3. Роль природно-історичного середовища та спадковості у формуванні й розвитку людини.

Співвідношення соціального й біологічного в людині, ступінь впливу природного середовища й спадковості – є проблема, яку вивчають біологія, генетика, психологія, соціологія, екологія і т.д.

Проблемною є навіть відповідь на запитання про місце появи людини на Землі. З цього приводу сьогодні існують дві гіпотези: моноцентрична і поліцентрична.

Згідно з моноцентричною, людина з’явилася 30 – 50 тис. років тому на основі близькородних популяцій гомінід, що проживали в регіоні Близького Сходу.

Поліцентрична гіпотеза виходить з того, що людина виникла у декількох незалежних популяціях гомінід, які існували у Східній та Південно-Східній Азії, Африці, Європі.

На підставі цієї гіпотези багато вчених пояснюють виникнення рас. Внаслідок пристосування до природно-кліматичних умов з’явилися групи людей з різними зовнішніми ознаками: кольором шкіри, волосся й очей, формами губ, носа, пропорціями і зростом.

Расові ознаки не є суттєвими, вони не впливають ні на психіку людини, ні на розумові здібності. З іншого боку, відмінності в генетичній структурі у двох індивідуумів, які належать до однієї раси, можуть бути значно більшими, ніж відмінності між генетичними структурами двох різних мас.

Вплив природного середовища на існування людини історичний і мінливий.

На етапі формування людини і суспільства велике значення мали сприятливі природні умови.

Ступінь впливу природного середовища залежить від рівня розвитку виробничих сил суспільства. Чим він нижчий, тим більшою мірою існування людини визначає специфіка середовища.

Вплив природного середовища на існування та розвиток людини властивий первісному, землеробському суспільству. Природне середовище: визначило життєві та виробничі цикли, міграцію, матеріальну й побутову культуру, відтворення нових поколінь. Через традиції і звичаї середовище впливало на духовну культуру, визначало своєрідність релігійних вірувань, мистецтва, етнічних особливостей.

З розвитком матеріального виробництва людина дедалі більше дистанціювалася від природи. Вона стала не тільки протистояти природі, але й нищити її, внаслідок чого виникла екологічна криза.

Так само і роль спадковості історично мінлива й багатопланова. Сам процес формування людини визначався тим, що по-перше зменшувався ступінь спадкової передачі інформації, яка визначала здібності й поведінку людини.

По-друге, еволюційна спрямованість виявилася в тому, що більшу здатність до виживання мали ті особини та їх групи, в генетичних програмах яких були певні ступені свободи, що давало змогу модифікувати тілесні та психічні функції відповідно до умов природного й соціального середовища.

Насамперед це стосується вищих психічних функцій людини, які формуються лише під впливом соц. середовища і не успадковуються (мовні навички, трудова діяльність і т.д.) Ця здатність активного розвитку після народження у соціальному середовищі біологічно закладена в людині.

Людина генетично успадковує запас інформації, яка через структуру тіла, мозку і нервової системи позначається на індивідуальних особливостях чуттєвості, сприйняття, пам’яті, темпераменту. Проте й ці генетично детерміновані особливості людини соціально коригуються.

В оцінці ролі спадковості в розвитку людини є стійким погляд, згідно з яким людина успадковує лише задатки до окремих видів діяльності. Але, щоб вони сформувалися у здібності, необхідне відповідне соціальне середовище, спілкування з іншими людьми, інтенсивна праця для опанування певного виду людської діяльності.