2.7. Типологія комунікативних процесів

Визначення структури та форм комунікації дозволяє глибше зрозуміти сутність феномену комунікації та її призначення в суспільстві.

Комунікація як процес розгортається послідовно, має плин (перебіг, тривання) в часі, залежить від усвідомлених (або й неусвідомлених) дій учасників, тобто є діяльністю.

Комунікативна діяльність може набувати таких форм:  

• наслідування – відтворення реципієнтом рухів, дій, взірців поведінки, що їх демонструє адресант. Може бути довільним (імітація, приміром, навчання чи слідування моді) та мимовільним (імпринтинг, найяскравіше виявляється у дитячому віці). Активну роль відіграє реципієнт,  адресант – пасивний об’єкт для споглядання;

• зараження – передавання комунікантом свого емоційного стану партнерам. Комунікативна взаємодія містить емоційне напруження та агресивність. Джерелами можуть бути ритуальні танці, музичні ритми, релігійний екстаз, ораторська майстерність. Особлива форма посилення зараження – паніка. Активна роль належить  адресанту,  реципієнт  – пасивний об’єкт;

• навіювання (сугестія) – цілеспрямований, неаргументований вплив,  що передбачає некритичне сприйняття інформації. Має переважно вербальний (словесний) характер. Активну роль відіграє адресант,  реципієнт – пасивний об’єкт комунікативних дій;

• переконання – вплив на розум, здоровий глузд комуніканта за допомогою  логічної системи доказів. Пов’язане з подоланням пізнавальних бар’єрів, викликаних попереднім досвідом суб’єкта. Результатом переконання є довіра до інформації, розуміння її обґрунтованості. Адресант відіграє активну роль,  реципієнт здебільшого – пасивну.

• діалог – творча взаємодія комункантів, досягнення соціально-психологічної єдності. Ролі учасників («адресант» − «адресат») послідовно змінюються за взаємною згодою.

• управління – продуманий вплив на реципієнта для досягнення адресантом певної мети. Реципієнт розглядається як засіб реалізації конкретних намірів і планів, він не може дискутувати з адресантом, а проте здатний повідомляти про свою реакцію каналами зворотного зв’язку. Монологічна діяльність адресанта будується у формі наказу, інспірування, навіювання, переконування, маніпуляції. Адресант відіграє активну роль,  реципієнт – пасивну (активність проявляється тільки під час реагування).

• вторгнення – різновид активного впливу на реципієнта без урахування ступеню готовності його до сприйняття. Трапляється в ситуаціях, коли відсутня інформація про характер й установки адресата. Загрожує реципієнтові радикальною зміною усталених уявлень про світ, сценаріїв поведінки, звичної емоційної атмосфери.

• відхід (уникання) – взаємна відчуженість комунікантів: адресант не надто піклується про реципієнта, реципієнт не намагається зрозуміти адресата, але не сприймає ситуацію взаємодії як тривожну чи загрозливу. Комунікативні дії слугують «тлом» для інших видів діяльності. 

• саморозкриття (монолог) – активне самовираження ініціатора комунікації, коли повідомлення призначене для нього самого і розраховане на пасивне і/чи опосередковане сприйняття реципієнта.

• залучення – досягнення такої єдності комунікантів, коли настає їхня співучасть, співдія, співтворчість, вони досягають єдиного темпу діяльності і однаково переживають  минуле, теперішнє і майбутнє. Адресант повністю «відкривається» реципієнтові, котрий, своєю чергою, виявляє високу активність. Взаємодія може мати авторитарний, діалоговий та конформістський характер.

• гра – творчо-комунікативна дія, продуктивне духовне спілкування незалежних суб’єктів, що здійснюється в рамках добровільно визнаних чи умовних правил і має для учасників етичну й естетичну привабливість.

З погляду суб’єктно-об’єктних взаємин у комунікаціях усі форми соціально-інформаційної взаємодії можна розглядати як односпрямовані (одновекторні) та мультиспрямовані (багатовекторні):

 

Таблиця 2.7.1 Форми комунікативних процесів

Одновекторна комунікація		Багатовекторна комунікація
комунікація із собою		міжособистісна (інтерперсональна) комунікація	групова комунікація[1] (у малих і великих групах)
комунікація з групою		міжгрупова комунікація
з публікою	з масою		публічна[2]	масова[3]
	ринково-медійна комунікація[4]		віртуальна комунікація[5]
Монологічна форма		Діалогічна форма

У процесі соціальної комунікації важливими є такі комунікативні дії її учасників:

ідентифікація – уподібнення одного учасника до іншого, спроба поставити себе на його місце, «проникнути» у його думки;

емпатія – здатність перейматися емоційними станами іншого комуніканта, відчувати такі самі почуття;

рефлексія – спосіб однієї людини зрозуміти іншу з погляду уявлень про себе. Цей процес має і зворотний результат: що глибше людина розбирається в інших, то повніше й об’єктивніше оцінює себе.

Залежно від форми соціальної активності комунікаторів та способів їхньої взаємодії комунікаційна діяльність відбувається на трьох рівнях (міжособистісному, груповому, масовому) у трьох форматах (мікро-, міді-, макрокомунікація):

 

Рис. 2.7.1. Види і рівні комунікаційної діяльності:

І – індивід, Г – група, М – маса, Р – реципієнт, К – комунікант,

н – наслідування, у – управління, д – діалог

 

Таблиця 2.7.2Типологія комунікативних процесів

[1] Групова комунікація − це система переважно міжособистісних, нерегульованих зовнішніми факторами взаємин, де кожен адресант може бути в ролі адресата. За кількістю комунікаторів буває у малих, великих, дуже великих групах.

[2] Публіка – це група осіб, які об’єднані духовно, однак фізично вони відокремлені, розпорошені.

[3] Маса − це гетерогенна (неоднорідна) група людей, що є анонімними, фізично розпорошеними й відокремленими, їх не об’єднує спільна діяльність.

[4] Ринково-медійна комунікація – це результат розвитку комунікації з масою людей на економічних засадах; реципієнти розглядаються як група індивідуальних споживачів інформаційної продукції.

[5] Віртуальна комунікація – це продукт масової комунікації у контексті глобалізації, комунікації і  виникнення мультимедійних систем. Багатовекторність взаємодії настільки складна, що комунікатор одночасно відіграє роль і адресанта, і адресата. Ця одночасність є процесом і наслідком віртуального (можливого) перебування в одному й тому ж часі й просторі багатьох комунікаторів завдяки технічній можливості фізично об’єднуватися в глобальні інформаційні суперсистеми.