2.4. Засоби комунікації (коди)

Кодування інформації – це спеціально вироблена система прийомів (правил) фіксування інформації.

Основними інструментами кодування є код, знак, мова, за допомогою яких інформація фіксується й передається в просторі та часі.

Код (із фр. code − умовне скорочення) – це система умовних знаків, правил передавання інформації каналами зв’язку (комунікації), у відповідності з їхніми технічними, соціально-культурними особливостями та функціями; сукупність правил, згідно з якими побудована інформаційна система і які необхідні для її розуміння.

Знак – це мітка, предмет, який позначає що-небудь (буква, цифра, отвір тощо). Дослідженням знаків та процесу їхнього використання займається семіотика.

Мова – це складна система знаків, кожний з яких має певне значення. Мовні символи, будучи загальноприйнятими й відповідно загальнозрозумілими в певному співтоваристві, у процесі мовлення комбінуються одне з одним, породжуючи різноманітні за своїм змістом повідомлення.

Код, знак і мова дозволяють передавати інформацію в символічному вигляді, зручному для її кодування й декодування.

Система кодування інформації має такі особливості:

• код повинен добре сприйматися, відтворюватися й передаватися. Це зумовлює особливості його форми – незмінність, однотипність і визначеність;

• код має бути однозначним, зрозумілим усім учасникам комунікаційного процесу. Для  цього розробляється система правил, що дозволяє кодувати й декодувати інформацію;

• кодів існує набагато більше, ніж матеріальних носіїв. Серед них: алфавітний – система букв, цифровий – система цифр, алфавітно-цифровий – змішана система алфавітних і цифрових кодів, рельєфно-крапковий – система опуклих крапок (шифр Брайля), матричний – система заглиблень або отворів й інші. Використовуючи в якості коду букви, можна фіксувати слова різнимих мовами, отже, використовувати різні коди;

• вибір коду залежить від матеріального носія. Так, паперовим матеріальним носіям відповідають різні варіанти графічного зображення кодів, натомість хвильова природа матеріального носія визначає такий спосіб кодування, який базується на зміні довжини хвиль;

• інформація не залежить від обраного коду, тому що те саме повідомлення може бути передане різними мовами, різними знаками (повідомлення, передане телетайпом за допомогою електромагнітних хвиль, може бути перетворене, приміром, на графічний текст);

• що коротший код, то довший текст. Існують писемності, де код величезний (приміром, китайські ієрогліфи). В кодових системах європейців теж є «ієрогліфи». Проте ієрогліфічні тексти, в порівнянні з текстами інших систем письма, короткі. Наприклад, якщо написати літерами «номер сім» – знадобиться 8 букв, а якщо ієрогліфами, то потрібно два знаки: № 7. Однак якби для кожного слова був ієрогліф, то код був би, як у китайському письмі, багатотисячним.

Вироблення коротких кодів – важливе завдання. Прикладом створення мови з коротким кодом, тобто з обмеженим словником, є Бейсик-інґліш (Basic English – British American Scientific International Commercial English) – британо-американська наукова інтернаціональна комерційна англійська мова. Створив цю мову англійський філософ Чарльз Огден в 1920-х роках. Було відібрано 850 найбільших слів, а граматика обмежена найнеобхіднішими конструкціями.

За типом кодової системи комунікація поділяється на вербальну і невербальну:

вербальна комунікація − здійснюється за допомогою знаків природної мови (звуків, морфем, слів, словоспо­лучень тощо). Мова як знакова система є універсальним засобом вираження людського мислення і спілкування. Вербальна (мовна) комунікація поширюється на всі сфери людської діяльності, оскільки саме вербальні компоненти комунікативного акту є основними носіями значень (смислів) повідомлень.

невербальна комунікація − обмін інформацією за допомогою невербальних кодів: зовнішність та її офор­млення, міміка, погляди, жести, рухи тіла, звукове оформлення мовлення, оточення, матеріальні предме­ти, що мають символічні значення, тощо; особливість невербальної комунікації полягає в тому те, що вона здійснюється за допомогою всіх органів чуття, кожний з яких утворює свій канал комунікації.

Таблиця 2.4.1 Невербальні коди соціальної комуніка­ції

Код	Засоби
парамова	просодика (тембр, висота і гучність го­лосу, артикуляція, ритм, темп, інтонація, манера мо­влення) та екстралінгвістика (паузи, кашель, зітхан­ня, сміх, плач)
кінесика	жести, міміка, контакт очима, рух тіла, постава, хода
проксеміка	використання простору, зокрема від­стань між комунікантами, їх просторове розміщення, вплив території
графеміка	почерк, шрифти, інтервали, текстові виділення, розділові знаки тощо
зовнішній вигляд	тип і виміри тіла та обличчя, одяг, зачіска, прикраси, косметика, предмети особисто­го вжитку
такесика, або гаптика	дотик, зокрема потиску­вання рук, поцілунки, погладжування, обійми
сенсорика	запахи тіла та косметики, аромати кухні, поєднання кольорів, звуків
хронеміка	використання часу, зокрема час очіку­вання початку спілкування, тривалість спілкування, час вагання

 Дослідники стверджують, що у соціальних комунікаціях на невер­бальні сигнали припадає 60-80% інформації. Не­вербальні повідомлення здатні передавати різноманітні відомості про особистість комуніканта (його темперамент, емо­ційний стан під час комунікації, особистісні якості, ко­мунікативну компетентність, соціальний статус, куль­туру, до якої він належить); стосунки між комунікантами; ставлення комунікантів до самої комунікативної події.

Невербальні повідомлення можуть доповнювати, дуб­лювати, заміщати вербальні повідомлення або супере­чити їм, а також регулювати комунікативну поведінку співрозмовника. На відміну від вербальних повідомлень їм властиві багатозначність, ситуативність, син­тетичність і спонтанність.