кодексу, як правило попередження виноситься у письмовій формі;

2. штраф – (ст.27) це грошове стягнення, яке накладається га громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим кодексом та іншими ЗУ;

3. оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст.28 кодексу) – полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вилученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмету. Порядок застосування оплатного вилучення та види предметів, які підлягають вилученню встановлюються кодексом та іншими законами України;

4. конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосередньо об’єктом адм.правопорушення, а також грошей, одержаних внаслідок вчинення адм.правопорушення (ст.29 кодексу) – полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано мое бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено ЗУ. Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.Порядок застосування конфіскації та перелік предметів, які не підлягають конфіскації встановлюються кодексом та ЗУ. У науці АП звертається увага на невідповідність вище згаданих двох видів КУ (ст.41 КУ), конфіскація може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановленому ЗУ;

5. позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керування транспортими засобами, права полювання) – (ст.30 кодексу);

6. виправні роботи (ст.31) – застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи та з відрахуванням до 20 % її заробітку в дохід держави. Призначаються лише судом;

7. адміністративний арешт (ст.32 кодексу) – встановлюється лише у виняткових випадках за окремі види адм.правопорушень на строк до 15 днів, призначається судом. Не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягли 18 років та до інвалідів І та ІІ групи;

8. громадські роботи (ст.30.1 кодексу) – полягають у виконанні особою, яка вчинила адм.паравопорушення у вільний від роботи або навчання час, безоплатних суспільно-корисних робіт, вид яких визначають органи МС, їх також призначає суд або суддя на строк від 20 до 60 годин і відбуваються не більш як 4 години на день. Не призначаються особам, визнаним інвалідами І або ІІ групи, вагітним жінкам, жінкам старше 55 років та чоловікам старше 60 років (?).

Законами У. може бути встановлено також інші, крім зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень. Прелеік адм.стягнень, передбачений кодексом про адм.правопорушення не є вичерпним. Відповідно до ст.25 кодексу про адміністративні правопорушення, адміністративні стягнення можуть бути основними та додатковими. Як основними так і додатковими можуть застосовуватися оплатне вилучення та конфіскація предметів, інші адміністратьивні стягнення можуть застосовуватися виключно як основні. За одне адм.правопорушення може бути накладено або тільки основне адміністративне стягнення або основне та додаткове.

Кодексом про адм.правопорушення визначено основні засади, якими потрібно керуватися:

1. ст. 7 – ніхто не може бути підданий заходам впливу у зв’язку із адм.правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановлених законом, застосування заходу адм.впливу провадиться в межах компетенції органів у точній відповідності закону. Забезпечується відповідним де-вним контролем і наглядом так і правом оскарження відповідних рішень та дій і іншими, передбачені законом. Закони та інші Н-П акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Особа, яка вчинила правпорушення підлягає відповідальності за законом, який діє під час і за місцем вчинення правопорушення. Провадження в справах про адм.правопорушення ведеться на підставі закону, який діє під час і за місцем розвитку. Ст.61 – ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності.

Ст. 33 кодексу про адм.правопорушення закріплює загальні засади адм.стягнень. При накладенні стягнень враховується особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність (ст. 34-35 кодексу). Ст. 36 – порядок стягнення при вчиненні декількох адм.правопорушень. Ст.38 – строк протягом якого накладається адм.стягнення

Особливості а.в. спеціального суб’єкта. В першу чергу неповнолітні: загальний вік 16 років, однак за певні види можуть бути застосовані заходи впливу до неповнолітніх:

1. зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2. застереження;

3. догана або сувора догана;

4. передача неповнолітньому під нагляд батькам або особам, які їх замінюють чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу або окремим громадянам на їх прохання;

Посадові особи: підлягають а.в. за адм.правопорушення, пов’язані з недодержанням встановлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків.

Іноземці та особи без громадянства: ст. 16 кодексу, ст. 32 ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.

Ознаки підінституту адм.відповідальності юр.осіб:

1. специфічний суб’єкт;

2. правову поведінку суб’єкта, яка реалізується в діяльності фізичних осіб, які складають соціальний субстрат юридичної особи, внаслідок чого вина юридичної особи суттєво відрізняється від вини фізичної особи;

3. стягнення, яке застосовується до правопорушника і тягне негативні наслідки не лише відносно порушника, тобто юридичної особи а й пов’язаним з нею фізичним особам.

4. Домінуючою є правовідновлююча або компенсаційна функція.

Щодо суб’єктивної сторони проступку, то вина юридичної особи визначається як суб’єктивне відношення до проступку фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи або перебувають з нею в іншому зв’язку (членство, право власності) і трудова діяльність або управлінські повноваженння яких пов’язані із вчинення протиправного діяння.

Класифікація адм. стягнень:

1. Зима поділяє на:

• фінансові – це штраф, пеня, конфіскація предметів, вилучення незаконно отриманої виручки тощо.

• організаційні – анулювання або призупинення дії дозволу або ліцензії.

Також він поділяє 7 видів стягнень:

1. попередження

2. штраф

3. конфіскація предметів…

4. безоплатне вилучення незаконно добутих продуктів моря

5. анулювання дозволу чи ліцензії

6. зупинення певного виду ді-сті

7. припинення юридичною особою

ТЕМА: Адміністративний процес.

1. Поняття та зміст адм.процесу.

2. Принципи адм.процесу.

3. Структура а.процесу.

1. Існують три основні підходи до розуміння структури юридичного процесу:

1) судочинскій;

2) юрисдикційний;

3) загальноюридичний або загальнопроцесуальний.

Українська юридична наука пішла гляхом розвитку теорії широкого розуміння юридичного процесу. За останні роки все більшого поширення набуває позиція, відповідно до якої юридичний процес – це нормативно встановлені форми упорядкування правової діяльності, який спрямований на оптимальне задоволення та гарантування інтересів суб’єктів права. В сучасній юридичній літературі майже відсутні концептуальні підходи до визначення змісту та структури юридичного процесу. Об’єктивний підхід до розуміння змісту юридичного процесу можливий тільки через філософські пізнання природи права. Розглядаючи філософські підходи щодо розуміння категорії „процес”, з’ясовано, що вона існує як у формах індивідуальної свідомості, так і в об’єктивних формах суспільної свідомості. Що ж до правововї інтерпретації цієї категорії, то при її проведенні слід відштовхуватись від загальних ознак та закономірностей, притаманних даному явищу в його загальнофілософському розумінні. Якщо процес взагалі – це сукупність змінюючих один одному станів об’єкта, то юридичний процес становить аналогічну послідовність етапів реалізації правових норм. При цьому йдеться про офіційно впорядкований процес реалізації будь-яких матеріальних норм, а не лише тих, які регламентують окрему сферу суспільних відносин. Наприклад, функціонування органів юстиції. Спираючись на загальне філософське розуміння категорії „процес” можна стверджувати, що юридичний процес об’єднує всі нормативно регламентовані процесуальні форми правової діяльності, які є системою взаємопов’язаних спеціально упорядкованих, розташованих у певному порядку дій та операцій, що підпорядковані певній меті та призводять за допомогою відповідних прийомів та засобів до конкретного результату. Юридичний процес як системне утворення охоплює конституційний, кримінальний, цивільний, господарський, адміністративний процес. Різниця між ними обумовлена насамперед особливостями, які характерні для відповідних галузей матеріального права. Адміністративний процес – це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації, що спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права під час розгляду та вирішення індивідуально конкретних справ. Адміністративному процесу притаманні певні ознаки:

1. передусім це владна, цілеспярмована діяльність публічної адміністрації;

2. це владна діяльність, яка спрямована на вирішення відповідно до законів конкретних індивідуальних справ;

3. найважливішим результатом такої діяльності є адміністративний акт;

4. владна діяльність публічної адміністрації повно, чітко та детально регламентується АП, а точніше його адміністративно-процесуальними нормами.

2. Принципи а.процесу досліджувалися багатьма вченими, найбільш грунтовно вивчав Перепелюк. На його думку принципом а.процесу є ідейний зв’язок між процесуальними діями учасників розгляду та задачами провадження чи публічного суб’єкта уповноваженого розглядати адміністартивну справу, зміст якого з урахуванням особливостей адміністративно-правового впливу відображений в адміністративно-процесуальних нормах. Вчений аналізує три рівні принципів, якими слід керуватись при розгляді адміністративних справ. Серед загальносоціальних принципів, які проявляються в адм.процесі він називає принципи гуманізму, взаємної відповідальності держави та людини, верховенство права та законності, доцільності, справедливості, рівноправності або дійсної самостійності учасників процесу та демократизму. До загальнопроцесуальних принципів, які за змістом грунтуються на загальнопроцесуальних нормах вчений віносить такі принципи:

1) об’єктивної істини;

2) публічності (процесуальної владсності);

3) самостійності та незалежності публічного суб’єкта у прийнятті рішення;

4) змагальності;

5) інстанційності;

6) усності;

7) безпосередності розгляду справи, охорони інтересів держави та економічності процесуальної діяльності;

8) поєднання колегіальності та одноособовості.

Третій рівень приницпів – спеціальні принципи адміністративного процесу:

1. принцип обов’язкового залучення апарату публічного суб’єкта до розгляду справи, який проявляється у тому, що посадові особи функціональних підрозділів та діловоди в залежності від завдань органу в а.процесі при розгляді безспірної або спірної справи готують її до розгляду, беруть участь у провадженні або самі вирішують її від імені органу державного управління;

2. принцип дієвості зацікавлених осіб, який полянає у тому, що участь зацікавлених осіб у зборі та оцінці доказів по справі як в письмовій, так і в усних формах, навіть у випаду опосередкованого сприйняття публічним суб’єктом таких міркувань і доказів зацікавлених осіб при її вирішенні означає вчинення активних дій учасниками провадження;

3. прицнип дійсних можливостей – забезпечує об’єктам управління мати змогу в повному обсязі використати основні процесуальні права з метою відстоювання власної позиції у справі та не зазнати погіршення свого матеріально-правового положення до завершення провадження у справі;

4. принцип обмеженості доступу до відомостей (таємниці) – полягає в тому, що мають бути забезпечені умови, за яких не вся інформація, яка складає справу є вільно доступною для зацікавлених осіб та громадськості через модливість завдання невиправданих збитків таким особам, її відкритістю, зача б тому що судовий контроль за діями органів управління може призвести до перекваліфікації обставин у справі, не підтвердження частини з них або може мати місце недобросовісне використання цієї інформації сторонніми особами.

3. У загальному вигляді а.процес являє собою систему проваджень, які співвідносяться між собою та з процесом як категорія загального та особливого. Саме провадження є оснвоним елементом системи а.процесу. А.процес – це система адм.проваджень. Провадження бувають різних видів:

1. за функціональними ознаками в структурі адм.процесу можна виділити:

• установчого характеру - наприклад, провадження з приводу утворення державних органів та суб’єктів господарювання;

• провадження, які носять правотворчий характер (провадження з підготовками та прийняття НПА)

• правоохоронні провадження (провадження у справах про адм.правопорушення та провадження за скаргами громадян

• правонаділяюче (проавдження з організації контрольно-наглядових повноважень).

2. також виділяють:

• загальне

• спрощене (прискорене) – характеризується спрощеною процесуальною регламентацією мінімальної кількістю процесуальних актів, певною спресованістю стадій.

Вчена Кузьменко пропонує об’єднати адм.провадження за наявністю або відсутністю у них конфлікту у дві групи:

• конфіліктні – адміністративно-деліктне, дисциплінарне, провадження по розгляду скарг та адміністративно-позовне

• неконфліктні – належать нормотворче, дозвільне, реєстраційне, контрольне та атестаційне.

В залежності від характеру індивідуально-конкретної справи, виділяють:

• юрисдикційне;

• неюрисдикційне.

Адм.провадження – це складовий елемент адм.процесу, який об’єднує послідовно здійснювані уповноваженими суб’єктами процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ. Будь-яке конкретне адм.провадження складається з окремих операцій – стадії адм.процесій. Стадії адм.процесу – це відносно відокремлені частини адм.провадженя, які є сукупністю процесуальних етапів, спрямованих на виконання локального завдання в межах загальної мети вирішення індивідуально-конкретної справи. До основних стадій провадження, які властиві в цілому адм.-процесуальній ді-сті належать:

1. стадія аналізу ситуації – фіксується та аналізується інформація про реальні факти. Її можна назвати ще стадією порушення адм.справи;

2. стадія прийняття або ухвалення рішення у справі – досліджуються матеріали справи та ухвалюється рішення;

3. стадія виконання або звернення до виконання рішення;

4. стадія оскарження або опротестування рішення у справі – є факультативною;

5. стадія контролю за виконанням рішення.